За найкращого знавця української мови в редакції «Вістей», крім редактора, вважалася зав. інформвідділом (така була посада) Оксана X.
До неї було мене й направлено.
«Іспита» я склав блискуче і того ж дня ввечері вже працював як перекладач.
Почалася моя газетярська робота.
Було це, я ж кажу, 1921 року. У квітні.
А тепер уже 1954 рік!
А газетярська моя робота як почалася, так і досі не припиняється.
І, як по секрету вам сказати, і досі я вважаю себе «в общем и целом» за газетяра.
Працюю, значить, я собі в редакції та й працюю. Перекладаю собі та й перекладаю.
Вдачі я змалку був не сказать, щоб дуже сумної, а зовсім навпаки: по молодості сміялося весело та розложисто.
Одного разу, перекладаючи закордонні телеграми, натрапив я на якийсь курйозний факт із закордонного життя. Забув уже я, який саме. Телеграмку я переклав, а потім сам собі подумав, а чому мені не поглузувати з цього факту. Взяв я та й написав щось таке на кшталт фейлетону, чи усмішки, чи гуморески.
До речі, мені і тоді, і тепер не дуже до вподоби французьке слово «фейлетон». Пишу я це слово через те, що так заведено по газетах та по журналах, а я сам для своїх речей вигадав назву — «усмішки», і це слово я люблю куди більше, ніж слово «фейлетон»…
Хоч «фейлетон» уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово «усмішка» нашіше від «фейлетону».
…Так написав ото, значить, я усмішку про закордонний факт, приклав до перекладу телеграми і поклав на стіл Оксані X. Сиджу й поглядаю на Оксану. А працювали всі ми, і начальство (заввідділом), і підлеглі, в одній кімнаті. Прочитала Оксана переклад, читає усмішку. Починає реготатися. Схопилася і, регочучи, кудись побігла. Прибігає і показує мені редакторову резолюцію: «Надрукувати в завтрашньому номері газети…»
«Бий тебе нечиста сила!» — думаю собі. А сам, розуміється ж, радий! Ще б пак!
— А як підпишемо фейлетона? — питає Оксана.
Я беру в неї свій «твір» і підписую: «Оксана».
Таким робом перший мій фейлетон (коли можна його так назвати), надрукований у «Вістях», з'явився за підписом «Оксана».
Чому?
З цього видно, що серйозної ваги цьому фактові я не надавав і бути фейлетоністом чи взагалі письменником не гадав.
Праця в газеті мені полюбилася, кидати її я не збирався, а думав: хіба мало є працівників у газеті, — і не письменників, і не фейлетоністів, а прекрасних журналістів, без яких газета не може існувати?
«Працюватиму, — думав я собі, — а там видно буде, на що воно закандзюбиться…»
Працював я, треба вам сказати, залюбки, працював із захватом.
Зранку в редакцію приходив, вискакував на годинку, на обід і перед світом другого дня приходив додому.
Життя минало в редакції.
Був я і за перекладача, і за редактора мови, і за зав відділами, і за секретаря редакції, і за редактора журналу «Червоний перець», і за редактора літдодатків.
Не одночасово, розуміється.
А то одночасово у «Вістях» я був за редактора мови й за фейлетоніста, а в «Селянській правді» за відповідального секретаря.
Попрацювалося, — нема де правди діти!
Разом із «Вістями» видавалася і газета «Селянська правда», яка перші часи шкутильгала, бо часто мінялися редактори.
Я в «Селянській правді» працював за секретаря.
Сидиш, було, в кімнаті, заходить товариш:
— Драстуйте! Я — ваш редактор!
— Дуже приємно!
Дивишся, за місяць-півтора вже це «дуже приємно» говориш іншому товаришеві.
Редакторами «Селянської правди» довший час були товариші, які, приїхавши до Харкова, чекали призначення на роботу.
— Попрацюйте в «Селянській правді», доки підберемо вам відповідну роботу!
Часто й густо редакторство в «Селянській правді» — то була робота за сумісництвом.
Газета виходила тричі на тиждень. Отож і було, як правило:
— Ви робіть, а я забіжу перегляну!
— А передова?
— І передову напишіть!
— А про що?
— Пишіть про кооперацію!
— Та минулого разу писали про кооперацію!
— Нічого, нічого! Не пошкодить! Пишіть про кооперацію!
Обов'язково, було, редактор забіжить переглянути передову.
— Добре написано, дуже добре! Тільки кінця нема!
— Як нема?
— У кінці додайте: «А через те давайте хліб і коні для Червоної Армії!»
Писалася передова про міжнародне становище, про культосвітню на селі роботу, все дно кінець додавався обов'язково:
«А через те давайте хліб і коні для Червоної Армії».
— Та якось воно тут вроді…
— Нічого, нічого! Добра якась душа прочитає та, дивись, іще раз вивезе хліба на продпункт! Друковане слово — воно своє робить!
Був і такий редактор.
— Товаришу редакторе! Коли буде передова?
— А газета хіба виходить? — запитує редактор.
— Не виходить, бо нема передової!
— А раз не виходить, так навіщо ж передова? За дванадцять років безперервної технічної роботи в апараті редакційному було всього!
Проте з яким захопленням згадуються ці роки! Стінних газет тоді в наших редакціях не було. От я взяв та й написав усмішку «для внутрішнього вжитку» про справи редакційні. Про всілякі такі курйозні, більш-менш типові явища в редакційній нашій роботі, про чудернацькі вчинки різних редакційних співробітників-диваків (а де ж їх, скажіть, нема?!). Сміху було, хоч лопатами вигортай! Але це мене і згубило! Уже редактори почали:
— Ви вмієте, та не хочете!
— От на таку тему треба фейлетона! Розумієте, треба!
— Та не вийде в мене!
— А ви спробуйте! Про редакційні справи ж вийшло! Напишіть!
Почав писати.
Іноді виходило, іноді не виходило…
Згодом почало частіше «виходити», ніж «не виходити».
Почалося частіше братися за Гоголя, за Щедріна і за Чехова…
Читав, думав: «Чому смішно? Звідки сміх?»
Діставав словники, збірники приказок… і т. д., і т. ін.
І прислухався. Прислухався і в трамваях, і на базарах, і по ярмарках, і по поїздах, — чому сміються, чого так весело?… І записував.
Чому я про все це пишу?
Ми ж з вами бесідуємо про те, як я починав свою роботу в українській сатирико-гумористичній літературі. Я не можу вам сказати, чи всі так починають і чи взагалі так слід починати.
Я не маю сумніву в тому, що тепер, коли ми маємо інститути літератури, інститути та факультети журналістики нашій молоді буде значно легше починати, ніж було нам.
Те, до чого доводилося доходити навпомацки, не маючи й отакусінького під собою теоретичного грунту, те для наших молодих товаришів буде висвітлене у вишах.
Буде основа, на якій уже вишиватимуться візерунки.
А ми — самі снували, самі й вишивали.
IV
— Розмови розмовами, а як же все-таки пишуться фейлетони? Як?
А давайте я вас запитаю:
— Чому один письменник пише романи, другий — вірші, третій — драми, комедії і т. д., і т. ін.?
Є, розуміється, письменники, що можуть і те, й те, й те, а втім, один із жанрів у нього виходить краще, ніж інший.
Пише, приміром, чудесні ліричні пісні поет-сатирик наш Сергій Воскрекасенко, але в сатиричних своїх віршах він і сильніший, і плідніщий.
Силу-силенну таких прикладів можна навести.
Я не кажу, що людина народжується з якимись там сатиричними чи гумористичними «гвинтиками» в голові, але кожна людина має до чогось певного більший потяг, більше покликання, ніж до іншого.
А коли в людини є потяг чи покликання, приміром, до сатири, до гумору, вона ними, — сатирою та гумором, — більше й цікавиться, більше вивчає класиків сатири та гумору, народну сатиру та гумор, стежить за новими явищами в сатиричній та гумористичній літературі, тим самим задовольняючи своє до них покликання, а разом з тим виховує, збагачує, розвиває власні зерна сатири та гумору. Кінець кінцем сатира та гумор робляться справою її життя, її фахом, коли мова йде про літературу.
Розуміється, що все це розвивається не само по собі, а в загальному процесі розвитку нашої літератури і взагалі культурного нашого життя.
М. Є. Салтиков-Щедрін писав, як ви знаєте:
«Література знає такі людські дії, які мають у собі певну міру загадковості і щодо яких публіка ще не з'ясувала, порочні вони чи доброчесні. Філософи пишуть, з метою пояснити ці дії, цілі трактати; романісти беруть їх за основу багатотомних творів; сатирики роблять ту саму справу, закликаючи на допомогу зброю сміху. Ця зброя дуже сильна, бо ніщо так не збентежує порок, як свідомість того, що його вже викрито і що з приводу нього вже залунав сміх»[1][1].