Слово за тобою, Сталіне! (СКОРОЧЕНО) – Володимир Винниченко

Гей, двері були тепер не ті! Двері були, видно, нові та ще й недавно пофарбовані сірою, хорошою, арештантською фарбою. Але вікно було те саме, воно так само, як і тридцять років тому, дивилось на смітник і кльозет, що були теж такі самі, як тоді. І запах гут стояв той самий задушливо-гнилий, огидний. І вікно було так само, наче від цього запаху, глухо запнуте якоюсь червоною запоною й тьмяно світилось.

Ні, ні, тут усе було трошки інше, ніж там, у Липках, звідки він тільки що прийшов. Але яким зворушенням віяло від цього старого, рідного «колодязя», навіть від цього смітника, від цих подертих стін «особняка» Юхима Віденка. В цьому «палаці» колись, так давно-давно і ніби тільки вчора, він, Степан Іваненко, студент, член комітету українських соціялістів-революціонерів «здіймав пролетаріят духом правди й свободи». Так само надвечір він непомітно приходив сюди, так само переодягнений у стару кепку й подерте убрання. Його вже чекали такі самі, як він, безвусі, молоді, але страшно серйозні, таємничі личка товаришів з заводу, і він їм годинами розповідав, що таке соціялізм, коли він настане на землі, як тоді люди будуть жити й працювати в палацах, ясних, уквітчаних квітами, в музиці, в спокою. Як усякі «пристройки», «нужники», злидні, воші, голодування, пани, жандарми, — все це зникне із землі на віки-вічні й тільки тяжкий кошмарний спомин про них лишиться в людей. Ті молоді обличчя десь дуже тепер постарілись, згадують його пророцтва та радісно дякують йому: адже вони вже дожили до обіцяного ним соціялізму. Ось він як пахне!

Степан Петрович люто плюнув і рішуче постукав у двері, за якими чувся дитячий плач і сердитий жіночий голос. Вад стуку і плач, і голос стихли. Тоді Іваненко надушив на клямку й потягнув двері до себе. Вони розчинились, і на нього війнуло іншим духом, духом застояної, теплої вогкости, якогось варева, тютюну й ще чогось тяжкого. «Квартира» вся складалась з однієї кімнати. В ній коло дверей була піч, за піччю — велике ліжко, проти нього на підлозі — купа лахміття, з-під якого визирало троє дитячих голівок. А коло вікна ліворуч, проти печі, припнувся стіл. На ньому стояла невеличка гасова лямпа, біля лямпочки над листочком друкованого паперу нахилилась голова хлопчика років дев’яти. Біля печі, коло лави з посудом стояла жінка, худа, довгоноса, гостроока, з навислими на щоки пасмами брудно-темного волосся. А на стільці, з другого боку столу, сидів з цигаркою в роті чоловік з жовто-сірим лицем, з пукатими жовтими очима, з жовто-брунатними вусами, весь ніби прокопчений жовтим димом.

Усі голови встромили в Степана Петровича вражені очі й ждали.

— А чи живі, чи здорові, Юхиме й Оксано з дітками? — весело гукнув гість і зачинив за собою двері.

Юхим і Оксана перезирнулись. Юхим, не підводячись, підозріло, непривітно озирнув гостя і запитав:

— А ви хто за чоловік?

Гість озирнувся на двері, глянув на вікна і тихо сказав:

— Знайомий вашого родича.

— Якого родича?

— Того, що там… пропадає. В концтаборі.

— Брата Панаса?! — чи то з жахом, чи з вибухом радости скрикнув Юхим.

А жінка випустила з рук просто на підлогу мокру ганчірку й прошепотіла:

— Боже наш, Боже наш!..

— Так, Панаса, — хитнув головою гість і широко посміхнувся. І очі його так привітно, так одверто, так по-рідному озирнули всіх, що Оксана, витерши руку об хвартух, спустила заткнутий за пояс поділ спідниці, відмахнула пасма волосся й кинулась до гостя.

— Та заходьте ж ближче! Та от сюди! Та, Юхиме, дай же стільця чоловікові. Гаврику, тікай звідти, сядь коло печі з своїм ученням.

Юхим швиденько підвівся, зашамотався й від хвилювання не зміркував, що міг же подати гостеві свого власного стільця. Схопивши звільненого хлопцем стільчика, він для чогось підніс його наперед, поставив з другого боку столу й навіть рукою потер по ньому.

