Володимир Винниченко - Сонячна машина (сторінка 14)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.djvu)Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.djvu12986 Кб2754
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.docx)Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.docx1128 Кб7190
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.fb2)Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.fb22376 Кб4702

Отаке каже пан доктор, щасти йому, боже. А що вже валізка тяжка, то хай же їй усячина! — ледве-ледве вдвох дотараба-нили до лабораторії. Залізо там чи золото — цього Иоганн із певністю не сказав би, але що важка, то важка!

Міці теж дуже здивована поведінкою пана доктора. Надзвичайно чудна поведінка! Це вже хоч би з того помітно, що коли Міці, прочувши від Иоганна про приїзд доктора Рудольфа, на хвилинку забігає до лабораторії, то пан доктор ставиться до цього так, ніби до нього прийшла якась стара бабуня. Привітно, ласкаво, але...

Міці просто змушена вжити деяких із давніх-давен вироблених жіночим родом заходів, щоб вивести пана доктора з цього ненормального стану.

Нема що, заходи не йдуть намарне. Але й тут виявляється чудність пана доктора: раптом хапає її, зминає всю і при розчинених дверях починає скажено цілувати. При розчинених дверях! Хіба це нормальний стан?!

Розуміється, Міці й тут мусить звернутись до віками випробуваних засобів жіноцтва злякано прошепотівши «од, хтось іде!», швиденько користується звичайною в таких випадках ві ковою чоловічою довірливістю й виривається. Потім, загородившися стільцем, стає біля самих дверей. Таким тільки чином і вдається привести пана доктора до більш менш нормального стану.

Власне, до «більш менш». Бо що то за нормальний стан, коли людині розповідається про надзвичайно цікаві трагічні но вини, а вона з блаженною посмішкою або ходить по хаті, як граблями, розчісуючи волосся пальцями, або сідає біля валізки й неначе п'яними, блискучими, посоловілими очима любовно длубається в якихось камінцях.

А новини ж такі, що в усякого іншого очі на лоба з цікавості вилізли б. Наприклад, пропад коронки. Всі газети про це криком кричать, усі екрани про це миготять, на всіх аеростатах увечері про це реклами висвітлюють. А пан доктор тільки засміявся на все це та пробурмотів собі під ніс:

— Та ну? Отака lcтopiя?

І знов за камінці.

А коронка ж, можна сказати, істинно якась чарівна. Це Міці мусить таки сама признати. Вона, розуміється, в бога не вірить, релігія, попи — все це, звичайно, забобони, вона безрелігійна вже три роки, але тут вона мусить визнати, що в коронці дійсно сидять якісь старі чари. Чортячі чи божі, але сидять. Факт!

Пан доктор не вірять? Добре. Але панові докторові, розуміється, відомо, що принцеса має від свого роду заповіт перевчити всі книжки на світі, і коли не зостанеться ні одної не перевченої нею, тоді ота коронка, що пропала, стане справжньою коронкою, і в Німеччині знову повернеться колишня монархія. Відомо це панові докторові? Добре. Що ж це за знак, що як пропала коронка, так іпринцеса звеліла всі книжки геть із її кабінету повиносити? Га? А подивитись тільки на неї, яка стала. То така пишна, повільна, така горда була, така тиха та нечутна. А тепер уся як на струнах, хвилини на місці не всидить, то верхи гасає, то на аероплані над усім Берліном шугає, то підніме в себе таку музику на роялі, що старий граф тільки покректує. Що це все значить? Га?

Пан доктор, приставивши до ока побільшене скло й розглядаючи камінчик, мусить згодитись, що це таки надзвичайно цікаво.

Так, розуміється, цікаво, але що чари в ній є, то це теж таки факт Міці, звичайно, пі в які відьми, наговори й тому подібні забобони не вірить, але що ця коронка не проста й що дійсно, як кажуть люди, скрізь несе з собою нещастя, то це ж видко не тільки на принцесі. Весь дім, уся родина графська як пере мінилася після пропаду коронки. Старий граф, наприклад, -господи, аж моюрошно часом стає! — тільки те й робить, що ходить по парадних покоях, заклавши одну руку за спину й весь час перебираючи пальцями, а другою почухує підборіддя. Іноді стане, стоїть, щось про себе бурмоче, знизує плечима, по-сміхається. Стара графиня притихла, навіть до кухні не втручається, ні до чого не заглядає. А що з графівною Трудою сталось, так це теж хіба не доказ? Їй би то, сказати, що до коронки? А як пропала, так графівну як підмінили. То, бувало, останніми часами тільки до церкви виходила (щось було таке напало на неї!|) — така собі сумирна була, а то теж раптом як скинула з себе всю релігію й загуляла так, що аж курить. Додому до ночі не вертається, і часом винцем од неї таки добренько попахує. Старий граф уже разів зо два з нею строгу балачку мали, але то їй цілком байдуже, тільки комічно так посвистує собі. Та навіть на прислузі відбилась та коронка, чого вже більше! Фрідріха заарештували (хоч усі готові заприсягти, що він ані сном, ані духом не винен). Ернста відправили. А замість їх узяли якогось молоденького кучерявого хлопця, що вміє тільки червоніти, а в своєму ділі анічогісінько не тямить. А приставлено його, — подумать тільки! — до самої принцеси. Маєте собі. Ото ніби якась відома графові Адольфові й дуже вірна людина.

І от тут пан доктор раптом візьми та й запитай.

— Так, так. Ну, а як принцеса ся має? Нічого?

Міці на це тільки поширює очі, потім заплющує їх і глибоко зітхає.

Їй-богу, це могло вже навіть стару бабусю зачепити. Міці, розуміється, цього так залишити не може. її, мабуть, уже давно там кликали, але вона мусить перевірити, що з бідним паном доктором сталось.

Маючи таку невинну мету, вона виходить із-за свого стільця й наближається до пана доктора.

Він зиркає на неї, як на муху, і знову нахиляється до валізки.

Якісь паршиві, сіренькі, з зеленими жилками камінці цікавіші йому за молоду дівчину!

— У, які гарнесенькі камінчики! Можна мені подивитись?

Господи, як він ізлякався! Аж руку її відхилив набік. Подумайте, добро яке!

Але Міці зате ловить його руку й уже не випускає доти, доки не перевіряє, чи дійсно ж таки — що вона, що стара бабуся — то все одно для нього.

Та, на біду, занадто вже переперевірила. Знову його ненормальний стан кидається в другий бік. Двері, правда, вже зачинені, але не замкнені. Істинно, не замкнені! Хтось може кожної хвилини ввійти. Але яан доктор на цей раз уже й правді не вірить. Хапає Міці на руки, піднімає, як оберемок трави, і несе до ліжка. Цілком божевільний чоловік!

Міці мусить тричі дати слово, що ввечері по десятій годині неодмінно-неодмінно прийде до нього. Тільки під цією умовою їй удається визволитись із залізних (просто-таки залізних!) обіймів.

Але маєте знов. коли Міці, стоячи перед дзеркалом, поправляє пухнасто-розтріпану зачіску і вся така біло-рожева, з білим волоссям, білими зубами, білими віями, білою шиєю й чер воними щоками та устами стоїть перед дзеркалом і аж сама милується з себе, пан доктор знов уже коло своєї проклятої валізки! Хіба ж не дивовижний стан?!

***

Макс Штор стомлено, з ненавистю й огидою дивиться в дзеркало на своє смугляве, класично гарне лице з навислим на чоло пасмом чорного, скудовченого, виткого чуба.

Що може бути дурніше й безглуздіше, як от із такою мерзенною пикою бути членом Інараку? Оперовим співцем, маляром-омнеїстом, офіцером мертенсівської гвардії, прем!єр-любовником Сузанни, — оце так.

З дзеркала на Макса дивляться глибокі, як два тунелі, пухнасті темно-сірі очі, дивляться з такою мішаниною суму, огиди й самолюбування, що йому стає ніяково й соромно. Ніс — бездоганно правильний, ніжно-смуглявого кістяного тону. Дійсно, як каже Сузанна, хочеться взяти його окремо, гладити, тулити до лиця й цілувати, — честь, яка, справді, носам рідко випадає. А уста? Навіть щось немовби розумне в них, крім вирисуваності, є!

Що може бути смішніше й більш ідіотське, коли індивід із такою проклятою природою фізіономією намагається поводитись і жити, як порядна людина?

Ні, що там фізіономія! Коли крихітна, трухла, ласовита й слинява душа хоче вдавати велику, сталеву, вищу натуру. Оце комізм!

«І одречеться батька, матері, жінки, коханки, роздасть маєтки свої, одмовиться від особистих радощів своїх, візьме хрест свій і піде з Інараком». Так стоїть у передмові статуту.

Ах, як тоді, в тюрмі, це здавалось таким високим, таким до сяжним і таким якраз найпотрібнішим серед підкупства, зрадництва, лицемірства, слабодухості легальних соціалістів?

А параграф 9 статуту?

Макс підсовує ближче тоненьку книжечку й перегортає сторінку назад:

«Ні родинні, ні особисті зв'язки й відносини членів Інараку не можуть стояти на перешкоді у виконуванні їхнього організаційного обов'язку й дисципліни».

 І далі знов:

«§ 25. Вступ до Інараку — на все життя. Ні добровільного виходу членів, ні виключення їх із Інараку не може бути. Членів, що виявлять себе невідповідними цілям і методам Інараку, видаляє з організації — смерть».

Справедливо. Розумно. Необхідно. Знай, що робиш. Перевір, виміряй свою душу, — чи вистачить її піднести те, що береш на себе; чи з криці вона, чи з киселю; чи пухир, що так загонисте рветься вгору, але від малесенького підколу лускає и зморщується, чи вічне джерело, що б'є вгору й не скоряється навіть під важким камінням. На це строку тобі дається цілий рік. Цілий рік ти можеш думати про те, з чого твою душу зліплено, І коли ти з душею протоплазми забираєшся серед слонів, то невже ти смієш бути в претензії, що вони тебе роздушують?

Ах, цей рік якраз був у тюрмі. Так, так, Інарак саме для ув'язнених, для скутих, для насичених лютою ненавистю й жагучою волею до визволення. Для тих, що, оточені іклами ворогів, дають кривавий зарік розпороти собі груди об ці ікла, щоб так їх обламати.

Макс Штор ліниво відсуває статут і бере в руки бритву. Треба голитись, немає ради. Сузанна так не любить брудних щік. Це — неестетично. Естетично! Тяма, яку можна розтягти, як гуму, на всякий зріст; шворка, якою можна Сузанну сповити, як немовлятко; релігія людей, що загубили здатність до якої-будь релігії.

Сонце горить палом у шибках протилежного дому. Безперестанку гуде, шкварчить і тоненько завиває повітряний трамвай Будинок змерзло труситься від грюкоту підземної залізниці, трамваїв, автомобілів. Над головою вперто ходить старий Надель, точними, дрібними, цюкаючими кроками, роблячи моціон і намотуючи шовк на мітницю.

Раптом Макс одкладає бритву, надушує гудзик екрана й бере ручку телефону. На екрані з'являється заклопотане, миле обличчя з слухаючими очима.

— Руді? Ти? Ну, слава богу! Приїхав нарешті? Сьогодні? Телефоную тобі два дні вже. Маю дуже важну справу до тебе Можеш мене прийняти сьогодні в себе о восьмій?.. Що? Щоб пізніше як до десятої не сидів? Добре. Справа коротка. Не затримаю. Ти мене зустрінеш біля хвіртки саду? Добре. Буду точно о восьмій. Бувай.

«І одречеться батька, матері...» Так, одречеться той, хто може Хто ж не може, той.... ну що ж, той, може, зможе з гідністю сам підставити голову пгд товариський револьвер.

Макс мляво, розвезеними рухами, одтріпнувши пасмо чуба вгору, бере бритву й починає гострити.

Геройство!.. І неодмінно барикади, ешафот, натхненний по гляд, геройський жест. А, бідні паршивці люди, вони такі убогі, отупілі, маленькі, що без натхненних, «естетичних» жестів для них нема геройства.

Подвиг!.. І неодмінно — пустеля, печера, зелений бородатий дід-подвижник, чорт, молитва.

О, легко було тим історичним, легендарним героям виробляти опереткові жести на барикадах, ешафотах, траншеях. Легко. Дуло зеленим порохнявим дідам у своїх норах зашіптувати свої молоді пакості. Ні, ти, голубе, не на ешафоті геройство покажи, не один раз, не одну чверть години, а все життя, щодня, щогодин попостій на ешафоті. І без публіки, братику, без аплодисментів, без жестів, нікому не відомий, не знаний, не оплаканий і ввесь час із головою на гільйотині. Ану? І в історію тебе не запишуть, і ті, за кого ти смертником усе життя ходиш, ще, може, і обплюють тебе. Ще більше, герою: ти повине усе, що через чрево матері виніс із віків людства, скинути з себе, як гадюка скидає шкуру. «І одречеться батька, матері.. » І коли їх, цих батька й матір, наприклад, бомбою треба висадити в повітря, на шматки розірвати ту посмішку, що з неї ти шив перші радості життя, ті груди, що втихомирювали соками своїми твої перші страждання, — ти повинен це зробити точно й без вагання Чуєш, барикадний герою? І ти — не зелений, порохнявий дід, і ти не в пустелі, і ти маєш справу не з наївним, дурнуватим чортиком-спокусником, що його вбога фантазія поза голу жінку не сягає Ні, тобі тільки двадцять сім років, у тобі необ'їждженим конем стрибає кров, ти в центрі величезного, напівбожевільного, жадного, щоночі танцюючого міста, круг тебе кишить усіма дияволами спокуси, найвитонченішими, найхимернішими, найпривабливішими дияволами, який тільки могла витворити знудьгована, передосвідчена, з атрофованими нервами людськість. От тут, діду, спробуй бути подвижником. Ану?

Макс із гидливою посмішкою ліниво вмочує щіточку в воду й намилює щоку. Красунь із чорною головою, й бровами, й білою бородою. Сузанні б це вподобалось. А безрукий, недобитий Надель усе ходить, робить свій моціон і насотує шовк, якого ніколи не носив і не носитиме.

Любіть ворогів своїх, благословляйте ненавидячих вас, слухайтесь грабуючих вас, підставляйте ваші ліві щоки, коли вас б'ють у праві, і любіть, любіть ближнього, як самого себе.  Любіть і бійтесь, уникайте всякого гніву, злості, ненависті, гріх бо це великий перед отцем вашим небесним.

Пошук на сайті: