— Василю!.. Ходім уже!.. Тю!.. Та Василю! — шарпала, штовхала, щипала Катря Василя.
І знову згуки тихше, тихше… Їх менше, менше… Один всього… Він жаліється на щось комусь. Кому? Життю? На що? На те, що йому, Василеві, так тяжко, так дуже тяжко жити?.. Згук плаче, а сльози його, тягучі, гарячі, падають Василеві у серце, і швидко їх там буде стільки, що вони заповнять всі груди.
— Василю!.. Ходім!.. Уже йдемо!.. Чуєш? Згук завмер, неначе хтось журливий сумно схилив голову й задумався. Тоді спочатку тихо, а далі дужче, спокійно і велично цілий гурт згуків став одповідать йому. Він одповідав, а той журливий згук не слухав, не хотів вислухувать його; болючим стогоном вривався він в ту одповідь і бився в ній, жалівся і змовкав, безсилий і смутний. І згуки дужчали, гнівались, і ціла буря гніву вже крутилась і здіймала з дна душі стовпи думок і почувань.
— Василю! Чи заклало тобі? Тю, бий його сила Божа… А диви!.. Василю!!
Катря схопила Василя за груди й дуже шарпнула до себе.
— Га? — дивлячись на неї палаючими очами, тихо спитав він.
— Та ходім!
— Куди?
Гурт згуків таки переконав журливого. Тоді вони схопилися за руки і, радісні, задріботіли, завертілись і весело затанцювали.
— Василю!
— Ну?
— Їй-богу, здурів парубок! Ходім!
— Куди?
— “Куди…” Та туди, куди й всі… Ходім, бо кину, хай тобі чорт…
— Кидай… я не піду… Одчепись… Не чіпай мене… Я не можу йти… Йдіть собі…
— Чи не сказився?! Що ж робитимеш тут?
— Не знаю.
Підійшов дядько Софрон, запихканий, сердитий.
— Що ж ви стоїте? — накинувся він. — Усі вже пішли, а вони стоять собі…
— Та ось… не хоче йти… Стоїть, як глушман… — з гнівом ткнула пальцем Катря в Василя.
Софрон глянув на його, мовчки схопив під руку й потягнув за собою. Василь покірливо, як п’яний, посунувся за ним. Вся партія сердито ждала їх. Катря, нахмурена і зла, йшла позаду і не посміхнулась навіть, коли усі сміялись з Василя. Вона тільки ще раз порівнялась з ним і заговорила до його; але коли він мовчки повернув до неї своє бліде лице з напруженими очима й зараз одвернувся, вона гнівно всім тілом шарпнулась вперед і змішалась серед земляків.
А дядько Софрон, не дивлячись на Василя, вийняв люльку й, щось бурмочучи, став набивать її. Згуки іноді доганяли їх і щось кричали, але партія так голосно балакала і човгала ногами, що нічого не можна було розібрати. І через те, що тут не було тих згуків, вулиця була не так осяяна, і звощики не бігали з веселим гуркотом, а стояли понурившись, немов журилися.
Стали завертати в нову вулицю. Дядько Софрон, нарешті, роздмухав люльку, сплюнув і озирнувся. Потім швидко забігав очима по спинах і зупинився.
— Василю! — крикнув він.
Дехто озирнувся, але Василь не одзивався.
— Агов, Василю!!
Василя не було. Передивились усіх і стали сміятись, але дядько Софрон не слухав їх.
— Ага! — злорадно захитав він головою. — Найнявся!.. Так, так… Це він утік до музики.
— Так що ж думать? Катайте, дядьку, разом танцювать будете…
— А потанцюємо!.. Хо-хо! Ще й як потанцюємо!.. Я вже знаю… Господін, верніть пашпорти… піду шукать.
Прикажчик сердито, лаючись, почав вишукувать серед купи пашпортів їхні документи, товариші сміялись, а Катря стояла й хмурими, злими очима дивилась на руки прикажчикові.
— На, та к чор-рту!.. — кинув сей, нарешті, Софронові дві бумажки.
Той схопив їх, сховав за пазуху і, підтягнувши клунка на плечі, швидко пішов назад. Люлька пихкала йому під носом і освітлювала його жовті вуса й хворі очі, в яких стояло щось злісне, уперте.
Але на старому місці Василя не було. Незабаром коло шукаючого Софрона зібралась ціла юрба різного люду.
Вони всі дивились на його жовте, зморщене лице з хворими очама, а він, бігаючи очима по вулиці, оповідав їм про Василя, і не знать було, чи він сумував, чи злорадствував.
— Может, он заблудился где? — жалісливо думала вголос якась бабуся з мішком на плечі.
— Как заблудился, найдем… — запевнено й байдуже сказав поліцай і, позіхнувши, став одходити. За ним потроху почала розходитись і вся юрба. Знов Софрон зостався на тротуарі сам. На лиці йому стояло щось гостре, торжествуюче, завзяте і разом з тим повне безнадійного одчаю. Він наче сам наступив собі на серце і радів од того, що воно таки болить, як він це й знав, і страшно йому було від того, що воно розірветься і в грудях стане порожньо. І він стояв посеред тротуару й, кліпаючи хворими очима, не рухався. Звощики вже не підкочували під осяяні ворота саду, а смирно, довгою низкою стояли понад тротуаром і куняли. Поліцай одійшов і став посеред вулиці, задумливо дивлячись кудись убік. З саду лилась музика, мрійна, ніжна, ласкава. Дядько Софрон одійшов далі по вулиці, притуливсь до тину й, схиливши голову, застиг. Довго стояв він; і потроху жовте лице його ставало м’якше, ніжніше, ніби та музика гладила його по лиці і стирала з його жорстке, уперте, злорадне. І круглий електричний ліхтар, наче місяць вповні, сумно, не моргаючи, дивився на його і ласкаво милував його згорблену, маленьку постать в жовто-зеленім сплющенім картузі.
А згуки в саду зітхали й говорили щось про бажане хороше й недосяжне. І тонкий, дрижачий сум, як павутина над пожовклою стернею, літав од них в повітрі й обвивався круг серця. Згуки зітхали, й зітхання те помалу переходило у тихий плач, повний жалю й журби. І плакало серце Софронове за ними, бо низько схилив він голову. І був похожий на п’яного, що безсило притулився до стіни.
І раптом він підняв голову, озирнувся, прислухався і хутко повернувся лицем до саду. Звідти неслось чиєсь ридання, гірке, одривисте і грубе. Дядько Софрон просунув лице в дірку між прутами й забігав напруженими очима, шукаючи місце того ридання. Швидко він побачив під одним кущем щось темне, яке ніби ворушилось.
— Василю! — дрижачим голосом несміло крикнув Софрон.
Ридання стихло, і темне перестало ворушитись.
— Василю! — ще раз гукнув Софрон. — Ти? В саду тихо завмирали згуки. Ось вони зітхнули, схлипнули і вмерли… Стало тихо-тихо.
— Василю! — пошепки прошипів Софрон у дірку. — Це ти?
—- Я… — грубо й товсто вирвалось з-під куща, і за ним зачулось шумне й дрижаче зітхання.
В саду розлігся лопотячий, дрібний шум оплесків і крику, — неначе там зраділи, що це був таки Василь.