І далі ти б їм сказав, Иосифе Віссаріоновичу, ще таке: коли б конкурс-змагання виявив, що приватно-капіталістична система дає найкращі результати по всіх країнах, то Організація Об’єднаних Націй повинна прийняти постанову про обов’язкове заведення її в усіх державах. ..
На обличчях слухачів виник такий вираз здивування й обурення, що Дев’ятий поспішив підняти голос:
— Не спішіть, товариші, не спішіть! Дайте докінчити. Але, коли б конкурс виявив, що наша система націоналізованого і ПЛАНОВОГО господарства краща, то щоб так само її було прийнято як обов’язкову для кожної країни.
І нарешті, коли б змагання показало, що система трудової колектократії дала найкращі результати, то щоб так само її прийняли Об’єднані Нації за обов’язкову для всіх народів. І тоді без ніяких війн і революцій світ міг би об’єднатись в оту світову федерацію і з формувати той єдиний плянетарний уряд.
— А ти не збожеволів часом? — гукнув хтось з другого кінця столу. — Ти пропонуєш нам просту капітуляцію?
Дев’ятий помалу покрутив головою і рух його був такий певний, що всі з напруженою цікавістю ждали його відповіді.
— Навпаки, товариші, я пропоную без крови і страждань досягти нашої мети. Але з певними жертвами для нашого політичного режиму і, може, для нас особисто. І я не маю жодного сумніву, Иосифе Віссаріоновичу, що, коли б ти зробив таку пропозицію, капіталістичний світ не посмів би відмовитись од змагання. А коли б він, ггід тим чи іншим приводом, одмовився, то цим він викликав би революцію у себе і дав би нам владу над усією плянетою. Бо ти ж розумієш, що коли б ми дійсно чесно, одверто, пішли на цей спосіб, коли б ми дали світові наявні реальні докази, що тут з нашого боку не було жодної хитрости, лукавства, обдуру, а справжнє бажання безкровним способом утримати людство на краю загибелі; і коли б капіталісти, навпаки, своєю відмовою гнали те людство в безодню війни, то невже ви думаєте, товариші, що за нами не пішли б трудящі маси всіх народів? Невже ви думаєте, що ми не підняли б тоді світової революції і ніякі апарати урядів не могли б спинити її?
Я знаю: більшість капіталістів, а надто найбільш багатих, американських, ‘люди мало здатні не те, що до соціальної справедливости чи альтруїзму, а до простого розумного розрахунку. Даруйте мені, товариші, що я наведу вам маленьке біологічне порівняння. Капіталісти подібні до тих мавп, які попадаються розумному мисливцеві таким чином: на дереві прив’язується глечик з тонкою шийкою. В нього насипається щось дуже смачне для мавп. Одна з них засуває руку в шийку глечика, набирає повну жменю того смачного і хоче витягти руку. Але затиснений зі смачним кулак не пускає. Тоді приходить мисливець. Мавпа кулака не розтулює. ‘Чи то з жадібности, чи з неуміння розміркувати], вона не хоче випустити смачного. Вона воліє бути схопленою, аніж випустити здобич. Так воно й робиться. Мисливець забирає мавпу, вбиває її, витягає її руку з глечика, а шкуру її вживає на свої потреби. Отак само поводяться і капіталісти. Вони ні за що не схочуть випустити смачного їм капіталізму, свого панування, розкошування. Вони волітимуть, щоб прийшла революція, схопила їх, убила, зідрала з них шкуру і вжила її на свої потреби. Будь ласка, коли вони не погодяться на твою пропозицію, Йосиаре Віссаріоновичу, то тим гірше для них буде і краще для нас, — ми швидше й радикальніше дійдемо до нашої мети.
Але, я гадаю, що й вони кінець-кінцем згодяться. Не всі з них нерозсудливі, жадібні, глупі мавпи. Більшість із них напевне побачить, що для них відмова від конкурсу — самогубство. А ще розумніші поспішать піти назустріч колектократії, щоб зайняти в ній краще місце. Бо я думаю, товариші, що в конкурсі переможе трудова колектократія. Та і ви, коли пильно вдумаєтесь, повинні визнати те саме. Не може бути інакше. Як ви повинні були бачити з мого викладу, колектократія задовольняє вимоги і прагнення величезних мас людства. Коли поставиться питання на вирішення цих мас, на всесвітній референдум, то не може бути ніякісінького сумніву, що не менше 90 відсотків людства подасть свій голос за трудову колектократію, за знищення навіки примусової праці в будь-якому вигляді, за новий соціяльно-еконо-мічний лад без наймита… “Плянета без наймита!” Отаке буде гасло по всьому світі!
Повторяю: гюзумніші капіталісти відчують це зразу, як тільки питання колектократії поставиться на обговорення народів. І тепер уже деякі з них стають на цей ґрунт і потроху передають свої підприємства у власність колективам робітників. А тоді навіть мавпи зрозуміють, що краще таким способом закінчити епоху капіталізму, яка вже одслужила своє, і перейти з усім людством у нову, розумнішу, багатшу і, може, справді щасливішу добу, ніж загинути ганебним чином з зідраною революцією шкурою.
Дев’ятий раптом підвівся і весь почервонілий, урочисто витяг руку до Сталіна.
— О, Иосифе Віссаріоновичу, ти, мабуть, ще не бачиш, яку величезну ролю ти можеш зіграти для всього людства. Я уявляю її собі і від захоплення готов молитися тобі: рятуй нас! Твоє слово буде слухати ввесь світ з затисненим віддихом. Перед тобою впадуть на коліна сотні мільйонів трудящих, поневолених, окривджених, а так само загрожених майбутнім страхіттям війни.
Наші противники запевняють, що нашою єдиною метою є захоплення влади в наших особистих чи групових інтересах панування над світом. Доведи їм пропозицією конкурсу, що ми задля інтересів людства можемо відмовитись і від влади, і від панування, що з тих могутніх володарів півсвіту, якими ми є, ми готові стати простими робітниками, простими сторожами добра людства, захисниками миру, справедливости на землі.
Нам противники закидають, що ми — реакціонери, що ми гнітимо наші народи в політичній неволі, що ми тримаємо в рабській праці мільйони людей, що ми розвиваємо в людстві інстинкти злоби, брехні, ненависти, жорстокости. Запропонуй людству колектократію, і ти нею уб’єш усі ці закиди, ти виявиш нею перед усіма народами, які наші прагнення, який мир ми хочемо встановити на землі. Зроби це, Йосифе Віссаріоновичу! І коли ти це зробиш, ім’я твоє буде передаватись із покоління в покоління як спасителя світу. Та більше: ті, які тепер тебе бояться, жахаються, ненавидять, проклинають і ті стануть на коліна перед тобою і, забувши всі старі кривди та болі, будуть благословити ім’я твоє.
Зроби це, Сталіне! Ні один голос на плянеті не буде такий авторитетний і могутній, як твій, коли ти звернешся з такою пропозицією миру. Нікому так не повірять сотні мільйонів приречених на страждання і загибель, як тобі, коли ти звернешся до них з таким словом своїм, коли ти запропонуєш убити вічного ворога людства, війну, отаким благодійним для них засобом. Це — твій обов’язок перед людством, Сталіне!
Дев’ятий на кілька секунд замовк. І зараз же трохи іншим тоном продовжував:
— Про ідею колектократії, раніше чи пізніше, стане широко відомо в світі. її можуть висунути перед народами західні політики, противники наші. І уяви собі, яка гіркість, яке пригнічення, який одчай і який прокльон повинен постати в душах отих, яких ти, вождь трудящих, зрадиш, коли відкинеш ідею мирного змагання і надто колектократії, коли ти цим віддаси їх на пожертя молохові війни, коли цим відмовленням покажеш, що нам, комуністам, дійсно, дорогі не інтереси поневолених і загрожених, а інтереси нашого панування, нашого імперіялізму, нашого розкошування, яке нам закидають. Цією відмовою ти затягнеш холодну війну і спричинишся до війни кривавої, нечувано жорстокої, самогубної для всього людства. І коли після неї залишиться в рештках його пам’ять про наше покоління, то ім’я твоє, Йосифе Віссаріоновичу, і наше, буде згадуватись з найбільшим прокляттям і ненавистю. Бо хто може багато, з того багато і спитається. Ти можеш убити мене за мої слова, але я купив собі право сказати мою правду одверто.
Дев’ятий знову на мить замовк. Сталін сидів непорушно, дивлячись у свої папери, немов нічого особливого не чув. Члени Політбюра скупчено мовчали й пильно поглядали то на Сталіна, то на Дев’ятого, немов хотіли розгадати, хто саме стояв перед ними: завтрашній мертвяк, чи людина, яка має рацію?