— Ось тут, сідайте, прошу вас! — посміхаючись до гостя й показуючи великі жовті зуби, прохрипів він закуреним голосом.

Степан Петрович, мило посміхаючись, повісив кепку на кілок біля дверей і сів на показаний стілець, поклавши собі на коліна свій туго набитий клуночок. Оксана підійшла до гостя ближче й, жадно дивлячись йому в лице, тихо, таємниче спитала:

— Ну, як же він там? Пропадає, кажете? Степан Петрович сумно похилив голову.

— Пропадає. Каторжні роботи.

— А ви ж як?.. Ви бачили його, чи що? Гість понуро посміхнувся.

— Та бачив. Разом з ним п’ять років ліс рубали у Сибіру.

— Боже! Ліс рубали. А вас же за що? Теж за те, що вилаяли їхнього Сталіна?

— Гірше: самого Леніна.

— Одна чортяка.

— Та я своє відбув, і мене після десяти років каторги випустили на волю. А Панасові доведеться ще побути…

— Його ж на п’ятнадцять років… — хмарно вставив Юхим і сів на місце сина.

— Та так, так, — згідно хитнув головою гість. — Так от коли я виходив на волю, Панас попрохав мене, щоб я вас відвідав і розказав про нього. Та й гостинців прохав передати вам. Ось тут приніс трошки…

І Степан Петрович, розв’язавши клуночка, почав витягати з нього гостинці. Юхимові — добру, синю, з пришитим коміром сорочку, яку й на свята не сором одягти. Оксані чудову, жовтогарячу кохтину, від якої Оксана так засяяла й засоромилась, що аж одвернулась. Дітям — по парі штанців і по сорочці (не знав, що є вже четверте). Потім пішли хусточки, теплі панчішки, мило, дзеркальце, знову шкарпетки, знову хустина. На столі зробився цілий базар. З підлоги посхоплювались дітлахи, позбігались до столу й жадібними, дикими очима й руками хапали подарунки й тягли до себе з криком, сміхом, плачем. І хто його зна, до чого б воно дійшло, коли б батько й мати не повідганяли дітей від столу й не повкладали назад під лахміття. Розпатлані, замурзані, сіро-жовті, очманілі від радости й одчаю, вони не переставали дивитись до столу широкими, блискучими очима. Степан Петрович відвернув від них свій погляд, — так, так, вони були трішки відмінні від тих милих, чудесних, так гарно зачісаних голівок, які він кілька годин тому бачив там, на горі, на фоні могутнього краєвиду, діточок з такими ясними, одвертими, задоволеними очима.

Сховавши надзвичайну спокусу для дітей і ще раз та ще раз подякувавши гостеві, хазяїни затурбувались: Господи, чим же його почастувати, чим прийняти такого доброго післанця від мученика-брата? А в хаті ж не то що горілки чи чогось доброго до неї, а й сухого хліба ні шматочка.

Тоді чудодійний післанець, зрозумівши замішання господарів, з загадковим усміхом знову розв’язав свою торбу й почав викладати з неї на стіл: насамперед черевату, жовто-білу пляшку горілки, потім темно-зелену пляшку вина; далі великий буханець прекрасної пшеничної паляниці, далі добрих фунтів два ковбаси; ще далі велику скибку жовтого сиру; а на кінець товсту паперову торбинку цукерків. Тут діти, як тільки почули з вигуків батьків і брата Гаврика, що там вийшло з тієї магічної торби, не витримали й вихорем кинулись до столу, як дика татарська орда. їх знову хотіли спинити й відтягти до лахміття, але вони вчинили такий вересклий опір, що гість утрутився і залагодив конфлікт пропозицією піти на обопільні поступки: дітей розсадити на лахміттю, дати їм по шматку паляниці, по доброму кільцю ковбаси, по скибці сиру, по два цукерки; а за це вони, з’ївши це, повинні влізти під лахміття, гарно вкритись ним і зараз же заснути. На тому й стало.

Гаврикові як старшому було дано його порцію на припічку біля печі, але теж з умовою, що він там сьогодні вивчить свій друкований папірчик на завтра до школи. Бо як не вивчить, то краще б йому й на світ не родитись! Гаврик понуро прийняв цю умову й почав теж уминати гостеві подарунки.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: