— Ну, що ж, Марусенько, давай будемо говорити? — почав Сергій Петрович.
Маруся дивилась собі під ноги й мовчала. Потім колупнула передком черевичка, взутого по-літньому на босу ногу, камінчик і рішуче глянула просто в очі Сергієві Петровичу.
— Ну, дядю, можеш мене привітати: я вже… сексотка. Сергій Петрович знову зробився спокійним і поважним.
— Ти жартуєш чи серйозно? — рівним голосом спитав він, і чулось, що він спитав так собі, знаючи вже, що ніякого жарту тут не було.
— Серйозніше не може бути, дядю.
І вона почала жваво, трішки з напруженою іронією, розповідати про свою візиту до Бєлугіна. Сергій Петрович мовчки слухав її, не подаючи ні одним звуком, ні рухом знаку якого-будь свого ставлення до слів Марусі. Коли вона скінчила своє оповідання, він похилив голову і сидів так, не рухаючись. Іноді, немов вивіряючи небогу, зиркав на неї з-під лоба, потім знову дивився в землю й напружено думав.
— Ну, дядю? Що ж мені робити? Колись ти мені сказав, пам’ятаєш, у нас, коли тато говорив про листа дядька Марка… ти сказав мені: «Всякий комуніст повинен бути сексотом і доносити навіть на батьків своїх для партії і Сталіна. Вище за них нема, мовляв, нічого на світі». Таке приблизно ти казав. І ще, пам’ятаю, додав, що треба слухати і виконувати все, що партія каже. Ну, от я з тобою погодилась і без вагання прийняла сексотство. А тепер я думаю: шо ж мені робити? Доносити на тата, на маму, на тебе, на всіх вас, як ви щось скажете не так, як каже партія? Але звідки ж я можу знати, так чи не так? Як я можу бути вашим суддею? Що мені робити, дядю? Я тебе послухала, але тепер не знаю, чи добре я зробила, що згодилась.
Сергій Петрович підвів голову, глянув дівчині просто в очі й тихим, рівним голосом спитав:
— А що ж ти інше могла робити, коли тобі було запропоновано?
— Не згоджуватись!
— Значить, бути зараз же за непослух партії викиненою з неї, арештованою і… і всяке таке інше? Бо, значить, ти — не активна, не щира комуністка, а шкурниця, а, може, і таємний ворог народу. А через тебе, може, і тата, і маму, і брата, і мене було б так само викинено і арештовано і всяке інше. То це було б краще?
Маруся похилила голову, посиділа так і тихо в землю пробурмотіла:
— Було б не так… гидко, нечесно і… неможливо.
І, підвівши голову, вона обурено, гаряче прошепотіла йому в лице:
— Значить, ти радиш мені доносити на тата, на маму, на всіх, кого люблю? Так?
Сергій Петрович не відповідав.
— Що ж ти мовчиш, дядю? Що ж мені робити, що?? Ти казав тоді: «Слухай старших». Ну, добре, я слухаю. Ти, старший, ти найстарший у нашому роді, ніби батько наш. Ти — професор, ти навчаєш фізики, хемії студентів. Добре. От я прийшла до тебе прохати навчити мене, тільки не хемії, а що мені робити, як мені тепер жити? Почекай, дядю, почекай, дай мені сказати вже до кінця. Я всі ці дні, після того, як записалась у сексотки, думаю, думаю, думаю і готова сказитись од дум. Я десять днів не виходила з дому. Я боюсь іти в університет, боюсь зустрічатись з товаришами, — бо або вони сексоти, або я почую від них щось таке, що повинна донести. І тепер у мене виникла сила питань, на які я не можу собі відповісти. Мама турбується, бачачи мене такою. Я їй сказала, що я трохи хвора. Але я хвора тільки на непевність і страх. Як мені жити тепер, дядю? Як мені тепер поводитись з людьми, як ставитись до них?
Ну, добре: я — комуністка, комсомолка. Але невже я через це мушу перестати любити своїх близьких? А я мушу перестати, бо як я можу любити тих, на кого я завтра можу донести, та й яких я сама вже боюсь, бо й вони, може, вже сексоти? Добре: любити Сталіна, партію, соціялізм. Але невже для цього я мушу не довіряти навіть рідній матері або шпигувати за нею, доносити на неї, віддавати її на страшні страждання? Морально це? От покійний Жданов казав, що в комуністів нема своєї моралі. А чия ж є у них? Чия? І коли такий авторитетний комуніст, один із наших вождів, так казав, то кому ж вірити і за чиєю мораллю жити? Нічого тепер не розумію. Моє сексотство всю мене перевернуло. І я тепер почуваю себе такою самотньою, самотньою. Я вже навіть маму підозріваю. Тата ні, бо він —сміливий, чесний, сильний, він скоріше пішов би на муки, ніж бути сексотом, таємним, паршивим агентом, провокатором, шпигуном.
— І разом з собою він волів би потягти на муки і маму твою, і тебе, і всіх нас? — сумно й немов задумливо пробурмотів дядько Сергій.
Маруся скинулась і розпачливо заломила руки:
— Ну, а що ж робити? Що? Віддати інших людей на муки? Ворогів, мовляв, соціялізму? Але який же то соціялізм, що вимагає таких вчинків? Чого ти мовчиш, дядю? Ти зневажаєш мене тепер? Чи боїшся, що я донесу на тебе?
Сергій Петрович раптом узяв її за руку й сильно стиснув.
— Не говори дурниць та ще так голосно. А послухай мене. Оце тільки що з міліції вернувся Ваня. Його там сильно били.
— За що?? — з жахом скрикнула Маруся.
— Тш-ш! Били «передмовно», щоб одразу сповнити його страхом і щоб він не відмовлявся.
— Від чого??
— Від сексотства… — пошепки сказав Сергій Петрович. — Так, так, Марусенько, хлопця дванадцяти років били гумовою палицею, щоб він не відмовився бути шпигуном за своїм батьком і донощиком на нього. І що ж, по-твоєму, він повинен бути моральним, чесним і не згоджуватись? Га?
— О Боже мій! О Боже мій! — з жахом прошепотіла Маруся.
— От він після цієї екзекуції лежить оце лицем униз і не може сидіти. Я ще не бачив його тіла. Коли гумовою палицею бити, то слідів, кажуть, на тілі не лишається, але всі м’язи напевне посічені. Йому наказано, під страхом лютої кари йому і мені, нікому про це не розповідати. Але дурні люди: не все страхом можна примусити робити. Ваня не мав страху мені сказати. А я не маю страху тобі про це говорити. Не маю, бо бачу, яка ти є. А крім того я маю говорити тобі ще про інші речі. Ходім у хату.
І він, не чекаючи відповіді, трудно підвівся й пішов до дверей. За ним Маруся. Коли вони ввійшли в кімнату, то побачили Івасика, що сидів коло розчиненого вікна боком, на стегні біля столу, поклавши на нього голову. Він зараз же підвів її й голосно сказав:
— Я все чув, що ви говорили. Але я не піду доносити в міліцію.
Маруся швидко підійшла до нього, обняла його за плечі і, пригорнувши до себе, стала жагуче цілувати його в чоло, в голову, в лиця. Івасик тільки похитувався й сильно стискував її за руку.
— А тепер, діти, — сказав Сергій Петрович, — ми зробимо так: зачинимо вікно, щоб ніхто звідти нас не чув, переведемо Івасика на його ліжко, покладемо його так, щоб йому було зручно, а самі сядемо коло нього й трішки поговоримо.
Івасик не протестував. Вони так і зробили. В хаті вже починались сутінки, але лямпа зо столу заганяла їх у кутки. Рухи в дяді Сергія були, на диво Марусі, не такі як звичайно, не шамотливі, а незвично повільні, поважні, і руки злегка тремтіли.
— Ну, от. А тепер, Марусино, та й ти, Івасику, слухайте пильно, що я вам казатиму. Хто зна, чи доведеться ще говорити отак, та що буде з нами завтра. Бо я бачу, голуб’ята мої, що на нашу родину почалось уже серйозне полювання. Тому, поки ще не пізно, я хочу переказати вам мій досвід і моє знання, може, вони вам на що-небудь здадуться, та, може, коли ви вцілієте, передасте далі тим людям, які житимуть після нас. Я не думаю, що, коли мене арештують, то арештують і вас. Отже…
— Але за що ж тебе і нас мають арештувати?! — скрикнула Маруся. — Ти — член партії, професор. Батько так само, член Верховної Ради. Що ми зробили?!
— Тшш! Не так голосно такі слова кажи. Ми нічого не зробили, але вони думають, що ми можемо, що здатні зробити. І цього, дитино, досить, щоб нас… «знешкодити».
— Без жодних доказів?!
— Для них найкращі докази в доносах їхніх сексотів.
— Значить, я можу тепер кого-хоч загубити своїми доносами?
— Так, од твоїх доносів багато буде залежати, їх перевірять, і коли вони хоч трошки підтвердяться, загине той, на кого ти донесеш. Не підтвердяться, тебе візьмуть на підозру і ти можеш загинути. Бо, значить, і ти непевна.
— Вибач, дядю, я не зовсім розумію. Хто ж є для них певний? Ті, що не арештовані?
— Ні, не так. Певні ті, що не м о ж у т ь шкодити.
— А які ж не можуть шкодити?
Сергій Петрович помовчав і тихо-тихо відповів: