Слово за тобою, Сталіне! (СКОРОЧЕНО) – Володимир Винниченко

Сергій Петрович не відповідав.

— Що ж ти мовчиш, дядю? Що ж мені робити, що?? Ти казав тоді: «Слухай старших». Ну, добре, я слухаю. Ти, старший, ти найстарший у нашому роді, ніби батько наш. Ти — професор, ти навчаєш фізики, хемії студентів. Добре. От я прийшла до тебе прохати навчити мене, тільки не хемії, а що мені робити, як мені тепер жити? Почекай, дядю, почекай, дай мені сказати вже до кінця. Я всі ці дні, після того, як записалась у сексотки, думаю, думаю, думаю і готова сказитись од дум. Я десять днів не виходила з дому. Я боюсь іти в університет, боюсь зустрічатись з товаришами, — бо або вони сексоти, або я почую від них щось таке, що повинна донести. І тепер у мене виникла сила питань, на які я не можу собі відповісти. Мама турбується, бачачи мене такою. Я їй сказала, що я трохи хвора. Але я хвора тільки на непевність і страх. Як мені жити тепер, дядю? Як мені тепер поводитись з людьми, як ставитись до них?

Ну, добре: я — комуністка, комсомолка. Але невже я через це мушу перестати любити своїх близьких? А я мушу перестати, бо як я можу любити тих, на кого я завтра можу донести, та й яких я сама вже боюсь, бо й вони, може, вже сексоти? Добре: любити Сталіна, партію, соціялізм. Але невже для цього я мушу не довіряти навіть рідній матері або шпигувати за нею, доносити на неї, віддавати її на страшні страждання? Морально це? От покійний Жданов казав, що в комуністів нема своєї моралі. А чия ж є у них? Чия? І коли такий авторитетний комуніст, один із наших вождів, так казав, то кому ж вірити і за чиєю мораллю жити? Нічого тепер не розумію. Моє сексотство всю мене перевернуло. І я тепер почуваю себе такою самотньою, самотньою. Я вже навіть маму підозріваю. Тата ні, бо він —сміливий, чесний, сильний, він скоріше пішов би на муки, ніж бути сексотом, таємним, паршивим агентом, провокатором, шпигуном.

— І разом з собою він волів би потягти на муки і маму твою, і тебе, і всіх нас? — сумно й немов задумливо пробурмотів дядько Сергій.

Маруся скинулась і розпачливо заломила руки:

— Ну, а що ж робити? Що? Віддати інших людей на муки? Ворогів, мовляв, соціялізму? Але який же то соціялізм, що вимагає таких вчинків? Чого ти мовчиш, дядю? Ти зневажаєш мене тепер? Чи боїшся, що я донесу на тебе?

Сергій Петрович раптом узяв її за руку й сильно стиснув.

— Не говори дурниць та ще так голосно. А послухай мене. Оце тільки що з міліції вернувся Ваня. Його там сильно били.

— За що?? — з жахом скрикнула Маруся.

— Тш-ш! Били «передмовно», щоб одразу сповнити його страхом і щоб він не відмовлявся.

— Від чого??

— Від сексотства… — пошепки сказав Сергій Петрович. — Так, так, Марусенько, хлопця дванадцяти років били гумовою палицею, щоб він не відмовився бути шпигуном за своїм батьком і донощиком на нього. І що ж, по-твоєму, він повинен бути моральним, чесним і не згоджуватись? Га?

— О Боже мій! О Боже мій! — з жахом прошепотіла Маруся.

— От він після цієї екзекуції лежить оце лицем униз і не може сидіти. Я ще не бачив його тіла. Коли гумовою палицею бити, то слідів, кажуть, на тілі не лишається, але всі м’язи напевне посічені. Йому наказано, під страхом лютої кари йому і мені, нікому про це не розповідати. Але дурні люди: не все страхом можна примусити робити. Ваня не мав страху мені сказати. А я не маю страху тобі про це говорити. Не маю, бо бачу, яка ти є. А крім того я маю говорити тобі ще про інші речі. Ходім у хату.

І він, не чекаючи відповіді, трудно підвівся й пішов до дверей. За ним Маруся. Коли вони ввійшли в кімнату, то побачили Івасика, що сидів коло розчиненого вікна боком, на стегні біля столу, поклавши на нього голову. Він зараз же підвів її й голосно сказав:

— Я все чув, що ви говорили. Але я не піду доносити в міліцію.

Маруся швидко підійшла до нього, обняла його за плечі і, пригорнувши до себе, стала жагуче цілувати його в чоло, в голову, в лиця. Івасик тільки похитувався й сильно стискував її за руку.

— А тепер, діти, — сказав Сергій Петрович, — ми зробимо так: зачинимо вікно, щоб ніхто звідти нас не чув, переведемо Івасика на його ліжко, покладемо його так, щоб йому було зручно, а самі сядемо коло нього й трішки поговоримо.

Івасик не протестував. Вони так і зробили. В хаті вже починались сутінки, але лямпа зо столу заганяла їх у кутки. Рухи в дяді Сергія були, на диво Марусі, не такі як звичайно, не шамотливі, а незвично повільні, поважні, і руки злегка тремтіли.

— Ну, от. А тепер, Марусино, та й ти, Івасику, слухайте пильно, що я вам казатиму. Хто зна, чи доведеться ще говорити отак, та що буде з нами завтра. Бо я бачу, голуб’ята мої, що на нашу родину почалось уже серйозне полювання. Тому, поки ще не пізно, я хочу переказати вам мій досвід і моє знання, може, вони вам на що-небудь здадуться, та, може, коли ви вцілієте, передасте далі тим людям, які житимуть після нас. Я не думаю, що, коли мене арештують, то арештують і вас. Отже…

— Але за що ж тебе і нас мають арештувати?! — скрикнула Маруся. — Ти — член партії, професор. Батько так само, член Верховної Ради. Що ми зробили?!

— Тшш! Не так голосно такі слова кажи. Ми нічого не зробили, але вони думають, що ми можемо, що здатні зробити. І цього, дитино, досить, щоб нас… «знешкодити».

— Без жодних доказів?!

— Для них найкращі докази в доносах їхніх сексотів.

— Значить, я можу тепер кого-хоч загубити своїми доносами?

— Так, од твоїх доносів багато буде залежати, їх перевірять, і коли вони хоч трошки підтвердяться, загине той, на кого ти донесеш. Не підтвердяться, тебе візьмуть на підозру і ти можеш загинути. Бо, значить, і ти непевна.

— Вибач, дядю, я не зовсім розумію. Хто ж є для них певний? Ті, що не арештовані?

— Ні, не так. Певні ті, що не м о ж у т ь шкодити.

— А які ж не можуть шкодити?

Сергій Петрович помовчав і тихо-тихо відповів:

— Ті, що зв’язані, скуті, що не можуть рухнути ні пальцем проти влади. Звичайно, не фізично скуті, а морально, не фізичними кайданами, а… чимось іншим. Правда, є скуті й фізичними кайданами, в концтаборах, тюрмах, каторгах. Але часом духові кайдани міцніші за фізичні. Так, дівчино, люди воліли б мати фізичні кайдани, піти в концтабори, на каторгу, аніж бути в кайданах духових. Та не сила їм порвати їх. Не сила!

І Сергій Петрович кумедно крекнув і знову замовк. А два обличчя впилися в нього двома парами очей і ждали.

— А які ж то духові кайдани, дядю? — нарешті тихо кинула Маруся.

Сергій Петрович пильно по черзі подивився на дітей, немов перевіряючи їх. І з гірким усміхом проговорив:

— Які кайдани? Дуже прості: любов і страх. Любов до себе чи до інших і страх за себе чи за інших. Любов до себе — це насамперед любов до життя, яке б воно не було. Це найвищий закон тієї сили, що нас створила. В науці ця любов зветься інстинктом життя, або інстинктом егоїзму. Запам’ятай, Івасику: інстинкти. Це — величезні сили. Всяка жива істота має інстинкт життя і, хоче чи не хоче, мусить підтримувати його всіма засобами: їжею, одежею, приміщенням. І коли якийсь ворог віднімає ці засоби, в неї виникає страх за своє життя. Тоді її інстинкт кричить, ґвалтує, примушує істоту тікати від ворога або боротися з ним усякими способами.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: