І раптом Іваненко сильно випростався, око його гостро звузилось, він стиснув кулак і люто витягнув його в напрямі вікна.
— Я винищу цю реальність, коли вона є! Це питання не тільки моєї служби чи моєї безпеки, чи навіть партійного обов’язку, це — питання моєї чести й сенсу всього життя мого. Дозволь мені зробити перевірку. Я знаю: товаришам колегії вже відома ця історія. Попрохай їх од мене дозволити мені проробити цю велику роботу перевірки і викорінення, коли там щонебудь є.
Бєлуґін уважно дивився на Іваненка і в чорноті його очей трохи зникла гострість.
— Як же ти хочеш перевірити? — все тим самим службовим, холодним тоном спитав він, але мимоволі в ньому пробилась нотка цікавости.
— Я ще точно не знаю. Я ще не мав часу обміркувати всі засоби, яких треба вжити в даному разі. Я знаю тільки те, що я мушу це зробити і що я тим чи іншим способом зможу викликати на вияв себе цих термітів, коли вони дійсно є.
— А як не зможеш? Ти розумієш, чим це пахне? — помалу, роздумливо проговорив Бєлуґін.
Іваненко труснув забинтованою головою так, що ранки гостро занили.
— Розумію! Це пахне тим, що я поставлю себе в трагічне становище. Сказати, що взагалі ніяких термітів немає, що це є божевільна вигадка брата, я не можу. Щось є. Є якась організація. Звідки, справді Марко міг знати такі подробиці про мене й моїх братів? Навіть про такі секретні наші партійні обов’язки? Мусить бути щось, якийсь принаймні зародок організації! Отже я мушу його викрити! Коли ж не викрию, ви матимете підставу думати, що я — або сам терміт, що брат Марко правду писав у листі про мою поміч їм, або що я — нікчемний робітник-охоронець СОЦІАЛІСТИЧНОЇ батьківщини. І в цьому і в тому випадку мене треба викинути геть. Куди саме, — не має ваги: на той світ, чи в концтабір, це все одно. Я це розумію, передбачаю і свідомо на це йду.
— Ну, чого ж так… радикально? — холодно промимрив Бєлуґін і знову роздумливо спустив очі на стіл. І раптом він глянув на Іваненка і легесенький рух посмішки розсунув ґумовий розріз його сіро-синюватих уст.
— Добре, я поставлю на обговорення твоє прохання. Я тебе повідомлю про результат.
— Спасибі, товаришу!
І товариш Іваненко рвучко, рішуче підвівся й простягнув руку Бєлуґіну. Той мляво потиснув її Й надушив на ґудзик дзвоника.
* * *
Степан Петрович, приїхавши додому, зараз же почав добиватися телефоном до “Дев’ятого”. На всі запитання Катерини він відповідав бадьорим, навіть веселим тоном і встиг дійсно її трохи заспокоїти. А коли він сказав їй, що хоче побачитися з Дев’ятим якраз у цій справі, вона аж підбадьорилась.
— Та розуміється, Стьопо, треба до нього вдатися! Член Політбюра, особистий приятель Сталіна, хто ж може краще нас захистити? Адже ти йому два рази врятував життя, хай раз хоч урятує твоє.
— Та хто ж загрожує моєму життю, дурненька ти? Абсолютно жодної загрози немає.
Тут нарешті, не давши Катерині відповісти, з секретаріяту Дев’ятого зачувся телефонний дзвінок і голос секретаря повідомив, що товариш Дев’ятий може прийняти товариша Іваненка о четвертій годині в своєму міністерстві.
— Ну от, бачиш, все йде чудесно! — обняв за плечі Катерину Степан Петрович. — Ніякої загрози немає й бути не може, а надто як поговорю з Дев’ятим.
Одначе, щоб триматися далі в цьому стані веселого піднесення, щоб не дати нікому, а надто дітям, подумати чогонебудь “песимістичного”, він і перед обідом і під час обіду випив не одну чарку своєї улюбленої цитринівки. І справді, не зважаючи на горіння всього тіла від безсоння і болю в ранах (які перев’язати ні за що не хотів), він у цьому стані і до Дев’ятого прибув.
Дев’ятий прийняв його з тією самою привітністю, з якою приймав його з того дня, коли товариш Іваненко в Харкові при замаху на Дев’ятого захистив його своїм тілом і призначену для того кулю спинив своєю рукою. Рана нижче ліктя була не серйозна, але загроза життю Дев’ятого була смертельна. А потім ця привітність перейшла в чисту дружбу, а особливо в час війни, після того, як вони обидва трохи не попали, відступаючи, в руки німців і як Іваненко вдруге врятував Дев’ятого, несучи його перевтомленого на своїй спині кілька кілометрів.
