М і г у е л е с (до Ганни Семенівни). Це дуже тяжка роль, сеньйоро… Я каюсь, що взяв її на себе.
Г а н н а С е м е н і в н а (витираючи сльози). Я розумію вас. Я розумію… Але ви додержте вже до кінця.
М і г у е л е с. Я не знаю, чи зможу довго… Мені хотілось зразу признатись. Я дуже каюсь, що взявся. Це дуже тяжко, сеньйоро…
Г а н н а С е м е н і в н а. Ну що ж робити? Ви бачили самі, яка вона… В неї якась думка сидить, і вона нічого не бачить і не чує. Вона ж так збожеволіє… Принесіть уже таку жертву. Хай вона навіть розсердяться на вас. Що ж робити?
М і г у е л е с. Я на це готовий… Але я не думав, що це так трудно буде…
Г а н н а С е м е н і в н а. Ну, якось уже…
Виходить Рита одягнена.
Р и т а (піднято говорить). Ну, я можу… (Зо нею виходить Карній, лице сіре, стомлене, тупо – суворе). Корнію! Ти ж пам’ятаєш своє слово: ти нікуди не підеш. Чуєш?
К о р н і й. Я сказав. Рито, що нікуди не піду. Я сказав, і вже.
Р и т а (до Ганни Семенівни). Мамо, ви мусите мені дати обіцяння, що Корній до мого приходу нікуди не піде…
Г а н н а С е м е н і в н а (несміла). Йому б треба хоч трошки на свіже повітря пройтись…
Р и т а. Ні-ні!.. А Лесик? (Злякано дивиться на Мігуелеса. Хапливо поправляється). А наша робота? Ти мусиш вести її далі. Чуєш, Корнію?
К о р н і й. Та сказав же. Рито…
Р и т а. Я більше як сорок хвилин не буду. Мігуелес, це недалеко?..
М і г у е л е с. Недалеко.
Р и т а. Я Ані два тільки слова і зараз же назад. Я мушу тобі, Корнію, неодмінно щось сказати. Ну, я йду. (До Мігуелеса). Ходімте.
М і г у е л е с. До побачення! (Виходять).
Корній ходить в задумі по хаті.
Г а н н а С е м е н і в н а (обережно зупиняючи його). Нію!
К о р н і й. Що, мамо?
Г а н н а С е м е н і в н а. Годі журитись, сину… Не можна ж так уже…
К о р н і й. Я, мамо, не журюсь.
Г а н н а С е м е н і в н а. Ну, як же не журишся? Всю ніч і ввесь день сидите обоє, нічого не їсте… щось думаєте… Над чим там довго думати? Ну, горе, нещастя, а все ж таки журбою не поможеш йому. Дасть Бог, будуть ще діти…
К о р н і й (тихо). Ні, мамо, так більше дітей у мене не буде… А, так не буде…
Г а н н а С е м е н і в н а. Як “так”? Як же це “так” ?
К о р н і й. Так, як була… Як було… Ну, мамо, треба говорити. Зараз не треба говорити…
Г а н н а С е м е н і в н а. Та чому ж не треба? Як же то так було? Було, як у всіх людей буває. Що ти і говориш, сину?
К о р н і й (посміхаючись). Ага, от то і єсть, як у людей. От то і єсть…
Г а н н а С е м е н і в н а. Так віки було, сину.
К о р н і й (так само). Ага, от то і єсть, що віки.І От то і єсть… |
Г а н н а С е м е н і в н а (тривожно). Та що ти, сину, говориш? Може, тобі.. голова болить? |
К о р н і й. Буде, мама.. Я нічого не знаю. От і вже… Я зараз нічого не знаю… Я знаю, що єсть два… ні, три трупи в хаті.. От це я знаю…
Г а н н а С е м е н і в н а (злякано). Господи, Нію, що ти говориш?! Які трупи? Де? |
К а р н і й (посміхаючись, показує на хату Рити, на полотно й на себе). Он, он і ось… Ну, і годі, мамо. Годі… Ідіть до Лесика… Я хочу сам побути… Мені болить голова… Я хочу трохи спочити… Трохи спочити. От іменно… спочити б трохи… А там… Ну, йдіть, мамо, йдіть…
Г а н н а С е м е н і в н а. Нію… Тут хоче тебе бачити Сніжинка… Може б, ти з нею трошки пройшовся по вулиці… голова б посвіжішала. Ти ж не спав, не їв. Не можна ж так…
К о р н і й. Ні, мамо, я нікуди не піду. Я Сніжинку… Ну, що ж, я нічого не маю проти Сніжинки. Нічого…
Г а н н а С е м е н і в н а. Так я скажу їй… (Голосно кашляє, іде до веранди й одчиняє двері).
Входить С н і ж и н к а і говорить Ганні Семенівні:
— Я трохи не замерзла. Добрий вечір. Білий Медведю! (Підходить до нього).
К о р н і й. Добрий вечір… Ви були на веранді?
С н і ж и н к а. Вечір такий гарний, я собі гуляла там…
К о р н і й (пильно дивиться на обох). Не треба було цього, мама.. А, не треба… Можна було прямо прийти…
С н і ж и н к а. Я прямо й прийшла.
К о р н і й. Ну, все одно.. Тільки… негарно.
Сніжинка робить знак Ганні Семенівні, щоб та вийшла. Ганна Семенівна виходить.
С н і ж и н к а. Що з вами. Білий Медведю?
К о р н і й (просто). Хіба ви нічого не знаєте? Знаєте ж, навіщо… ці комедії? Мати думає, що ми вже побожеволіли… Сідайте, Сніжинко.
С н і ж и н к а. Сядьте й ви… Тут… на канапу…
Корній мовчки і важко сідає. Здалека чується гра на скрипці.
К о р н і й (тихо). Знов грає…
С н і ж и н к а. Це той італьянець… Він тільки вночі може грати…
К о р н і й. Так, вночі. Вночі – тихо…
С н і ж и н к а. Дуже тяжко. Медведю?
К о р н і й. Я стомлений… і порожній…
С н і ж и н к а. Порожній?
К о р н і й. Порожній, як… труп. Так мені здається. (По паузі). Я – чужий собі… Так мені здається… От так мені здається, і вже…
С н і ж и н к а. Нічого, знову будете повним… Все буде добре. Медведю… В кожному поганому єсть часточка доброго.. Ви зате можете бути тепер вільним… Як хочете, розуміється…
К о р н і й. Не знаю… Нічого, Сніжинко, не знаю…
С н і ж и н к а. Будете! В вас е сила, велика сила, вона своє візьме. Це тільки тепер… Ви стомлені, прибиті, вражені.. Потім сила проб’ється вгору… І навіть добре, що так сталось!.. Така моя думка. Медведю.
К о р н і й. Не треба. Сніжинко, не треба… Я нічого не знаю. І не треба… Потім. Все потім…
С н і ж и н к а. А я думаю, що не потім, а зараз… тепер же! Ви — не хлопчик і мусите у всяких обставинах давати собі відчит… Що за легкодухість? Люди в більших нещастях не падають духом, а вам, може, й не нещастя це, а щастя.
К о р н і й. Не говоріть так. Сніжинка.. Не треба… Негарно.
С н і ж и н к а. Через що?
К о р н і й. Я не знаю.. Негарно, і все… Так мені здається… І не в тому річ… Зовсім не в тому. Ну, помер Лесик… Ну, й помер. І вже. І горе, і жалко. Ну, і вже. Кінець, не оживе. Друге… А, друге єсть, друге.
С н і ж и н к а. Що ж друге? Рита?
Корній мовчить.
С н і ж и н к а. Рита, Медведю?
К о р н і й. Не будемо говорити, не будемо. Не треба. Щоб говорити, треба знати… Треба все знати, Сніжинко. А що ми знаємо? Що я знаю? А, от то і єсть… Я знаю, що так не можна, а як?
С н і ж и н к а. Що “так”?
К о р н і й. Так, як було… А як інакше? Хто скаже? Я? Чи Рита? О, Рита… Вона інакше не скаже.О вона не скаже… Ні-ні, вона не може сказати інакше… Ви думаєте, вона мені простить Лесика? (Чудно посміхається). О, Чорна Пантера за дітей не прощає нікому. А то вже ні… І вона права. Вона права… А я теж правий.. Хто ж винен. Сніжинко? Хто? А, от то і єсть, що хто!
С н і ж и н к а. Ви розійдетесь тепер?
К о р н і й (здивовано). Хто?
С н і ж и н к а. Ви і Рита.
К о р н і й. Як розійдемось?
С н і ж и н к а. Ну, “як”? Як звичайно розходяться.
К о р н і й. Не знаю… Я цього, власне, й не знаю… Я тепер нічого не знаю… Ох, як стомився ж я! І все таки нічого не знаю. Усе-таки. Ну, все одно. Все одно, Сніжинко… Чуєте, як грає? А тихо як… Бідна Рита! Ох, яка вона бідна! Ну, все одно… Щось буде. Побачимо…
С н і ж и н к а. Ви з нею говорили?
К о р и і й. Ні, ми нічого не говорили… Ми тільки чуємо. Розумієте, Сніжинко, як можна не говорити, а всі думки чути? Розумієте? От і ми чуємо! І я чую, і вона чує… Ну що ж. Побачимо… а що побачимо? Хто скаже? Ну, як треба. Сніжинко? Як?
С н і ж и н к а. За Риту я нічого не можу сказати. Я її не розумію… А вам скажу: ви хочете бути артистом? То мусите бути вільним. Артист не повинен мати сім’ї. Він — жрець. От і все!
К о р н і й (мовчки, не згоджуючись, хитає головою). Ні… Ні, Сніжинко…
С н і ж и н к а. Ні, так!
К о р и і й. Ні, він буде… не цілий… Не цілий… Так я чую. От чую, і вже…
С н і ж и н к а. А так цілий, коли дає себе сім’ї і має те, що хоч і ви зараз? Так цілий?
К о р н і й. Ні, і так не цілий…
С н і ж и н к а. А як же?
К о р н і й. Ага… От то і єсть, що як! Як? Я знаю? Ми перенесли це, а нового не маємо.. Форми нові треба… Це — вічне. Сніжинка.. Вічне. Тут уже… годі.. А форми не ті… От і єсть. От і душать, от і стискують… А як інакше? (Ніби до себе). Ну як, от так просто: як? Чи Рита ж зможе якось інакше? Чи схоче? Ні… А Рита й не схоче, і не зможе. От і єсть… І вже…