— Бач, знаєш. Катай далі!
Підбадьорений похвалою, Гаврик ще напнувся і випалив;
— …«І Ленін осяяв нам путь на свободу, і Сталін веде нас до світлих висот…»
— Завела б його чума на той світ від нас! — знову подала свою репліку Оксана. А батько зауважив вибачливо:
— Ти трохи пропустив. Ну, нічого, катай далі. Останній куплет. Ну?
Але «останній куплет» ніяк не піддавався натискові Гаврика, і тільки кінцевий рядок весь час вистрибував:
— «І в світ комунізму велично ідем… І в світ комунізму велично ідем…»
— Та що велично ідем, то так… А що ж перед цим було? Забув?
— Забу-ув…— з плачем вирвалось у Гаврика і крізь сльози він раптом скоромовкою додав:
— «І слава Союзу Радянському, слава, в Радянськім Союзі ти щастя знайшла»…
— Ну, знаєш що, хлопче, — поставив батько, — лягай спати, а завтра рано я тебе збуджу і ти ще повториш…
Гаврик охоче вхопив папірець і з ним побіг до голівок, що, як жабки при березі з жабуриння, виглядали з лахміття.
А дорослі знову звернулись до своїх склянок з вином.
— Так, та-ак! — глибоко зідхнув Юхим, — знайшла щастя Україна в Радянськім Союзі, отам воно по лісах Сибіру та отут… у лахміттях і злиднях. Так, так, слава Сталіну, що й казать. Він додав на червоному полі блакитну смугу і гадає заплатити нею за заграбовану нашу державну самостійність і наш добробут.
Степан Петрович пильно, по черзі глянув на обоїх своїх хазяїнів. Розуміється, це були терміти, виразні, одверті, просто кричущі терміти. Тут і без принади та без паролю видно було. Але на всякий випадок, чи просто з цікавосте він, зідхнувши так само як Юхим, понуро промовив,
— Ех, ніч нависла над нами!
— Ой, ніч, ой, тяжка, страшна ніч! — підхопила Оксана. — І коли вона скінчиться, Господь його знає.
— Та, може, колись і скінчиться? Правда, Юхиме? — підштовхнув того гість.
Але Юхим сидів і все з тим самим виразом понурого суму й нічого не казав.
— Боюсь, що ніколи вона проклята не скінчиться. Хіба що війна всіх нас скінчить… — нарешті тихо пробурмотів він. А про «ранок» не згадав.
Та видно, що вони й не чули нічого про той бідний «ранок». Або, може, все ж таки недовіряли? Ну, добре, а якби вони сприйняли «принаду»?
І Степан Петрович, знову зідхнувши, почав:
— А от я чув, що за кордоном люди знайшли спосіб знищити і війну і большевиків та їхню ніч.
— Та не може бути?! — скрикнула Оксана. Одначе Юхим тільки наставив на гостя свої пукаті жовті баньки і мовчки ждав пояснення. І гість став пояснювати. Біленки слухали жадібно, але по-різному: Оксана весь час перепитувала, не розуміла, від захоплення сплескувала долонями. А Юхим усе мовчав, усе дивився жовтим, понурим поглядом у лице гостеві й курив цигарку за цигаркою. Нарешті, коли гість виставив головні боки принади, Оксана не витримала й закричала:
— Та щоб ото наші нові царі, маршали, генерали та директори, та всякі інші совєтські пани, щоб вони ото віддали нам, робочим людям, заводи та фабрики, колгоспи? Щоб ото відмовились від усякого панування та розкошів?! Щоб перестали нас гнати, як худобу, на каторжну роботу? Та де ж це ви бачили таке?!
А Юхим спустив очі на стіл і рішучим, хмарним голосом додав:
— Ніколи, ні Сталін, ні його апостоли не приймуть цієї… колектикратії, чи як її?
— Колектократії, трудової колектократії.
— Нехай колектократії. Нащо вона їм? Хіба їм погано без неї? Отже пишуть про Україну їхні писаки: «В Радянськім Союзі ти щастя знайшла». Коли вже є щастя, то чого його шукати в якійсь там колектократії.
Але Оксана заперечила, чи серйозно чи в насмішку:
— А чого ж вони ще в тому гімні кажуть, що «Сталін веде нас до світлих висот». Значить, ми ще внизу, ще нема нам ні світла, ні висот?
Степан Петрович всередині себе посміхнувся: «писакам» може здорово влетіти за такий «ухил», вони й не передбачали, що з їхнього «щастя» можна зробити такий простий і логічний висновок. Виходить не гімн, а хитра контрреволюція?
— Іноді сукини сини, нехотячи, правду скажуть… — буркнув Юхим. — Тільки дурних тепер уже мало у нас. Треба бути зовсім без розуму й без пам’яті, скотиною якоюсь, щоб оце наше життя мати за щастя.
— А вони нас за таких і мають! — підхопила Оксана.
— Тож тільки худобі можна казати в лице, що вона має щастя, живучи в безпроглядній роботі й отаких злиднях та бруді… — І вона повела рукою по кімнаті, затримавши її на лахміттях дітей. — Бо худоба не може плюнути їм у морди їхні і крикнути: Брешеш, падлюко ти! Отак і ми, не можемо. От Панас сказав, і погнали прокляті душі на п’ятнадцять років у ще каторжнішу роботу, на ще страшніше скотяче життя. «В Радянськім Союзі ти щастя знайшла»! От так щастя! А ми ще повинні співати й кричати «Слава Сталіну»! То не скотиняки ми, га?
Юхим понуро посміхнувся:
— Але ж вони нас запевняють, що в інших країнах по Европах, чи навіть в Америці, трудящі живуть під страшним тягарем капіталістів, що там і злидні, і голод, і неволя…
— Таке мовляв там страхіття, — вставила Оксана, — що наші злидні є чисте щастя.
— Так це ж знову тільки мовчазній скотині можна таке казати, — продовжував Юхим. — А ми ж тепер, після цієї війни, добре знаємо, яка це брехня. Мільйони нас були загнані ними ж таки у ті Европи, і ми на свої очі бачили, які там «злидні». Коли б у наших робітників чи селян було таке життя, яке я бачив у робітників та мужиків у Німеччині чи Франції, так, справді, сказав би «слава» Сталіну. Хай вони нам кричать своїми гучномовцями, що совєтський народ он як любить Сталіна, хай нам затикають рота своїми каторгами, а ми все ж таки говоримо. І ми таки слухаємо й інше радіо з Америки чи з Англії. Та й між собою ми все ж таки говоримо, бо ми не скотяки. При шпигунах та сексотах їхніх ми кричимо їм славу, а проміж себе, між своїми, маємо інші слова, от як з вами.
— О, маємо інші, маємо! — грізно підтвердила Оксана.
— І нехай тепер здійметься нова війна, ми їм покажемо, що ми знаємо, Вони гадають, що вони наших дітей так замурували й так їх напихають своєю пропагандою, що ті нічого іншого не знатимуть, що й критики у них не може бути. Брешуть. Наші діти теж не скотяки, вони теж уміють бачити та думати. А вони бачать, що в одних людей розкоші, а в інших злидні, що одні живуть у палацах, а інші в халупах, що одні мають шампанське, а в інших і на хліб нема. Так вони, наші діти, можуть і повірити, що в Радянському Союзі є справедливість та рівність? Та навіть тварина, коли їй погано, то й та брикається. А наші діти будуть співати славу Сталіну? Дурні вони, коли думають так. Ось нехай прийде нова війна, ми їм покажемо, що ми знаємо та хочемо. У ту війну тільки дурний Гітлер урятував їх, а то б тепер від них ні сліду не зосталось би на світі.
— А чим він їх урятував? — спитав гість.
— А тим, що здійняв у народі проти себе ще більшу ненависть, ніж була до Сталіна. Ви там, у своїй каторзі, не могли бачити, що він тут виробляв з нами, як він нас ще за дурнішу скотину мав, яке рабство на нас наклав. Комуністи хоч стараються прикривати його хорошими словами, а нацисти так без усякого прикриття катували нас.
Та от нехай прийдуть тепер американці! Коли не будуть такими самими дурнями, як німці, коли дадуть нам нашу самостійну Україну, тоді большевики побачать, як ми їх, отих американців будемо «ненавидіти».
— А як вони нам і поміщиків, і капіталістів, і всяких панів привезуть із собою, — тихо спитав гість. — То як їх будемо приймати?
— Ніколи в світі! — аж ударив по столу Юхим. — Оце ж і була друга дурість німців. Вони хотіли замінити нам большевицьких панів своїми панами. А ми на це їм сказали: «К чортовій матері! Ніяких більше панів, ні чужих, ні своїх! А тепер ми американцям ще скажемо… «і ніяких наймитів не хочемо мати в себе, самі собі хочемо бути хазяїнами і робітниками». Так же я кажу? Це ж вона є ота трудова… коле-кго-кратія, чи як там ви кажете.
— Та так ніби.
— Ну, от. І коли американці зможуть оце зрозуміти й схочуть таку волю нам принести, то нехай сміливо йдуть, нехай хоч завтра починають війну, ми їм дамо свою народну армію, повстанську. Вона в ячейках давно вже є і воює з советами, а тоді повстане ціла організована армія. Та не тільки в Україні, а й у Росії та по інших краях Радянського Союзу. Та чи американські капіталісти здатні це зрозуміти? Оце питання. Як ви думаєте?