— А хто такі терміти? Може, це — ми?
Сергій Петрович посміхнувся.
— Марко досить влучно назвав нас. Так, коли хочеш, ми — терміти. Ми сховані, ми під камуфляжем гриземо ту психічну тюрму, в якій нас тримає Сталін. До речі, дівчино: ти не думай, що я, кажучи «Сталін», маю на увазі тільки цю одну людину. Ні, Сталін це цілий режим, ціла філософія життя. Сталін може померти, але його режим лишиться, і я так само буду казати «Сталін». І коли ми гриземо тюрму Сталіна, то гриземо весь режим. І правду писав Марко, що термітів є мільйони. Не може бути інакше. Тільки вони мусять працювати в темноті й не бачити одні одних. Але коли ми підгриземо всю радянську тюрму і настане слушний час, вона немовби сама собою впаде, і ми всі вийдемо на волю і побачимо одні одних.
І Сергій Петрович аж руки потер од задоволення.
— Тільки гризімо, діти, дуже обережно. І ніяк-ніяк ні в гніві, ні в страху, ні в горі не скидаймо перед окупантом нашого камуфляжу. Нехай він під ним розбере, хто терміт, а хто їхній. Ми всі «їхні», ми всі — на сто відсотків «свої», ми дуже любимо Сталіна, ми навіть не мовчимо, а кричимо, ми вихваляємо його поперед усіх. От нехай і розбере Сталін, чи багато він має «своїх». Окупанти брехнею нас хочуть затуманити, щоб міцніше тримати в своїй тюрмі. Добре. Так і ми будемо мати ту саму зброю. Давно вже сказано за кордоном, що СРСР країна велетенської, страшенної, сталінської брехні. Тільки той, хто пустив у світ цю формулу, ще не знав, що там є ще інша, наша, термітська, брехня, І хто знає, чия брехня переможе. Так що ви, діти, не сумуйте і не вагайтесь: наша брехня чесна, самозахисна, справедлива брехня. Любіть правду в собі і будьте розумні, хитрі, мужні в брехні мучителям нашим. Згода, Марусинонько?
Маруся підвела голову, набрала повітря в груди і шумно видихнула його.
— Згода!
— І не будеш каятись, що з сексотки терміткою стала?
— О ніколи! Я тепер розумію, що я вже й раніше відчувала щось, але не знала, що і де, і не сміла про це думати. А тепер… О, нехай! Ми будемо гризти тюрму. Правда, Івасику?
І вона з бурхливою ніжністю обняла хлопця, який не зводив з неї захоплених очей.
— Ой, сильна правда! На всі сто! — крикнув він і аж поцілував Марусю. Вона відповіла йому гарячим поцілунком, потім схопилась, підбігла до Сергія Петровича і його теж обняла й поцілувала.
— Спасибі, дядю! Спасибі. Тепер у мене легко на душі. А як ішла сюди з цією сексоткою в свідомості, ну, хоч кидайся в Москву-річку або під автобус. Тепер я знаю, що і як робити. А ти, дядю, не бійся, тебе не арештують. Івасик буде ходити до них і камуфлюватись під них. Правда? Я буду те саме робити з нашим Бєлугіним. А коли б, дядю, щось сталось з тобою, ти не бійся за Івасика, я його збережу, поки вони тебе випустять. Будь спокійний. Ну, а тепер я мушу бігти додому, — там десь мама сильно турбується, куди я ділась. Та й їсти тепер дуже захотілось. Я хутко знов забіжу до вас і буду тепер часто забігати. Бувай, дядю! Бувай, Івасику!
І, ще раз попрощавшись, обнявши обох, вона в тому самому піднесенні майже вибігла з кімнати. А Сергій Петрович підійшов до сина, обняв його і хотів щось сказати, але в двері застукала і в кімнату вбігла Маруся.
— Ой, вибачте, я забула дещо. Дядю, дай мені яку українську книжку. Я хочу вчити свою рідну мову, яку я забула. Коли я хоч трохи вивчу її, ми будемо говорити між нами по-своєму. Правда? Можеш дати, дядю?
Дядьо почухав кінчик носа.
— Гм!.. Що ж я тобі можу дати? Все небезпечне. Хіба що Шевченка? Він дозволений Сталіном. Але все ж таки… Гм… Ну, добре, дам Шевченка. Тільки не показуй нікому й ховай під замок… Ні, стій! Не ховай. Як хто-небудь знайде, то йому буде підозріло: чого раптом ти схотіла читати якогось там хохлацького Шевченка і ховаєшся з ним. Навпаки, тримай його одверто, мовляв, здобула книжку, щоб зазнайомитись з українською мовою, як ти знайомишся з французькою чи англійською. Добре. Ось і Шевченко наш. Іди, старий, до хитрої термітки та розказуй їй про нашу Україну. Бери, дівчино, і бережи.
Маруся з пошаною, так як беруть дорогоцінну річ, обережно взяла товстенький том у шкіряній палітурці й притулила його до грудей. І ще раз сказавши «бувайте!», тепер поважно вийшла з кімнати, — з священною річчю біля грудей бігти не годиться.
[Під час своєї подорожі Україною Степан Петрович остаточно переконується, що Сталін та його система викликають до себе тільки ненависть народу. В одному з радгоспів Іваненка заарештовують і звинувачують у тому, що він — американський шпигун. Не витримавши катувань, Степан Петрович погоджується з цим. Пізніше його звільняють, але його здоров’ю завдано значної шкоди. Приїхавши до Москви, Іваненко зустрічається з «Дев’ятим» і розповідає йому про свої враження від зустрічей з людьми. На засіданні Політбюро «Дев’ятий» виступає з пропозицією: Сталін має добровільно погодитись на запровадження в країні системи «трудової колектократії». «Вождь народів» утримується від остаточної відповіді і обіцяє подумати.]
1950
[1] Найкраща, аристократична дільниця Києва.