Володимир Винниченко - Сонячна машина (сторінка 22)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.djvu)Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.djvu12986 Кб2767
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.docx)Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.docx1128 Кб7221
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.fb2)Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.fb22376 Кб4720
Графиня Елленберг страшенно зацікавлена цим, вона просто знепокоєна, стурбована цими явищами, вона, коли могла б. так само нюхаючим, шукаючим поглядом мишки зазирнула б у принцесу, як зазирала в усі предмети. Але вона, розуміється, абсолютно нічого не помічає, тільки дуже уважна до Труди. Це Страховище ані на крихту не має такту; дивиться на принцесу на все око й навіть дурнувато посміхається, невихована дівчина.

Після сніданку принцеса просить графа на кілька хвилин на розмову. В лиці їй нічогісінько немає вже дитячого, а голова так само, як на вчорашньому засіданні, гордовито, велично злегка закинена назад. Старий граф пильно зиркає на неї з-під жовто сивої стріхи й мовчки уклоняється — не тільки, видно, дівча не кинуло свого наміру, але й ще більше за ніч на ньому закріпилося.

І коли принцеса рівно, закостеніла, сидить перед ним у фотелі, навіть не спираючись на спинку його, і говорить, він тільки дивиться в підлогу, не цікавлячись і не дивуючись.

Отже, князівна Еліза хотіла б опитати графа: чи він матиме що-небудь проти того, що вона сьогодні прийме тут, у його домі, банкіра Мертенса?

За вікном над садом, десь у небі, глухий, басовитий гурвиг мотора. У кабінеті темнувато; дерева без сонячних, погризених плям, застиглі, чекаючі.

Старий граф довгенько сидить, нічого не відповідаючи. Потім помалу підводить голову й дивиться на принцесу. Яке гарне, але яке сухе, неприємне лице, зовсім як у святої великомучениці на якійсь іконі. Нічого нема того милого, ніжного, простого, що було ще сьогодні за столом.

Що він може сказати її світлості? Коли її план виходить із високих мотивів і має велику ціль (а воно тільки тик є), то що  він може сказати? Схилитися перед великим стражданням, яке вона бере на себе, і побажати, щоб воно було якомога менше.

Очі князівни поширюються, лице тепліє, рожевіє, як холодний порцеляновий абажур, усередині якого запалено лампу. Так граф не ставиться неіативно до її намірів?! Граф згоден їй помагати?!

А що на це все сказати цій чудній великомучениці? Що він — стара, нікчемна, дірява торба, в яку навіть покласти нічого не можна? Що він собі самому помогти не може, а то ще других дурити? Що він — недогризок життя, з якого шашелі виточили все, що потрібно для такої помочі? Що єдиного, чим людина на схилі життя гріє свою зморщену істоту, тої любові, яка тільки ще й лишається таким недогризкам, в нього немає, її украдено в нього, і він самотній, як єдиний жовтий зуб у роті! Яка може бути поміч од нього?

І він тільки каже її світлості:

— Я старий, моя дорога принцесо.

І принцеса Еліза бачить, що він, дійсно, старий-старий. Не так віком, як очима, посмішкою, голосом.

І нехай її світлість не гніваються на нього: він нічого не має проти візиту пана Мертенса, але його хай принцеса увільнить од обов'язків хазяїна дому.

В принцесиному абажурі пригасає лампа, але вона тепло дякує графові й виходить рівною, повною, непохитною ходою.

І тим самим рівним, певним, непохитним голосом балакає телефоном із графом Адольфом Елленбергом. Голос же графа Адольфа Елленберга, навпаки, в телефоні звучить непевно, радісно-розгублено. її світлість хочуть із ним говорити в справі пропозиції пана президента? О, він моментально, через п'ять хвилин буде в її величності. (Знов помилка світлості на величність!!)

І не через п'ять, правда, але через двадцять хвилин чисто виголений, золотистий тільки на бровах камердинер Фріц докладає принцесі Елізі про графа Адольфа фон Елленберга.

Очі графа двома в'юнкими нетерплячими хортиками рвуться з-під черепа, вимахують хвостиками, от-от заскавучать од нетерплячки й захвату. Підмальовані жовто-червоною фарбою губи тріпочуть готовністю скластись у всяку посмішку, яка буде потрібна. Так її світлість хочуть зробити таку честь панові президентові? Яка це радість для Німеччини. Дві великі сили сходяться, історія великого німецького народу сходить на найвищий шпиль!

Князівна Еліза сидить із рівно-білим непорушним лицем, на якому опукло, яскраво темніють широкі темиі брови Очі їй  щоразу, як вона говорить про пана президента, спущені додолу. Так, вона просить переказати панові Мертенсові, що вона згодна прийняти його пропозицію під трьома умовами, що коронка Зігфріда буде знайдена, що буде установлений трон президента — короля Землі і що її згода поки що лишиться в тайні. Граф фон Елленберг, як при переносі святих дарів у храмі, робить побожно поштиве лице й низько нахиляє голову Потім просить дозволу встати й з тою самою врочистою, побожною ТИХІСТЮ ВКЛОНЯЄІЬСЯ. Щастя його такс безмірне, іцо він не сміє висловити його бідними людськими словами перед її величністю. (Тепер він  цю помилку робить спокійно й упевнено). І так само тихо, врочисто, як несучи на голові вазу, з тим самим щастям виходить із салону принцеси.

Але в автомобілі він одкладаь врочистість набік, закурює сигару, радісно, часто, змерзло тре руками коліна, нетерпляче поглядає в віконця — взагалі поводиться я к люд и на. що їде за своїм величезним виграшем на лотерейний білет, який трохи не викинула геть.

Палац пана президента Мертенса ніколи не бачив начальника внутрішньої охорони в такому вигляді. Офіцери охорони, урядовці, придворні ледарі, що зустрічаються йому по дорозі, стоять ошелешені й з непорозумінням бліднуть: граф Елленберг проходить повз них із високо, твердо підведеною головою, милостиво й серйозно (о, без своєї ласкавої посмішки!) хитає їм кінчиком носа і ступає з цоканням підборів по підлозі.

Вінтер, глянувши на графа Еяленберга, перегинаєіься не як лозина, а як мотузок. Пан президент у залі здоров'я, але граф фон Елленберг, розуміється, можуть іти до них сміливо, він навіть докладати не буде.

І граф Адольф фон Елленберг дінемо іде цілком сміливо, не потребуючи докладу. Тільки переступаючи поріг до зали здоров'я, ноги його робляться знову м'якими, нечугними, тіло набирає ватяної округлості, податливості, очі радісними хортиками стрибають на мотузку й вищать од довго стримуваної радості.

Пан президент саме купаються в басейні. Вікно-стеля над ними одчинене, і видно у глибині неба синюватий попіл важких дощових хмар. Пан президент плавають, а штат здоров'я стоїть недалеко й із зворушенням слідкує за ними. Згори в воді  червони черевате тіло пана президента здається ще коротшим і подібним до червоної величезної жаби.

Мертенс пирхає, стріпує головою воду з очей і блимає на графа Адольфа. Щось цікаве? Га? Важне? Ну?

Граф Адольф біжить в один бік круг басейну, потім у другий, але скрізь далеко до пана президента. І він безпомічно тупцює, посміхається, як вірний собака, якого не взяли з хазяїном на човен. І голосно сказати не може.

Тоді хазяїн, смішно вивертаючи ногами у прозорій воді, підпливає до берега, але з води не вилазить, тільки виставляє голову. Ну, що там?

Граф Адольф моментально кидається до нього, нахиляється й шепоче.

І вмить із води вискакує червоне тіло, плигає на берег без помочі штату здоров'я й грізно кричить:

— Одягатись!!

І, круто повернувши червоне, мокре, з пригладженим донизу водою волоссям тіло, наставляє на графа Адольфа банькаті очі, іпоширені радістю, здивуванням, непорозумінням.

Граф Адольф хоче розповісти більше, але штат здоров'я в паніці накидається на пана президента, обнімає, тре, мне його, обгортає простирадлами, рушниками. Куди там балакати!

В кабінеті Мертенс пхає графа Елленберга в фотель і велить розповідати точно, докладно, з усіма деталями. А сам, потираючи занадто сухі від купання куці руки, короткими, рвучкими кроками ходить біля нього. Очі його час од часу підводяться від підлоги, і тоді виразно видно, як трудно панові президентові стримувати свою радість. Раптом пан президент підходять і, піднявши графа Адольфа, обнімають його.

— Графе Елленбергу, ви заслуговуєте на королівську нагороду. Від сьогоднішнього дня, графе Елленбергу, Вальдорфські копальні належать вам!

Граф Адольф низько схиляє голову, його щастя й радість із приводу великої події таке безмірно-велике (не копалень, розуміється, а порозуміння з принцесою), що він не сміє його висловити перед паном президентом бідними людськими словами.

— Але коронка мусить бути знайдена, пане міністре! Чуєте? Що? Оповістіть, що буде виплачена вся сума, яку схоче злодій. І цілковита гарантія безпеки. Га? Досить?

О, це такі умови, що тільки якийсь божевільний може не згодитись на них. Коли б не...

— І моментально покликати сюди райхсканцлера й міністра закордонних справ Скликання Світового Конгресу повинно бути прискорене. Два тижні. Що? Га? Досить?

Граф Адольф трошки злякано дивиться на пана президента. Розуміється, в Німеччині влада й сила пана президента необмежена. Німецький народ в особі свого парламенту готовий завтра ж йти за паном президентом хоч на край світу. Але інші держави?

— Дурниці. Все сутнє вже зроблено. Формальності? Комедії з парламентами, фракціями? На оповіщення два дні На парламенти й тому подібну нісенітницю хай три дні. П'ять. Десять днів іще зайвих. Що? Ні?

Граф Адольф не сміє перечити, одначе йому здається, що...

Але пан президент не хоче й слухати, що йому здається. Два тижні цілком досить. Внутрішні політичні обставини Німеччини вимагають екстреності. Ні? Баста. Діло райхсканцлера й міністра закордонних справ усе це вияснити. Лондон сам у тому зацікавлений. Давно домагається. Баста!

***

Світ у замішанні, в непокої, в колотнечі. Лице людства в мінливих, раптових, стрибливих корчах і гримасах, як у штукаря ось одним оком радісно, в захваті сміється, тут же. Другим грізно хмуриться, лютує, хитро підморгує, врочисто бундючиться. Воно — як поле перед бурею. Небо у клубах хмар, сонце рветься крізь них, поле у хвилях; хвилі чубаті, скудовчені; одна в одному напрямі, друга у другому; в одному місці плями сонячної радості, блискучі золоті зуби його; в другому набурмосені брови, сині, понурі тіні; вихор в один бік, вихор у другий, птиці боком, з жагом, зигзагами носяться над ними. А десь щось грюкотить, готується, накопичується, розминає залізні руки.

Доктор Рудольф часом аж до ночі засиджується в бібліотеці за газетами.

Париж танцює. Не карманьйолу й не біскаю, о ні! Новий танець — планетарного миру.

Париж дасть землі нову, безкровну, світову революцію.

Гей, земле, чуєш? Радієш? Отож-то!

А тут же й інша гримаса. Земле, начувайся: чуєш гуркіт величезного кістяка — смерті? В Парижі танцюють танок великого знищення людей.

Ах, ці милі газети! Наче різнофарбні скла береш і дивишся крізь них на світ.

Ось рожеве скло Таке поважне, офіціозне, товстелезне.

«Всесвітній Конгрес у Парижі! З'їзд прем!єрів усього світу! Єдина Республіка землі! Вічний мир!»

І все таке рожеве рожеве, поважно ніжне, соромливо радісне. Париж, Лондон, Нью-Йорк, Берлін, Токіо, всі зморшки земної кори, всі її нарости, всі підземні и надземні каторги, все рожево, невинно, офіціозно посміхається. Кінець стражданню, кінець кровопроливанню, кінець ворожнечі народів, На землі мир і в чоловіціх благоволеніє!

А от червоне. (Американське).

«Зоря золотого віку Людства! Народи вирішують свою долю? На порозі нової епохи! Пришестя месії!»

І все палає червоним захватом, вогневою радістю. Криваво, бурно, екстатично, ультрарекламно! Париж, Лондон, Нью-Йорк, Берлін, Токіо, всі великі й малі ковбані людського страждання, всі закапелки глупоти, всі тисячолітні гори забобонів, обману, ненависті, — все вкрите радісним, вогневим, червоним ентузіазмом.

Але ж на другому кінці лиця людства раптом хмура, страшна гримаса. Японське скло, синє, понуре, грізне!

«Новий похід Заходу на Схід! На порозі величезного нещастя людськості! Схід не буде колонією Заходу! Геть облудні конгреси!»

І все — темне, принишкле, само сонце дивиться тьмяно, загрозливо. всяка радість — зморщена, задимлена, засинена безнадійністю.

Париж, Нью-Йорк танцюють планетарний танок миру, а Токіо, Пекін грізно вимахують старою зброєю недобре зв'язаних рабів Вони не хочуть бути краще зв'язаними. Хе, косоокі вільнолюби!

Але Париж, проте, готується й танцює. Через тиждень Конгрес! На всіх вулицях будують арки, — там будуть проходити народи землі. (Парижани поки що під ними танцюють біскаюі).

Конгрес через два дні! Арки ілюміновані! Повбирані квітками з усього світу! Палац Світового Миру (старенький люксембурзький палац) щовечора горить усіма національними вогнями всіх держав, націй і племен світу. Вогні, танці, сміх, крики, алкоголь і поцілунки не сходять до ранку з вулиць Парижа! Він кричить усіма мовами землі, він одягнений у всі фарби планети, він — світовий омнеїзм!

Ні, політика — це надзвичайно втішна штука. Наука в порівнянні з нею просто маленьке, поганеньке скло. А це брильянт, що одсвічує тобі всіма фарбами, всіма вогнями. Одну й ту саму річ ти можеш побачити в найрізнішому освітленні, в найрізніших лініях, обрисах І то в найщиріших, переконаних, справжніх фарбах!

А скільки відтінків навіть в одній і тій самій фарбі!

«Пролетаріат усього світу повинен піддержати цю останню акцію світової буржуазії! Капіталізм у Парижі сам копає собі могилу. Париж для старого свпу є необхідність, неминуча ло гіка, останній штрих для переходу до нового світу! Хай живе Париж!»

«Пролетаріат усьою світу повинен берегтися! Капіталізм у Парижі куь нові ланцюги на працюючі класи Єдина Респуб ліка Землі й єдність капіталістів! Париж є загроза всьому світові. Геть Париж!»

Пошук на сайті: