Слово за тобою, Сталіне! (СКОРОЧЕНО) – Володимир Винниченко

Разом з дітьми не витерпіли й узялись ласувати й батьки з гостем. Випили по чарці, закусили так, що аж затріщала ковбаса в роті, ухопили ще по одній, та ще по одній. Юхим із жовто-сірого став жовто-червоним, а Оксана, витерши губи ребром руки, смачно й густо розцілувала гостя в обидві щоки.

— Та й свято ж ви нам принесли, хай вас Бог благословить за нього! — сказала вона на закінчення й розчулено поклала в рот наготовлений цукерок.

Тим часом Гаврик уже давненько закінчив своє святкування і, як чесний контрагент, узявся за виконання прийнятої умови, тобто, підсунув до себе друкований папірець і почав бурмотіти з нього. Пробурмотівши за папірцем, він заплющував очі й намагався повторити напам’ять пробурмочене. Але воно, видно, не давалося, бо він безсило ворушив губами й не міг нічого з них видушити. Накінець в його повторюваному бурмотінні почали вже пробиватись нотки плачу.

— Учи, учи! — весь час оберталась до нього Оксана. — Не вивчиш, не дістанеш більше ні ковбаси, ні сиру, ні канахветів. Учи!

— Та я вчу-у… — з плачем у голосі згоджувався Гаврик, — так воно не влізає в голову… І знову бурмотів.

—…«В Радянськім Союзі ти щастя знайшла, ти щастя знайшла, ти щастя знайшла…»

І з таким одчаєм і люттю повторював це «щастя», що аж гість зацікавився і запитав:

— А що то він вчить таке?

— Та отой гімн України їхній… — понуро пояснив Юхим. — Вийшов наказ, щоб усі учні по школах вивчили напам’ять оцей їхній гімн. Не гімн, а, звиняйте за слово, чисте г… Ну, а Гаврик наш ніяк не може його напам’ять узяти. Ну, прокажи нам, що ти вивчив. Прокажи швидше. Ну?

Гаврик сьорбнув носом, розгладив долонею папірець і почав механічним, високим голосом:

— «Живи, Україно, прекрасна і… і…

— …«І сильна, і сильна…» — підказав батько.

— …«Прекрасна і сильна, — повторив Гаврик. — В Радянськім Союзі ти щастя знайшла…»

— Бодай їм було повік таке щастя! — тихо вставила Оксана, а Гаврик зупинився.

— Ну, далі, далі! — підштовхнув Юхим. Гаврик напнувся і потяг далі:

— «Між рівними рівна, між… між…

— «Мок вільними вільна»… — знову підказав батько.

— «Між вільними вільна, — підхопив Гаврик, — під сонцем свободи, як цвіт, розцвіла…»

— Бач, знаєш. Катай далі!

Підбадьорений похвалою, Гаврик ще напнувся і випалив;

— …«І Ленін осяяв нам путь на свободу, і Сталін веде нас до світлих висот…»

— Завела б його чума на той світ від нас! — знову подала свою репліку Оксана. А батько зауважив вибачливо:

— Ти трохи пропустив. Ну, нічого, катай далі. Останній куплет. Ну?

Але «останній куплет» ніяк не піддавався натискові Гаврика, і тільки кінцевий рядок весь час вистрибував:

— «І в світ комунізму велично ідем… І в світ комунізму велично ідем…»

— Та що велично ідем, то так… А що ж перед цим було? Забув?

— Забу-ув…— з плачем вирвалось у Гаврика і крізь сльози він раптом скоромовкою додав:

— «І слава Союзу Радянському, слава, в Радянськім Союзі ти щастя знайшла»…

— Ну, знаєш що, хлопче, — поставив батько, — лягай спати, а завтра рано я тебе збуджу і ти ще повториш…

Гаврик охоче вхопив папірець і з ним побіг до голівок, що, як жабки при березі з жабуриння, виглядали з лахміття.

А дорослі знову звернулись до своїх склянок з вином.

— Так, та-ак! — глибоко зідхнув Юхим, — знайшла щастя Україна в Радянськім Союзі, отам воно по лісах Сибіру та отут… у лахміттях і злиднях. Так, так, слава Сталіну, що й казать. Він додав на червоному полі блакитну смугу і гадає заплатити нею за заграбовану нашу державну самостійність і наш добробут.

Степан Петрович пильно, по черзі глянув на обоїх своїх хазяїнів. Розуміється, це були терміти, виразні, одверті, просто кричущі терміти. Тут і без принади та без паролю видно було. Але на всякий випадок, чи просто з цікавосте він, зідхнувши так само як Юхим, понуро промовив,

— Ех, ніч нависла над нами!

— Ой, ніч, ой, тяжка, страшна ніч! — підхопила Оксана. — І коли вона скінчиться, Господь його знає.

— Та, може, колись і скінчиться? Правда, Юхиме? — підштовхнув того гість.

Але Юхим сидів і все з тим самим виразом понурого суму й нічого не казав.

— Боюсь, що ніколи вона проклята не скінчиться. Хіба що війна всіх нас скінчить… — нарешті тихо пробурмотів він. А про «ранок» не згадав.

Та видно, що вони й не чули нічого про той бідний «ранок». Або, може, все ж таки недовіряли? Ну, добре, а якби вони сприйняли «принаду»?

І Степан Петрович, знову зідхнувши, почав:

— А от я чув, що за кордоном люди знайшли спосіб знищити і війну і большевиків та їхню ніч.

— Та не може бути?! — скрикнула Оксана. Одначе Юхим тільки наставив на гостя свої пукаті жовті баньки і мовчки ждав пояснення. І гість став пояснювати. Біленки слухали жадібно, але по-різному: Оксана весь час перепитувала, не розуміла, від захоплення сплескувала долонями. А Юхим усе мовчав, усе дивився жовтим, понурим поглядом у лице гостеві й курив цигарку за цигаркою. Нарешті, коли гість виставив головні боки принади, Оксана не витримала й закричала:

— Та щоб ото наші нові царі, маршали, генерали та директори, та всякі інші совєтські пани, щоб вони ото віддали нам, робочим людям, заводи та фабрики, колгоспи? Щоб ото відмовились від усякого панування та розкошів?! Щоб перестали нас гнати, як худобу, на каторжну роботу? Та де ж це ви бачили таке?!

А Юхим спустив очі на стіл і рішучим, хмарним голосом додав:

— Ніколи, ні Сталін, ні його апостоли не приймуть цієї… колектикратії, чи як її?

— Колектократії, трудової колектократії.

— Нехай колектократії. Нащо вона їм? Хіба їм погано без неї? Отже пишуть про Україну їхні писаки: «В Радянськім Союзі ти щастя знайшла». Коли вже є щастя, то чого його шукати в якійсь там колектократії.

Але Оксана заперечила, чи серйозно чи в насмішку:

— А чого ж вони ще в тому гімні кажуть, що «Сталін веде нас до світлих висот». Значить, ми ще внизу, ще нема нам ні світла, ні висот?

Степан Петрович всередині себе посміхнувся: «писакам» може здорово влетіти за такий «ухил», вони й не передбачали, що з їхнього «щастя» можна зробити такий простий і логічний висновок. Виходить не гімн, а хитра контрреволюція?

— Іноді сукини сини, нехотячи, правду скажуть… — буркнув Юхим. — Тільки дурних тепер уже мало у нас. Треба бути зовсім без розуму й без пам’яті, скотиною якоюсь, щоб оце наше життя мати за щастя.

— А вони нас за таких і мають! — підхопила Оксана.

— Тож тільки худобі можна казати в лице, що вона має щастя, живучи в безпроглядній роботі й отаких злиднях та бруді… — І вона повела рукою по кімнаті, затримавши її на лахміттях дітей. — Бо худоба не може плюнути їм у морди їхні і крикнути: Брешеш, падлюко ти! Отак і ми, не можемо. От Панас сказав, і погнали прокляті душі на п’ятнадцять років у ще каторжнішу роботу, на ще страшніше скотяче життя. «В Радянськім Союзі ти щастя знайшла»! От так щастя! А ми ще повинні співати й кричати «Слава Сталіну»! То не скотиняки ми, га?

Юхим понуро посміхнувся:

— Але ж вони нас запевняють, що в інших країнах по Европах, чи навіть в Америці, трудящі живуть під страшним тягарем капіталістів, що там і злидні, і голод, і неволя…

— Таке мовляв там страхіття, — вставила Оксана, — що наші злидні є чисте щастя.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: