Антонюк з суворою цікавістю глипнув на розгорнений уже пакет, побачив пляшки, кінчик ковбаси, масляний папір з чимось особливим, і рішуче пішов до столу біля ліжок (очевидно, парадного). Знявши з нього книжки й якісь фотографії, він застелив його чистою скатертиною. Після того засвітив лямпу, поставив її на стіл, а обабіч розклав тарілки, ножі, виделки, і все мовчки, повільно, з поважною суворістю. Степан Петрович теж мовчки й поважно виймав із перенесеного сюди пакету ковбасу, шпроти, шинку, сир і пляшки з горілкою та вином. Антонюк тільки зиркав на це і допитливо цюкав поглядом гостя: що воно за бенеря така?
Після того Степан попрохав умитися і, коли це зробив біля дверей з акуратно організованого умивальника, вони обидва поважно сіли і почали справжній бенкет. Бідну каструльку з примусу було знято, примус погашено. Хазяїн, як жук в очереті, гув своїм голосом і вминав ласощі. Наперед їм, розуміється, прочищався шлях то “чистою”, то “англійською гіркою”, то коньяком з відповідними тостами за Сталіна і всіх вождів, а на кінець, коли очі й ніс хазяїна вже добре розгорілися, було приступлено й до пляшки з червоною горілкою.
— Токай! — сердечним голосом пояснив гість і погладив пляшку, як гарненьку дівчинку, по шийці. Антонюк блаженно умгукнув, як із льоху, і взяв склянку з золотавою рідиною в жовточорну від застарілого вугілля руку.
— Ну, так хай же! — бовкнув він і стукнув вінцем об вінце склянки гостя. — Та й ще раз за Сталіна! Спасибі батькові, без нього що ми? Був би нам не “токай”, а “тікай”. ‘
Він, зажмуривши очі, випив півсклянки, глибоко від сласности зідхнув і витер обвислі вуса.
— От він що у нас! — раптом сказав він і, повернувшись, показав рукою на покуття. Степан уже давно’ бачив там три “ікони” й засвічену перед ними лямпу, але удавав, що тільки тепер помітив.
— А-а, — здивовано протягнув він, — та либонь же це наші? А я думав: боги це в тебе.
— Ба таки ж і боги! — гордо сказав хазяїн. — Бог Карло-отець посередині, бог Ленін-син ліворуч і бог Сталін-дух святий праворуч. Бог у трьох лицях, як і личить. Свята трійця. Що? Ні? — грізно поставив він на гостя почервонілі очі.
— Та розуміється! — весело скрикнув Степан Петрович. — Вони правлять світом.
— Неукоснительно! — підтвердив Антонюк і допив склянку.
За вікном раптом зачувся крик, жіночий вереск, звуки битої пляшки, чоловічі голоси.
— Що воно? — здивовано повернувся до темного вже вікна Степан Петрович.
— Е! — понуро махнув рукою Антонюк. — Б’ються. Чоловік б’є жінку.
— За що?
— А чорт їх знає. За злидні. За каторгу. Вереск ще дужче розрізав повітря.
— Може, розборонити їх? — нерішуче запитав Степан Петрович.
Антонюк з тою самою понурістю машинально налив собі вина і бовкнув:
— Не поможе. Не розборонимо. Як ти їх розборониш? Чоловік п’є, жінка п’є, навіть діти п’ють. А що їм більше? Дні й ночі й усе життя під землею. А на землі яка радість? Злидні, хвороби, труд. Єдина втіха — горілка. Хоч на годину, а забув каторгу. А як проспаз-ся… діти пищать, голодні, обдерті, сопливі. Ну, й б’є. Дума, що горе своє б’є. Хоч над кимнебудь він старший, хоч когонебудь може і він набити… Ах, галасують! Галасуйте, не галасуйте, не вирветесь.
Він ухопив склянку і, не цокаючись уже, перехилив її в рот, неначе спішив погасити чи те галасування надворі, чи щось у себе всередині. Лямпа з картонним, рудим абажуром освітлювала нижню половину його обличчя, товсті вуса, жовте у вугляних крапках підборіддя, кадик на довгій шиї.
— Є такі дурні й сукини сини, — раптом знову почав Антонюк, — що за все оце обвинувачують Сталіна. Сталін, мовляв, причина того, що люд так страждає. Якби не він, усе було б’інакше. Нащо, мовляв, нам ця індустріялізація? Нащо нам ці гармати та танки? Хай би краще ми одежу та їжу собі виробляли. Та щоб свободи нам дали. Свободи? — скрикнув він грізно. — Кому? Оцим ледарям? Сволочі, диверсанти! Гармати… А того й не розуміють, що без цих гармат і танків ми давно були б у лапах капіталістів, що капіталісти жирували б і панували, а ми б на них у каторзі робили. Забули Гітлера та його німців? Забули, в яке рабство-нас оті запрягали? Ото ж то! “Сталін, Сталін”! Сталін наш Бог, знаєте ви це?
