— Я так і збираюсь робити, — спокійно відповів Степан Петрович і сумно додав: — Не забувай, Миколо Сидоровичу, що я лежав у клініці два тижні весь розбитий (ти можеш мати посвідчення з Києва). А приїхав я до Москви тільки кілька годин тому. Я — весь хворий і лікарі казали, що мені треба лежати. Але я зроблю все, що сила моя, і представлю тобі докладний рапорт.
— Добре, добре… — з сірим, холодним усміхом бовкнув Микола Сидорович і простягнув йому на прощання через стіл руку.
Степан Петрович трудно підвівся, потиснув ту руку і помалу пішов із кабінету, тримаючи кашкет у руці й зігнувшись на правий бік.
Приїхавши додому, він ліг у себе в кабінеті на канапі. Катерина Семенівна і Маруся ходили в помешканні навшпиньках і час од часу з бурхливими вибухами радости обіймались і цілувались: Боже мій, у кожної з них було стільки своїх підстав для того! А найголовніша була та, що батько вернувся з подорожі здоровий, вільний, спокійний, майже такий самий, яким і виїхав. Трошки, видно, стомлений, але, Господи, він же стільки подорожував! А з Бєлуґіном, видно, відносини були не погані, і “там”, значить, усе гаразд. Отже тепер можна було вільніше дихати, говорити, сміятись і навіть ту паршиву Дуняшу лишити, — хай собі, що вона може, жалюгідна, зробити, коли “там” усе добре.
Та все ж таки Маруся постановила, як тільки тато трохи спочине, зараз же розповісти йому про своє сек-сотство, Андросова, дядю Сергія, Івасика, про все, що мучило і мучить ще й тепер., 3 татом можна й треба говорити про все.
І дійсно, коли мама по обіді лягла, як звичайно, трохи: спочити, Маруся прийшла до батька, попрохала вибачення за турботу і сказала:
— Я мушу тобі дещо розповісти, тату. Я почуваю, що це — мій обов’язок і що ти мене лаяв би, коли б я цього не зробила. Це занадто важливе для всієї нашої родини.
Тато лежав на канапі, стомлено приплющивши очі. Коли вона зупинилась, вій навів на неї свій сіро-зелений добрий погляд і якось незвично-сумно сказав:
— Говори, дівчинко. Я буду тебе слухати уважно. Коли я заплющуватиму очі, ти не звертай уваги, — я трошки стомлений з дороги. Але ти не бійся, я бачу, що ти маєш щось серйозне, і буду слухати пильно.
Маруся почала розповідати. Та Степан Петрович ні разу не приплющив очей. Навпаки, коли вона почала говорити про закликання її до Бєлуґіна, він уже широко розплющив їх і навіть сів з ногами на канапі (хоч і скривився від зусилля). І потім він увесь час задавав дочці короткі, спокійно-хмарні запитання, перепитував, знову питав. Коли вона закінчила розповідь, він знову ліг і тихо сказав їй:
— Тепер, Марусю, лиши мене самого і не пускай до мене нікого протягом години. Потім прийди до мене. Мамі абсолютно нічого не кажи. І дай мені поцілувати твою руку.
— О, тату! Як ти можеш? Ти мою руку? Чого?”
— Я знаю, чого. Ти заслужила й заслуговуєш.
І, взявши її безвольно спущену здовж тіла руку, він поштиво, ніжно поцілував її. І, обережно поклавши її на коліно їй, додав:
— А тепер іди і приходь через годину.
Маруся, вся зачервоніла, вийшла навшпиньки із кабінету й тихо зачинила за собою двері. А Степан Петрович витяг ноги на канапі, уклав руку на боці й заплющив очі. Але зараз же розплющив їх і встромив непорушний, повний напруження погляд у стелю. Іноді він трудно вставав, закурював, помалу ходив по кімнаті, знову лягав і дивився в стелю хмарним, невідривним поглядом. І знову вставав, ходив, зупинявся серед хати й раз навіть безсило розвів руками: нема, мовляв, іншого виходу. І тоді ліг, заплющив очі й затих, як непритомний.
Рівно через годину Маруся обережно, без стуку, ввійшла до батька. Він почув її кроки й розплющив очі. Маруся сіла на старе місце біля канапи й мовчки чекально зупинила на батькові очі.
— Котра година тепер, доню? — тихо спитав Іваненко.
— Шоста. Мама хотіла прийти до тебе, але я не пустила.
— Дуже добре. Як ти гадаєш: дядьо Сергій може бути дома в цю годину?
— Так, я думаю, що він уже дома.
— Добре. Ми поїдемо зараз удвох до нього. Мамі треба сказати1 шрнебудь, куди ми йдемо…
— Скажемо, що ти маєш побачити когонебудь у клю-бі, а я їду до подруги.
— Добре. Я покликав би Сергія сюди, але нам тут не дали б говорити. А говорити треба серйозно, дочко. Дуже серйозно.
— Я розумію, тату.
— Я знаю, що ти розумієш, хоча досі не зовсім добре тебе знав. Ну, ходім.
І Степан Петрович, силкуючись не показати болю від вставання, легко підвівся й пішов до столу. Поклавши до кишені портсигар, він помацав себе руками по інших кишенях: портфель, гаманець, хустка, гребінець, все було на місці.
— Добре. Ходім.
Розділ 21
Дядьо Сергій і Івасик були дома і якраз пили по обіді чай. Дядьо Сергій дуже зрадів гостям і зараз же, прибравши свій камуфляжний, шамотливий тон, почав частувати їх чаєм. Степан Петрович, машинально зігнувшись на стільці, ухвально похитав головою і немов про себе сказав:
— Це — добре, чай. Прийшли, мовляв, у гості… А по суті, Сергію, прийшли чогось іншого. Треба говорити, брате, і серйозно говорити.
Сергій довгим, пильним поглядом вдивився в брата, перевів його на Марусю, почав дещо догадуватись, але нічого не казав. А Степан, озирнувшись на двері й по хаті, повторно похвалив:
— Це добре, у тебе ніхто не може слухати. Та ще як посадити Івасика на лаві перед хатою, то можна бути цілком у безпеці. Правда, Івасику?
Івасик зараз же схопився на ноги й весело по-скавт-ському відповів:
— Раз-раз готовий! Зараз іти?
І його вихорець гордо й завзято задерся вгору.
— Дуже добре, іди зараз. Ти нічого не маєш проти, Сергію?
Сергій Петрович, занятий розливанням чаю гостям, поспішно відповів:
— Нічого, нічого. Іди, синку, стережи. На випадок чого, постукай у вікно.
— Добре! Я знаю.
Івасик кинув заздрісним поглядом на Марусю, яка, очевидно, мала брати участь у секретній розмові дорослих, і вислизнув із кімнати. А Сергій Петрович зачинив вікно, запнув завіску на ньому й засвітив лямпу на стіні. Вся кімната залилась затишним, теплим світлом, приглушеним жовтим паперовим абажуром.
Коли всі троє сіли за столом перед склянками чаю, Степан Петрович закурив, сьорбнув із своєї й тоді звернувся до брата:
— Мені, Сергію, Маруся розповіла все, що у вас тут без мене було. Все. І всі ваші розмови, і всі події. Отже секретів у нас тепер нема, і ти можеш мене не боятись. А я зараз скажу вам про себе.
Сергій кинув оком на Марусю, на Степана і нічого знову не сказав, тільки помацав себе рукою по кишені, де бував тютюн. А Степан злегка похилив голову і якийсь час сидів так, немов збираючи думки чи забувши про все. Маруся скупчено мішала ложечкою чай у склянці й дивилась у неї.
— Так от, брате, — раптом підняв голову Степан і почав повільно, немов у задумі, говорити:
— Ми прийшли до тебе на велику нараду. Так, на велику нараду. Треба нам рятуватися. Серйозно рятуватися. Я був сьогодні в Бєлутіна і виніс враження, що справа моя у нього погана. А коли моя, то й ваша, так уже всі ми пов’язані. Але вперед, ніж обмірковувати, я мушу розповісти вам те, чого ви не знаєте. Розповідь буде довга. Отже слухайте уважно і терпляче.
І він, зробивши невеличку павзу, все тим самим повільним, немов би злегка задумливим, та навіть байдужим, тоном розповів усю свою епопею, починаючи з узятої на себе в кабінеті Бєлуґіна місії розкриття організації термітів і проходячи через усі етапи її в Києві, в потягах, на Донбасі. Маруся слухала з таким напруженням і хвилюванням, що в неї гаряче зашарілось лице і очі блищали як од сліз. А Сергій безперестанку смоктав грудочку за грудочкою цукор і не сьорбав чаю. Коли Степан дійшов до розповіді про допит у льоху радгоспу, про биття його, про оселедець, пацюків, Маруся не витримала і, схопившись на ноги, підбігла до стіни, розіп’яла на ній руки й почала сильно крутити головою по ній, щоб спинити ридання. Дядьо Сергій підійшов до небоги, спинив голову її і підвів до столу. Маруся не плакала, тільки кусала нижню губу так, що з-під зубів виступила кров.
— Вибач, тату. Говори далі, — хрипко сказала вона і почала жадібно пити прохололий чай. На нижній губі зробилась закривавлена смужка.
Степан Петрович закурив знову й усе тим самим рівним, майже байдужим голосом докінчив своє оповідання.
— І от тепер сьогодні в Бєлуґіна я побачив, що у них нема до мене довір’я, — стомлено посміхнувся він. — Вони, очевидно, мали за мною стежу під час моєї мандрівки. Так, — вони повинні знати, що той, хто так “придивлявся”, як писав Марко, не може не побачити того, чого раніше, з тих чи інших причин, не хотів чи не міг бачити. Якщо “вони” підозрівають у мені хоч трохи чуття логіки й так званої порядности, вони не повинні мені довіряти після такої моєї анкети.