— Ага, — нарешті сказав він. — Так я й знав. Я зразу побачив, що воно за птичка… Так, от, товариші, оце вам і зразок американських подарунків прийшов до нас, — і він показав пальцем на Степана Петровича. — Ось цей диверсант і ворог народу тількищо робив хлопцям американську пропаганду на березі ставка. Казав, знаєте, що прийде нова війна і дасть нам нового Гіт-лера.
— Це ж неправда! — голосно сказав Степан Петрович, — я нічого такого не говорив.
— Не говорив? Значить, люди брешуть? Так от ми побачимо, хто бреше. Трохиме! — раптом повернувся він до смуглявого парубка, що тількищо шепотівся з ним. — Що казав цей чоловік людям на березі ставка!
— Та що ж? — з викликом змахнув угору головою Трохим, — казав, що весь народ наш жде американців і щоб усі готувались повставати проти совєтської власті.
— Та це ж неправда! — з усміхом, але трошки вже занепокоєний промовив Максим Ковтун.
— Даниле! — замість відповіді йому гукнув у юрбу Трохим. — Правду я кажу, чи неправду?
Степан Петрович хутко озирнувся. Данило, отой дядько, що зідхав за американцями, вистромив голову з натовпу і голосно, злякано, поспішно гукнув:
— Правда! Істинна правда!
— А що ще казав? — спитав голова радгоспу.
— А ще казав гад, що наше радгоспне начальство — стерви, злодії, гнобителі, щоб ми його не слухали…
Тут вистрибнув навперейми новий голос:
— Щоб ми бунту вались!
Степан Петрович не встиг повернути голову на цей голос, як із юрби то тут, то там почали навипередки вилітати вигуки:
— Казав, щоб ми міліцію різали!
— Щоб палили радгоспні та колгоспні винбари!
— Щоб.. . щоб. . .
Нарешті голова радгоспу, цілком уже переконаний, звернувся до натовпу:
— Так ви чули, товариші? Отже хто бреше: наші товариші, чи оцей приблуда?
З юрби вибухом як на команду, розляглись крики:
— Приблуда! .. Диверсант’. Шпигун!… Бить його! .. . На розстріл!
Голова радгоспу простяг руку до розпалених і роззявлених очей:
— Тихо, тихо, хлопці. Ми зробимо по закону. Ви будете свідками і підпишете протокол. Трохиме!
Степан Петрович уже зовсім серйозний ступив один крок наперед і підняв голос:
— Чекайте, товаришу голово, дозвольте ж і мьні сказати, як було! Це ж.. .
Але товариш голова повернувся до смаглявого парубка, що підбіг до нього, і величним жестом руки показав на Максима Ковтуна:
— Завести його в льох. І зараз же покликати начальника міліції!
Трохим кивнув головою комусь понад себе, зійшов східцями до Степана і крикнув до’ натовпу:
— Розетупіться! Дорогу арештованому!
І тоді грізно до Степана Петровича:
— Марш за мною! Петько, сохраняй тил!
Петька, ще молодий хлопець, став позад Іванченка і, штовхнувши його в спину, наказав:
— Марш!
Степан Петрович замовк і, все тримаючи в одній руці порожній портфель, а в другій схоплений з-під ніг свій клунок, пішов за спиною Трохима.
Через якісь двері в фундаменті будинку його завели спочатку у вузький коридор, а з нього в один із переділів великого льоху. Тут, у цьому переділі було вгорі заґратоване віконце і глухі мокрі від вогкости стіни. На земляній долівці валялись черепки, шматки битих пляшок і в кутку купка гнилого сіна чи бур’яну. Ніяких меблів, навіть тюремних стільців чи тапчанів. Унизу стін видно було дірки, очевидно, ходи-нори пацюків. [Щурів]
Хлопці, обшукавши якнайпильніше і з великим смаком арештованого, відібравши його гаманець, ножик, олівець, цигарки, сірники, вийшли, замкнули двері і хтось із них ще подивився у чотирикутну дірку в них, у “вовчок”. Клунок Ковтуна вони теж узяли з собою.
Зоставшись сам, Степан Петрович підійшов до заґратованого віконця і глянув угору: було видно вершечки дерев саду і клапоть рум’яного неба. Він знизав плечима й почав ходити по льоху, наступаючи на скло та черепки і пильно думаючи. Йому від хвилювання сильно хотілось курити, але його цигарки курили вже старанні хлопці.
І все ж таки він не був дуже стривожений: історія виходила швидше комічна, ніж драматична. Йому треба буде в крайньому разі сказати цьому амбітному дурневі, голові радгоспу, хто він, Степан, є, і непорозуміння виясниться. Але ким себе назвати: журналістом Андрієм Зінчуком, чи членом Верховної Ради Степаном Іваненком? Мабуть, краще було б журналістом Зінчуком, бо його і в Києві знають, і в Донбасі, не кажучи вже про Белуґіна.
Отже журналіст Андрій Зінчук уже хотів стукати в двері й кликати голову радгоспу, аж він сам прийшов до нього. І то не сам один, а з двома помічниками. Та й ці були не прості парубчаки, а справжні емведисти у формі. Один із них тримав у руці шнур, а другий револьвер. Не кажучи нічого арештованому, вони схопили його в обійми й зв’язали йому за спиною руки. Степан Петрович хотів був сказати щось голові, але помічник з револьвером сильно вдарив його по голові держалном зброї і крикнув:
— Стій смирно! Мовчать! Не крути руками! Другий емведист обкрутив його тіло шнуром, зав’язав
його на спині й став набік, немов даючи дорогу начальникові:
— Готово, товаришу голово! — весело сказав він. Товариш голова підійшов близько до Степана Петровича. Цей зараз же почав:
— Слухай, товаришу, тут вийшло неприємне непорозуміння: я є…
— Який я тобі товариш?! — раптом скинувся всім тілом голова і, розмахнувшись з усієї сили, вдарив його кулаком у ліву щоку. Голова Степана мотнулася в правий бік, очі широко розгорнулись страхом, рот роззявився, щоб крикнути, але тут ліва рука товариша голови з розгоном ударила його в праву щоку, а за нею права в ліву, і так обидві люто, з сласністю помсти гатили з обох боків, не даючи навіть упасти. В роті Степана Петровича у вихорі болю забовталось щось тверде, він устиг плюнути й з рота виплюнулось двоє зубів, а з носа потекла через горішню губу в рот червона цівочка крови.
Задовольнивши першу вимогу правосуддя, голова радгоспу спинився і, важко дихаючи, крикнув:
— Кажи: хто ти! Кажи, а то тут тебе розтовчемо на шматки! Ну?
Степан Петрович ковтнув свою кров і слину і, палаючи болем у всій голові, з дзвоном і якимсь клекотінням у вухах, хрипло сказав:
— Я скажу, не бий.
— “Не бийте”, а не “не бий”! Чуєш?
— Не бийте. Я — журналіст Андрій Зінчук, кореспондент московської “Правди”. Ви даремно мене били:, я — свій, я — партієць, я нічого не зро…
— Брешеш! Брешеш, стерво (… мать!!). Ти американський комсополіт, ти буржуйський агент і шггіон.
І я тобі це докажу! Коли б ти був партієць і кореспондент, чого б ти в такій секретній одежі лазив? Од кого ти ховаєшся? Га?. І коли б ти був свій, ти б не розводив пропаганду за американців серед наших людей. Кого ти хочеш обдурити? Кажи зараз, хто ти, признавайся при добрій волі, а то ми з тебе витягнемо признання. Краще мирно кажи. Ну?
Степан Петрович машинально хотів посміхнутись своїм ласкавим усміхом, але біль у губах і щелепах перекривив його усміх у болючу гримасу. Він крізь неї, плутаючи язиком, немов би відразу спухлим, проговорив, шепелявлячи:
— Я ж прижнавшя. Я — не робітник, а журналішт, Андрій Жіншук. Я маю жавдання від Мішштершгва Гошударштвеної Бежопашношти жробити анкету…
— Брешеш, сукин сину.
— Я кажу правду. Я прошу пошлати телеграму в Мі-ніштерштво, жапитати про мене. Телеграфуйте на таку адрешу: Віжміть папір і жапишіть…
Голова притих і суворо, допитливо дивився на арештованого. Потім мовчки витяг з кишені видно наготовлений для допиту папір та олівець і сказав:
— Добре. Кажи. Але. пам’ятай: як брешеш, як тільки затягаєш час, щоб утікти або щоб одбрехатись — закатую! Чуєш? Кажи.
Степан Петрович хитнувся, але його зараз же підтримав емведист. Ковтнувши знову кров і слину, він зашепелявив:
— Жапишуйте: Мошква. Мініштерштво Гошудар-ственной Бежопашношті. . .
— Не спіши, чекай, повільно. Ну?
— Бежопашношті. .. Пелукину…
— Як? Кому? Пелукину?
— Пелукину. Про Андрія Жиншука:.. Жапитайте, чи. . .
— Добре, добре. Що я запитаю, то не твоє діло. Розв’яжіть його!
Емведисти розв’язали й вийшли за головою. А Степан Петрович одійшов у куток до купи чорної соломи й ліг на неї. З-під купи в ніс ударив сморід екскрементів і вогкости, але не було сили змінити місце. Та й хіба не все одно?
У вухах усе стояв дзвін і дрібне клекотання, немов там прорвалась вода і витікала у вузьку дірочку. Вся голова болюче нила, а надто на щелепах, які горіли. Кров з носа не переставала текти; Іваненко машинально витирав її з губи рукавом піджака. Спершись на лікоть і спиною до стіни, він лежав так з заплющеними очима, безсило, тупо слухаючи в собі біль, дзвін, клекотіння. Він здавався собі подібним до людини, яка —діловито, заклопотано йшла в серйозній, великій справі, повна думок про неї й яка раптом глупо, безглуздо шубовстнула у глибочезну прірву, розбила собі все тіло й голову, з якої висипались усі думки. І тепер порожня лежала на дні в клоаці, смороді, гидоті. І що понизливо-дурне: нестерпно, до крику хотілось курити! Хоч; би одну затяжку! Хої§ одну!