Гість зідхнув і сказав:
— Хто його зна. Це у великій мірі залежало б ще й від того, чи вони повірили б, що більшість людей в Радянському Союзі мають отаку ненависть до Сталіна та большевизму, як оце ви кажете.
— А що, американські капіталісти такі дурні, що не можуть зрозуміти такої простої задачі, яку й Гаврик може рішити? — запитав Юхим. — Та яке ж інше почуття може бути в наших радянських людей до большевизму? Нехай зміркують. Я заробляю 400 карбованців на місяць. Так? А кіло житнього хліба коштує карбованець двадцять копійок. На нашу сім’ю треба чотири-п’ять кілограмів на день, скажемо: 6 карбованців, а на місяць, значить, 180 карбованців. Так? На сам хліб. Скільки ж, питається в задачі, зостається на все інше? 220 карбованців, а дрова самі на місяць зимою 500 кілограмів коштують 230 карбованців. Отже ще й не вистачає на дрова. А чим же жити? М’яса ми в очі ніколи не бачимо, молоко для дітей раз на тиждень на чотирьох один літер купуємо. А на трамвай, а на городину, а на тютюн, а на… Про одежу вже й не думати. Діти голі та босі бігають навіть зимою. Живемо напівголодні, сонця ніколи не бачимо, бабраємось у бруді, дихаємо смітником та нужником, з хвороб не вилазимо. Та отак не день, не місяць, не рік, а роки, а без кінця до самої смерти нашої. І діти наші так само будуть жити. Оце наше щастя. А там трошки вище за нас, розкошують наші пани, женуть автами по вулицях, заливаються шампанським по своїх ресторанах, живуть у палацах і особливих помешканнях. Так скажіть, на милість, чи треба багато розуму, щоб зрозуміти, яким чуттям такі, як ми радянські люди можуть горіти до Сталіна та його партії? А нас же таких, як наша сім’я, є відсотків шістдесят. Значить, мільйонів сто двадцять. Трошки менших, ніж ми злидарів є відсотків тридцять. А відсотків десять оті розкошуни-сталінці. А до цього додайте мільйони тих, що по концтаборах, як от ви, чи наш Панас, пропадають. Та рідко ж знайдете в нас по Союзу сім’ю, в якій би не було свого Панаса, ближчого чи дальшого. А голод 1933 року? Мільйонів вісім у нас в Україні померло від нього. Матері дітей своїх їли. Трупи по вулицях валялись. Селяни з сіл бігли в міста й просили милостині шматочком хліба, того самого хліба, який вони самі робили та який сталінці в них забрали. Хто ж його створив, хто організував той голод?
Юхим витяг жовту, худу руку й крикнув:
— Сталін! Сталін свідомо, організовано створив нам голод, щоб загнати селян у свої колхози, у свою каторгу тут у нас, в Україні. Та й співає тепер нам гімн: «Живи, Україно, прекрасна і сильна» бо «в Радянському Союзі ти щастя знайшла». Так от, нехай американці зміркують, може в населення України не бути отої ненависти до Сталіна та його ладу? Га? Може, скажіть?
І бачачи, що гість мовчав, Юхим обурено тикнув у нього пальцем, неначе той був американцем.
— Ага, мовчите? Але війна не мовчатиме, вона скаже своє слово. І вони почують його, наші пани! Світ жахнеться від нашої любови до сталінців!
«Замучимо, замучимо, замучимо»… — раптом блискавкою промиготіло в мозку Степана Петровича. Він злегка труснув головою, неначе викидаючи щось із неї, і спитав:
— А що ж нам до війни робити? Терпіти отак і далі? А як війни і зовсім не буде, як Сталін та Труман якось помиряться, то нам так і помирать у каторгах? Адже народ сам, мабуть, не зможе скинути большевиків? Правда? Коли б хоч яка-небудь організація була, щоб було кому керувати народом, як збунтувався б. Ми там, на каторгах не знаємо, що тут у вас, чи є хоч яка-небудь таємна організація?
І він з напруженою хоч і непомітною увагою зиркнув на Юхима й Оксану. Юхим у понурій задумі покрутив головою.
— Ні, щось не чути нічого за якусь організацію. Злоба, ненависть люта є, а організація… Так як ти його організуєшся, коли вони таку свою організацію завели, що діти на батьків доносять і на каторгу засилають. Ні партійні, ні безпартійні, ніякої організації завести не можуть; як тільки двоє-троє закладуть якийсь зародок, так четвертий підісланий провокатор зараз же видає їх і всіх арештовують. Зокрема всі готові на всяку організацію. Дайте нам волю, завтра буде мільйонна партія.
— А ви самі тепер які: партійні чи безпартійні?
— Та ми — партійні… — неохоче муркнув Юхим.
— Ох, партійні, партійні! — гірко похитала головою Оксана.
Гість здивувався:
— Партійні? А яким же способом вас прийняли до партії? Ви ж родичі «ворога народу», політичного в’язня?
Обоє Віденки немовби трохи пригнічено помовчали й ще більше похмарніли.
— Е, яким способом! — раптом схопився за пляшку Юхим і почав наливати вина. — Колись ми згадаємо їм і деякі способи, якими вони втягають людей до їхньої партії. Згадаємо і це!
І, взявши в руку свою склянку, він половину її випив і поставив на стіл. Потім раптом перехилився до гостя і шепотом сказав:
— Народ не зможе без кінця терпіти. Колись мусить терпець увірватися. Коли ні війною, ні організацією, то чимсь іншим, а мусить він себе рятувати.
І знову взяв склянку в руку. Але, не піднісши її до уст, знову поставив на стіл і прихилив голову до Іваненка. Прихилив, якусь мить так тримав і нарешті ще тихіше прошепотів:
— Убити Сталіна і все його Політбюро. Оце єдиний, коли так, рятунок.
Він не був п’яний, ні, але змішана з вином горілка робила своє, це виразно було видно. Жовті загорілі очі його хижо вп’ялися в лице гостя і з припухлого рота його ще раз зашипіло:
— Убити Сталіна! Нема іншої ради. Єдиний рятунок наш.
— Хто ж це зробить? — теж прошепотів гість.
— Хто-небудь! Я знаю? Народ, кажу, не зможе більше терпіти. Та, може, якийсь таки з його міністрів… Не стане терпцю та й… Бо всі ж тремтять, навіть ті, що там «нагорі» коло нього. Або якийсь партієць, або просто з народу. Я знаю? Знайдеться. Так, кажу, не може без кінця бути. Не може! Мусить настати якийсь кінець. Та давайте мені бомбу, і я перший піду на свою і на його смерть. Як так помалу в нужнику весь свій вік помирати, краще зразу героєм померти за всіх. Отак я думаю!
І, схопивши склянку, Юхим одним духом випив решту вина. Оксана витерла рукою очі й теж узяла склянку.
Ну, тепер Іваненкові не було чого далі лишатися. Він ще трохи посидів, потім умить схаменувся й почав прощатись.
— Я ж на свій поїзд запізнюся!
— А ви сьогодні їдете далі?
— Та сьогодні ж. Я ж тільки щоб вас одвідати зліз із свого поїзду. Ну, та опівночі маю другий.
— А вам же куди?
— Ну, бувайте здоровенькі. Може, ще коли побачимось.
— Дай Боже, шоб побачить! — сказав Юхим, потискаючи руку гостеві. — Ну, спасибі ж вам, що завітали, що принесли вісточку про нашого бідного Панаса та що так розворушили нас вашою розмовою.
— Ой, розворушили! Ой, спаси ж вас Цариця небесна! — додала Оксана і, обнявши Степана Петровича, з сльозами зворушення розцілувала його.
А в кутку на підлозі з-під лахміття визирали «жаб’ячі» голівки й провожали очима хорошого щедрого дядька.
[Бєлугін викликає до себе дружину Степана Петровича та його доньку Марусю і змушує їх стати сексотами. Маруся йде за порадою до свого дядька Сергія Петровича Іваненка, який живе разом зі своїм сином Івасиком.]
Маруся пройшла до фотелю, побачила Івасика, який не рухався, і запитально-тривожно подивилась на дядька.
— Ваня — не хворий? — тихо спитала вона.
— Ні, ні, ні! То він так, трошки втомився після гімнастики в школі та оце трошки задрімав. Це нічого, нічого…
— О, в такому разі я не знаю… — нерішуче і ще тихіше промовила Маруся. — Я хотіла з тобою, дядю, поговорити про одну… важливу річ. Але коли Ваня спить, то… я боюсь, що ми його розбудимо. І крім того, я хотіла говорити з тобою зовсім наодинці.
— Так чого, так чого ж! — швиденько й охоче заговорив Сергій Петрович. — Ми можемо поговорити й наодинці. Чого ж. Давай ось вийдемо на нашу «дачу», сядемо на лавочку й поговоримо. На подвір’ї нікого немає, і нам ніхто не буде заважати. Чого ж, чого ж!
Одначе Маруся вагалася.
— Коли ж, бачиш, дядю, я не хотіла б, щоб нас бачили разом… А проте, Господи, хіба ж я вперше приходжу до тебе? Розуміється, ходім на «дачу».
І вона рішуче пішла з кімнати. Сергій Петрович кинув оком на сина, який не рухався, і вийшов за дівчиною. Вони сіли поруч на лаві. Сонце ще падало десь там за будинком і тіні в подвір’ї були немовби в золотому поросі. Вікна в усіх поверхах були розчинені й із них чулися голоси, сміх, лайки, звуки звичайного буденного життя.