Володимир Винниченко - Сонячна машина (сторінка 31)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.djvu)Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.djvu12986 Кб2757
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.docx)Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.docx1128 Кб7197
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.fb2)Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.fb22376 Кб4707
Депутат Рінкель цілком ним задоволений. Він поглядає і вікно, поглядає на годинник і весело порається біля паперів, Адреси, списки, плани, все точно, акуратно складене, занотоване и запечатане в пакет. Але граф Елленберг дуже помиляється, коли гадає, що Рінкель приїде тепер із цими документами. Це буде невеличка помилочка з боку вельможного пана графа. Так само помиляється він, коли думає, що Рінкель лишить ці милі документики у своїй кімнаті. Вперед, пане графе, гарантійку, будь ласка, на стіл покласти. А тоді.. Яка година? Чверть на десяту. Чудесно.

Депутат Рінкель бере пакет і, пружинисто, бадьоро б упевнено подригуючи литками, йде до жінки, у спальню. Бідні квочка зранку вже квокче над хореньким курчатком, — в Еріха не падає температура від учорашнього вечора. Вона просте не знає, що робити. Вже покликала лікаря, але лікар чогось не йде. Одне слово, страшенне лихо, трагедія!

Ну, йому нема часу квоктати з нею. От пакет. Його треба сховати в таке місце, де ніякий трус не міг би його викрити Бліднути нема чого. В пакеті нема нічого страшного, деякі папери клієнтів (бідна квочка вже труситься за своїх курчат). Він години через дві приїде й візьме його в неї.

«Квочка», проте, бліда. Вона тривожно вдивляється всім своїм недокровним, з синіми повіками лицем у дороге, свіже, гарне обличчя з цією любою, гордовитою горбинкою носа. їй видаються непевними його занадто блискучі очі. Чого зранку в людини можуть бути занадто блискучі, непокійно веселі) очі? Ох, ця його фанатична відданість соціал-демократичним справам! Вона до добра не доведе. Знов, мабуть, намічається страйк? Знову цілими днями й ночами не буде дома, знову перевтомиться.

Ну, вже почалася стара пісня. Депутат Рінкель мимохідь із задоволенням оглядає свою поважну, імпозантну постать у великому дзеркалі і, випинаючи груди наперед, вертається знову до кабінету. Двадцять п'ять на десяту. Ще хвилин двадцять можна посидіти біля віконця, як нареченому перед вінчанням.

Чудесний ранок! «Занадто блискучі очі». (Шкода, між іншим, що їх усе ж таки не можна припудрити!). А які ж вони повинні бути в людини, яка ставить ва-банк своє життя, хоті лось би йому знати? Га?

А небо яке! Ач, молодцем яким сьогодні прибралось у блакить «Зрада!» Що значить яка-будь зрада перед обличчям цієї величної, байдужої, блакитної вічності вгорі? Що людська етика, закони, приписи у хвилях мільйонів літ? На вагах природи людські чесноти й людські злочини важать не більше одні за одних. І ті, і другі їй так само потрібні, необхідні й корисні, як математикові плюси й мінуси. «Юда й тридцять срібляників». Наївна, дурна легенда примітивної психіки, що претендує на універсальність. Сьогодні зрада є злочинство, а завтра — геройство. Три тисячі літ тому теперішні чесноти вважали за злочин. Через другі три тисячі літ сучасні злочини вважатимуть за дитячі забобони. А життя й через три мільйони літ буде так само абсолютним, єдино справедливим законом, а радощі й насолоди його єдино моральними приписами, які розумній людині треба виконувати.

І коли в цей мент історії людства гроші є конденсовані радощі й цінності життя, коли в них, як у казковій, чудодій ній скриньці, сховане все, що існує на світі і та вічна блакить, і жіноче кохання, і сум поета, і сміх фігляра, і пошана, і всяка правда, і найлюбіша чеснота, і слава, — коли це все є в тій скриньці, то тільки заздрісні, нікчемні недобитки або фанатичні кретини з Інараку в ім'я якоїсь крихітної їхньої «правди» можуть забороняти мати якомога більше того конденсованого життя. Ех, голуб'ята, п'ять процентів Об'єднаного Банку е найкращий доказ сили й чесноти людини, а тюремна камера — дурноти й нікчемності. Це є простий і наочний факт. Решта ж — патякання слинявих дурнів або спритних розум них брехунів.

Депутат Рінкель виймає запашну сигару, любовно й само-рдоволено обрізує кінчик, запалює й дивиться на годинник. Ну, що ж, можна й їхати Треба бути точним у поважних спра вах і в любовних побаченнях точність—ознака вищої гідності.

Коли він дивиться на себе в дзеркало в передпокої, очі його видаються йому самому трошки занадто блискучими. Але від цього все лице здається молодшим, енергійнішим і ще гарні шим Треба було б хоч злегка підфарбувати уста, ідучи до графа. Але небезпечно — можливо, що ще зустрінеться з якимсь кретином-інаракістом, а він од такого буржуазного алочину ще скандал учинить і задержить. Але товариша Кестенбавма неодмінно треба лишити на волі. Неодмінно! Всіх заарештовано, навіть такого злочинця, як товариша Рінкеля, а от тільки чогось одного товариша Кестенбавма не зачеплено. Гм, дивно, товаришу Кестенбавме!

Депутат Рінкель, одягнений у тонесеньке ранішнє убрання, весь чистий, вимитий, поставний, із сигарою в зубах і прутиком у руці, поважно, не хапаючись сходить сходами вниз. Назустріч йому двоє агентів «Негайної допомоги» несуть ноші. Ще двоє агентів ідуть попереду, шукаючи очима потрібне їм помешкання. В одного з передніх агентів на руці висить біла ковдра. Очевидно, якийсь нещасний випадок трапився в домі.

Сонячного, блакитного ранку видовище ран, хороб чи хоч би нош робить просто неестетичне, образливе враження Депутат Рінкель із строгою гідністю тримається ближче до стіни, щоб, минаючи ноші, не доторкнутися до них.

Передній агент із ковдрою на руці досить поштиво уступається з дороги й навіть швиденько ступає через двоє східців угору. Але задній ідіот раптом зупиняється й питає, чи не знає пан добродій, де помешкання пана Кульмана. Пана Кульмана, генерального радника Акційного Товариства «Залізобетон». Ноші теж зупиняються й ждуть. Депутат Рінкель із холодною гідністю крутить головою — ніякого він пана Кульмана не знає. Треба питати в портьє внизу, а не зупиняти людей на сходах і...

Докінчити депутатові Рінкелеві не вдається, передній агент «Негайної допомоги», що стоїть позад нього на сходах, розгортає ковдру й раптово накидає її на голову депутатові, зразу ж затуливши рота. В той самий мент другий агент хапає з нош іще одну ковдру, спритно обмотує нею брикаючі ноги Рін!келя, і обидва, вхопивши один за голову, другий за ноги, кладуть його на ноші. З-під ковдри чути приї лущений крик, ноги й руки корчаться, випручуються, але агенти спокійно обв'язують широкими оперізками все тіло й затикають рота кінцем ковдри. Потім вони зносять обережно ноші вниз і ставлять їх у великий автомобіль «Негайної допомоги».  Прохожі з співчуттям і жалем слідкують, як бідний поранений чоловік навіть у непритомності корчиться від болю, — це бідолаха кухар, він одрубав собі чотири пальці.

Ранок сліпучо сонячний, здивовано блакитний, полич і тро-тусіри вже висихають плямами, а від них іде такий специфічний, теплий, вогкий дух вуличного политого каменю й пороху. А вгорі велично й байдуже вгинається в безкрайність неба вічна блакить.

***

Граф Адольф Елленберг у чудесному настрої. На столі лежить власноручний лист пана президента до депутата Рінкеля. лист, який одчинить двері до всіх таємних закутків підлої й грізної банди, який верне коронку, який поставить на реальний грунт викохану графом Адольфом комбінацію з принце сою, який розгорне для графа такі перспективи, від яких можна міцненько потерти руки.

Чудесний ранок! Такий сонячний, прозоро-блакитний, невинно радісний. Яка година? За чверть десята. Зараз має бути депутат Рінкель. Розумна й хитра бестія. Але на всякий розум і хитрість знаходиться ще розумніша хитрість. Ти хочеш листа від самого Мертенса? Будь ласка. Але чи ти дістанеш п'ять процентів, то це ще невеличке питання.

Граф Адольф фон Елленберг іще раз велить своєму секре тареві наказати охороні негайно пропустити депутата Рінкеля, потім телефонує в палац Мертенса, потім до свого «затишку» (чогось Зізі була вчора кисленька) — і ввесь час поглядає на годинник. У пів на одинадцяту на нього вже чекає пан президент із донесенням.

Чудесний, знаменитий ранок! Така в ньому якась певна, спокійна тиша, така глибина радості, наче тече велика повновода ріка.

П'ять на одинадцяту. Депутат Рінкель дозволяє собі маленьку неточність. Нормально й зрозуміло поки що перевага на його боці. Хоча надуживання своєї переваги свідчить про відсутність тонкості характеру.

Пан президент уже, мабуть, вийшов із зали здоров'я. Оце десь весело гиркає на Вінтера й потирає долонею голі груди — коли пан президент приємно хвилюється, він потирає долонею груди.

Гм! Чверть на одинадцяту. Депутат Рінкель дозволяє собі вже більше нормального й зрозумілого крім відсутності тонкості характеру, він виявляє значну дозу нахабства.

Граф Адольф фон Елленберг ходить кабінетом і нетерпля чс поглядає крізь вікно на вулицю. Мрійно й поважно стоять кудлаті каштани, а за ними сліпуче блищить виї ладжений шинами асфальт вулиці. Певна, спокійна тиша панує в цьому віддаленому від центру аристократичному кварталі.

Чортзна-що таке: півна одинадцяту! Пан президент уже десь там поглядає на годинник.

Граф Адольф кличе секретаря й велить негайно зателефонувати до депутата Рінкеля.

Нахабстпо цього добродія вже переходить межі зрозумілого. Адже міг принаймні попередити телефоном, коли щось затримало!

Секретар доносить його світлості, що пан депутат Рінкель годину тому виїхав із дому. Куди саме, — секретар пана Рінкеля не знає.

Годину тому! Давно час бути тут. Незрозуміле нахабство. Невже соціал-демократична фракція дозволила собі так пожартувати з паном президентом? О, цей жарт дорого їй коштуватиме!

Голосно і владно дзвонить окремий палацовий телефон. Пан президент!

Так і є.

— Ну? Швидко? Що? Га?

Голос весело нетерплячий, певний, без нотки сумніву. От маєте: скажи тут, що не тільки не швидко, а взагалі нічого нема, ні швидко, ні помалу, ніяк. І що вчорашній жарт пана президента над високим зібранням, і врочиста постанова, і геніальний «обхід шарлатана депутата», і надії на коронку, на побачення з принцесою, — все було занадто «швидке».

— Якась дивна річ, пане президенте. Депутата Рінкеля ще немає.

Граф Адольф говорить таким тихим, тьмяним голосом, що пан президент нічого не розуміє.

— Що?! Кого немає?! Не чую! Голосніше.

Розуміється, пан президент добре чують, — голос уже ряв-каючяй, з металічними нотами. І очі, мабуть, уже вилізли з орбіт, опуклі, грізні. (Екран, як звичайно, з обережності запнено).

