Володимир Винниченко - Сонячна машина (сторінка 18)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.djvu)Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.djvu12986 Кб2773
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.docx)Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.docx1128 Кб7229
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.fb2)Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.fb22376 Кб4729
їхня світлість, принцеса Еліза, гадає, що дещо з цього буде. Вороги тріумфуватимуть. Але тріумф їхній — завчасний. Що ж до прихильників, то обов'язок її друзів дати їм зрозуміти, що її вчинок не обурення, не сорому і не зневаги від них заслуговує, а розуміння, підтримки та відповідної тактики.

Так. Гм. Так. А чи не думають їхня світлість, що це буде страшною образою пам'яті її великих батька й брата, що вмерли від руки банкіра Мертенса? Хай її світлість не візьме цих слів за зле А так, у суті, по совісті...

Старий граф фон Елленберг одвертається, робить два кроки й зупиняється, пильно дивлячись у підлогу.

Принцеса Еліза ще вище підводить червону голову й погорд ливо, холодно насуває важкі віясті повіки на очі. Ні, вона так не гадає. Ця ціль, яка ставиться, не може бути образою. В цю ж ціль увіходить і... і вшанування пам'яті батька та брата найлютішою помстою їхньому вбійникові. Коли вони можуть усе бачити з домовини, вони повинні благословити її на цю нелегку місію.

Герцог бравншвайзький витирає густий піт із червоного веснянкуватого чола. його очі рудого теляти, великі й добрі, в жовтих густих віях напружено кліпають.

Так Гм. Розуміється, місія нелегка. Нехай її світлість простять йому його нерозуміння, але він таки не розуміє, як можна заволодіти силою противника, хоча б отак пройшовшії в його табір? Як можна одній, десятьом, двадцятьом особам захопити цілий громадський лад, цілу систему, яка й є силою противникa? Як, на милость господню?!

Обличчя напружено і з тривожною цікавістю проводжають слова куценького герцога до принцеси: як?!

Принцеса й на це має відповідь, таку саму точну, стислу, обдуману й холодно-гордовиту, як і попередні.

Лад противника є попсований ним той громадський і державний лад, який він захопив у справжньої, народної монархії його не міняти треба, а наново виправити. Як його попсували десять, двадцять одиниць, так інші двадцять осіб можуть його виправити. Історію роблять великі сильні одиниці.

Так. Гм. Але невже невже її світлість зможе стати дружиною, справжньою дружиною цього банкіра?! Нехай її світлість милостиво вибачать, але це не вміщується в голові, це— богозневага, це протиприродне.

Принцеса Еліза мовчки дивиться на герцога бравншвайзького, і неохочий, важкий усміх проходить по її жорстко стиснених устах. На це вона відповіді не дає.

І раптом із фотеля біля вікна підводиться чорна, глухо до шиї застібнута постать єпископа і помалу, з урочистою задумою в усіх рухах підходить до принцеси. Голова його вся сива, але брови густі, чорні й на голених щоках синюватість брюнетів. Банькаті жовтуваті очі, обведені фіолетовими западинами, дивляться строго, проникливе.

Він теж хоче сказати її світлості декілька слів.

Принцеса ввічливо злегка повертається до нього, скидує на нього зеленим поглядом, і жорсткість та сухість її лиця стають іще виразніші. Вона хитає головою, — будь ласка, вона готова слухати.

Єпископ підводить суху, сірувату руку й тихим голосом каже:

— Так, ваша світлосте, те, що ви задумали зробити, є протиприродне, неймовірне, страшне. І всі уваги вельмишановного герцога зовсім слушні.

Герцог, сперши голову на руку, сумно й журно хитає нею. Принцеса сидить рівно, нерухомо, спустивши очі на тісно складені на колінах руки.

— І багато ще інших уваг і питань, ваша світлосте, роїться в голові од вашого наміру. Серце стискається горем, болем, пекучою образою. Жертва більша за жертву Авраама, що хотів принести богові свого сина. Подвиг більший за подвиг Юдіти, що пішла також у табір ворога.

Єпископ на мент зупиняється, повертається до зібрання і тим самим повільним, строгим, урочистим голосом питає.

— Але, мої панове, хто посміє тепер сказати, що подвиг Юдіти був нелюбий богов?

Герцог бравншвайзький перестає сумно кивати головою й непорозуміло дивиться на строге, з загнутим носом і чорними бровами лице. Принцеса швидко зиркає скоса вгору до єпископа й так застигає.

— Хто, мої панове, крім бога, посмів би був зупинити руку Авраама? І чи не був син самого бога принесений у жертву за людей? Чи не був це протиприродний, богозневажний, страшний і неймовірний учинок? Але хто сміє сказати, що він був непотрібний? Так, ваша світлосте, страшну, неймовірну жертву ви збираєтесь принести свойому народові. Але дозвольте мені, смиренному слузі всевидного, з болем, горем і побожним сумом благословити вас на неї. Дозвольте схилити мою посивілу голову перед вашою великою душею, перед вашою великою силою, даною вам од бога, і возрадуватись усім старим серцем своїм, що може бути й за наших страшних часів таке чудо геройства і святої самопожертви.

Однотонне, рівно-біле, як із матової порцеляни, лице князівни з кожним словом єпископа наливається життям, тепліє, відтає, м'якшає, вкривається тінями рум'янцю.

Єпископ так само строго, повільно, врочисто-низько схиляється перед принцесою, торкнувшись пальцем підлоги. Принцеса швидко встає і, вся змінена, блискаючи вогкістю очей, палаючи волоссям і рум'янцем, така вся зразу молода, юна, піднята, простягає руки єпископові. Вона така вдячна йому. Вона така рада. Ах, вона така рада!

Він побожно й повільно цілує цю руку, а срібно-сива голова його різко вирисовується на фоні чорного шовку принцеси.

Зібрання ошелешене. Князь Шванебах перестає штрихувати папір і мовчки, непорушне дивиться на єпископа й князівну — апарат цілком зіпсувався і став. Герцог бравншвайзький, одвісивши долішню губу, часто кліпає жовтовіїми телячими очима, як від порошинки.

Голови тривожно, схвильовано шепочуться, і в князя Шванебаха по лобі рясно-рясно зібралися здивовані, розгублені зморшки.

Старий граф Елленберг із закладеними назад руками, зігнувшися, стоїть і суворо, роздумливо дивиться поперед себе, неначе не знаючи — ступати йому на небезпечну кладку чи ні.

Але князь Шванебах направляється й функціонує далі. Він обережно стукає олівцем об стіл і просить до порядку. Принцеса сідає на своє місце, а єпископ вертається до каміна. На хвилину настає тиша.

Але трудно бути порядкові там, де мова мовиться про такий неймовірний, страшний непорядок.

Ні, зібрання не може згодитися з його преосвященством паном єпископом. Розуміється, Юдіта, Авраам, Ісаак, — все це зворушливе, величне з погляду релігії, намір принцеси дійсно заслуговує на всякий подив і пошану, але, на жаль, біблійні часи давно минули і, взагалі, справу треба розглядати не з релігійного, а з політичного й сучасного погляду. Зібрання взяло б на себе незмірну відповідальність, коли б не зважило всіх можливих наслідків од цього (безумовно, героїчного, надзвичайного, але мало обгрунтованого!) плану.

Принцеса знову вирівнюється, знову підборіддя стає гостре, знову повіки гордовито й холодно лягають на очі. Вона слухає всіх по черзі й уже нікому не відповідає. Потім підводиться і, злегка торкаючись рожевими пучками з обточеними довгими нігтями краю столу, тихо каже:

— Як так, то я сама беру на себе відповідальність перед богом, моїм народом і моїм родом. Прощайте, панове. Дуже мені шкода, що ми не могли сьогодні порозумітись. Але я певна, що колись ми ще порозуміємось.

Вона велично хитає всім головою, окремо тепло і привітно посміхається до єпископа і, скляно пошелестуючи шовком сукні, виходить із кабінету. Голови низько й поштиво схиляються перед нею.

І тільки зачиняються за принцесою двері, князь Шванебах сухо, твердо стукає олівцем по столу і просить обміркувати ситуацію, яка може скластися у зв'язку з наміром принцеси.

Але що ж можна міркувати? Можна зіщулитись перед ударом і ждати його Можна вгадувати всю страшну шкоду, але що зробити, щоб одвернути іі?

Герцог бравншвайзький озирається на двері, грайливо тарабанить круглими, твердими нігтями по столу й недбало півголосом бурмотить:

— Єдиний рятунок. забрати з дороги «нареченого».

Єпископ суворо, негативно крутить головою. Але всі вдають, що не помічають того. А граф Елленберг, важко звісивши величезні руки ч поруччя фоіеля, зовсім нічого не чує і не бачить.

— Так, панове Це єдиний рятунок. Іншого не бачу. Що там робить той Інарак? Що ваш той Ріндель чи Рінкель, що він робить у Інараці? Він нам досить багато коштує, а щось результатів мало.

Шванебах ізнизує плечима. Хто ж то може знати, що він там робить? Хоча деякі результати його роботи все ж таки були, цього відкидати не можна. Але «забрати» Мертенса при тій страшній охороні його — справа зовсім не така легка. І коли Інарак не може до цього часу справитися з нею, то ясно, що на неї треба багато натуги й сил покласти.

— Зараз готов пів свого маєтку покласти на стіл! І куценький герцог з силою б'є короткою в рудому волоссі рукою по столу.

— Півмаєткуі

І він дивиться на всіх поглядом, який каже- ми теж можемо жертви приносити: хто за мною?

Але за ним більше ніхто не йде. Насамперед сама справа ще не зовсім ясна, скільки саме треба на неї: півмаєтку, чверть, а то й увесь. Князь Шванебах повинен це вияснити з тим Рінделем чіи Рінкелем. Але зазначити йому виразно, що гонорар буде виданий після виконання роботи. Коли він дійсно має вплив у Інараці, нехай зробить усе, щоб ця справа якнайшвидше посунулась.

Єпископ строго, непохвально крутить головою. Помилка. Велика помилка. Принцеса вибрала вірніший шлях. Не тільки з погляду морального, але й тактичного. Не треба їй перешкоджати. Не в Мертенсі річ, — що заслужив, то він однаково дістане. Річ у справі. Принцеса підходить до неї реально, практично й активно. Активно! А вони хочуть обмежитись пасивними мріями. Так, розуміється, ці мрії — чисті, великі, святі, а принцесина активність тяжка, болюча.

Але віра без діл мертва есть.

Слова єпископа розкривають тугу шкуринку пригнічення, за-мішаннч А, ні, нехай його преосвященство вибачить! Е, ні, коли справа ставиться так, то принцесина активність є ще більша мрія, утопія, дитяча фантазія, але з тою різницею, що страшно, непоправно шкідлива. Ні, ні, а чи іпан єпископ думає про інші сторони справи? А чи пан єпископ передбачає, яку це деморалізацію внесе в ряди аристократії? А чи пан єпископ думає так, а чи він підходить отак?

В кабінеті б'ється у стіни заплутаний клубок порозпалюваних, різнотембрових голосів і довго не може розплутатись. Старий граф мовчки сидить у фотелі, важко звісивши руку з поруччя Єпископ утратив свою поважність і врочистість, він міцно тримає куценького герцога за гудзика й сердито доводить йому, що «китайська черва» є загроза всій європейській культурі. А йому в праве вухо експансивний фон Петц доводить, що експедиція на місяць з метою добувати радій є безглуздя, обман мас, одвертання їхньої уваги від насущного, земного.

Ганс Штор поважно, велично ходить по холу перед дверима кабінету, і на міністерському лиці його невдоволення. Вилетіла матка з вулія, й без ладу гудуть і тикаються в стіни безпорадні бджоли.

Але матка в цей час теж не зовсім спокійно тикається в стіни свого червоного салону. Душно їй, тісно. Де та Софі вічно ховається?

Але Софі вже з манто стоїть перед нею й уважно вдивляється в закостеніле рівно-біле лице з вузькими, хижими, зеленими очіїма.

Рівно й закостеніло сходить принцеса у сад і чорною тінню, ледве порипуючи по піску темної алеї, майже навпомацки проходить до альтанки. Небо густо темне, без зір, у важких хмарах, злегка торкнутих нічним сяйвом Берліна.

Принцеса сідає на лаву біля альтанки. Душно, непокійно, млосно. Чорне, легке, з старого мережива манто — мамина пам'ятка — гидливо, нетерпляче скидається з пліч.

Настирливо-солодко пахнуть якісь квіти збоку. Звідкись здалеку крізь глухий, безперестанний гуд міста драгуюче булькають звуки рояля.

Довго й непорушне сидить князівна Еліза. І помалу розтає закостенілість; тихий, ніжний сум, як котки, безшумно підходить і треться об серце, муркоче. Кущі й дерева стають виднішими, солодкий дух незнайомих квіток незрозуміло-тепло хвилює, а булькітні, самотні, тяжні звуки рояля викликають гарячу, вогку важкість на очі.

І вже не думається їй ні про герцога бравншвайзького, ні про єпископа, ні про те, що так ще півгодини тому заповнювало всю душу. І згадується їй чогось, як торік весною приїжджав до них у замок син старого приягеля батька з якимсь секретним дорученням. Вона з ним майже ні разу не говорила, але одного вечора, зустрівшися з ним очима, почула раптом таку дивну, солодку тривогу, що вся ослабла. І весь той вечір очі її, як навмисне, стрічалися з його очима; душна, млосна солодкість облягала тіло, вечір здавався особливим, прекрасно-сумним. Один раз таке з нею було. І сьогодні вона вже не пам'ятає ні лиця, ні очей, ні прізвища того сина приятеля, але така сама сумна, ніжна тривога й солодка млосність стоять їй у всьому тілі. Хочеться цілувати свої руки, хочеться нарвати отих солодко в темноті пахнучих квіток і сховати в них свое лице, що так чудно, дивно й соромно пашить вогнем.

В небі, як розсипане вугілля, шорхнучи сірим попелом, дотлівають дрібні хмарини.

На дзвіниці червоненької церковці годинник задумливо вибиває вісім годин.

Доктор Рудольф поспішає до хвіртки, — хто знає, може, Макс проти свого звичаю якраз сьогодні й не спізниться; може, вже нетерпляче ходить вулицею, боячись подзвонити, щоб не натрапити на батька. І вже сердиться хлопчина, вже мружить свої милі очі.

Але за хвірткою хлопчини ще немає, і ніхто не сердиться, і ніхто очей не мружить. Ну, нічого, Рудольф собі підожде. Це не важно, тепер ніщо не важно, крім того, що там, у лабораторії, кипить у казанчику. Ах, кипить воно, кипить! То що буде з того?

Пошук на сайті: