Так і було виконано. “Американця” Джона Едісона було нагодовано, умито,, передягнено в чисту його косоворотку, що була в клунку, дано навіть цигарку і вве-чорі посаджено в супроводі мрійного уповноваженого МВД та одного емведиста в потяг, що йшов на Київ.
Вранці наступного дня спеція льне урядове авто привезло з київського вокзалу до начальника українського відділу МДБ “американського” аґента шпигунства на Україні Джона Едісона. Начальник, попереджений ще звечора телефоном про цю незвичайну подію, вже чекав на нього і прийняв супровідника й “шпигуна” без єдиної хвилини чекання.
Степан Петрович, трудно переступаючи ногами й не перестаючи дрібно тремтіти та тримати себе лівою рукою за правий бік, зігнуто ввійшов у кабінет начальника МДБ України. Коли він переступав поріг його, на лиці його вперше мигнула кривенька посмішка, подібна до сірого промінця осіннього сонця крізь купу понурих важких хмар. Запухлі очі його невідривно дивились на знайоме обличчя начальника, ждучи від нього сподіваного руху. Але воно, чисте, рожеве, але блискуче від натягнености шкіри на вилицях, з цікавістю вдивлялось у покарлючене, жовто-синє, запухле, заросле обличчя “американця” й не рухалось. Колій) Степан Петрович підступив ближче до столу, він скривив товсті губи болісним усміхом і шепеляво сказав:
— Не впізнаєш мене, товаришу?
Начальник здивовано скинув очима на уповноваженого. Той злякано витягся, хотів щось сказати, але’ Джон Едісон, ще кривіше посміхнувшись, перебив йому:
— Я — кореспондент “Правди”, з яким ти три рази балакав, тут, у цьому кабінеті. Присланий для анкети. Пригадуєш? Не впізнаєш?
Начальник МҐБ вражено підвівся, уп’явся поширени— ми очима в страшне лице і, видно, почавши щось розу— міти, грізно звернувся до уповноваженого: :
— Що це значить!?
Той зблід і від страху тільки дрібно заворушив губами, не знаючи, що сказати, і кидаючи перелякані погляди на Джона Едісона. Тоді Степан Петрович сам коротко пояснив “непорозуміння”. Під час його розповідання про допит начальник, видно, вже цілком виразно пригадав кореспондента “Правди”. Впізнавши, він зараз же швидко підійшов до нього, поміг йому сісти в фотель, вигнав мрійного уповноваженого, наказавши йому з’явитись до нього через півгодини; потім потелефонував до якоїсь клініки й наказав прислати їхнє авто та наготувати окрему кімнату для важливого хворого. Лице його стало густочерроне від сорому, люті й страху, бо він уже встиг потелефонувати до Москви про надзвичайну подію з американським шпигуном.
А через годину Степан Петрович, вимитий, поголений, переодягнений у білизну клітки, лежав у білому ліжку на бездоганно чистих простиралах і дивився спухлими очима в білу стелю білої кімнати. Все це було, розуміється, не справжнє, не реальне, фантастичне, але було так безмежно-приємно лежати й не чути ні гострих кусань за ноги, ні задушливого смороду, ні “футболу”, ні “суддів”, ні пекучих кігтів спраги. В тілі, правда, стояло тремтіння, кашель теж був і кров вихаркувалась з кожним вибухом його, і біль так само ломив увесь правий бік, але це все, казав лікар, мало хутко заникнути. Та головне те, що можна було лежати з заплющеними очима й нічого кошмарного більше не ждати.
Одначе лежати так непорушно довго не пощастило: надвечір, коли сонце зачервонило білу стіну проти ліжка, сестра жалібниця запитала хворого, чи не схотів би він бачити одну даму, яка прийшла провідати його. Степан Петрович був так здивований цим запитанням, що навіть на мить забув за свій стан і дозволив дамі ввійти. Але коли побачив у дверях струнку, білу постать “грецької богині”, він згадав про себе, про свій страшний вигляд, який на хвилину побачив у дзеркалі, коли його голили, і машинально хотів сховати своє лице. Але сховати не було кудИ) і він мусів зустріти “богиню” своїми набухлими очима, покривленим ротом, своїми синяками й опухами. Та вона, немов нічого того не помітивши, ггідійшла до нього з простягненою рукою й ніжно-зворушеним усміхом. Звідки вона могла знати, що він був тут, у цій клініці?
— Ви дивуєтесь, як я вас так одразу знайшла? — сівши на стілець біля ліжка, сказала Заболотова й поправила свою “криласту” зачіску. — Не дивуйтесь, я, на жаль, не чудодійниця: управитель нашого готелю сказав мені, що з клініки прислали по ваші речі й що ви, трішки ранений, лежите в ній. Я зараз же й приїхала.
Степан Петрович хотів посміхнутись, але тільки скривився, потім заплющив очі й нічого не сказав, — яке йому було діло до якихось там “грецьких богинь”. Це — таке далеке, давне, забуте й таке втомне-втомне. Лежати, не дивитись, не слухати, не думати, не згадувати.
— Може, я вас стомлюю, милий? — тихо промовила Олена. — Може, краще піти мені?
Степан, не розплющивши очей, безсило ворухнув одною губою і знову застиг у непорушності. Заболотова безшумно підвелась і навшпиньки вийшла з кімнати.
* * *
На другий день вона прийшла знову, але Степан Петрович усе так само лежав горілиць з заплющеними очима й майже не відповідав на її спроби поговорити. Сестра жалібниця сказала їй, що він так поводиться з усіма. Правда, він був серйозно хворий, але, на її думку (та й на думку лікаря), не його фізичний стан був причиною такої його поведінки. Олена Вікторівна призналась, що вона знала хворого зовсім іншим, — веселим, до всіх привітним, сердечно-одвертим, майже “панібратом” усіх.
Днів через вісім хворому дозволено було встати й ходити по кімнаті. Він, пам’ятаючи старий біль у правому боці й тепер відчуваючи його, тримався раз-у-раз-лівою рукою за цей бік. Синяки й опухи на лиці зійшли; очі зробились знову великими й гарними, але вже не дивились одверто. Вони, правда, не уникали поглядів, тільки майже весь час дивились в одному напрямі, наче безперестанку бачили там щось незрозуміле, чи були заповнені якоюсь постійною думкою.
Він уже говорив з Оленою і навіть розповів їй про “непорозуміння” у радгоспі. Але розповів спокійно й коли довідався від Олени Вікторівни, що голова радгоспу від страху перед карсю за “занадто ретельне проведення слідства над американським комсополітом” повісився, чудно посміхнувся, неначе вже знав це. Та зараз же, видно, й забув, зайнятий усе тим самим чимсь, що стояло в ньому весь час.
Та з цим “чимсь” він і з Києва виїздив додому, до Москви. Зійшлося так, що й Олена Вікторівна теж того самого дня туди виїздила й запропонувала йому їхати разом в одному купе, як тоді, коли їхали до Києва. Степан Петрович, ніби згадавши щось, подивився на неї довшим поглядом, посміхнувся і сказав, що йому буде дуже приємно їхати знову разом. Він із ввічливости чи чогось іншого почав пригадувати деякі моменти з тої подорожі, навіть кілька разів брав її руку в свою, але зараз же випускав і в очах з’являлась усе та сама задума.
І в потязі теж не вернувся колишній милий, сердечний журналіст Зінчук. Заболотова майже одверто розглядала його, хоча жодних уже слідів на лиці його (крім легких трьох шрамів під лівим оком, які були й до Києва) не видно було.
Аж тільки перед самою Москвою, коли Заболотова, не витримавши, гаряче заговорила до нього, він немов би прокинувся:
— Та невже ж ми таки ніколи більше не побачимось?? — взявши його за руку, зазирнула вона йому в лице.
— Невже ви хочете розминутись зо мною таким, як тепер? Ну, я розумію: з вами трапилось нещастя, ви стояли на порозі страшної смерти. Я це добре розумію. Але невже… невже це могло так змінити вашу психіку? Ви
— тепер цілком інший. Даруйте мені, але я до гірких сліз жалію за тим старим…
Вона хотіла сказати “милим моїм” і, одвернушись сердито, витерла очі хусткою. Степан знову, немов би прокинувшись, зрозумів задане питання й ніжно взяв її РУку.
— Я — просто хворий ще, Олено… — сумно і, немов вибачаючись, сказав він і, слабенько потиснувши! її пальці, випустив їх. — Я ще весь розбитий, а тому, мабуть, не зовсім уважний до всього. Те, що ще днів десять тому мені здавалось захоплюючим, тепер… не зворушує. І потім… Так, розуміється, і стояння “на порозі смерти”, як ви сказали, теж, мабуть, одбивається. А головне я — сильно стомлений. А крім того.., а крім того в мене…
І, не договоривши, він одвернувся.
— Але ж ми будемо в Москві бачитись? — спитала Заболотова, дивлячись у вікно вагона і, видно було, з напруженням ждала його відповіді. Степан Петрович не зразу відповів.