І Антонюк з викликом, загрозою витяг до Степана. Петровича довгу як у індика шию.
— Сталін — безпрекословний! Що сказав Сталін, роби сліпо. Лізти головою у вогонь? Лізь і не думай. За тебе думають. От тепер війни бояться. Яке твоє діло боятись? Хто ти такий? Сталін боїться? Ні. Значить, не смій боятись. Сталін — дух святий, він скрізь, він у кожній щілині твоєї душі, дух, одно слово. Сталін все, без Сталіна хаос. І був, говорить Євангелія, хаос, і дух
Божий носився над ним. А тоді, мовляв, дух увійшов у хаос і настав порядок у світі. Правильно? А вийми з нього дух і що настане? Знову хаос? Так?
І білі цяточки оченят з-під настовбурчених брів устромились у Степана Петровича. І цьому вже видно було, що ніяка принада не спіймає цього найвірнішого бу-биря на світі. Не варто було й висувати її. Швидше б закінчити трапезу й лягти спати, — втома й вечеря як величезною периною налягали на голову й хилили її он до тої милої, чистенької канапи.
Але хазяїн, видно, ще не збирався лягати, його, здається, саме розібрали як слід “чиста”, англійська, токайське, і він збирався довго, мабуть, густи акафист своїм богам. І дійсно, Антонюк аж випростався на стільці і, не ждучи відповіді від гостя, продовжував:
— А є такі злочинці, що тільки про те й думають, щоб знищити Сталіна. Смерти його ждуть, як царства небесного. Як Сталін помре, так вони думають, усе зміниться, так їм усяке добро саме в рот полізе, так настане мирі і рай на землі. І на що б ти думав, такі стерви пускаються? Навіть на чорну магію! Га?
І Антонюк з жахливим тріюмфом визвірився на гостя.
— Та не може бути?! — жахнувся й гість.
— Слово чести! Ворожать. Насилають на Сталіна свою злу силу.
— Яким способом?!
— А таким: беруть, скажімо, його портрет чи статунgt; і віють у них руками й губами, духом своїм. Отак…
І Антонюк простер поперед себе обидві руки й почав робити ними такі рухи, наче чимсь кидав у когось. І губи робили такий самий посилаючий рух.
— А чого Сталін усе хворіє? Га? — раптом пустивши руки, грізно повернувся Антонюк до гостя. — Чого?!
— Ну, він уже ж не молодий. Восьмий десяток йому йде.
— Все одно! Він — бог! Йому на десятки наплювать. Тут діє нечиста сила, от чого! Чорна магія! От я читав, що в Індії є таке плем’я, що страшно вміє цю магію-робити. Там, мовляв, так буває, що як хто кого зненавидить, то зараз же почина магію на того наводити. Навіть здалеку вміють насилати. І той чоловік почина хворіти й помирає. Курумбами зветься це плем’я.
— Ну, так воно давно б уже вимерло, бо всі б на себе магію напускали, — без усміху зауважив Степан.
— Е, ні! — скрикнув Антонюк.—Тут не так. Не всякий може магію напускати. Треба спеціяльну силу мати. А до того так ненавидіти, щоб ненависть усю душу заливала, щоб била з неї, як із помпи:. А це не всякий має. Гнів, досада, навіть маленька ненависть магії не мають. Тут треба, кажу, такої, щоб чоловік тільки про те й думав, щоб ненавистю тільки й жив і дихав. Отоді є така сила.
— Ну, а хіба у нас є такі люди, що так ненавидять Сталіна?
— Овва! — загадково посміхнувся Антонюк і випив із склянки. — Є вони. Тільки як ти розпізнаєш їх? Тут теж треба магії, як ото на шпигунство ворога треба мати контрішіигунство, так тут треба контрмагію. О, їх цих магів, не так легко розпізнати. З вигляду вони такі святі та божі, так люблять Сталіна, такі вірні, такі стопроцентні. А вночі, коли ніхто не бачить, вони випускають на нашого вождя свою ненависть, як злого лютого пса.
— Та за що така ненависть?
— А от спитай їх! Хіба не Сталін захистив їх од Гітлера? Хіба не Сталін дав нам щасливе життя? Диверсанти, сукини сини, шпигуни, агенти капіталістів, от чого така ненависть.
І, вхопивши склянку, він знову випив з неї жадними ковтками.
Степан Петрович почував уже таку втому, що не міі сидіти), навіть тютюн не помагав.
— Вибач, товаришу, — нарешті сказав він, — я трошки втомився з дороги й хотів би лягти. Але хотів би наперед спитатись у тебе: чи не чув ти’ чогонебудь про. ..