Володимир Винниченко - Сонячна машина (сторінка 24)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.djvu)Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.djvu12986 Кб2757
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.docx)Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.docx1128 Кб7197
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.fb2)Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.fb22376 Кб4707
Він хмарно, стомлено, простягає руку братові. Доктор Рудольф помалу підводиться, бере руку й просто дивиться в очі Максові. І очі ці вмить страшенно чимось нагадують йому очі старого пса Трезора, коли йому авто переїхало ногу Він помалу, незручно обіймає Макса за голову и мовчки притягує до себе, як у дитинстві, як і тоді, коли батько виганяв його з дому. І, як тими разами, Макс і тепер соромливо судорожно притискується до плеча старшого брата й зараз же виривається.

Коли доктор Рудольф вертається додому садом, він не сідає на лавочці. Але так само й не кидається до лабораторії, як іще вчора, а проходить до спальні і, не роздягаючись, лягає на ліжко.

Так от який зв'язок із Світовим Конгресом! Він—людина, і гримаса людства є і його гримаса, болюча і страшна.

***

Лежить Німеччина внизу, у легкій блакитній куряві туману, як наречена в вінчальному серпанку. Стьожками рік срібно-синіх, жевтяво-зелених прибралася, хутра лісів накинула на плечі. Стрічає жениха, владику й господаря свого.

Стрічай, наречена, стрічай радісно, гордо, любовно. Хто знає, може, на твоє чоло вперше ляже корона Землі.

Нечутно, м'яко, плавко несеться напівскляний рекордовий «Азарт». Тільки на легких піднятках і повітряних ямах чується під Мертенсом глибокий, спокійний фотель. І жива смуга землі тоді хитаєгься й наче здіймається до неба.

Поля, лани, як різнофарбні, порозстелювані для просуху полотна, як понамотувані на величезну цівку, розсотуються внизу під апаратом. Величезні фабричні димарі здаються коротесенькими недокурками цигарок. Широченні шосе — наче мотузочки, порозкида!ні без ладу по різнофарбній полотнині. І тихо, тихо все сунеться. А там же гуркіт, стукіт, свист, зойк. Там же без устанку, без перерви працює велетенський маши-но-людський апарат.

Мертенс перекладає сигару з одного кутка рота в другий, і м'ясисті, вперті губи його торкає легесенький усміх. А досить одного слова, досить одного мига оком, і весь цей бага-томільйоновий апарат моментально заціпеніє. Перестануть куритись димарі, спиняться оті червачки-потяги, затихне грюкіт і свист.

Знає ж це принцеса? Що? Ні? Знає ж, що везе він корону на її червоно золоту голову.

Мертенс зітхає і знову посміх, але інший, залягає в пука-тих, великих, розумних очах.

Якби вона знала! Якби вони всі знали, чим саме йому ця горда принцеса така необхідна, така... єдино дорога. Кров її? А чим, наприклад, кров дочки сучасного короля Уіллема Брайтона гірша за кров дочки короля колишнього? Краса? О, цього цвіту в повні руки набирай.

І знову, як тільки починає про це думати владика й господар Німеччини, йому на серці ніби хтось тихенько, холодно й лоскітно дмухає, вухам стає гаряче, і по тілу проходить мо лоде, давно-давно загублене, гаряче почування. А в очах, і не в очах, а десь у крові, м'язах устає червоно-золота голова Марти Пожежі. Розпатлана, вічно напідпитку, вічно з очай-душно блискаючими зубами, неохайна, весела й до всіх мужчин на фабриці безжурно й байдуже охоча любовниця. Але жодні обійми з усіх тих багатьох пізніше коханих і некоханих красунь ніколи не давали йому тої насолоди, того раювання, що перші обійми чотирнадцятилітнього хлопця з цією півп'я-ною «полум'яною Мартою».

І коли б вони всі знали, що ця принцеса тільки одна має щастя бути подібною до Марти Пожежі. Трошки б здивувались? Що? Ні? Принцесочка образилась би? Е, а коли б ще в принцесочки було на носі й під очима ластовиння! Коли б не таке точено-правильне лице було в неї, коли б губи були товстіші, коли б збоку двох зубів бракувало, коли б од неї так само гостро, солоно й дурманяче пахло потом, як од тої прекрасної, чудесної, негарної, брудної Пожежі! О, що б це було! Але ідеали взагалі подібні до штучних виставок на вітринах магазинів, їх можна прагнути, мати за зразок, але задовольнятися треба менше досконалими, але подібними до них живими речами. І коли в п'ятдесятдвохлітньому тілі, байдужому до краси та принад тисяч різнофарбних красунь, одна червоно-золота голівка викликає чотирнадцятилітнього хлопця, з його глупотою, з його вірою в казки, не шкода й пів-Німеччини віддати.

А віддати щось доведеться. Пів не пів, а з чверть Об'єднаного Банку на кін у грі за першість на президентство Землі доведеться поставити. А коли більше, то й більше. Еліза Пожежа варта й більше. А гра буде гаряча. О, гаряча! Але чия виграє, то ще невідомо. То ще невідомо. Виграє не той, хто багато може поставити, а хто багато на поставлене може взяти.

Ага, вже Берлін? Здоров, велетню! Почав, нарешті, вгору рости? І тобі неба подряпати хочеться своїми омнеїстичними баштами? Чекають там із парадами, зустрічами. Добре, чекай, Німеччино, вітай салютами, бий у гарматп, бубни, литаври. І ти, принцесо, стрічай, млій од щастя й гордощів. Дві корони тобі готуються за твоє волосся Марти Пожежі. Сьогодні дві Німеччини, нова й стара, подадуть руки одна одній. Сьогодні дві крові зустрінуться, п'ятдесятилітня й чотирнадцятилітня, в руці й очах Елізи Пожежі. Хіба не варто вітати салютами, бити в гармати й литаври? Хіба не тріумф? Що? Га?

В пана президента чудесний настрій. І коли Вінтер, ніжно підтримуючи їх за жилаву, товстелезну, як нога в самого Вінтера, руку, помагає зійти на аеродром палацу, пан президент жартують і блискають на всіх, зібраних на зустріч, квадратовими жовтими зубами. І всі обличчя — і пана президента республіки, і пана райхсканцлера, і панів міністрів держави, і особистих панів міністрів, і членів управи Об'єднаного Банку, — всі також сяють і блискають хто якими може зубами.

І раптом над Берліном розкочується величезний гуркіт, за ним зараз же другий, третій. У вухах тоненько починає дзвеніти, всі замовкають, кліпають очима, мружать очі з чеканням нових вибухів Берлін вітає нову еру людства. Чути музику, крики. Пан президент підходить до балюстради аеродрому. Згори палацу видно за гратами парку церемоніальний марш німецького війська. Пан президент приймає парад, а очі його торкає усміх чотирнадцятилітнього хлопця. Xa-xa! Це ще не все. Повнота тріумфу ввечері, там, у руці й волоссі червоно золотої голівки, яка чує ці сальви. Нехай чує й готується, нехай горять щоки волоссям її!

— З перемогою пана президента! З великим успіхом, з новою ерою!

— Ха-ха! Щодо повної перемоги, то ще вона не вся. Ще не вся. Що? Га? Ха-ха!

І, гиркаючи то в одне нахилене лице, то в друге, пан президент, нарешті, простує до себе. Просто до кабінету. Просто до кабінету. Не можна. Кілька годин із біржею зв'язку не мав.

Але ж усе-таки, перше ніж ізв'язатися із біржею, пан президент хоче зв'язатися з паном міністром графом Елленбергом. І коли пан міністр нечутно, підтишком уносить у кабінет своє ватяне тіло, пан президент, сяючи спітнілим цегляно-червоним лицем, бере його за одне плече і злегка струшує.

— Ну, корона землі є! А корона Зігфріда? Знайдена?

Граф Елленберг винувато, безпорадно дивиться в очі пана президента й мовчить. Мовчить і дивиться.

Пан президент перестає сяяти, здіймає руку з плеча, відвергається, з волосяним свистом починає сопти, люто надушує на зелений гудзик і раптом знову круто повертається до пана міністра. Очі в нього червоні, над горішньою губою, ледве стримуючись, здригається крапля поту.

— Йолопи! Нікчеми! Не знайти якоїсь паршивої коронки! Що? Нікчеми, пане міністре!

Пан міністр стиха доводить до відомості пана президента, що всі заходи пороблено, які тільки можна. В газетах щодня друкують оповістку. Найкращий детектив, відомий доктор Тіле, працює в цій справі.

— Працює! Оповістки! Ледарі! Більш нічого. Хто казав, що на столі в день мого приїзду буде коронка? Хто?!

Граф Елленберг ворушить зблідлими губами й нічого не каже. Він, дійсно, обіцяв, але...

Якусь нікчемну коронку не знайти! Чого ж варта вся його сила, міць? Для якого чорта салюти, паради, тріумф?!

Пан президент зриває з себе верхню парадну пишну одіж і жбурляє її на підлогу. Граф Елленберг не сміє підняти її й стоїть, як обм'яклий манекен. В очах його непорозуміння чого така непомірна лють, такий одчай пана президента?!

Ха! Повнота тріумфу! Дві Німеччини! Коли ця Німеччина не може з якоюсь мізерною коронкою справитись!

Пан президент шарпає фотель, сідає в нього і з ненавистю машинально тикає пальцем у червоний гудзик апарата. І вмить знову круто повертається до графа Елленберга.

— Так, значить, безнадійна справа, чи як?!

Граф Елленберг несміло підступає на два кроки ближче й просить у пана президента дозволу висловити деякі міркування з цього приводу. Судячи з того, що злодій не обзивається ні на які пропозиції, не робить ніякісіньких спроб увійти в переговори, можна гадати, що тут справа не в грошах, а в чомусь іншому. На його думку, коли пан президент дозволить, то це справа Інараку. Тільки він може з чисто мстивих, не грошових мотивів ховати цю річ у себе. А з Інараком, як відомо панові президентові, не так легко справитись.

Пан президент раптом із усієї сили б'є кулаком по столу. Щось хряскає, з якогось апарата відлітає щось металічне й котиться по підлозі.

— Проклята банда!!

Граф Елленберг довго навшпиньки ходить круг столу, нахилившись і шукаючи металічну частинку, а пан президент, во-лосяно сопучи носом, гнівно тикає по черзі то в червоний, то в зелений гудзик. І на червоному та на зеленому екранчику швидко, злякано миготять цифри.

— Пане міністре! Я вас прошу зараз же поспитати її світ лість принцесу, чи не можу я все таки побачитися з нею, не виконавши поки умови щодо коронки. А начальникові поліції і вам, пане міністре, я висловлюю своє незадоволення. Можете йти.

Граф Елленберг низько вклоняється і стишка, м'яко виходить із кабінету. Вигляд у нього непорозумілий, винуватий, хмарно-пригнічений і побожно поштивий.

Але в себе в кабінеті, приймаючи начальника поліції, він люто, швидко, штурхаючись у кутки, як пантера у клітці, бігає по кімнаті й тоненьким голосом із посірілими устами кричить:

— Йолопи! Нікчеми! Ледарі!

Начальник поліції винувато, пригнічено гладить спітнілу червону лисину й побожно-поштиво зітхає.

Після того граф Елленберг їде до принцеси, і вигляд у нього такий, як у людини, якій би доручили з голими руками пере лізти височенну стіну.

Пан же президент кличе Вінтера й велить подати ліки. І нові, нові, а не старі! Йолопи!

Серце спотикається, як підбитий кінь. Піт без перестанку виступає й тече по тілу, наче по дірявій діжці з водою.

Він приймає аж півсклянки ліків і оголює груди. Розуміється, принцеса без коронки Зігфріда не прийме його. І має рацію!

Салюти, вибухи, музика, крики галасують за вікном, йолопи, нікчеми, злодії, бандити. Країна рабів, хамів, бандитів і злодіїв.

— Позачиняти всі вікна! Зашморгнути портьєри!

Вінтер, увесь витягнений, як тонюсінька злякана гадючка, нечутно біжить од вікна до вікна, швиденько зачиняє їх, зашморгує темні портьєри і, тривожно блискаючи очима в темно-золотій пітьмі на непорушне розхристане пітне тіло пана президента, так само нечутно на хвостику вислизуе з кабінету.

А Німеччина салютує, гримить, тріпочеться в національних прапорах, — стрічає тріумфуючого нареченого, владику й господаря свого.

***

У вікна червоного салону громовими хвилями раз по раз укочуються вибухи гармат. І щораз на столі в паніці й жаху дрібно труситься тонесенька вазочка.

Принцеса Еліза сидить у фотелі, закинувши голову на спинку його, виставивши довгу, обточену шию наперед. Очі в неї заплющені й слабо здригаються за кожним вибухом салюту. Тріумф хама, вбійника й злодія, що вкрав трон Німеччини, життя батька й брата, коронку Зігфріда й хоче вкрасти життя та честь принцеси Елізи. Чи не забагато, пане злодію? Чи не доведеться дорого заплатити за все?

От зараз має приїхати посланець банкіра Мертенса, слуга "нової аристократії". Що він має переказати від свого ясновельможного пана? Що умови виконано і їй треба брати свій хрест? З радісним, щасливим, гордим усміхом?

Добре. Візьме. Усміхнеться. Але останній її усміх, пане банкіре, буде інший. І коли все те, що вона має на меті, виявиться утопією й неможливістю, як каже герцог бравншвайзький, то одне, у кожному разі, утопією не буде. помста! Люта, всевикупаюча, всепокриваюча помста. О, це буде! Нехай тепер тріумфуючий пан пишається цим гуркотом. Нехай. От він у цей момент гордо, велично, всемогутньо возсідае на троні біржової слави своєї і жде на неї, спадкоємицю слави справжніх тронів, щоб ущасливити своїм вибором. Добре. Вона готова на цю честь. Готова з щасливим і вдячним усміхом прийняти з його рук ним самим таки украдену коронку Зігфріда. Але чи не буде це символом, пане тріумфаторе?

Тільки трохи дивно, що про знайдення її принцесу Елізу не сповіщено. Ага, бояться, — це ж торг- з поли до поли. Чи хоче з помпою тріумф свій заокруглити? І так добре.

Гарматний гук потроху стихає. Стає чути, неначе після бурі й зливи, шелест листя, щебет птиць, голоси людей. З саду па шить теплим ніжним духом квіток. Квіти — як династії: одні помирають, другі заступають їхнє місце, щоб і собі уступитися наступникам своїм. Але б уз к у вже немає, він одцвів!

І раптом князівна Еліза чує, як солодкий страх ніжно коле в серце. І сьогодні ж буде вечір, буде ніч, і будуть сни. І сьогодні, лягаючи в ліжко, вона буде боятись, і хотіти, і дивуватись, і горіти соромом і гнівом. І може буде «те», страшне, незрозуміле, дике, хворобливе й безмежно блаженне. А може, й ні. А як не буде, їй завтра буде й легко, і надійно, і тайно-сумно та журно.

Що є сон? Постійне осоромлювання законів людської логіки, приписів, моралі, всіх тям часу й простору, бенкет голої челяді без хазяїна; глум і тріумф голої людини над своїм одягом.

Пошук на сайті: