Володимир Винниченко - Сонячна машина (сторінка 36)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.djvu)Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.djvu12986 Кб2758
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.docx)Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.docx1128 Кб7200
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.fb2)Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.fb22376 Кб4708
Труда круть головою по подушці, ухиляючись од ударів, кривить із упертим болем лице, зціплює зуби, мугиче, стогне, але ні за що не просить милосердя. Пальці вгреблися в простирадло и закоцюбли в стражданні.

Старий граф обережно, ніжно гладить долонею по скрученій, уп'ятій у ліжко руці й шепоче:

— Трудонько!.. Трудонько!..

— І не скажу! І не скажу! Ну, нехай і Макс! І не скажу!

Голос хрипкий, чужий, мертвий. Смугляве, вкрите зеленою тінню лице, поламане нестерпним болем, погнуте, як ногами потоптане, пашить вогнем, шумно, шершаво, трудно дихає, задихається.

І раптом усе тіло з лютою натугою, з одчаєм стріпується, скидаючи з себе страшенну, задушливу вагу. Воно корчиться, виривається, викручується, голова відкидається назад, зламаною дугою випнувши горло, шукаючи манесенькоі щілинки з повітрям, а пальці скажено, із сухим дряпанням гребуть по простирадлі.

— Трудо! Трудонько! Дитинко!

Ах, тіло корчиться, вигинається.

Старий граф розгублено, з болем, з розхристаною ніжністю, з випущеною на волю любов'ю, з тремтячими, старими, одвис-лими від одчаю губами гладить скорчені руки, безпорадно тупчиться, нагнувшись над ліжком, шепоче старі, не забуті, але глибоко-глибоко заховані слова, від яких віє дитячими, атласово теплими ніжками.

— Туді!.. Крихітко єдина .. Туді!.. Ну, що ж це? Туді  Не треба...

Старі, тремтячі, як дерев'яні габлі, руки безпорадно обнімають скорчене, молоде, пашуче вогнем, стонуче тіло, захищають усією кров'ю своєю від незримого ворога, торкаються то тут, то там ніжної гарячої шкіри, гладять, голублять.

— Туді! Туді, ніжна моя! Туді!

І потроху закинута назад голівка вирівнюється, дуга горла опадає, руки слабнуть, груди дихають важко, трудно, але рівніше Старий граф із ніжною судоргою обхоплює габлями розпатлану голівку й жадно, злодійкувато, ненаситно цілує гарячі, випуклі повіки очей, щоки, пукате, вперте, розумне чоло, хлопчачі, зашерхлі гарячою шкуринкою уста. Він хапається, тремтить, мучить затиснену в долоні голівку й стогне від щастя й муки.

— Туді моя! Туді, єдина дівчинко! О Туді!

Він хапає в руки смугляву знесилену ручку і зверхнім боком притуляє її до свого незвично розгаряченого, огрітого рідким вогнем, одвислого, з колючими суворими кущиками брів лиця. Ручка безвольно, байдуже гнеться й пашить вогнем.

У двері стукають .Старий граф поспішно й обережно кладе руку на простирадло. Потім насуплює сиві стріхи на очі, помалу встає й підходить до дверей. Одчинивши, мовчки впускає графиню. Тривожно шукаючі очі матері швидко обмацують суворе, жорстоке лице з обвислими внизу, як вим'я корови, щоками й бачить: воно щось ховає в собі, щось задоволене і, значить, вороже до неї й до тої істоти, що там, на ліжку.

Не кажучи ні слова, граф важко виходить із кімнати на терасу. Вікна розчинені. Пальми, ніколи не кудовчені бурями й дощами, жадно дихають вогкою свіжістю бурі. У вікна здивовано вгорі кліпають дитячі очі зір. Із саду віє духом дитинства, ніжними атласистими ніжками, любими вечорами, коли не займана білість крихітного ліжечка робить жичтя зворушливо важним.

Далеко-далеко оксамитним, добродушним, незлобним буркотінням обзивається грім.

***

З доктором Рудольфом діється щось цілком непевне. Він уже з тиждень нічого не їсть, ані рісочки, ні вранці, ні вдень, ні увечері. Все, що приносить йому Кеті, він систематично відсилає назад, навіть не подивившись на страви. Тільки весело, радісно сміється з дивування й страху доброї дівчини, любовно обнімає за плечі й говорить їй чудні слова, від яких Кеті стає моторошно. А очі доктора Рудольфа блищать, як мокрі шибки на вікнах, волосся покручене буйно-веселими вихорами, на тоненьких волосинках уст невтримно тріпотить сонячною, переливчастою росою посмішка.

А садівник Йоганн, старенький дідусь, що зустрічає разом із квітками сонце, розповідає, як доктор Рудольф рано-ранесенько виходить у сад, як цілує траву, листя, як раптом простягає обидві руки до неба, до сонця, весь витягнеться, неначе збираючись летіти, і тихенько про себе сміється. І так стає чудно, і так жаль од того сміху, що дідусь Йоганн одвертається, щоб не дивитись. Доктор Рудольф, для чогось нарвав ши оберемок трави, весело вертається з ним до лабораторії, наспівуючи й шкандибаючи.

Пані Штор, мовчазна й поважна, тісно затиснувши свої волосинки уст, щодня ходить до сина. Вона не докучає йому, ні про що не питає, не припрохує їсти, от собі зайшла мимохідь до Руді на хвилинку. Очі, великі, поважні, чисті й мовчазні, допитливо збоку вдивляються в сина, бояться, не розуміють, вишукують.

А Руді сміється, любовно обнімає й мамуню за плечі, радісно цілує й нітрошки не нагадує хорого. лице свіже, свіжіше, ніж уперед, очі ясні, чисті, одверті, тільки бризкають, вихлюпують переповненою, затримуваною, лукавою радістю. Трудно йому стримувати, от-от переллється через край і розкриється вся тайна. Але ні, мовчить Руді, регоче, обнімає, пустує, фальшиво висвистує губами легковажні мелодії, з підскоком шкандибає, кудовчить волосся й уперто, щасливо мовчить.

Ніщо його не зачіпає, не тривожить, ніщо не може пригасити дивне палахкотіння цієї радості.

На столі в нього купа газет. І газети, і радіо, і екран — усі криком кричать про грізні, величезні події, що назрівають у надрах людськості. Блискавки великих бур синіми загравами прорізують густу, пересичену атмосферу земної планети. Пів-землі на півземлі Схід на Захід, розколоте людство наставило груди на груди. В повітрі за хвилину пролітає круг землі тисячі радіокриків, зойків, наказів, алярмів. Тисячі велетенських лабораторій гарячкове, наввипередки виробляють газ «маюн», страшну новітню зброю, яка може за кілька хвилин покласти смертним потоком тисячі живих істот. Величезні повітряні флоти озброєні «маюном», готові щохвилини хмарами майнути в небо, сповнити його мертвячою трутою й разом із ворогом попадати на землю мертвими купами. Мітла смерті занесена над людством.

А доктор Рудольф сяє голими одвертими очима, подібними до мокрих шибок на вікнах, і сміється собі тріпотливими куточками уст.

Союз Східних Азіатсько-Африканських Держав одкинув постанови Паризького Конгресу. Одкинув із таким брутальним викликом, який не допускає без пониження гідності західних держав нових переговорів. Азія, Африка й Австралія нахабно заявили претензію на гегемонію над землею. Європа й Америка цей пантеон вищої людської цивілізації, повинні підпасти під залежність од одсталої, напівварварської частини земної кулі. Людство стоїть перед загрозою одкиду на цілі століття назад. Жовто-чорна раса простягає свою дикунську руку до горла білої раси. Старий великий. Захід повинен іще раз стати на оборону людськості, скувати злочинну жовто-чорну руку в кайдани істини, права й культури. Захід повинен покласти край розбратові серед людства і встромити на віки вічні в груди землі прапор єдності й вічного миру. Перемога Сходу е перемога смерті.

А доктор Рудольф безжурно перегортає кричущі аркуші газет і фальшиво видмухує крізь верхню губу грайливий мотив маленької біскаї.

Захід хвилюється, колотиться в середині себе. Людські хвилі набігають одна на одну, з ревом і люттю стикаються, піняться, знову розбігаються. Робітничі маси порозколювалися ва ворожі табори. Мільйонові демонстрації за війну, проти війни, конгреси, конференції, маніфести, відозви, бійки. Державні апарати в скаженій напрузі тримають рамці велетенських механізмів, де страшним темпом гуркочуть розігнані сили їхні. Одного дня не видержать — і на друзки, на черепки, на порох розлетиться культурний світ, загинувши під руїнами й залившися власною кров'ю.

А доктор Рудольф весело-радісно чучверить і загрібає підпалене каштанове волосся розчепіреними пальцями й мокро сяє внутрішнім лукавим захватом очей.

І тільки раз перестає посміхатись і сяяти. Болюче зморщивши брови, він мовчки читає нову сенсацію.

Інаракісти висадили в повітря лондонську біржу. Загинуло тисячі мирних людей. Вибух був такої страшної сили, що на кілька кілометрів навкруги повисипалися з вікон шибки. У вікно одного помешкання (півкілометра від місця вибуху) влетіла в кімнату відірвана голова жінки, вбивши дівчинку.

Доктор Рудольф схоплюється й швидко ходить по хаті, обхопивши голову обома руками і з стражданням прицмокуючи язиком:

— Тьа! Тьа!.

Але радість помалу проступає знову, розгладжує покривлені уста, наморщене болючими горбиками чоло, знову вогко проміниться з очей. І доктор Рудольф знову ходить по саду, оілядаючи небо, хмари, аероплани, дерева, будинки хазяйським, задоволеним, радісним поглядом, то лежить десь на траві, примруживши до сонця очі й завмерши в тонкій, волосяній посмішці.

Часом тут находить його Труда. Вона ходить непевно, помалу, без колишньої недбалості. Вона схудла, на щоках западини, темніють під очима руді круги, а в очах до такої міри виразно нема колишньої іронії до всього, що порядні люди шанують, що хочеться її ніжно ніжно пожаліти.

Ллє доктор Рудольф не жаліє. Тільки любовно, так само, як хмари, аероплани й дерева, обводить очима змарніле смугляве личко з синьою родинкою коло вуха й з тихим сміхом одмов-чується на запитання Труди — чи правда, що він дав зарік постити сорок день і сорок ночей. На думку Труди, всякі подібні примітивні способи самогубства не раціональні. Коли він гадає так знищити себе, то вона йому радить не затягати часу й вибрати доцільніший спосіб.

І Труда злегка червоніє. Але доктор Руді сміється, дякує за пораду й весело шкандибає собі додому.

Іноді він зустрічає й принцесу Елізу. Вона тепер чогось часто гуляє по саду, заходячи іноді навіть до оранжереї. Але тепер доктор Рудольф не щулиться, не стискується винуватим соромом, а ясно, радісно, одверто дивиться на матово-біле, погордливо-величне, обрамлене червоними крилами лице й любовно, радісно посміхається так само, як до Иоганна, матері, Труди. Він поштиво, низько вклоняється принцесі, але не хапається пробігти повз неї.

І Фріц іноді з за кущів бачить, як принцеса Еліза озирається на шкандибаючу постать із непокритою, розкудовченою головою, і в похмурених очах її проходить не то здивування, не то гнів, не то тривога.

***

В небі — сонячна пожежа, на землі — пекуча з роззявленим ротом, із млосною застиглістю спека. Сад знеможено куняє. Пісок на доріжках, лави, шибки на вікнах, східці на терасу — все гаряче. До металічних ручок дверей не можна торкнутись.

Доктор Рудольф, молитовно, щасливо підвівши лице до сонця, розхриставши до нього спітнілі груди, мружачись і блаженно посміхаючись, шкандибає вулицею. Прохожі з легким здивуванням проводжають очима чудну постать із непокритою, розкудовченою головою й не зовсім звичайним усміхом. Поліцаї ліниво виймають адресову книжку й шукають адресу найближчої лікарні для душевнохорих.

Доктор Рудольф нікуди не поспішає. Коли він увіходить у центр міста, сонце заступають будинки, він перестає мружитись і оглядає світ із цілковитим задоволенням власника, який щойно вигідно закупив його. Розуміється, багато в маєтку негодящого, смішного, шкідливого, але загалом усе досить добре. І небо, і спека, і трамваї, і пітні, заклопотані, потомлені люди. З уст його не сходить вибачлива, любовно-іронічна, волосяна посмішечка, очі з прощаючою насмішкою поглядають навкруги.

От доктор Рудольф зупиняється біля величезного, на всю стіну скла гастрономічного магазину. З покірним, тупим жахом висять униз головами темно-золотисті великі трупи риб із пороззявлюваними ротами. В тоненьких прозорих кишках лежить набите м'ясо трупів різних тварин: свиней, волів, коней, а часом і собак. Мертве тваринне м'ясо, червоне, з салом, виставлене великими купами просто так, не в кишках. І в людей, що зупиняються перед цим вікном, горлом проходить спазматичний рух ковтання. Страшенно їм смакують ці шматки тваринних трупів!

Доктор Рудольф скоса поглядає на сусідів — і жаліючий, вибачливий усміх розгортає його закручені куточки уст.

— А правда, не можна й уявити собі, що коли-небудь люди перестануть їсти трупи тварин? Е?

Сусід здивовано дивиться на вибачливо-іронічне лице чудного чоловіка, але в тій іронії така певність, така ясна любов-ність, що сусід теж посміхається:

— Може, колись і перестануть.

Доктор Рудольф кладе раптом руки на плечі сусідові, присуває до нього почервоніле від сонця й духоти лице й притишеним лукавим голосом каже:

— І не колись, а дуже швидко. Можете бути спокійні.

І відходить із тою самою певністю, прощаючою насмішкою й нехапливим виглядом хазяїна, що вийшов на огляд свого маєтку. Вражений сусід довго дивиться вслід йому й підозріло, з сумом похитує головою.

По кафе й ресторанах, внизу глибочезних вулиць, у вогких затінках барів паряться пітні, гарячі купи людських тіл. Нагріте згори двадцятьох поверхів залізо й бетон безупинно пашать теплом і випарами людей. Спалений бензин, тютюн, гас густою атмосферою стоїть, як вода в озері, в берегах кам'яного міста. Небо бозна-де, десь далеко далеко над височенними прорізами велетнів-будинків. Сонце кипить десь там, над ними, палає, клекотить, і тільки часом дивом якимсь просковзне вниз, перестрибуючи з металу на скло, така бліденька, жовтенька, недокровна смужечка. В руках розпарених, знеможе-них живих істот довгі шматки паперу, з яких вони висмоктують у себе хвилювання, тривогу, роздратування. Із склянок же вони всмоктують у себе повільними ковтками маленькі різнокольорові дози отрути й щохвилини витирають із набухлих облич лоскітливий піт.

Доктор Рудольф цю частину свого маєтку оглядає з жалем і досадою. Чекайте, чекайте, ви, нещасні самогубці!

Пошук на сайті: