С н і ж и н к а. Та чого ж неодмінно Рита? Хіба ви з нею навіки зв’язані? Є другі женщини, які схочуть і зможуть. Чого ж тільки Рита?
К о р н і й. Чого Рита? Того, що… (Довго мовчить). Не знаю…
С н і ж и н к а. Ех, Білий Медведю, не Рити вам треба! Рита — для самця, а не для творця. Творець переріс самця. Ось в чому суть людини. Так-так! Людина має красу, а звір її не знає. От і все. Ви мусите звіра в собі вбити. Тоді ви дасте красу, яка в вас є. Є, мій Білий Медведю, є!.. Послухайте Сніжинки, яка найбільше чула й чує в вас цю красу. Встаньте зараз, сильний, твердий, напишіть листа Риті, й ходім зо мною. Творець мусить бути жорстоким, не всяку жалість треба допускати до себе. Ходім, Медведю! Я не говорю, щоб ви мене любили, щоб до мене йшли. Я хочу бачити вас вільним і гарним. Чуєте? Хочете, ми ніколи не будемо бачитись. Я не для себе. Хоча… хоча. Медведю, я думаю, що якби ви пішли до мене, я б дала вам все те, що вам треба, те нове, що ви хочете й не знаєте. Медведю, дорогий. Білий. (Стає на коліна перед ним). Послухайтесь Сніжинки. Вона вам хоче тільки краси, тільки краси. Медведю, ходім? Га?
К о р н і й. Сніжинко, Сніжинко, не треба, не зараз… Не треба.
С н і ж и н к а (рішуче). Скажіть, ви любите Риту? Любите?
К о р н і й. Я не знаю. Сніжинко, не знаю…
С н і ж и н к а. Ну, скажіть, ви, очевидно, чуєте таку зв’язь з нею, що не можете порвати? Так?
К о р н і й. Не знаю ж. Сніжинко! Я чую тільки, що… що… порвалось щось. А що? Не знаю… Може, вона знає?
С н і ж и н к а. А вона це чує? Чує?
К о р н і й. І вона чує… А може, й не чує… Може, й я нічого не чую… Не знаю. Сніжинко. Не треба, не зараз… Потім. Все потім… Там ще Лесик.
С н і ж и н к а. Лесика вже немає. Зв’язь порвано.
К о р н і й. Не знаю… Може, й порвано. Може, це й єсть…
С н і ж и н к а (благаючи). Бідний Медведю, ходім зо мною! Ходім, Медведю… Ходім зараз, я боюсь за вас… Я боюсь. Пантера дужа… Вона не пустить вас…
К о р н і й. Ні, я не боюсь… нікого, а тільки… себе. От іменно себе.
С н і ж и н к а. Медведю, Білий прекрасний…
Розчиняються двері в коридор, і хутко входить Рита. Забачивши
Сніжинку, яка раптово підвелася, зупиняється і якийсь мент не може
нічого сказати. Нарешті важко, трудно дихаючи, тихо і хрипло говорить:
— Я так і знала… (Помалу йде до них. До Корпія). Так, значить, для цього виманили з дому?
К о р н і й (спокійно, тихо). Я нічого. Рито, не знаю…
Р и т а (до Сніжинки. Ледве чутно). Що вам треба тут?
С н і ж и н к а (гордо). Я прийшла не до вас!
Р и т а. Ви знаєте, що там? (Показує на свою хату).
С н і ж и н к а. Знаю. Там лежить мертвим те, що в’язало вас обох.
Р и т а. А-а… А ви прийшли нову зв’язь зробити?
С н і ж и н к а. Я прийшла од всяких зв’язів увільнити Білого Медведя!
Р и т а. Та-ак? (Чудно посміхаючись). Але Білий Медвідь зв’язаний з Чорною Пантерою, ви це знаєте?
К о р н і й. А, лишіть це?.. Іди, Рито, до себе…
Р и т а. Я в себе. Може, комусь іншому треба йти до себе.
С н і ж и н к а. Я піду зараз, не бійтеся. Білий Медведю, ви хотіли трохи прогулятися? Ходім разом.
Р и т а. Білий Медвідь, добродійко, нікуди не піде!
К о р н і й. А, Рито, ну навіщо так? Схочу й піду… У мене голова болить, я трохи пройдуся.
Р и т а (сильно). Ні, ти не підеш! Чуєш?
К о р н і й. Я піду, і вже… От і єсть… (Хоче йти одягатись).
Р и т а (якийсь мент мовчить, раптом кидається до нього, хапає за руку і благаючим голосом говорить). Нію, останься… Завтра підеш, куди схочеш… Куди схочеш і з ким схочеш… Сьогодні зостанься, прошу… Нію!
К о р н і й. Я на півгодини… У мене голова болить.
Р и т а. Завтра… Сьогодні зостанься… Останній вечір. Я розумію все… Чуєш? Зроби те, що останній раз прохаю…
К о р н і й (вагається). Я на десять хвилин…
Р и т а. Завтра, завтра.
С н і ж и н к а. Ви йдете. Медведю?
К о р н і й. Ні, Сніжинко, я, мабуть, зостанусь.
Р и т а (люто до неї). Добродійко!..
С н і ж и н к а (виходячи). До завтра Медведю.
Р и т а (спалахуючи). Так от чого вони виманили мене! А-а!
К о р н і й. Ах, Рито, ти знов! Я стомився, мені голова болить… Я не можу цих криків… Пусти мене трохи пройтись, я сам піду… Я не можу… Я мушу вийти.
Р и т а. Ні, ти не підеш… Ти не підеш… Чуєш? (Бачачи, що Карній хоче йти до пальта, вона знов хапає його за руку). Ні! Не ходи…
К о р н і й (рішуче). Пусти! Я не можу так… Це насильство…
Р и т а. Ну, я прошу тебе, благаю!
К о р н і й (рішуче). Ні. Я хочу піти й піду… От і вже. Пусти.
Р и т а. До Сніжинки?
К о р н і й. То моє діло. От і єсть. Іду, куди хочу. Веліть мені ніхто не може. І вже. Пусти.
Р и т а (придушено). Я благаю тебе, не велю, а молю, благаю.
К о р н і й. Це все одно… Я хочу піти пройтись…
Р и т а (чудно зазираючи йому в лице). Ти інакше вже став говорити… Інакше.
К о р н і й. Я говорю, як говорю… Пусти ж…
Р и т а. А як писав мене і Лесика, так не говорив. Ой, так ти не говорив… (Стріпнувшись). Корнію, не ходи! Не ходи, чуєш? Я все для тебе зроблю… Слухай, хочеш писати мене з Лесиком? Хочеш? Я візьму його, й ти будеш писати. Тепер добре буде, в мене, напевно, є ще більше “рисочок” Ні-ні, я не сміюсь, я серйозно. Ось подивись в моє лице… Ну, подивись же… Правда, є?
К о р н і й. А, Рито, лиши… Не хочу я… Пізно! Рита. Не пізно! Чому пізно? Що він — мертвий? То нічого, нічого. Зате в мені більше виразу буде…
Корвій неймовірно дивиться на неї і проти волі
вдивляється лице їй.
Р и т а. Хочеш? Хочеш? Я покладу його на те саме місце і схилюсь над ним… А ти будеш кінчати. І завтра, і післязавтра: ми не дамо його, поки не скінчимо… Всю ніч, весь день будемо робити… Ти мусиш скінчить… Ти не віриш мені? Я правду говорю. Я хочу все тобі віддать, все, все… Все для мистецтва: сім’я, труп дитини, мій одчай — все йому… Я не сміюсь, Нію, не сміюсь,я правду говорю, я вже вірю, що треба нову форму сім’ї цілком нову. І до Мулена, як хочеш, тепер піду. Я все буду робить уже… Хочеш, хочеш?
К о р н і й (машинально ступає кілька кроків зад не зводячи очей з її лиця). Пізно, Рито… пізно.
Р и т а. Чого пізно, чого пізно? Ти встигнеш. Ті ки зараз же почнеш, зараз… Я зараз візьму Лесика, ти бери палітру, фарби. Добре? Добре?
К о р н і й. У тебе зараз чудний вираз лиця.
Р и т а. Нічого, я буду дивитись на Лесика, і буд добрий… Буде чудовий вираз лиця. Я не сміюсь, я сміюсь… Я вже вірю…
К о р н і й. Ти чудна. Рито, я не вірю тобі…
Р и т а. Чому? Чому? Говорю правду. Я тільки схвильована. Нерви підняті, ми ж так багато за цю добу пережили… Нічого, Нію. Я йду за Лесиком… Бери фарби,бери!
К о р н і й (вдивляється їй в лице, поглядає на полотно, оживляється). Ну, добре… Не кажи мамі…
Р и т а. Ні-ні, я скажу; що ми тут посидимо. Я скажу… Я зараз… (Вибігає, опасливо озираючись на нього).
Корній підходить до полотна, скидає запону і вдивляється.
Потім бере з стану палітру, фарби, готує їх, нетерпляче поглядає на двері.
Р и т а (хутко входить з трупом дитини). Мама спить. Вона стомилась і заснула біля столу. Вона не чула. Ми двері замкнемо… Ми замкнемо всі двері й будемо малювати. Правда? Тепер все інакше буде. Все, все.. Ось тут Лесик. Лежи, Лесику, лежи, тато буде тебе і сати, він зніме з тебе вічне… Лежи, мій білий… О, ти білий тепер зовсім… Тепер блідість твоя зовсім чудова… Тепер тато буде з нас задоволений. Так я поклала, Нію? Так?
К о р н і й (борючись між тривогою й артистичним чуттям). Так-так… Тільки, Рита.. Це якось ве так все-таки… Трошки вправо. (Береться за голову). Ах, якось мені…
Р и т а. Нічого, нічого!.. Ти тільки почни, подивись на нас, і все пройде, все забудеш. І я забуду, я ввійду в себе. Ось, дивись, зараз, ось я тільки сяду і схилюсь над Лесиком. Він тепер цілком тихо лежить, він уже не буде плакати… 0-о!! (Лице їй кривить судорога муки, але вона перемагає себе). От так, правда? Добре тепер?
К о р н і й. Трошки нижче… Ще… так… (Вдивляється, захоплюється, починає писати).
Рита чудно позирає ва нього, іноді раптом посміхаючись
й зараз же ховаючи посмішку.
К о р н і й. Сьогодні в тебе, Рито, не такий вираз лиця… А, Боже… Зовсім не те на ньому.
Р и т а. Пиши, пиши… Те саме, що треба… Я стомлена…