І справді, вона з гарячою рідиною влила в себе енергію, мужність, самозабуття. Вона готова була перед десятьма Олофернами змагатись у брехні. Сміятись? Удавати щасливу? Будь ласка; Олоферн був цілком зачарований і то здається, досить щиро. Але тим краще: легше буде потім одрубати йому його паршиву прекрасну голову.
Одначе, коли це побачення скінчилось, коли Олоферн поцілував їй руку на проїдання і коли підйомна дія горілки вичерпалась і настала її дія зворотна, Юдита почула таку втому, таку порожнечу і тугу, що, вийшовши з ліфту, сіла перед своїм помешканням на східцях, схилила голову на руки й гірко, в одчаю заплакала. Це ж бо був кінець її мріям, її чеканню чогось прекрасного в житті, кінець коханню на віки. Ніколи, ніколи, нікого вона не зможе тепер кохати!
І раптом Маруся,аж голову підвела від дивування: як одразу змінився Андросов, який він був сьогодні буденний, сіренький, навіть моторошний, — це був живий труп, який ходив з нею, говорив компліменти, сміявся, залицявся. Труп залицявся!
Думка була така комічно-моторошна, що Маруся мимоволі засміялась і схопилась на ноги, але тут же й спинила себе: треба готуватись до брехні мамі. Так, — дядько Сергій має рацію: це — єдиний засіб, яким ще сяк-так можна рятуватись.
Вона рішуче подзвонила і, надівши на себе машкару, весело ввійшла в помешкання, радісно обняла матір, яка вже ждала її в їдальні, і кинулась до столу. Виявляючи “собачий апетит”, вона з’їла все, що мати їй підсувала, розповіла їй смішну історію з подругою і заспокоїла щодо батька. — “Е, він собі там, на Україні милій, розважається, спочиває, набирається сил, і не треба ні турбуватись за нього, ні сердитись, що не часто пише.”
І Катерина Семенівна кінець-кінцем заразилась настроєм своєї веселої, безтурботної донечки. Справді, чого ж журитися їм, у яких є стільки різних життєвих вигід, стільки пошани від людей, стільки заслуг перед партією. Що ж повинні почувати ті, які не тільки вигід, а найна-сушнішого не мають? Вона, Катерина, повинна почувати себе вибранкою вже хоч би через те, що має таку життєрадісну, таку невинну дочку, як оця золота безжурна дівчинка.
* * *
Але дівчинка що далі, то з більшою турботою грала свою ролю. Іноді їй ставало просто нестерпно ходити з Олоферном вулицями, або сидіти поруч з ним у кіно або театрі, а надто почувати його дотики чи то руки, чи то ноги, — від цього її проймало такою огидою, наче вона справді торкалась до трупа. А коли ще треба було при цьому посміхатись, одповідати загадковим кокетуванням на його натяки, о, це було понад сили всякої Юдити!
Та щоб хоч якнебудь себе компенсувати і використати як слід свою ролю, вона знову й знову розповідала всякі випадки, в яких аж била в очі й у ніс партійна вірність, певність, відданість, самопожертва її батька, дядька, матері, брата і її власна. “Проклятий аґент” ага! мусів слухати, визнавати, занотовувати в пам’яті, переказувати своєму начальству і служити тим, кому він мав шкодити. Ага!
Так, — але доки ж це повинно було тягтися? Олоферн уже почав виявляти нетерпіння. Живий труп уже почав робити якісь натяки на щось більше, частіше брати Юдиту за руку й кликати до себе “на склянку чаю”.
Уникати відповіді, викручуватись ставало все трудніше і трудніше. Юдита своєю грою заплутувала сама себе все більше та більше. Але що ж робити, що робити?!
Коли б ще хоч був тато дома. Вона б йому розповіла все, все, і він би навчив її, що треба робити, він би взяв її під свій захист. Але він собі там, на Україні, так, видно, розважався, що не мав часу навіть звичайної картки їм послати.
Ну, що ж, лишався дядько Сергій. Він дав їй цю ролю, нехай він її й здіймає з неї.
І от одного вечора Маруся поїхала до нього з твердою постановою виявити все і покінчити з її “подвигом”.
Але вона не змогла зразу поговорити з дядьом, в нього саме був дядьо Євген, який тількищо прийшов до брата у якійсь дуже важливій справі, — так сказав Івасик, який сидів на лавочці перед хатинкою і стеріг, щоб ніхто не міг підслухувати. Маруся сіла біля нього, обняла й пригорнула до себе, — так було якось певніше, Так вона була не сама. Надворі вже було майже темно. Вечір був теплий, тихий, задумливий. З вікон великого будинку навпроти вилітали звуки життя… громадян (чи краще, сексотів?). Маруся дужче пригорнула до себе Івасика.
— Ну, що, любий, нічого нового? Сьогодні не кликали тебе нікуди?
— Ні, не кликали.
— Ну, й чудесно!
Раптом з якогось вікна зачулась тиха, ніжна, мрійна музика. О, ще лишилась ніжність у сексотській державі?
— Давай послухаємо, Івасику!
І вони, в тон музиці ніжно пригорнулись одне до одного, злегка похиливши голови, затихли.
* * *
А в середині хатинки провадилась півголосом своя розмова. Отець Євген сидів по один бік столу, Сергій Петрович по другий, такі обидва не подібні один до одного, але обидва однаково схвильовані.
— Не можу я, Сергію, не можу! — розводячи руками вбік од себе, немов розгортаючи воду, говорив Євген. — Це — вище за мої сили. Може, Степан і мав рацію, давши мені ту пораду, не знаю. Я зопалу і з страху послухався і зробив оту прокляту заяву, але тепер бачу, що не можу. Ну, не можу та й годі. Що робити?
— А ти на когонебудь уже показав із твоїх сповідуваних? — похмуро спитав Сергій.
— Показав на двох… себто сказав емведистові, який чергує раз-у-раз тепер у церкві при сповідях, щоб послідкував за ними. Треба ж на когось показувати, коли взявся… Та ті нічого такого не сказали: жалілись, що рідних їхніх загнали до Сибіру й що мали за те серце на владу. Але от тепер… тепер от прийшов один. . .
Євген підгорнув одвислу нижню губу і, замовкнувши, понуро глянув у куток.
— Ну, Євгене, що ж той один?
Отець Євген повагався і почав, не дивлячись на брата:
— Сповідався, що має великий гріх, що має таку ненависть до. . . (Євген зовсім притишив голос) — .-. до Сталіна, що не може ні спати, ні їсти. І має одну мрію: поїхати до Індії й там здобути одної отрути. А та отрута немовби така, що, коли нею доторкнутись до чийогось тіла, то той буде отруєний і через місяць помре. І от тою отрутою він мріє вбити.. . Сталіна.
Сергій Петрович здивовано підгорнув угору ріденькі брови і носик його, здавалось, витягся наперед теж.од здивування.
— Як же він може це зробити?! Божевільний, мабуть?
— Ні, не божевільний, здається. Він хоче так зробити: намазати тою отрутою свою руку і тоді потиснути руку Сталіна…
— Але ж він сам теж від отрути помре?
— Йому це нічого. Він готов на цю самопожертву.
— Але ж його не підпустять до Сталіна!
— Каже, що знає такий фокус, що підпустять. Сергій обурено відхилився на спинку стільця.
— Ні. це — просто психічно-хворий! Індія, отрута.. . Єрунда! Ну, а чого ж до тебе на сповідь?
Отець Євген похилив голову, пригнувши свою круглу бороду з одвислою губою до грудей і не зразу відповів.
— Щоб я йому дав відпущення цього майбутнього гріха. .. — нарешті вимовив він з зусиллям.
— І ти дав, може? — злякано скинувся Сергій.
— Ні, як можна! — злякався і Євген. — Я сказав, що такі думки і наміри — великий гріх, що Бог його ні за що не простить за це і що я ніяк не можу дати йому відпущення.
— Ну, слава Богу. А що ж він?
— Ну, він сказав, що мусить убити себе, бо так далі з тими думками та з невилитою ненавистю жити не може, вони душать його.. .
— Ні, це — абсолютно психічно-хворий чоловік! — рішуче скрикнув Сергій. — І його треба в лікарню посадити, а не в МВД. Або ж це. ..
Він раптом пильно подивився на брата і замовк. Євген глянув йому в очі, зрозумів і, хитнувши головою, сказав:
— Оце ж і я думаю: або ж це — підісланий провокатор. Ти це подумав?
Сергій нерішуче, мовчки кивнув головою. А потім розвів руками й роздумливо заговорив:
— А проте… хто знас… Може, і не провокатор і не божевільний, а престо якийсь наївний… терміт. Пам’ятаєш, Марко писав. Тоді він, дійсно, мусить або себе вбити, або пробиратись до Індії і, розуміється, так чи інакше загинути. Ну, й чого ж ти боїшся?
Отець Євген перехилився до Сергія й пошепки сказав.
— А раптом це — підісланий ними, щоб перевірити чи я правильно виконую свою прокляту юдову службу? Га? А я не доніс. Що буде? Га?
Сергій Петрович подумав і потім заспокійливо відповів:
— Нічого. Коли б це був провокатор і вони тобі потім закинули, що ти не доніс, ти скажеш, що це був, на твою думку, божевільний.