Слово за тобою, Сталіне! (СКОРОЧЕНО) – Володимир Винниченко

— Так це ж знову тільки мовчазній скотині можна таке казати, — продовжував Юхим. — А ми ж тепер, після цієї війни, добре знаємо, яка це брехня. Мільйони нас були загнані ними ж таки у ті Европи, і ми на свої очі бачили, які там «злидні». Коли б у наших робітників чи селян було таке життя, яке я бачив у робітників та мужиків у Німеччині чи Франції, так, справді, сказав би «слава» Сталіну. Хай вони нам кричать своїми гучномовцями, що совєтський народ он як любить Сталіна, хай нам затикають рота своїми каторгами, а ми все ж таки говоримо. І ми таки слухаємо й інше радіо з Америки чи з Англії. Та й між собою ми все ж таки говоримо, бо ми не скотяки. При шпигунах та сексотах їхніх ми кричимо їм славу, а проміж себе, між своїми, маємо інші слова, от як з вами.

— О, маємо інші, маємо! — грізно підтвердила Оксана.

— І нехай тепер здійметься нова війна, ми їм покажемо, що ми знаємо, Вони гадають, що вони наших дітей так замурували й так їх напихають своєю пропагандою, що ті нічого іншого не знатимуть, що й критики у них не може бути. Брешуть. Наші діти теж не скотяки, вони теж уміють бачити та думати. А вони бачать, що в одних людей розкоші, а в інших злидні, що одні живуть у палацах, а інші в халупах, що одні мають шампанське, а в інших і на хліб нема. Так вони, наші діти, можуть і повірити, що в Радянському Союзі є справедливість та рівність? Та навіть тварина, коли їй погано, то й та брикається. А наші діти будуть співати славу Сталіну? Дурні вони, коли думають так. Ось нехай прийде нова війна, ми їм покажемо, що ми знаємо та хочемо. У ту війну тільки дурний Гітлер урятував їх, а то б тепер від них ні сліду не зосталось би на світі.

— А чим він їх урятував? — спитав гість.

— А тим, що здійняв у народі проти себе ще більшу ненависть, ніж була до Сталіна. Ви там, у своїй каторзі, не могли бачити, що він тут виробляв з нами, як він нас ще за дурнішу скотину мав, яке рабство на нас наклав. Комуністи хоч стараються прикривати його хорошими словами, а нацисти так без усякого прикриття катували нас.

Та от нехай прийдуть тепер американці! Коли не будуть такими самими дурнями, як німці, коли дадуть нам нашу самостійну Україну, тоді большевики побачать, як ми їх, отих американців будемо «ненавидіти».

— А як вони нам і поміщиків, і капіталістів, і всяких панів привезуть із собою, — тихо спитав гість. — То як їх будемо приймати?

— Ніколи в світі! — аж ударив по столу Юхим. — Оце ж і була друга дурість німців. Вони хотіли замінити нам большевицьких панів своїми панами. А ми на це їм сказали: «К чортовій матері! Ніяких більше панів, ні чужих, ні своїх! А тепер ми американцям ще скажемо… «і ніяких наймитів не хочемо мати в себе, самі собі хочемо бути хазяїнами і робітниками». Так же я кажу? Це ж вона є ота трудова… коле-кго-кратія, чи як там ви кажете.

— Та так ніби.

— Ну, от. І коли американці зможуть оце зрозуміти й схочуть таку волю нам принести, то нехай сміливо йдуть, нехай хоч завтра починають війну, ми їм дамо свою народну армію, повстанську. Вона в ячейках давно вже є і воює з советами, а тоді повстане ціла організована армія. Та не тільки в Україні, а й у Росії та по інших краях Радянського Союзу. Та чи американські капіталісти здатні це зрозуміти? Оце питання. Як ви думаєте?

Гість зідхнув і сказав:

— Хто його зна. Це у великій мірі залежало б ще й від того, чи вони повірили б, що більшість людей в Радянському Союзі мають отаку ненависть до Сталіна та большевизму, як оце ви кажете.

— А що, американські капіталісти такі дурні, що не можуть зрозуміти такої простої задачі, яку й Гаврик може рішити? — запитав Юхим. — Та яке ж інше почуття може бути в наших радянських людей до большевизму? Нехай зміркують. Я заробляю 400 карбованців на місяць. Так? А кіло житнього хліба коштує карбованець двадцять копійок. На нашу сім’ю треба чотири-п’ять кілограмів на день, скажемо: 6 карбованців, а на місяць, значить, 180 карбованців. Так? На сам хліб. Скільки ж, питається в задачі, зостається на все інше? 220 карбованців, а дрова самі на місяць зимою 500 кілограмів коштують 230 карбованців. Отже ще й не вистачає на дрова. А чим же жити? М’яса ми в очі ніколи не бачимо, молоко для дітей раз на тиждень на чотирьох один літер купуємо. А на трамвай, а на городину, а на тютюн, а на… Про одежу вже й не думати. Діти голі та босі бігають навіть зимою. Живемо напівголодні, сонця ніколи не бачимо, бабраємось у бруді, дихаємо смітником та нужником, з хвороб не вилазимо. Та отак не день, не місяць, не рік, а роки, а без кінця до самої смерти нашої. І діти наші так само будуть жити. Оце наше щастя. А там трошки вище за нас, розкошують наші пани, женуть автами по вулицях, заливаються шампанським по своїх ресторанах, живуть у палацах і особливих помешканнях. Так скажіть, на милість, чи треба багато розуму, щоб зрозуміти, яким чуттям такі, як ми радянські люди можуть горіти до Сталіна та його партії? А нас же таких, як наша сім’я, є відсотків шістдесят. Значить, мільйонів сто двадцять. Трошки менших, ніж ми злидарів є відсотків тридцять. А відсотків десять оті розкошуни-сталінці. А до цього додайте мільйони тих, що по концтаборах, як от ви, чи наш Панас, пропадають. Та рідко ж знайдете в нас по Союзу сім’ю, в якій би не було свого Панаса, ближчого чи дальшого. А голод 1933 року? Мільйонів вісім у нас в Україні померло від нього. Матері дітей своїх їли. Трупи по вулицях валялись. Селяни з сіл бігли в міста й просили милостині шматочком хліба, того самого хліба, який вони самі робили та який сталінці в них забрали. Хто ж його створив, хто організував той голод?

Юхим витяг жовту, худу руку й крикнув:

— Сталін! Сталін свідомо, організовано створив нам голод, щоб загнати селян у свої колхози, у свою каторгу тут у нас, в Україні. Та й співає тепер нам гімн: «Живи, Україно, прекрасна і сильна» бо «в Радянському Союзі ти щастя знайшла». Так от, нехай американці зміркують, може в населення України не бути отої ненависти до Сталіна та його ладу? Га? Може, скажіть?

І бачачи, що гість мовчав, Юхим обурено тикнув у нього пальцем, неначе той був американцем.

— Ага, мовчите? Але війна не мовчатиме, вона скаже своє слово. І вони почують його, наші пани! Світ жахнеться від нашої любови до сталінців!

«Замучимо, замучимо, замучимо»… — раптом блискавкою промиготіло в мозку Степана Петровича. Він злегка труснув головою, неначе викидаючи щось із неї, і спитав:

— А що ж нам до війни робити? Терпіти отак і далі? А як війни і зовсім не буде, як Сталін та Труман якось помиряться, то нам так і помирать у каторгах? Адже народ сам, мабуть, не зможе скинути большевиків? Правда? Коли б хоч яка-небудь організація була, щоб було кому керувати народом, як збунтувався б. Ми там, на каторгах не знаємо, що тут у вас, чи є хоч яка-небудь таємна організація?

І він з напруженою хоч і непомітною увагою зиркнув на Юхима й Оксану. Юхим у понурій задумі покрутив головою.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: