Раб краси – Володимир Винниченко

— Ага! — блимнув на Катрю Софрон. — Осталась дівка? А то вже так… Тут, серденько, так і з батьком рідним розлучать. Ого! Розлучать! Не то що з земляками, з душею розлучать.

Катря зиркнула на його, потім перевела погляд на Василя, який дивився на неї покірними очима, й з досадою одвернулась.

— Нас ще п’ятеро зосталось… земляків, — з неохотою кинула вона.

— П’ятеро? — перепитав Софрон. — Хм! Ну, що ж? Розлучать і з сими. — Він посміхнувся, потім, наче про себе, знов почав: — І нехай… Нехай. Що ж?.. То вже так… Хоч серце зв’яжи з серцем, розірвуть… О! розі-ір-вуть… Їй-богу, розірвуть. П’ятеро, кажеш? Ну, буде четверо, а потім сама будеш. Тепер он ноги порепались, а там і душа репне… Ого! Репне, то вже так…

— Чого ви крячете, дядьку? — з досадою глянула на його Катря і знов зиркнула на Василя.

— Еге! — радісно засміявся дядько. — “Крячете”. Хіба це крякання? Це не крякання. Підожди ще.

— А ви вже діждались? — кинула Катря.

— Я? — охоче підхопив він. — Ого! Діждався, серденько, діждався! Мені вже крякнула. Я вже маю своє.

— Так крякайте он йому… — хитнула вона головою на Василя. — Він ближче… Ач, як витріщився… Чого б, спитатись? Лупає тими очима… Комусь він потрібний!

І Катря з досадою й нудьгою одірвала свою гнучку постать від дерева й ліниво одійшла до своїх земляків. Дядько Софрон глянув на Василя, подивився, як тому зачервоніла щока і ніяково-болісно скривились губи, й одвернувся.

— Хм! — посміхнувся він. Потім задумливо посидів, знов глянув на мов замерлого Василя, зітхнув і став набивати люльку.

— Чого вона розсердилась? — нарешті тихо промовив Василь.

— А! — з досадою хитнув головою Софрон. — “Чого розсердилась?” Баба! Бабу блоха вкусить, а вона твоє серце гризне. Е, хлопче! Ще не те буде. Далі, голубе, більше буде… Ого! То вже так. Як умочиш до краю серце у сю патоку, то от тоді взнаєш. Спробуй витягнуть його… Начіпляється з тої патоки такого добра, що й не рушиш… Намокне, як ганчірка, і сльозами, і словами… То вже так…

Василь одвернувся і ліг лицем на розстелену свитку. Він лежав так до вечора. А коли дядько Софрон, бурмочучи, вмостився коло його й засопів носом, він підвівся і сів. Вгорі крізь листя береста, як золоті цвяшки, жовтіли зорі; десь важко, стомлено пихтів паровоз; за тином гомоніли люди. Він вийняв сопілку, нерішуче приставив до губ і знов одняв її. Потім тихо встав і пішов між рядами сплячих за тин. По дорозі йшли якісь люди й голосно балакали. Один з їх гикав і, видно, кудись поривався, бо другі спиняли його й говорили:

— Ваня!.. Будь челаєком… Ваня… Остав… Зачєм?

— Н-нік-када! — рявкав той.

— Ванюша!.. Я тібе друг? Ну, скажи мінє: друг?

Василь тихо одійшов на другий бік дороги і, постоявши, сів під деревами, спустивши ноги у рівчак. Люди сховались за станційним амбаром, і на дорозі стало тихо. Проти Василя чорніли дерева подвір’я, праворуч блищала світлом станція, а ліворуч таємниче темніло мовчазне, глибоке поле. Він вийняв сопілку й заграв. Спершу згуки вилітали з неї нерішуче, несміло і наче ховалися зараз же в тьмі, боячись плавати тут, недалеко від цих чужих, ворожих їм кам’яних будинків. Але будинки тихо собі стояли, і згуки насмілювались, росли і тонкими низками розбігались на всі боки. Хутко вони заповнили собою все повітря над дорогою й подвір’ям. І, здавалось, то були вже не згуки дерев’яної засмальцьованої палички, а гострі, колючі думи, які на чорних, незримих крилах летіли від рівчака і билися в душі. І, вриваючись туди, вони з болем впивалися в серце, дряпали мозок, і серце нило, а в голові здіймались картини, рідні, далекі, пекучі. Ось сопілка захурчала, дві ноти, змінюючи одна одну, затріпались в повітрі, — і в очах стоїть картина. Поле. На горі буйно хитається під холодним вітром ранку сиве жито; хитається і слухає веселих, балакучих жайворонків. Вони наче поспішають сказати йому, що вже далеко-далеко за селом сонце віялом розставило в небо свої золоті пальці і зараз буде тепло-тепло. Внизу, за гаєм, клепає хтось косу; скрипить десь віз за могилою, а попід гаєм на толоці пасеться череда, і звідти, переганяючи одна одну, біжать з хурчанням дві ноти.

— Який то чортяка свистить там? — зачулось раптом басом із подвір’я.

Ніхто нічого не одповів, тільки із сопілки побігли за двома нотками ще другі, то зникаючи, то бігаючи наввипередки, носились у тьмі.

Бас помовчав і трохи згодом промурмотів:

— А гарно гра, собача шкура!

— То мій Василь… — озвавсь тоді Софрон з-під дерева. — Сумує парняга… Сумний він у мене…

Згуки вже й голосів не лякались. Вони несли з собою шматки страждання, шматки невиплаканої журби й були сміливі і горді через те. Вони пробирались через тин, ставали над подвір’ям і шпурляли тим стражданням в вимучені душі лежачих людей. І люди ці зітхали, неспокійно вертілися з боку на бік і починали стиха балакати про те, що ворушилось і вставало в серці і в мозку.

Серед одної купи лежачих людей підвелась якась постать і сіла. Сопілка плакала й жалілась знайомим співом на долю, яка блукає десь, покинувши сиротою в наймах єдину доню. Тужливо ллється мова доні, благаючи ворона однести вісточку неньці. І кряче ворон в темнім гаї, неньку сповіщаючи.

Постать встала, переступила через клунок і, нечутно ступаючи босими ногами, пішла на дорогу. Тут згуки були дужчі, виразніші. Наче вхопившись за них, як за шворку, постать помалу посунула за ними і, дійшовши до рівчака, раптом обірвала їх.

— Хто тут? — з тихим ляком скрикнув Василь.

— А це хто грає? — замість одповіді прошепотіла постать, нахиляючись над Василем. І перед ним забіліла хустка, з-під якої трохи темніше дивилось йому в очі лице Катрі. — Так це ти граєш? — м’яко промовила вона й, одхилившись, мовчки стала дивитись на його нахилену голову. — А я не знала досі, що ти так гарно граєш. Де ти вивчився?

— Коло череди… — тихо сказав Василь.

— Он як…— протягнула Катря й помалу сіла поруч його, пустивши також ноги в рівчак.— Служив у якономії?

— Атож…

— Ти перший раз на заробітках?

— Перший.

Вони замовкли. Василь, схиливши голову, вертів в руках сопілку, а вона задумливо дивилась йому на руки й слухала, як в грудях їй ворушилось щось тепле, ніжне, рідне; слухала, як воно розливалось в руки, ноги, в голову, і хотілось від того говорити, сміятись, плакати.

— Чого ти несміливий та смутний такий? В тебе батьки є?

— Нема… Давно померли… Один дядько Софрон…

— Того ти й смутний такий раз у раз?

— Ні… Я так… Мені просто сумно. Од всього сумно.

— Чого ж то? Болить щось у тебе?

—Ні… Так. Мені од всього сумно. Не знаю. Сонце заходить — сумно; дощ іде — сумно… А надто як сонце заходить… За це мене й прогнали з якономії. Хіба я знаю? Вони кажуть, що я сплю… А я й не сплю, а так… Лежу, а воно щось ссе в грудях, хоч ріж… Давно вже се мені… У церкві співають, а я плачу… Тітка Саня й одшіптувала, та не пособляє…

— Що ж воно таке?

— Не знаю… Сумно мені… От то як сонечко сідає та гарно так, то чогось плакать хочеться… І вже про череду забуду, про все… Тільки граю… І били мене… Один раз прикажчик як оперіщив гарапником через голову, так і розпанахав спину… А тепер прогнали з якономії…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: