— У нас у школі весь час змагаються, — вставив Івасик.
— І скрізь люди, Івасику, змагаються та прагнуть найкращої оцінки. І то добре, коли заслуговують її. Але є люди, які високої оцінки не заслуговують, а бажання її мають дуже велике, навіть хворобливе, ненормальне. Так от, Марусю, то правда, що Сталін у молодості, коли мав і здоров’я і сили, то мав і інстинкт справедливости сильний, здоровий. І заслуговував високої оцінки. А як почав старіти, коли сили почали слабнути, інстинкт правди почав приглушуватись іншими силами, отим себелюбством, славолюбством, владолюбством…
— Ой, дядю! — скрикнула Маруся. — Так, виходить, що всі старі люди повинні бути страшними егоїстами, себелюбами…?
— Ні, дівчино, не всі, а тільки ті, які живуть у сприятливих для розвитку цих сил обставинах. У нас з тобою тепер нема владолюбства. А дай нам владу, дай можливість панувати, командувати, і ти побачиш, як ми швиденько навчимось дивитись на себе як на вищих істот, бути владолюбами, як полюбимо таку «професію».
— Але ж багато людей (та що: майже всі люди) так високо оцінюють Сталіна! — аж піднесла голос Маруся. — Його ж так усі люблять, так славлять. Він же справді такий геніяльний, він усім нам батько. Як же так, справді, дядю? Ти несправедливий до нього.
Експеримент почав давати небажані й навіть небезпечні результати. Сергій Петрович вдивився в Марусю: очі в неї були напружені, стривожені, навіть злякані.
— Так, Марусю, ти маєш рацію: багато людей щиро люблять Сталіна й високо оцінюють його. І я тобі висловлюю оце не свою думку про нього, а думку інших людей. Я стараюсь бути якраз справедливим, об’єктивним, я слухаю тих і тих, а хто з них має більше рації, це не нам, мабуть, судити. Так що ти на мене так дуже не накидайся, а послухай уважно.
— Я готова слухати, але коли ж…
— Ну, от і добре. Так давай тепер розглянемо, що кажуть одні і що кажуть другі. Ти, видно, добре знаєш, що кажуть ті, які хвалять і люблять Сталіна. Але що кажуть інші, напевно не знаєш, бо казати що-небудь проти Сталіна, як тобі відомо, у нас заборонено. Правда ж?
Маруся знизала плечима й нічого не сказала.
— Так от, давай насамперед проаналізуємо, кого ми, звичайно, любимо, а кого ні. Ми любимо тих, хто нам добро робить. Правда? А того, хто робить зло і приносить страждання, того ми не любимо, ненавидимо, лаємо. Правда ж і це? Так, Марусю?
Маруся, не знаючи, до чого воно йдеться, ухильно муркнула:
— Не знаю. Здається.
— Та певно, що так, це просто істина. Отже хто у нас повинен любити Сталіна? Очевидно ті, кому він дає добро. А що таке у нас в Радянському Союзі добро? Це насамперед добра їжа, добра одежа, добре помешкання. А зло — погана їжа, погана одежа, погане помешкання. Правда? А ти знаєш, скільки людей і нас мають погану їжу й погане життя взагалі? Ти цікавилась цим питанням?
Маруся зам’ялась і троки зніяковіло сказала:
— Я не мала нагоди цим цікавитись В партії про це не говорять. Але я думаю, що їх не так багато.
— Ні, Марусино, на жаль, їх дуже багато. А що в партії цим не цікавляться і про це не говорять, то це зрозуміло. Спробуй поцікавитись, і ти побачиш, що тобі за те буде.
— То, виходить, що ми, тато, мама, я і вся родина любимо і високо оцінюємо Сталіна за те, що ми маємо добру їжу, добру одежу, добре помешкання? — гостро спитала Маруся.
Сергій Петрович немов не помітив її тону й навіть з усміхом одповів:
— А що ж, хіба ви повинні за це ненавидіти його? Це ж було б ненормально, антиприродно, ніде цього не буває, за добро не ненавидять.
Маруся гордо підвела голову.
— Ми любимо Сталіна за те, що він робить добро всім людям. І то неправда, що у нас багато людей погано живуть. Так було колись. Але потім, як сказав Сталін, «жити стало легше, жити стало веселіше». Це його власні слова, як ти напевно знаєш, а він брехати не буде. І вся наша література, всі наші журнали, книги, газети, всі кажуть, що ми творимо щастя у нас і будемо творити його на всій плянеті. І ми готуємо світову революцію для того, щоб знищити соціяльну несправедливість на землі і установити на ній такий соціялізм, як у нас. І Сталін веде нас у ту боротьбу. От за що ми його любимо, а не за те, що ми маємо добру їжу і багато грошей! Тато заробляє ті гроші своєю працею. І крім того, він член Верховної Ради. А депутати Верховної Ради одержують великий гонорар. Отже тут ніякої несправедливости немає. Ні, ми не за гроші любимо Сталіна. Ти несправедливо кажеш, дядю.
— Тим краще, тим краще, голубонько! — поспішно сказав дядьо. — От тільки мимоволі виникають деякі питання. От, наприклад, таке: коли ми вже маємо соціялізм і щастя і вже йдемо, як тобі відомо, в комунізм, то для чого партії, чи Сталіну, коли хочеш, вживати таких засобів охорони нашого щасливого ладу? Ти сама тільки що сказала: який же то соціялізм, коли треба бути сексотами на своїх батьків, посилати їх, як ти сказала, на муки і смерть? Як ти думаєш?
Маруся стисла золотисті брови з таким виразом, наче хтось болюче наступив їй на ногу, і мовчки стала дивитись убік. А Сергій Петрович знову, немов не помітивши того, невинно продовжував:
— Крім того, чого треба так страшно охороняти свій народ, так пильно забороняти всяку правду, коли він щасливий? Яка пропаганда ворогів комунізму може його переконати, що він нещасливий? Га? Ти про це думала коли-небудь, дівчинко?
Маруся знов нічого не відповіла, Івасик хмикнув, а Сергій Петрович продовжував;
— Так, Марусино, ти маєш рацію, всі у нас хвалять Сталіна, всі звуть його і генієм людства, і сонцем плянети, найпрекраснішим із людей за всю історію людства. Це так. Але… В яких умовах і для чого ті чи інші люди так кажуть? Чи дійсно вони так оцінюють Сталіна? Оце цікаво. Та от, дівчино, скажу тобі одверто: от я оце тільки що на зібранні учених і службовців нашої хемічної інституції найбільше хвалив Сталіна і вніс пропозицію послати йому привітання і назвати його найгеніяльнішим хеміком на землі всіх віків. Мою пропозицію було прийнято і привітання послано. Мене за неї треба було б зараз же арештувати як за нахабний глум з вождя, а мої колеги з заздрістю дивились на мене і вітали мене за те, що саме мені прийшла така чудесна ідея.
Маруся підвела очі й з хмарним незрозумінням зупинила їх на гостренькому личку дядя Мишки. Воно сумно посміхалось.
— Для чого ж ти зробив це? — понуро спитала вона.
— Для того, щоб випередити своїх колег, щоб показати, що я найбільше люблю й оцінюю Сталіна. Для того, дівчинко, щоб рятувати себе і свого сина. Це ж бо єдиний спосіб у всіх нас саморятування. У всіх, дівчинко, хто не хоче бути… мученим і знищеним. Всі кричать і перериваються від любови до Сталіна. А більшість із них в той же час смертельно ненавидять його і сміються з нього (в душі, розуміється).
— Але за що, за що?? — з одчаєм скрикнула Маруся, — Та це ж він же найдужчий за всіх вождів, це ж він має всю владу, він генералісимус, він, а не хто інший. Значить, він найрозумніший, найенергійніший, найвідданіший справі соціялізму чоловік! І тільки за це його вибрано на такий великий пост. Як інакше могло бути? Як?
І Маруся з такою тугою і жадобою вп’ялась очима в лице Сергія Петровича і лице її здалось од цього таким схудлим, що він одвернув свій погляд убік і тихо сказав:
— Так, правда, говорять одні. А другі кажуть інше. Вони кажуть, що Сталін — найстрашніша людина в історії людства. Що він — не тільки не геній, а просто досить середня людина. Розповідають, що його товариші по партії, надто товариші Леніна, називали його «ідеальною середністю».
— Але ж це все ж таки він має владу, а не вони! Він! — уперто й навіть злісно закричала небога. — Його вибрано на вождя партії й народу, його, а не їх! Це ж усім видно, це ж факт очевидний!
Сергій Петрович все так само сумно посміхався.
— Так, це — факт очевидний, і є люди, які його пояснюють так, як оце ти. Але інші (не я, Марусино, а інші, я тільки переказую їхні погляди), інші пояснюють цей факт інакше. Вони кажуть, що Сталіна ніхто не вибирав, що він сам себе «вибрав» на вождя чи диктатора, що він повбивав усіх своїх конкурентів, всіх, хто був хоч чим-небудь видатніший за нього. Зінов’єва, Рикова, Бухаріна, Троцького, Каменева і десятки старих партійних товаришів Леніна, творців більшовицької революції.