Він зробив маленьку павзу, щоб добре взяти у фокус очей своїх обличчя хазяїна.
— .. .Про термітів?
— Про кого? — здивовано перепитав Антонюк. — Шахтарі якісь?
— Та так. Мали прийти сюди на роботу. А про “ніч і ранок” чув ти?
— А це що таке? Фільм новий якийсь, чи що?
— Та фільм. Кажуть, цікавий. Ну, я вже, мабуть ляжу, стомився.
— Лягай, лягай! Ось зараз тобі дам усю постіль…
Антонюк, похитуючись од нетвердости в ногах, схопився і зашамотався. Витяг із шафи запасну подушку, простирало, ковдру і постелив на канапі постіль гостеві, поки той ходив “до вітру” надвір. І сам собі приготував ліжко. Степан Петрович мляво напівроздягся і ліг. Антонюк ще говорив до нього, але він, удавши, Що зразу заснув, почав глибоко дихати, навіть похропувати. Але поки Антонюк рухався біля нього, прибирав зо столу, бурмотів щось до себе, сон не йшов. Правда, раз було, обгорнув мозок м’якою лапою, але коли Антонюк різко чимсь брязнув, лапа зіскочила й сон злякано втік. Степан Петрович, боячись, що підпилий хазяїн почне говорити, помітивши, що гість не спить, почав досить сильно хропти.
І тоді сталось щось цілком непередбачене Степаном Петровичем.
Антонюк раптом затих. У будинку теж затихло грюкання дверима, тупотіння ніг, крики й сміх пожильців. На вулиці так само зникли вереск, лайки, вигуки — щасливі каторжани теж полягали спати. Але Антонюк не лягав і якось чудно рухався. Що він робив? Чого не лягав спати, не гасив лямпи?
Не перестаючи хропти, Степан Петрович злегка розплющив очі й розшукав ними хазяїна. Той стояв коло столу і, витягши поперед себе руки із скрученими пальцями, сильно кидав ними у щось, що було на столі. Степанові Петровичу було тільки видно профіль Антонюка, одне око його, ніс, один вус, одну руку. Всі вони були схилені до столу, всі тяглись до нього й у всіх них почувалась така корчева, така люта ненависть, рука з такою внутрішньою силою витягалась і втягалась, наче справді була помпою, з якої виприскував гарячий струм ненависти.
Кого ж він пронизував ним? Якого страшного шкідника, диверсанта непримиренного, лютого ворога щасливої України хотів він знищити оцим диким, чорним духом своєї магії?
Степан боявся необережним рухом злякати мага, але подивитись на об’єкт цієї, дійсно, курумбської ненависти невтримно хотілось. І він почав, сильно хропучи поволі-поволі підводити своє велике тіло на лівому лікті. Канапа, спасибі їй, була досить тверда, міцна і не рипіла від рухів. Підвівши голову врівні зо столом, Степан Петрович широко розплющив очі й придивився. На столі, сперта на лямпу, стояла статуйка… якась дуже знайома, неймовірно знайома статуйка… Сталіна. Так, так, Сталіна!
Іваненка так ударило в голову і груди, що він весь заціпенів. А Антонюк усе дужче та дужче кидав скрученими пальцями у фіґурку і навіть щось одривчастс бурмотів за кожним помахом пальців, наче й словам* в неї шпурляв. Потім на мить затих, щось ухопиЕ пальцями зо столу й почав тим штрикати статуйку. Іноді відхилявся, робив круговий рух руками, потім знову з більшою силою прихилявся і встромляв їй у груди те щось невидне з такою лютою гримасою, Що Степанові Петровичу стало моторошно. Йому промайнула думка, що, коли цей дикий чоловік помітить його підглядання, він у цьому стані здатний його вбити. І він потихеньку спустив своє тіло на кушетку й захропів ще дужче.
Та й Антонюк уже, видно, винищився, бо зразу якось затих, упав на стілець і схилив голову на стіл. Посидівши так кілька хвилин, він помалу встав, узяв у руки статуйку Сталіна й дбайливо почав загладжувати на ній сліди штрикання (вона, мабуть була з воску, чи якоїсь іншої м’якої маси). Потім підійшов з нею до покуття і поставив її на полицю перед портретом Сталіна. А тоді трудно, похитуючись весь, як людина, яка довго несла на гору велику, непосильну вагу, роздягся, погасив лямпу і ліг у ліжко.
Настала тиша. Чи хутко заснув Антонюк, Степан Петрович не вхопив, бо сон знову підкрався і, не зважаючи на моторошність од баченого, накрив його своєю м’якою, теплою лапою.
Розділ 16
Прокинувся Степан від якогось хапливого руху в кімнаті. Розплющивши очі, він побачив високу, незгра— бну постать Антонюка, який вдягався з такою поспіш— ністю, наче мав бігти на пожежу. Помітивши уважні, здивовані очі гостя, хазяїн тривожно загудів: ,
— Спішу на роботу, боюсь запізнитись. Прийду на обід по дванадцятій. Будь, як у себе. Обід уже замовлено. Чекай на мене. Бувай!
І, вхопивши з кілка кепку, він, на бігу зачісуючись, прожогом вилетів із хати. Степан Петрович глянув на будильник, що стояв на комоді: була за двадцять шоста. Він на хвилину заплющив очі, щоб подумати, і знову заснув. І прокинувся від крику жінок та плачу дітей на вулиці. Годинник показував п’ять по дев’ятій. Степан Петрович закурив, ліг на спину й новів очима по кімнаті. Стіл, на якому вечеряли, був прибраний; на ньому стояла чиста склянка для чаю, а біля неї були чайник, хліб, тарілка з ковбасою і так само акуратно складений пакет гостя. І все в кімнаті було таке чистеньке, акуратне, впорядковане: шафка, етажерка, умивальник, на підлозі чисте ряденце. І невже вчораввечорібуло оте, ота прижмуреність хижого ока, скручені, загнуті пальці, ішшіння, шкварчання ненависти. Але який же великий, талановитий актор ховався під зверхністю цього десятника. Яка прекрасна гра обоговлення Сталіна, який бездоганний партійний ен-тузіязм і ненависть до диверсантів! Куди ж його вписати, на який список, цього типа?
Степан Петрович одягся, вмився, поснідав, закурив і, щоб не зупинятись думкою на анкеті, яка почала вже викликати в ньому з кожним етапом щось цілком непередбачене, хотів вийти з хати й походити по “посьолку”. Але, з другого боку, тягло ще раз подивитись на цього чоловіка, побачити, як він буде триматися сьогодні після свого вчорашнього чорно-магічного сеансу.
Він почав дивитись на вулицю. Там нічого ні цікавого, ні гарного не було: напроти обідрана, наполовину вимазана халупа з косим вікном, з двома крихітними дітьми, які рачки лазили біля порогу й їли глину, набираючи її в рожево-брудні пальчики. На лавочці біля покривлених воріт цієї халупи сидів якийсь молодий робітник у синій косоворотці та сіренькій кепці з клуночком на колінах і, видно, когось ждав. Коло ніг його тупчилось двоє курчат і дзьобали крихти, які він їм потрошки натирав між пальцями.
Степан Петрович одійшов од вікна, прибрав свою постіль, ліг на канапу й довго лежав на ній, дивлячись у стелю і думаючи все про те саме своє, заплутане, гнітюче, невилазне, яке ставало все з а плутані шим і гнітючішим. Та от іще цей Антонюк!
Степан уставав, ходив по кімнаті, дивився у вікно. На вулиці так само не було нічого цікавого. Діти вже лазили біля ніг робітника в сіренькій кепці, і він їх годував так само, як курчат, крихтами хліба, тільки більшими. І діти з жадністю хапали крихти рожево-брудними пальчиками.
Чверть по дванадцятій прибіг Антонюк і зараз же за ним у кімнату ввійшла жінка з горщиком у руках.
— Обідать! Швидко! — загув хазяїн і похапцем виклав на стіл дві глибокі тарілки й ложки. — Борщику нашого, товаришу. Славний борщ варить наша Микитівна. Сідай, друже. Не маю багато часу на їжу. Обідаю я звичайно при копальні, а сьогодні прибіг, щоб з тобою ще побачитись.
— А не запізнився вранці?
— Ге! Якби запізнився, то хіба б сидів оце так спокійно з тобою? На хвилину і двадцять секунд раніше прибіг. Ге, запізнився!.. Ну, як борщ? Знаменитий? Ти що, по чарці збираєшся? Ні, голубе, не питиму. Під час роботи не п’ю. Сам пий, коли хочеш. А я ні.
Степан Петрович сховав пляшку і, скоса поглядаючи на запорошене вугіллям худорляве лице, поспішав за ним сьорбати борщ. На тому люті ніякісінького сліду вчорашніх емоцій не було помітно, наче вчора після вечері не отой “курумбський” сеанс був, а тихенька, звична, миротворна молитва обивателя перед іконою.
Щоб не затримувати люб’язного хазяїна, Степан Петрович зараз же по їжі хапливо зібрав свій клунок, вибіг разом з Антонюком із кімнати і зараз же на вулиці попрощався з ним.
— Я, мабуть, поїду вечірнім потягом, а до вечора маю тут ще деякі свої справи полагодити, — пояснив він. — Спасибі за гостинність, за милу розмову, за все. Поспішай, поспішай, я сам піду далі.