— Ті, що зв’язані, скуті, що не можуть рухнути ні пальцем проти влади. Звичайно, не фізично скуті, а морально, не фізичними кайданами, а… чимось іншим. Правда, є скуті й фізичними кайданами, в концтаборах, тюрмах, каторгах. Але часом духові кайдани міцніші за фізичні. Так, дівчино, люди воліли б мати фізичні кайдани, піти в концтабори, на каторгу, аніж бути в кайданах духових. Та не сила їм порвати їх. Не сила!
І Сергій Петрович кумедно крекнув і знову замовк. А два обличчя впилися в нього двома парами очей і ждали.
— А які ж то духові кайдани, дядю? — нарешті тихо кинула Маруся.
Сергій Петрович пильно по черзі подивився на дітей, немов перевіряючи їх. І з гірким усміхом проговорив:
— Які кайдани? Дуже прості: любов і страх. Любов до себе чи до інших і страх за себе чи за інших. Любов до себе — це насамперед любов до життя, яке б воно не було. Це найвищий закон тієї сили, що нас створила. В науці ця любов зветься інстинктом життя, або інстинктом егоїзму. Запам’ятай, Івасику: інстинкти. Це — величезні сили. Всяка жива істота має інстинкт життя і, хоче чи не хоче, мусить підтримувати його всіма засобами: їжею, одежею, приміщенням. І коли якийсь ворог віднімає ці засоби, в неї виникає страх за своє життя. Тоді її інстинкт кричить, ґвалтує, примушує істоту тікати від ворога або боротися з ним усякими способами.
Та є ще інші загрози істоті: наприклад, фізичні страждання, фізичні болі. Через те от буває, що, коли живу істоту б’ють, завдають їй фізичного страждання, то у неї теж виникає страх. В більшості випадків люди коряться тим, які їх б’ють, виконують усякі їхні вимоги, признаються в усьому, чого й не робили, стають сексотами, шпигунами за близькими людьми, зрадниками, катами, убивниками інших людей. Оце одні кайдани.
А є ще й інші. Це — любов до дорогих людей, страх за них, за їхнє життя. Страх за їхнє життя у батьків, наприклад, такий, що вони готові на все, щоб урятувати своїх дітей від мук. Добре це чи погано, це — інше питання. Але це так. І тому ті, що мають змогу загрожувати життю дітей, можуть використовувати цю силу інстинктів на свою користь. Так само «ті» використовують любов дітей до батьків і через неї беруть дітей у кайдани. Є, звичайно, і такі батьки і такі діти, у яких любов до себе перевищує все, які через страх за себе чи за якісь вигоди собі готові продати своїх батьків або батьки своїх дітей. Це буває не так і рідко, на жаль.
— У нас у школі один учень доніс на свого батька, що той ніби робив саботаж на заводі, — тихо проговорив Івасик. — Так батька арештували і заслали в каторжні роботи, а синові дали дві тисячі рублів і велосипед у нагороду за героїзм. Його дуже вихваляли всі й ставили нам учням за приклад.
— І ніхто йому не розбив морду? — теж тихо спитала Маруся.
— Ого, нехай би хто спробував, так того зразу ж було б так само заслано на каторжні роботи. Маруся хмарно хитнула головою.
— Так, страх за себе. Все страх, все страх! І раптом рвучко вернувшись до старої теми, вона рішуче сказала:
— Ну, дядю, ти все ж таки відповідж на мої запитання. Я без цього не піду від тебе.
— Будь ласка, питай… — сказав Сергій Петрович і в задумі почав мацати себе по кишенях.
— Ти щось шукаєш, дядю?
Дядьо схаменувся і перестав мацати.
— Нічого, це я так. Я недавно покинув курити й тепер, коли мене що-небудь трошки схвилює, хочеться курити. Та це нічого, ти питай.
Маруся серйозно вдивилась у дядя й сказала:
— Добре. Так от, перше запитання, на яке ти не відповів: чим саме ми, Іваненки, можемо бути шкідливими партії й владі? Ми виконуємо, наскільки я знаю, все, що вимагається від нас. Ми працюємо, ми платимо партійні внески й державні податки, ми ходимо на зібрання, ми голосуємо. Ми навіть ніколи у себе радянських анекдотів не розповідаємо, хоча я їх дуже люблю, коли вони дотепні. Я просто не розумію, чим ми можемо бути здатні на шкоду? Чим, дядю?
Сергій Петрович чудно й пильно подивився на Марусю. Потім тихо й сумно відповів:
— Правдою, дівчино.
— Правдою?! Не розумію. Якою правдою? Про що?
— Про все. А надто про те, що робить партія та влада, як живе народ наш, що діється в світі, про все життя взагалі.
— Хіба партія каже нам неправду?
— Неправду, дівчино.
— Для чого??
— Для того, щоб сховати дійсність, щоб не викликати проти себе недовір’я й обурення населення, щоб легше зберегти свою владу над ним.
— А хіба дійсність така погана?
— Дуже погана, Марусю. Дуже погана.
— Чим саме?
— Стражданнями, несправедливістю величезної маси людей. Нищенням правди. А що таке правда, спитаєш ти мене? Правда чи справедливість, це теж закон життя. Це, Івасику, теж немов би інстинкт, себто сила в нас, з якою ми родимось на світ, яку маємо в спадщину від наших далеких-далеких прадідів. Коли тобі, Івасику, було три чи чотири роки, ти вже сильно відчував неправду, несправедливість. А я тебе ніколи не навчав так відчувати. Ти плакав і кричав, коли бачив, що кому-небудь робилась несправедливість. Та навіть у деяких розумніших тварин є цей інстинкт правди. Отже кожна людина, хоче вона чи не хоче, знає про це чи не знає, носить у собі цей закон правди —справедливости. Тільки в одних, здоровіших, нормальніших людей, він діє дужче, імперативніше, як говориться по-ученому, а в інших, хворіших, ненормальніших — слабше.
— То, значить, партія хвора, а ми здорові7 — здивовано поширила очі Маруся,
Сергій Петрович кинув пильним поглядом на небогу і немовби завагався з відповіддю. Нарешті злегка покашляв і обережно почав:
— Бачиш, Марусино, тут виходить одне маленьке непорозуміння. Нам часто кажуть: «партія думає так і так», «партія хоче того чи того», «партія наказує те чи те», все партія, партія. А в дійсності партія як така, себто оті мільйони людей, що в ній записані, ніяких постанов чи наказів не видають і нічого до появи цих наказів не знають про них. За них роблять постанови і накази так звані «вожді партії», якийсь, може, десяток-другий людей. Отже казати, що «партія хвора чи здорова», не можна. В партії є багато здорових, нормальних людей, здатних на правду, на справедливість, у багатьох партійців оцей закон погодження сил діє досить правильно, і вони часто страждають од того непогодження, яке помічають або навіть самі примушені робити, примушені чи то страхом, чи любов’ю.
Але в партії, як я сказав, є оті вожді, оті десятки людей, які все вирішують, постановляють, карають. У них отой закон правди діє вже неправильно, він у них уже забитий іншими силами, а головне силою надмірного себелюбства, розбухлим інстинктом егоїзму. Інстинкт себелюбства, егоїзму, Івасику, необхідний для життя. І він є у всіх живих істот. Але цей інстинкт буває здоровий і хворий. Хворий оце і є той розбухлий, надмірний, який усе забиває в людині. І такі люди, в яких є отака хвороба егоїзму, вже мало здатні на правду, вони її не можуть або не хочуть бачити, бо вона не погоджується з їхніми інтересами. Тому вони її не люблять і за неї навіть карають тих, які не можуть її не відчувати. Вони й їх примушують її ховати, робити неправду, вони й інших калічать, роблять ненормальними. Розумієш, Марусино?
І Маруся, і Івасик не зводили очей з Сергія Петровича. Івасикові, видно, заболів лікоть од його пози, бо він нетерпляче підібгав під бік собі подушку й сперся на неї всім тілом. А Сергій Петрович, стараючись не показати того, спостерігав їх обох, а надто Марусю, з таким глибоким зацікавленням, з яким учений спостерігає реакцію елементів у якомусь експерименті, від якого залежить усе його життя.
— То виходить, що Сталін… — почала було Маруся і зупинилась. Потім тихше закінчила:
— …що Сталін не любить правди? Але ж в історії компартії розповідається, як він замолоду глибоко відчував неправду царського режиму, як він боровся з нею, як його жандарми арештовували, тримали в тюрмах, у засланні, як він робив з Леніним революцію за правду і справедливість, за всіх експлуатованих і бідних проти багатих і експлуататорів. Хіба це — неправда, дядю?
Сергій Петрович знову помацав руками по бічній кишені, в якій колись носив тютюн, але тільки зробив горлом так, наче ковтнув щось, і поклав руку на коліно.
— Так, до певної міри це — правда, — обережно відповів він. — Замолоду люди бувають здоровіші, чуліші до закону правди. Потім вони старіються, слабшають, всередині їх розвиваються інші сили, які й забивають інстинкт правди. А надто такі сили як любов до влади, панування, високої оцінки себе людьми, до оплесків, вихваляння, плазування перед ними інших людей. Ця любов до високої оцінки у людей спадкова, вона стала немовби просто інстинктом. От ти, Марусю, поспостерігай сама себе, і ти помітиш, що й у тебе є нахили до того, щоб тебе люди високо цінили, хвалили, шанували, навіть заздрили тобі. Це знов таки навіть у нижчих тварин помічається, собаки, наприклад, дуже чулі до оцінки їх, дуже люблять, щоб їх хвалили, і не люблять, коли їх лають (не б’ють, а тільки лають!). Розуміється, висока оцінка несе з собою всякі вигоди: пошану, гроші, любов. От у нас, у Радянському Союзі, дуже вживається оцінка в роботі, оце наше соцзмагання, або в спорті: хто дужчий, хто кращий.