— Депутата Рінкеля ще немає!

— Де немає?

— У мене, пане президенте. Не приїхав іще. Годину тому виїхав із дому й досі немає. Я сподіваюсь...

— Я, пане міністре, не потребую ваших сподіванок, а тільки обіцяного вами договору з депутатом Рінкелем. Я чекаю на ваш доклад у цій справі.

І голос із металічними нотами зникає.

Граф Адольф Елленберг люто схоплюється й бігає по кабінету, щохвилини поглядаючи на годинник. Але хвилини минають за хвилинами, чверті за чвертями. Вулицею з рипким шелестом проносяться автомобілі й ні один не зупиняється перед вестибюлем будинку графа Елленберга.

Здивовано блакитний ранок перетворюється в золотисто-сірий, розніжений спекою полудень, а депутата Рінкеля все немає, і двоє секретарів із напруженими, злими й передтомлени-ми очима двома телефонами розшукують його по всьому Берліну. Начальникові поліції дано наказ на всякому місці арештувати депутата Рінкеля й негайно приставити його до графа Еллепберга. Але депутата Рінкеля ніде немає. Таємно й безслідно зник депутат рейхстагу.

Золотисто сірий полудень зміняється підчервоненим підстаркуватим вечором.

Граф Адольф фон Елленберг пригнічено вертається з палацу додому, вперше за цілий день ні разу не прийнятий паном президентом. Цілий день пан президент лютував і так часом гиркав на Вінтера, що було чути аж до великої приймальні.

Граф Адольф понуро ходить по кабінету, — як чудесно, як надійно починався день і як загрозливо кінчається він. А що ж то далі буде?

***

Небо жовто-сіре, сірчане, з жахливо поширеними, дикими очима По жовто-димному піску хмар сліди велетенської мітли. Колодязями-вулицями гонить гривастий, розгарячений, увесь у піні й поті скажений вітер.

А в душі Макса гривастий захват, безперестанні, пекучі язики полум'я Від нього горить лице, вуха, голова, мозок. Усе горить, палахкотить, не вгасає. Чи від вітру? Чи від двох безсонних ночей? Гей, а може, від краси, Сузанно, тої краси, якої тобі ніколи не зазнати?! Га?

Хіба ж не краса: весь Берлін од краю до краю, від палаців до верстатів, од Мертенса до сліпого старця під стіною, весь Берлін, як вода у сильно струснутому відрі, хвилюється, випліскується, піниться. Жадна, цікава, легковажна, полохлхва міщанка-юрба шамотиться, шепочеться, жахається, радіє, лютиться. Як живе срібло, то розбивається на дрібні грудочки, то зливається в натовпи, то знову краплинками розгікається по ресторанах, кав'ярнях, магазинах, конторах. Але скрізь несе з собою шепіт, жах, широкі очі, чекання.

Хіба ж не краса, Сузанно, рухатись непомітною, незначною порошинкою в цьому вихорі юрби і знати, що ги ж викликав його? Хіба ж не краса знати, що ця юрба в один мент може тебе роздерти на шматки або ж або понести на руках, як бога?

Поліцаї, — милі, комічні, такі страшно суворі, напружені до-ліцаі, — ретельно, люто здирають оповістки Інараку.

Ах, бідолахи, їм величезна робота весь ранок — п'ять тисяч червоних великих плакатів, добре поналіплюваних і міцно присохлих, поздирати з усіх стін, стовпів, дверей, вікон, тротуарів. Бо той же поганець Інарак зовсім не тримався приписів магістрату, де можна ліпити. Ліпив, де хтів, навіть на дверях самої поліцай-президії!

Ось, наприклад, цілий натовп перед дверима церкви, на яких нахабно червоніє страшна оповістка. Де ж ти, поліцаю! Дивись, як жадно вп'ялися десятки очей у червоний плакат і читають:

«Оповістка

Пошук на сайті: