К о р н і й. Нічого. Дай мені спокій.
Чути плач двтивв.
Рига схоплюється й вибігає.
Корній ходить по хаті, кудовчить волосся. Через якийсь час
Рита з дитиною на руках виходить в ательє, за нею Ганна Семенівиа.
К о р н і й (хутко підходячи до Рити, яка сідає на канапі). Ну що, як? Чого він плакав? Леську! Ти чого плакав, га? Ти чого плакав, медвежа моє біленьке, га? Який він став… Болить, га? Посміхається… Ах ти ж моє, дитинча хороше… (Зворушений сідає й дивиться на сина).
Г а н н а С е м е н і в н а (обережно милуючи по голові Корнія). Сину! Тільки не сердься… Ну, подумай сам, чим же ця крихточка винна, га? І хіба ж таки вона не дороппа за шматок того, прости мені, рядна? Синочку, продай…
К о р н і й. Мамо… (Кудовчить волосся). Ви, мамо, бачите, все судите по-своєму… А я по-своєму. От і єсть… О…
Р и т а (нахиляючись до дитини). Лесику, скажи татові, що він тебе не любить… Скажи йому, що він безсердечний, жорстокий…
К о р н і й. Ну, от маєш… Та ти подумай же, як я можу це зробити? Ну? Так зразу… На, трах, продав, нема нічого, порожній весь.
Р и т а. Ти не порожній… Ти знов будеш. Син — один, а полотен ти можеш написати багато… Це ж, Нію, один жах і егоїзм, що ти навіть вагаєшся… Ну подивись на нього, невже ти можеш допустити, щоб це твоє живе, рідне тобі творіння погибло?.. Це ж ти, частина тебе. І ти оддаси за те мертве рядно? Нію!
К о р н і й. Ну, це ти… То не мертве… І то частина мене… А, Боже, Боже!
Г а н н а С е м е н і в н а. Синочку, ось утрьох благаємо тебе… Хіба ж тобі таки так важко? Ну, подумай же хоч сам: шматок полотна, фарби — і живе творіння, дитина твоя…
Р и т а (підносячи Лесика до Корпія). Обніми тата, попрохай його, Лесику, попрохай… Потягни за вуса… Посміхнись до нього… Дивись, як він посміхається до тебе, якби він знав, що ти присуджуєш його на смерть!
К о р н і й. Ну що ти їм скажеш! Видумали собі смерть, і маєш… “На смерть”. Яка смерть? Ніякої смерті нема й не буде! Правда, моє медвежатко? Правда, моє дитинча хороше? Ніякої смерті, будеш вели-и-кий, великий, виростеш, будеш малювати… Посміхається… Будеш? Га? Як слабенько кривить губки… Змінився все-таки. От рисочка нова… Не дам, не дам тобі, моє бідне, померти… Мій Лесик не помре, ні-ні, тато не дасть. Правда? Тато такий великий, його Медведем звуть, він нікому, навіть смерті, Лесика не дасть. От маєш… причепилась до мого хлопчика… Вимучила його, малюсінького, беззахисного… Он рисочки нові йому намалювала… Зовсім нові… (Пильно вдивляється й далі говорить уже неуважніше, майже машинально). Рисочки цілком інші. От одна… І губки… І носик… Бідного хлопчика. (Озирає схилену Риту й Лесика). І у мами…
Рита подивляється на Ганну Семенівну,
яка одповідае їй підбадьорюючим, задоволеним поглядом і хитанням голови.
К о р н і й. Зовсім нові рисочки… І не такі… не такі… Гм! Зовсім не такі… а… Ну да… От тут… Безумовної (Схоплюється й біжить до полотна, піднімає покривало й дивиться).
Р и т а (стрепенувшись, перекидається повним одчаю поглядом з Ганною Семенівною). Корнію!!.
К о р н і й. Зараз, зараз… Я одну хвилиночку. Одну хвилиночку… Моментально… Так-так… Зовсім не так… Зараз, зараз… (Хапливо бере з столу палітру й щіточку). Зовсім не так… Зараз, голубко, зараз… Ми все це зробимо… я тільки… Все буде добре… (Поспішно мішає . фарби. Біжить до Лесика, вдивляється, одмахуючись од Ганни Семенівни й Рити, які тягнуть його).
Р и т а. Корнію!!! Я тобі говорю, схаменись!
Г а н н а С е м е н і в н а. Сину! Та зглянься ж ти, хіба ж тепер час?..
К о р н і й. Зараз, зараз… Ну, хвилиночку… Моментально… Отут… Ну, безумовно. Ах, зовсім це не те!.. (Біжить до полотна, зупиняється, дивиться з одчаєм). Не теї Зовсім не теї Все к чорту! (Кудовчить волосся).
Р и т а. Корнію! Іди сюди.
К о р н і й. Ах, дайте мені спокій! Ну що там? Ну, не можна ж так! Ну, добре, я знаю, Лесик хворий… Дайте ж мені… Не можна ж так! (Одходить од полотна, вдивляється. Біжить до дитини).
Р и т а (сильно хапає його, притягує до дитини). Це хто? Говори!
К о р н і й (здивовано). Що ти. Рито?
Р и т а. Я тебе питаю, хто це? Син твій?
К о р н і й. Рито!
Р и т а (беручи його руку, прикладає до лиця дитини). Чуєш?
Дитина починає, плакати.
К о р н і й. Ти йому боляче зробила!
Р и т а (жагуче, гнівно). Ні, ти йому боляче робиш! Ти його вбиваєш. Чуєш ти? Дитина помре. Помре! Але я тебе загризу тоді! Задушу власними руками! Май це на увазі.
К о р н і й (в одчаю). Рито. Рито… От єсть… Ну, добре, ну, заспокойся, я подумаю… (Дитина плаче). Тш-ш… Цить, Лесику, цить, мій малесенький… Все буде добре… Все… все… (Чмокає, дитина змовкає. Карній понуро задумується, дивлячись на нього).
Г а н н а С е м е н і в н а. Сину! Ну, хіба ж таки можна бути таким? Ну, нехай собі там малюєш, але ж де ж таки видано, щоб рідну дитину зневажати через те, що… мистецтво… Мистецтво, сину, не дасть тобі того, що жива людина.
Р и т а. Корнію. Говори: продаєш?
Корній глибоко зітхає. Мовчить. Тихо робить рукою дитині забавку.
Р и т а. Корнію!..
К о р н і й (знову зітхає. Стає на коліна перед дитиною й з любов’ю дивиться на неї). Не знаю… Підожди трохи.
Р и т а. Не можна ждати. Сьогодні ж треба…
Стук у двері, і зараз же входить С н і ж и н к а.
Немов схаменувшись, у порога зупиняється.
С н і ж и н к а. Ах, вибачайте, я думала…
Р и т а (раптом дико й люто схопившись, робить рух. неначе збирається стрибнути на неї. Різко). Вам чого?
Корній встає й озирається.
С н і ж и н к а (здивовано посміхається). Що з вами? Ви, дійсно, як пантера, готові кинутись на мене. Я прийшла на хвилинку спитати: чи Білий Медвідь виїжджає, бо тоді ательє хоче взяти Клара. Але я бачу… (З посмішкою повертається йти).
К о р н і й. Моє ательє?
Р и т а. Клара може брати. Ми їдемо.
К о р н і й (здивовано). От маєш! Моє ательє… З якої речі? От єсть!
Р и т а. Ти ж не будеш лишати його за собою.
К о р н і й. А, Боже… (Кудовчить волосся). Та хіба… Та я не знаю, чи ми поїдемо ще. Я не знаю. От! (До Сніжинки). Хай Клара не сподівається.
С н і ж н и к а. А я вже думала…
Р и т а. Клара може сподіватись. Так і скажіть їй.
К о р н і й. А, Рито, так же не можна… Ательє моє, я в ньому роблю… А, маєш… Чи поїду, чи ні, а ательє… (До Сніжинки). Хай шукає інше. От єсть…
Р и т а (чітко і глухо). Так?
К о р н і й. Безумовно… Що ти за мене, справді, той… Я сам знаю… Я за тебе не рішаю…
С н і ж и н к а. Так я й скажу. (З посмішкою граціозно вислизає з кімнати).
Р и т а. Так, значить, ти не продаєш картини?! Корпію! Гляди! Продаєш чи ні?
К о р н і й. Рито… Не можна ж так зразу.
Р и т а. Ні, тільки зразу! Ні?.. Ні?.. (Дрижить вся). Добре… (Кладе дитину на канапу). Візьміть, мамо, Лесика. (До Корпія). Чудесно. Тобі, розуміється, більше хотілося б з цією проституткою…
К о р н і й (скривившись). Рито, Рито…
Р и т а. А що? Ні? Всякій проститутці сім’я гидка… Ну, добре!.. (Біжить до стіни, здіймає пальто, капелюх, одягається). Тебе душить сім’я? Тобі дорогше полотно і Сніжинка? Так? Ти думаєш, що я буду твій “очаг” берегти? На, маєш, я тобі тепер покажу! Слухай, от тобі заявляю: ти не хочеш піддержувати сім’ї, і я не хочу. Ти живеш для себе, і я буду. Хай Лесик помирає, мені все одно. Я не можу сидіти над ним і дивитись на те, як він гине. Я буду теж жить. Поки ти не згодишся продати картини, ти мене не побачиш в сім’ї. Чуєш?
Г а н н а С е м е н і в н а (тривожно). Рито, що ви таке задумали?
Р и т а. Мамо! Я говорю серйозно. Хочете — бережіть Лесика, хочете — ні, я тепер пальцем не вдарю, хоч би зі мною… (Люто зціплює зуби. До Корпія). Ти продаєш картину? Говори!
К о р н і й (уперто). Рито, не безумствуй.
Р и т а. Ні?! Я тебе питаю: ні?
К о р н і й (на злість уперто). Ні!
Р и т а. Ну, так прощай!! (Вибігає).
Г а н н а С е м е н і в н а. Рито!! Господи, що ж це діється? Сину, ради Бога, що ти робиш?! (Дитина починає плакати).
К о р н і й (стає на коліна й починає потішати її, цмокаючи і примовляючи). Цить, моє хороше, цить, дитинко, цить, хлопчик мій білесенький. Мама твоя — дика, безумна, але вона вернеться.
Г а н н а С е м е н і в н а. Сину! Скажи ж, що ти собі думаєш?