Маруся з усієї сили зідхнула і, немов визволяючись од чогось, з обуренням покрутила головою.
— Ні, ні, я все ж таки не можу повірити! Щоб отой Сталін, якого так.., який так… Ну, хай у нас є такі, що його не люблять, але ж його так високо цінять за кордоном, по всьому світі, навіть в Америці. Та я ж пам’ятаю, як Черчіл і Рузвелт називали його весь час на мирних конференціях «великим Сталіном», «геніяльним Сталіном». Хіба ні, хіба ні. Скажи сам! Скажи!
Сергій Петрович посміхнувся своїм сумним усміхом на цей крик одчаю й неохоче пробурмотів:
— Так, Рузвелт і Черчіл були людьми європейськими, дипломатами, вони мали звичку розмовляти з азіятськими владиками й знали їхні звичаї. «О, великий царю, о, пресвітлий султане! О, сонце сходу й всього світу, прийми смиренні вислови твоїх підніжків, бідного Рузвелта і покірного Черчіла»… Розуміється, тільки простодушні, наївні люди в СССР могли прийняти цю формальну ввічливість за вияв справжньої оцінки Сталіна. Тепер Черчіл говорить щось інакше, а Рузвелт перед смертю висловлювався про Сталіна як про людину нечесну, підступну, фальшиву, яка свого власного слова шанувати не може, одне слово, як про справжнього й не гідного жодного довір’я азіята, який шанує і цінить тільки брутальну, фізичну силу. Мені сумно переказувати тобі це, дівчино, бо я розумію, як болюче віруючим людям бачити деякі свої ікони в іншому, ніж їхнє, світлі.
Маруся аж очі заплющила, щоб не чути, і закричала:
— Ну, а всі закордонні комуністи? А поети, письменники, вчені на Заході, а мільйони робітників, хіба ж вони не славлять Сталіна? Вони ж не дипломати, і вони — незалежні від нього.
Сергій Петрович неспокійно подивився на вікно й на двері та притишеним голосом сказав:
— Тихше говорімо… Закордонні комуністи? Мільйони робітників? Так, Марусю, віра в Сталіна і в наше щастя, створене ним, у найтемнішої маси робітництва на Заході є. Яке це щастя, ми добре знаємо. А щодо поетів, інтелігентів усякого роду там, які вважають себе за «лівих» і славословлять Сталіна, то краще б не говорити про цих наївних і смішних, або продажних і гидких людей. Коли вони щирі, активні, вірні комунізмові люди, то хай ідуть сюди творити з нами наш соціялізм, хай! Чого ж вони воліють сидіти собі по своїх Франціях, Англіях і інших буржуазних країнах? Того, Марусино, що вони вже знають, що коли вони справді чесні й щирі, то вони за свою чесність, щирість, правдивість будуть зараз же по приїзді заслані на Сибір, у концтабори.
— Як? — здивувалась Маруся, — вони це знають і все ж таки вважають себе за чесних?
— Так, вважають. Ех, Марусино моя, колись і я, і твій батько, і убитий нами Марко — всі ми були чесними наївниками. Ми теж, повіривши Москві, хотіли творити нове життя, соціялізм на Україні й по всьому світі, ми, як тисячі інших соціялістів, які хотіли бути активними, послідовними, самовідданими ідеї визволення соціяльно-окривджених, ми теж повірили, що Ленін, Троцький, Сталін та їхні найближчі співробітники перемогли в собі інстинкти панування, насилля, що їхня мета була справді будування щастя на землі. Ми пішли на співробітництво з ними. А вони нас схопили за горло і примусили стати їхніми покірними сексотами, безсловесними, підлими рабами, шпигунами й катами своєї власної батьківщини, нашої прекрасної України.
Оце, діти мої, та правда, яку ми, мордовані, закуті раби, не сміємо сказати вголос, а тільки шепочемо своїм найближчим. Та й то боїмось: а чи ці найближчі не підуть зараз до наших катів і не донесуть на нас, не віддадуть нас їм на нові муки?
— О дядю! О дядю!! — розпачливо, з пекучим болем сплеснула руками Маруся. — Якщо це ти про мене… як ти можеш таке про мене думати! Як ти можеш??
І вона знову впала головою на ліжко Івасика і затрусилась плачем.
— Ну, вибач, голубонько, ну, вибач… — ніяково забурмотів Сергій Петрович і почав ніжно гладити рукою її плече, — я старий ідіот. Я не тебе мав на увазі.
Маруся рвучко підвелась, і, не витираючи сліз, дивлячись усім своїм розчервонілим лицем у лице дядя, жагуче заговорила спухлими губами:
— Та я серце своє закушу зубами, голову розіб’ю об стіну, а не дам ніякими муками витягти з себе ні на кого доноса. А ти… на тебе… О Боже!.. Ну, добре. Тепер ти кажи мені, як мені бути з моїм сексотством. Що я повинна казати Бєлугіну? Ну, добре: брехати всім і в усьому, як ти сказав. І своїм, і татові, і мамі, і тобі, значить?
Сергій Петрович застережливо підняв палець.
— Ні, Марусино, обережно. Не так просто бери мою пораду. Насамперед зрозумій як слід сам принцип. Не всяка брехня добра. Що таке брехня? Брехня це камуфляж, ховання правди. Наші окупанти ввесь час уживають проти нас цього камуфляжу. Вони підробляються під усе, що ми цінимо і любимо, прибирають собі той самий колір і таким способом приваблюють до себе довірливих людей. А потім хапають їх і беруть під свою владу. Як же нам на це реагувати? Ми знаємо, що є в дійсності під камуфляжем, але вголос ми не виявляємо свого знання, ми підтакуємо, ми згоджуємось, ми славословимо Сталіна за дане нам щастя. Отже, ми брешемо, але ми й о м у брешемо. Але не собі й не своїм найближчим людям. Розумієш?
Навпаки, ми повинні дужче за всіх любити правду, тим більше, що її в нас грабують. І Боже борони брехати самим собі! Брешучи собі, ми робимось дійсними плазунами, підніжками, рабами. Такі є ті з наших письменників, поетів, які брешуть самі собі. І не треба брехати й близьким собі людям. Мені ви повинні казати правду, бо ми вже одне, ми — товариші до смерти між собою. Але щодо інших, то треба бути дуже обережними.
— Навіть щодо тата і мами? — кинула Маруся.
— Щодо тата, то я поки що нічого певного сказати не можу. Ми з ним не говоримо на ці теми, хоч і знаємо один про одного, що ми сексоти, що інакше не могли б бути живими і на волі. Тим паче, щодо твоєї мами, Марусю. Вона була тоді дуже намучена і на все життя стероризована. Коли б ти їй сказала правду, вона б, може, сильно перелякалась і від переляку могла б наробити великої шкоди і собі, і всім нам. Отже їй я раджу нічого не казати, себто брехати. Ну, само собою, що всім іншим людям, товаришам, приятелям, подругам, всім брехати. У тебе є який-небудь залицяльник, якийсь близький товариш із комсомолу?
— О ні, — зробила зневажливу гримасу Маруся. — Я не люблю наших комсомольців: брутальні, порожні, глупі, з ними ні про що й говорити не можна.
Сергій Петрович зробив рух, немов хотів спинити її.
— Ну, ти так не кажи, дівчино, про нашу молодь. Так нас за кордоном судять. Радянські люди, а надто молодь, мовляв, егоїсти. А ті судді й не знають, що це може бути тільки камуфляж наших людей. Розуміється, є і справжні дурні та егоїсти, де немає цього добра? Але щоб уся наша молодь була така, це — неможливо, це — протиприродне. Отой закон правди діє в наших комсомольцях так само, як і скрізь на світі. Вони так само відчувають (і не можуть не відчувати!) неправду, несправедливість. Тільки вони не можуть, не сміють виявляти цього відчування, маючи страх кари за те. І тому вони мовчать, або поводяться брутально, глупо, дико. Так само вони не дурніші за інших, з ними можна було б говорити про всякі речі. Але про що можна вільно говорити у нас у Радянському Союзі? Ні про що. Ніхто своєї думки ні мати, ні висловлювати не сміє, треба повторювати тільки те, що наказує «партія». Отже хоч-не-хоч, треба про все цікаве мовчати і говорити на банальні, пусті, дурні теми. І всі співрозмовники виходять немов би дурнями. От ти їх так і оцінюєш. А вони, мабуть, тебе вважають за дурну, порожню дівчину, бо ніколи не говорять з тобою про щось цікаве й серйозне.
Ні, Марусю, ти не суди так поспішно людей наших. Але, коли в тебе нема серед хлопців нікого близького, то й надалі будь дуже обережна, камуфлюй себе під партійний колір і спостерігай, учись розпізнавати під камуфляжем свого, близького. І тоді, як розпізнаєш, потрошку піднімай свій камуфляж. Коли він так само почне піднімати, тоді зможеш ще ближче підійти до нього. Але без наради зо мною ніяк не одкривайся нікому, бо кожна радянська людина може бути сексотом. Чуєш, Марусю?
— Чую, дядю… — пригнічено проговорила Маруся і раптом додала: