Та я скажу більше: коли б члени політбюра проробили цю анкету і т а к, як я її зробив, то деякі з них, мабуть, дуже задумались би, і хто зна, чи збереглось би тоді до них у інших довір’я. А що ж казати про мене! Ясно, що вони повинні взяти мене на підозру, що це їхній обов’язок взяти мене на допит.
Але не в цьому річ! — похопився він пояснити далі, побачивши, як скинулась Маруся і підвівся Сергій. — Річ у тому, що становище всіх нас, на мою думку, надзвичайно загрозливе. Та не тільки нашої родини, а всього населення Радянського Союзу, комуністів і некомуні-стів, “винних” і “невинних”, усіх. І от на підставі таких фактів та міркувань я зробив цей висновок.
Виклад їх, цих фактів, тягся довго, але ні Маруся, ні Сергій не перебивали його і понуро слухали.
Після того, прихилившись до них, він виклав свій проект таким приглушеним голосом, що коли б хтонебудь, не зважаючи на вартового, слухав під вікном, він нічого не почув би.
Сергій і Маруся з жахом слідкували за кожним словом Степана і не рухались.
— Так, дорогі мої, — сумно хитнув він головою на закінчення. — Те, що я вам сказав, може здатися несподіваним. Але з об’єктивного погляду це — цілком сподіване. Нема в мене жодного почуття помсти, ні якогось подібного почуття. Це — вирішення рівняння з багатьма невідомими. Невідомі, яких раніше я не міг чи не хотів знати, стали мені тепер відомі і дали мені оцей висновок, суто математичний, хоча для мене особливо болючий.
Тисячі людей в Радянському Союзі напевне мають такі самі міркування і приходять до таких самих висновків. Я переконаний, що тисячі і тисячі людей готові принести себе в жертву для цієї мети. Режим сам творить зброю, яка конче повернеться проти нього. Якщо не в цій формі, то в іншій, а це неминуче станеться. Радянський режим уже підточений до такої міри, що досить якогось струсу, і він завалиться.
Я маю підстави твердити, що деякі з наших вождів, якщо не всі, здають собі справу з цього і почувають великий страх. І під впливом цього почуття, щоб попередити цей струс, вони можуть удатися до такого страшного і для них і для всього людства засобу, як війна. Вони можуть викликати її для того, щоб, як вони самі кажуть, втягти в безодню все людство разом з собою, а не загинути самим під руїнами свого режиму.
Отже, що повинні робити радянські громадяни, які це бачать, розуміють і мають сумління?
Степан Петрович зупинився. Маруся гарячково м’яла в пальцях хустку, а Сергій тримав на столі сильно стиснений кулак.
— Мені здається, мої дорогі, — почав знову задумливо Степан, — що обов’язок кожного такого громадянина зробити все, що сила його, щоб помогти звільнити людство від цієї загрози. А як Політбюро може від страху кожної хвилини загубити розум, і покликати на допомогу собі це страховище, то ті, такі як ми, що це зрозуміли, повинні тим чи іншим способом прискорити отой струс і викликати падіння режиму. Мій проект має на увазі тільки це. Ми про це ще будемо говорити:, якщо не виявиться якийсь кращий проект. Найсутніше, кажу, це попередити якомога швидше катастрофу.
Ви повинні натурально запитати мене: хто ж власне може взятись за виконня мого проекту? Я вам одповім так само, як я відповів самому собі: взятись за виконання його повинні ті громадяни, які визнали б, що таке вирішення було б найчесніше і водночас найпрактичніше. Я — один із таких громадян, мої дорогі. І ось через що: насамперед, я — хворий і то до такої міри, що мені треба було б довго і в найкращих умовах лікуватися.
В київській клініці лікарі мені одверто це сказали. А це, ви ж розумієте, річ для мене неможлива в цих обставинах.
Далі, моє становище в МДБ непевне. Поскільки вже виникло недовір’я до мене, “вони” вже не можуть ставитись до мене, як перше. Навіть, коли б Белуґін любив мене, як брата, а воно трошки не так, він повинен був би, щоб не стягти на себе підозрінь, виявляти до мене.-найбільшу суворість і вимагати, щоб я дав йому безперечні докази моєї невинности. А де ж я йому їх візьму? Отже раніше Чи пізніше вони будуть змушені мене “знешкодити”.
Таким чином передо мною стоїть альтернатива: або чекати “чорного ворона” і відповідного кінця мого життя, або ж віддати це життя з доброї волі на якийсь вчинок, корисний для колективу. Я гадаю, що практичніше і чесніше вибрати друге рішення.
Але чекай, Марусенько, не дивись на мене такими трагічними очима. Я повторюю: можуть знайтися інші виходи, які не вимагатимуть таких жертв. Наприклад, я маю ще один проект, про який я вам зараз скажу. Він — цілком іншого характеру. Коли б він здійснився хоч би частково, мій перший проект цілком одпадає. А для цього мені потрібна поміч Дев’ятого, якому я й хочу викласти мої міркування. Але чи схоче він прийняти їх?
— А коли ти знатимеш про це? — сухо кинув Сергій.
— Хутко. З завтрішнього дня я сідаю за роботу з тим, щоб подати Дев’ятому якомога швидше всі аргументи на користь мого пляну.
— А я, тату, — раптом спитала Маруся вся зачерво-нівшись, — як я маю поводитись з Андросовим? Ти мені сказав, що це питання вирішиться пізніше.
— Пізніше, доню, пізніше. Треба тримати цього чоловіка в запасі. Можливо, що тобі, бідненькій, доведеться якийсь час грати далі ролю Юдити. Це теж залежатиме від вирішення Дев’ятого. Але ми й про це ще будемо говорити. А тепер ходім додому, дівчино.
Він трудно підвівся, поклав свою ліву руку на правий бік і простягнув вільну руку мовчазному й задумливому Сергієві.
Коли вони вийшли, надворі вже була ніч. На лаві ледь освітлений світлом вікна солодко спав вартовий, підклавши руку під голову. Маруся взяла батька під руку і ніжно повела його на вулицю.
Розділ 22
Степан Петрович чотири дні працював з Марусею над своею доповіддю Дев’ятому. Він ходив по кабінеті, зігнувшись і тримаючи ліву руку на правому боці, або лежав на канапі й диктував. А Маруся сиділа біля вікна за маленьким столиком і списувала диктоване на машинці. Часом батько замовкав, заплющував очі й довгенько лежав не рухаючись. Маруся уважно й тривожно поглядала на нього, але ніколи не нагадувала про своє чекання.
Катерина Семенівна іноді заходила до них, приносила їм чаю, або просто так, щоб веселенько поговорити, а надто приголубити їх обох, як голублять те, що дає нам заспокоєння, певність, надію. І вони обоє, як тільки вона входила, не змовляючись, робились теж веселенькими, бадьорими, балакучими. Від Катерини Семенівни було сховано навіть лікування Степана Петровича, і то Маруся стежила за точним прийманням ліків.
Коли доповідь було остаточно написано, проредаговано й гарненько збито в досить товстенький зшиток, Степан Петрович потелефонував Дев’ятому й попрохав побачення з ним. Воно було призначене на другий день на сьому годину вечора в тому самому кабінеті міністерства, в якому вони бачились раз-у-раз. Випроваджуючи батька, Маруся, хвилюючись так, як ніколи не хвилювалась, ідучи на найтрудніший іспит, гаряче обняла його й питально-тривожно прошепотіла йому в очі:
— Таточку, аби ж він не зрозумів твою доповідь погано! Га?
Степан Петрович ніжно погладив її по щоці.
— Не турбуйся, дівчинко, ми досі добре розуміли один одного. Може, й цього разу не буде нерозуміння. Дай мені на дорогу одну жовтеньку ггілюльку, а одну окремо, щоб там прийняти, коли, може, трошки більше захвилююсь.
Маруся кинулась до шухляди столу, вийняла дві пілюльки й подала батькові. Одну він прийняв зараз же, а Другу сховав у кишеньку камізельки. І, таким чином озброєний, вирушив на “великий іспит”, як казала Маруся.
Дев’ятий, як і завжди, прийняв свого друга дуже сердечно, дуже просто, але подивився на нього з деякою не то цікавістю, не то тривогою. Про “непорозуміння” в радгоспі він уже знав докладно, про що зараз же й сказав Степанові. Всадивши його в фотель біля маленького столика, на якому стояли пляшки з коньяком та горілкою, тарілочка з нарізаними скибочками цитрини з цукром і лежала велика коробка з цигарками, Дев’ятий сам сів по другий бік столика й зараз же почав наливати в келихи їхній улюблений напій: горілку з коньяком. На вікнах, не зважаючи на західне сонце надворі, були вже затінені важкі завіси, на великому столі затишно горіла велика лямпа під абажуром. Портрет Сталіна над столом хитро косив очі до маленького столика.