— Ну, здоров, здоров! Сідай тут, ближче до каміну, до вогню. Чув, чув про твою зустріч з братом. Супер-коньячку хочеш?
— З охотою, будь ласка.
Перед каміном два фотелі, між ними невеличкий столик, а на ньому карафка з червоно-бурою рідиною, тарілочка з нарізаними скибочками цитрини, цукор, цигарки, попільничка. В каміні, не зважаючи на центральний опал, горіли товсті дровиняки й потріскуючи гралися іскрами. На високих вікнах важко висіли товстелезні зелені завіси, а на письмовому столі лила на нижню половину кімнати молочне світло солідна лям-па під зеленим абажуром.
Дев’ятий налив у келішки суперконьяку (коньяк змішаний з чистим спиртом), стукнув вінцем об вінце й сказав:
— За твоє!
— За твоє!
Коли Іваненко витер хусткою губи, Дев’ятий підсунув до нього шабатурку з цигарками:
— А тепер закурюй і кажи, в чому річ. Я маю для тебе сорок хвилин. Досить буде?
— О, цілком!
— Щоб заощадити час, попереджаю, що мені все відоме про тебе, навіть про твою сьогоднішню розмову з Бєлутіним. Я спеціяльно прохав його тримати мене в курсі цієї сумної справи. Отже…
— Спасибі за увагу. Так, от, я скажу коротко. Ти, значить, знаєш, що я хочу перевірити, чи існує та могутня, чи хоч яканебудь організація термітів. Організація! Що окремі терміти існують, ми це знаємо, і я їх чимало виловив під різними назвами. Але тепер хочу оцих, що діють уночі й чекають ра н к у. “Ніч і ранок”. Хе-хе! Що це: маячіння, хитрість, чи якась дійсність? Оце я хочу вияснити. Але чого я хочу від тебе? От чого…
Іваненко на секунду зробив павзу.
— Мені треба, щоб мене за мій засіб викрити термітів потім не покарали, щоб мій гачок, на який я буду ловити термітів, не пришили мені, як мою віру й ціль. Тому я хочу наперед викласти його зміст тобі. І попрохати в тебе поради й ухвали.
— Добре. Катай. Тільки спочатку випий до кінця. Дев’ятий сам докінчив свій келих і налив у нього
знову, а потім Іваненкові.
— Так от, гачок мій такий (не стільки гачок, як принада на ньому). На гачку повинна бути дуже приваблива принада. Це — принцип, якого я дотримуюсь раз-у-раз у моїй ловлі ворогів. А тут я хочу вжити особливо привабливої для термітів: скасування радянської влади.
— О-о? — з усміхом і цікавістю протягнув Дев’ятий.
— Але, розуміється, не в чистому вигляді, а в гарно закамуфльованому. Запитати терміта просто: хочеш скасування більшовизму — була б наївність, він би відповів обуренням і доносом на запитування. Але запитати його: хочеш миру на землі, та ще миру, який проголошує сам Сталін, це інша річ. Тут терміт повинен ухопити принаду, а з нею разом і гачок, гачок скасування більшовизму.
— Яким чином? — підвів брови догори Дев’ятий і зупинив на півдорозі до рота чарку.
Іваненко посміхнувся і поправив біля ока бинт, який боляче врізався в перенісся. Від цього руху в ранках відчувся гострий біль і в той же момент Степан Петрович з холодком моторошности заціпенів: йому здавалось, що за нахиленою на лікті постаттю Дев’ятого мигнула сива голова Марка. То, розуміється, був кудлатий дим цигарки Дев’ятого, Степан це тієї ж миті зрозумів, але почуття було таке гидке, що він аж заплющив око. Та зараз же розплющив його, вхопив свою чарку, перехилив її в рот і з веселою злістю заговорив:
— Яким чином? А от яким. Я буду заводити розмови про мир. Тема така, що всякий терміт (та й не терміт) без страху й обережности повинен підтримати її. Але який мир. Отут іще приємніша принада: мир, мовляв, без війни, а шляхом мирного порозуміння між Сходом і Заходом, між Радянським Союзом і Америкою. А яке ж саме порозуміння? Отут знов таки не то що нічого небезпечного для терміта, а, навпаки, зовсім невинне: порозуміння, мовляв, таке, що капіталісти на Заході будуть потроху віддавати свої підприємства робітникам.
— А за це? — вставив Дев’ятий.
— А за це, мовляв, не буде війни, атомних бомб руїн, а так само, розуміється, революцій, розстрілів і такого іншого…
— Себто, чого “такого іншого”? Нас? Коли революції не буде, то, значить, і нас не буде? Правда? Така принада?