— Дуже приємно!
Дивишся, за місяць-півтора вже це «дуже приємно» говориш іншому товаришеві.
Редакторами «Селянської правди» довший час були товариші, які, приїхавши до Харкова, чекали призначення на роботу.
— Попрацюйте в «Селянській правді», доки підберемо вам відповідну роботу!
Часто й густо редакторство в «Селянській правді» — то була робота за сумісництвом.
Газета виходила тричі на тиждень. Отож і було, як правило:
— Ви робіть, а я забіжу перегляну!
— А передова?
— І передову напишіть!
— А про що?
— Пишіть про кооперацію!
— Та минулого разу писали про кооперацію!
— Нічого, нічого! Не пошкодить! Пишіть про кооперацію!
Обов'язково, було, редактор забіжить переглянути передову.
— Добре написано, дуже добре! Тільки кінця нема!
— Як нема?
— У кінці додайте: «А через те давайте хліб і коні для Червоної Армії!»
Писалася передова про міжнародне становище, про культосвітню на селі роботу, все дно кінець додавався обов'язково:
«А через те давайте хліб і коні для Червоної Армії».
— Та якось воно тут вроді…
— Нічого, нічого! Добра якась душа прочитає та, дивись, іще раз вивезе хліба на продпункт! Друковане слово — воно своє робить!
Був і такий редактор.
— Товаришу редакторе! Коли буде передова?
— А газета хіба виходить? — запитує редактор.
— Не виходить, бо нема передової!
— А раз не виходить, так навіщо ж передова? За дванадцять років безперервної технічної роботи в апараті редакційному було всього!
Проте з яким захопленням згадуються ці роки! Стінних газет тоді в наших редакціях не було. От я взяв та й написав усмішку «для внутрішнього вжитку» про справи редакційні. Про всілякі такі курйозні, більш-менш типові явища в редакційній нашій роботі, про чудернацькі вчинки різних редакційних співробітників-диваків (а де ж їх, скажіть, нема?!). Сміху було, хоч лопатами вигортай! Але це мене і згубило! Уже редактори почали:
— Ви вмієте, та не хочете!
— От на таку тему треба фейлетона! Розумієте, треба!
— Та не вийде в мене!
— А ви спробуйте! Про редакційні справи ж вийшло! Напишіть!
Почав писати.
Іноді виходило, іноді не виходило…
Згодом почало частіше «виходити», ніж «не виходити».
Почалося частіше братися за Гоголя, за Щедріна і за Чехова…
Читав, думав: «Чому смішно? Звідки сміх?»
Діставав словники, збірники приказок… і т. д., і т. ін.
І прислухався. Прислухався і в трамваях, і на базарах, і по ярмарках, і по поїздах, — чому сміються, чого так весело?… І записував.
Чому я про все це пишу?
Ми ж з вами бесідуємо про те, як я починав свою роботу в українській сатирико-гумористичній літературі. Я не можу вам сказати, чи всі так починають і чи взагалі так слід починати.
Я не маю сумніву в тому, що тепер, коли ми маємо інститути літератури, інститути та факультети журналістики нашій молоді буде значно легше починати, ніж було нам.
Те, до чого доводилося доходити навпомацки, не маючи й отакусінького під собою теоретичного грунту, те для наших молодих товаришів буде висвітлене у вишах.
Буде основа, на якій уже вишиватимуться візерунки.
А ми — самі снували, самі й вишивали.
IV
— Розмови розмовами, а як же все-таки пишуться фейлетони? Як?
А давайте я вас запитаю:
— Чому один письменник пише романи, другий — вірші, третій — драми, комедії і т. д., і т. ін.?
Є, розуміється, письменники, що можуть і те, й те, й те, а втім, один із жанрів у нього виходить краще, ніж інший.
Пише, приміром, чудесні ліричні пісні поет-сатирик наш Сергій Воскрекасенко, але в сатиричних своїх віршах він і сильніший, і плідніщий.
Силу-силенну таких прикладів можна навести.
Я не кажу, що людина народжується з якимись там сатиричними чи гумористичними «гвинтиками» в голові, але кожна людина має до чогось певного більший потяг, більше покликання, ніж до іншого.
А коли в людини є потяг чи покликання, приміром, до сатири, до гумору, вона ними, — сатирою та гумором, — більше й цікавиться, більше вивчає класиків сатири та гумору, народну сатиру та гумор, стежить за новими явищами в сатиричній та гумористичній літературі, тим самим задовольняючи своє до них покликання, а разом з тим виховує, збагачує, розвиває власні зерна сатири та гумору. Кінець кінцем сатира та гумор робляться справою її життя, її фахом, коли мова йде про літературу.
Розуміється, що все це розвивається не само по собі, а в загальному процесі розвитку нашої літератури і взагалі культурного нашого життя.
М. Є. Салтиков-Щедрін писав, як ви знаєте:
«Література знає такі людські дії, які мають у собі певну міру загадковості і щодо яких публіка ще не з'ясувала, порочні вони чи доброчесні. Філософи пишуть, з метою пояснити ці дії, цілі трактати; романісти беруть їх за основу багатотомних творів; сатирики роблять ту саму справу, закликаючи на допомогу зброю сміху. Ця зброя дуже сильна, бо ніщо так не збентежує порок, як свідомість того, що його вже викрито і що з приводу нього вже залунав сміх»[1][1].
— Ну, правильно, — ви своєї. — І потяг, і покликання до сатири та до гумору в нас єсть, і познайомилися ми з народною сатирою та з гумором, читали класиків, стежимо за новими явищами в сатиричній та гумористичній літературі і навіть, бажаючи працювати в літературі, закликали для цього на допомогу зброю сміху! Все зробили! А все ж таки — як писати фейлетони? Як писати гуморески?
Я можу вам розповісти, як, як мені відомо, пишуть чи писали інші письменники, з трудом можу розказати на окремих роботах-прикладах, як я їх сам писав, але як взагалі писати, не знаю і порадити нічого не можу!
Ви гадаєте, що я не цікавився колись, не допитувався, як писати? Допитувався! Але, на жаль, ніхто нічого певного мені не сказав.
— Як ви пишете? — питав я.
— А так: пишу, та й уже!
[1][1]Н. Щедрин (М. Е. Салтыков), О литературе, М., Гослитиздат, 1952, стор. 591. (Авт.).
Один із відомих письменників-сатириконців (був до революції в Петербурзі журнал «Сатирикон») писав, кажуть, так: сідає за стіл, перед ним чотири смуги паперу, на кожній лежить авторучка, він на одну тему пише чотири варіації гуморески і кожну варіацію окремою ручкою. Несе ці чотири варіації до редакції і читає редакторові. Редактор дуже часто запитував, кажуть, письменника:
— А п'ятої варіації у вас нема?
Я не думаю, щоб твір дуже вже залежав од авторучки та від паперу.
Колись до мене завітав був народний художник СРСР Анатолій Галактіонович Петрицький. Сиділи ми, гомоніли, курили. Анатолій Галактіонович одірвав од коробки з-під цигарок кришку, взяв навпівспаленого сірничка, вмокнув сірничка в чорнило, сидить і дряпає, так собі — між іншим, сірничком по картону. А вийшов чудесний портрет.
Крім, отже, матеріалу, ще щось, очевидно, для художнього твору треба.
Якось улітку ми жили з одним нашим талановитим поетом в мальовничому селі на Полтавщині, над рікою над Сулою. Поет працював над перекладами з Пушкіна. А я милувався з нашого поета. Як поет працював? Він одразу, що називається, «з маху» з російської мови без єдиної помарочки «переписував» мовою українською цілі сторінки. Один варіант. Потім таким от способом — одразу другий варіант. Читається потім перший варіант, читається другий, з двох робиться один. Переклад готовий. Та який переклад! Можливо, що поет потім іще шліфував переклади, але того вже я не бачив, я розповідаю про те, чого був свідком сам.
Усі ж ви бачили рукописи великого Льва Толстого, читали про те, як він працював! Скільки він правив, скільки і ним самим, і для нього кожний твір було переписувано. . А потім іще правка в коректурі, коректура коректури, коректура в гранках.
Від цього хіба твори Л. М. Толстого були менш художніми? Навпаки! І хіба така кропітка над творами робота принижує велич Толстого?
Якось я запитав сина нашого українського видатного новеліста:
— Коли не секрет, розкажіть, прошу вас, як працював ваш батько?
— А чому, — відповідає син, — це секрет? Ніякий не секрет! Щоранку з батькового кабінету вигортали купи подраного паперу.
Але ж дивувалися письменникові сучасники, дивуємося ми, цілий світ дивується, як можна одним словом передати психологічний стан людини, двома-трьома словами намалювати цілу картину, а на одній-двох сторінках дати соціальний стан цілого вимученого народу!