Нарешті аж під ранок він тихо спитав:
— Ти не спиш?
Голос його був хрипкий, але спокійний.
— Ні… — пошепки відповіла Катерина й трудно зідхнула. Вона засвітила лямпу й кинула оком на столик біля чоловіка: на ньому була ціла купа недокурків і попелу.
— Треба, Катре, зараз переписати на машинці в двох копіях листа Марка. Дітям покищо нічого не казати. О восьмій годині потелефонуєш Бєлуґіну й попрохаєш прийняти мене сьогодні.
— Ти покажеш йому листа Марка?
— Розуміється.
— Це конче потрібне?
— Обов’язково. Коли не покажу листа, то тим покажу, що чогось боюся.
Катерина при слові “боюся” судорожно позіхнула. Лице її немов би схуділо й постарілось за одну ніч, очі чудно ходили з боку на бік, ніби шукали чогось. Степан пильно зупинив на ній своє одне око, — це шукання очима невідомо чого було в неї раз-у-раз знаком великої тривоги.
— Та ти не турбуйся, Катерино, — заспокійливо сказав він, — нічого небезпечного немає. Бєлуґін і без мене вже має копію листа Марка. І вже, мабуть, переклали на російську мову. Розуміється, він теж бачив, що це лист божевільного.
— А те, що Марко пише, що ти ніби помагав їм, оцим… термітам, як він їх назвав, адже це — донос?
— Це — нісенітниця, це — помста божевільного. Бєлуґін і колегія МДБ не дурні, вони це напевне зрозуміють. Та їм же моє життя відоме до найменшої дрібниці. Дурниці це все! — бадьорим, навіть веселим голосом сказав він і енергійно зіскочив із ліжка.
Катерина пильно подивилась на нього й почала одягатись, водячи без потреби невидющими очима в різні боки. Правда, Стьопа, здається, щось придумав за ніч, але це все ж таки донос. А потім ця загроза душити з того світу ненавистю …
Катерина Семенівна знову конвульсійно з дрижанням позіхнула.
— Нічого, Катре, нічого! Як так не повірять, то я їм доведу, що це тільки мстивий донос і більше нічого. Доведу чимсь таким, що хоч-не-хоч повірять. Отже-будь спокійна, не піддавайся тривозі.
Розділ 4
Бєлуґін призначив прийом товариша Іваненка на десяту годину, але не зразу прийняв його. Розуміється, Микола Сидорович був занятий, — не одна ж у нього справа з товаришем Іваненком. Степана Петровича завели в одну з середніх кабінок, значить, усі попередні ще не були прийняті. Отже треба було чекати своєї черги.
Ну, що ж, чекати, так чекати!
Степан Петрович сів зручніше на єдиний стілець, заклав ногу на ногу, закурив і, безжурно помахуючи ногою, поглядав на голі стіни крихітного приміщення, в якому крім портрета Сталіна й стільця не було нічого. Іноді він навіть злегка й гумористично посміхався, немов пригадуючи щось комічне. Голова йому від безсоння була важка, як настромлена на плечі торба з піском, забинтована вилиця нила, все тіло було немов потовчене, але він похитував ногою й гумористично посміхався. І таким чином те око, яке за ним звідкись, зо стінки, чи з портрета Сталіна, слідкувало, не могло побачити в ньому не те що тривоги, але найменшого неспокою. Хто так сам до себе посміхається, той не має нічого схованого в душі.
Нарешті його приведено в кабінет начальника сек-відділу. Цей прийняв його з тим самим виразом свого матового сірого лиця, що й завжди, неначе в товариша Іваненка голова не була забинтована й він не їздив у Сибір у дуже загадковій справі. Розуміється, йому було вже все відомо й ні дивуватись, ні цікавитись якимись там бинтами не було потреби. А все ж таки міг би хоч уважніше подивитись на сексота осназа. Не подавши руки, він хитнув головою на стілець перед столом проти себе і, черкнувши щось у папері, муркнув у стіл:
— Сідай. Розповідай.
Степан Петрович посміхнувся тим самим усміхом що в кабінці й сказав:
— Помилились ми з вами, Миколо Сидоровичу. Братуха мій здорово нас піддурив. Замість державного секрету, він передав мені от цю писанину.
І він передав Бєлуґіну через стіл зарані наготований лист Марка з перекладом на російську мову.
— .. .Та оцей поцілунок мені на прощання.
І показав пальцем на забинтовану вилицю. Микола Сидорович для ввічливости зиркнув на бинт і взяв листа. Так, так, — сумніву не могло бути: і про поцілунок він уже знав, і лист читав як в оригіналі, так і в перекладі. Та зрештою й не ховав того. Він тільки на мить спустив очі на пом’ятий папір листа. І лице без очей в ту ж мить стало як сіра безживна машкара, зроблена з замазки. Але як тільки підвів очі й встромив у Степана Петровича їхні чорні стрілки, то лице відразу стало живим, повним важкої, мовчазної загрози.
— Так… — хрипонув він і взяв з попільнички недокурену цигарку й смокнув її — але вона погасла.
Степан Петрович миттю вихопив із кишені наготовану запальничку, клацнув нею по дорозі й підніс Бєлуґіну. Той закурив і, не подякувавши, раптом бовкнув:
— Ну, розкажи докладніше про термітів.
І прошпилив чорними стрілками очей одну вільну половину обличчя Іваненка. Але цей, поклавши запальничку в кишеню, з усміхом знизав плечима.
— Абсолютно нічого не знаю більше того, що є в листі брата. Та й то я гадаю, Миколо Сидоровичу, що ці терміти витвір його хворого мозку. Як зрештою і весь його лист та й інцидент зі мною.
— Ти думаєш, що він був психічно-хворий? — рівним голосом спитав Бєлуґін, не зводячи очей з ока Іваненка.
— Так, я в цьому цілком переконаний, — твердо сказав Степан Петрович, ясно витримуючи чорний, гострий погляд начальника.
— А яку поміч ти давав і даєш термітам? Степан Петрович весело засміявся.
— Як тобі відомо, помагаю їм переїхати на той світ, коли витягаю їх на світло. Тільки досі я не знав, що вони звуться терміти. Ми знаємо їх як ворогів народу й СОЦІАЛІЗМУ . А тепер од братіка довідуємось, що вони мають таку ентомологічну назву.
Бєлуґін постукав цигаркою об попільничку, струшуючи попіл.
— Так. А чи не здається тобі, що для божевільного лист цей занадто розумний?
Степан Петрович і до цього питання був готовий.
— Мені часом теж так здається. В такому разі, коли брат не був “психічно-божевільний”, як висловився начтабору, його лист є актом помсти мені й братам моїм. Він ним хотів зробити на нас донос, стягти на нас підозріння і, розуміється, відповідні наслідки його., І, мушу сказати, підробка листа божевільного досить розумно проведена.
— А терміти — вигадка чи реальність?
Степан Петрович не зразу відповів. Уже вночі він зрозумів, що для Бєлуґіна це питання буде найважливішим з усієї цієї історії. І був готовий і до нього.
— Наскільки я, за своїми скромними даними, можу судити — це провокаційна вигадка або маячіння божевільного, а не реальність. Як тобі відомо, я мав багато випадків виловлювання всяких диверсантів, підривників, опозиціонерів, узагалі різного роду ворогів радвлади, але ніколи я з такою назвою не зустрічався. Я думаю, що й тим товаришам, які стоять у центрах охоронної служби держави, терміти досі так само не були відомі.
Бєлуґін спустив очі на стіл (і лице його зразу немов би обм’якло, замертвіло). Він мовчав, бо й справді, що він міг відповісти? Так, — товариші в центрах досі не знали цієї назви, але чи це був доказ, що вона, а надто те, що під нею ховалось, не існувало? А що як хоч крихта з того була реальністю, що як вона завтра-позавтра виявиться? Що ж тоді буде їм, цим товаришам у центрах, які про це не знали, які не помітили такої страшної, смертельної небезпеки? І що вочи повинні тепер робити? Арештувати Іваненка і всіх братів його і тою чи іншою ціною здобути від них признання в “термітизмі”? Іваненки безумовно признаються і підпишуть усі свої признання. Але чи це могло виправдати його, Белуґіна? Як же він міг допустити цих термітів стільки років бути коло себе й не помітити їхньої руїнної роботи? Може, він сам був термітом ? !
Степан Петрович уже вночі міркував, що повинен буде думати й почувати “Колечка”. І питання тепер, очевидно, стояло так: схоче одкупитися ним, Іваненком, схоче віддати вищим інстанціям його і братів на викуп своєї “недбайливости” чи не схоче? Вигідно буде йому це чи не вигідно? Врятує його ця диверсія від “стєнки” чи не врятує?
Степан Петрович легенько кашлянув і тихо сказав:
— Дозволь мені, Миколо Сидоровичу, сказати кілька слів.
Бєлуґін підвів очі й встромив їх в одно око Іваненка.
— Кажи.
— Я думаю, Миколо Сидоровичу, що нам треба серйозно перевірити: вигадка це чи реальність? Я в кожному разі просив би дозволити мені зробити цю перевірку. Чи це вияв божевілля, чи злобної помсти, цей лист кидає на мене й на моїх братів тінь. Я цього не можу так лишити!