– Стрiлятимеш чи рiзатимеш? – питає.
– Почекай, дай трохи вiдсапну! Вiдсапуєтесь далi…
– Ну, що ж, – каже лось, – не хочеш убивати, почвалаю я далi: я звiр, а ти мисливець, менi вiд тебе тiкати треба!
– Та полеж, – кажете ви, – вiдпочину й застрелю!
– Нi, побiжу, – я гордий! Iзсунься з мене, бо я не встану!
Пiдвiвся лось i почвалав.
Але вiн далеко не пiде, – ноги вже йому не служать, i вiд смертельного гону в нього невроз серця.
Ви пiдводитесь i стрiляєте.
Лось – мертвий, а ви поки що живий.
Тодi вже бiлуйте, солiть м'ясо, напинайте шатро, встановлюйте радiостанцiю, визначайте орiєнтири й викликайте радiограмою дружину з дiтьми.
Приїздить родина, може, ще хтось i знайомий завiтає – ну, тут уже бал i все таке iнше.
Святкуєте, доки не з'їсте всiєї солонини з лося.
Голову ви зразу ж одрубали, як трофей, щоб потiм повiсити її в кабiнетi й увесь час задаватись, що ви вбили лося.
А як дружини не викликатимете, – грузiть солонину на санки й додому.
Коли повернетесь додому, в Києвi буде вже двi лосячих голови: одна у вас, а друга в мого приятеля.
Я про неї вже згадував. Мiй приятель хотiв був подарувати менi ту голову з страшними рогами:
– Забери, – каже, – будь ласка! Трофей же який!
– А чого, – питаю, – ти сам не пишаєшся з такого трофею?
– Та куди ж я його приткну? У передпокої – в хату не ввiйдеш, в кабiнетi – теж нема де повернутися! Сама тобi голова! Забери, будь ласка, я доплачу!
1946
ДРОХВА
Як пiдете ви з хутора на гору, отуди, де колись стояв млин-вiтряк, а потiм звернете на межу, помiж пшеницями, та спуститесь тою межею трохи нiби в дiл – на шлях, що простягся з хутора В'язового до церкви, що в нiй на Покрову храм бував, так ви собi i йдiть тим шляхом далi. Минете церкву, а потiм Куликами, Куликами (це куток на селi, де всi Кулики живуть) аж за мiстечко вийдете. Вийшли ви за мiстечко й прямуйте далi. Перша дорога, праворуч, буде на Тернiвщину, а друга – далi, на Шенгерiївку.
Нi на Тернiвщину, нi на Шенгерiївку ви не звертайте, а все прямо, все прямо йдiть! Минете Халдеївщину, а там уже швидко й Дуб'яги будуть.
Од вашого хутора до Дуб'ягiв буде не бiльше, мабуть, як кiлометрiв iз вiсiм.
Щоб не сумно вам було йти, ви б могли проказувати, iдучи межею помiж пшеницями:
По ниве прохожу я узкою межой,
Поросшей кашкою и цепкой лебедой!
Так ви ж не вмiєте ще такого проказувати, бо вам iще тiльки сiм рокiв…
Проказувати ви таке вмiтимете тiльки через два роки, коли Марiя Андрiївна, старенька-старенька вчителька, яка, коли надворi i весна, i сонце, – так i тодi вона в теплу хустку кутається, бо вже вона старенька, i все, бiдна, кахикає, – навчить вас.
Так тiльки через два роки вона вам скаже:
– Оцi два рядочки, дiтки, ви менi на завтра щоб напам'ять вивчили! Оцi:
По ниве прохожу я узкою межой,
Поросшей кашкою и цепкой лебедой!
– От ви їх i вивчiть напам'ять! Усе вам тут зрозумiло? А хто знає, що тако "цепкая"?
– Я знаю, – пiдносите ви руку, всю в чорнилi.
– Ну, скажи!
– "Цепкая"… То є цiпок, так це – патериця, вродi як хлопець, вiн, а "цепкая" так це – патериця-дiвчинка, вродi як вона…
Марiя Андрiївна смiється i вiд смiху ще дужче кахикає:
– Нi, не те, не те, – каже вона, – "цепкая" це така, що дуже чiпляється!
– Чiпка, значить? – вигукуєте ви з усiма в хорi.
– Ну да, чiпка! Так "чiпка" це буде по-нашому, а "цепкая" – це по-росiйському! Розумiєте?
– Ага! – знову хором.
А на другий день ви вже впевнено проказуєте Марiї' Андрiївнi:
По нивi проходжу я вузькою межою,
Поросшей кашкою й чiпкою лободою.
– Та не "чiпкою", а "цепкой"!
– А я забув, що так треба! Так я вдруге!
– Ну, ну!
– Поросшей кашкою i…
Тут ви зупиняєтесь, думаєте трохи, потiм у думцi самi собi кажете "Ага!" й з притиском переможно кидаєте:
– I чiпкою лободою!
Марiя Андрiївна, посмiхаючись, лагiдно махає рукою:
– Сiдай!
Де тепер могилка лагiдної-лагiдної Марiї Андрiївни? Уклонився б я могилцi її, бо вона ж, було, навчить нас "О" писати: "Бублик, бублик, дiтки, пишiть! Кругленький! Оце й буде "О"! – а потiм розглядає зошити:
– Ой, хороший хлопець! Яке "О" гарне написав! I руки не дуже в чорнилi! На ось тобi – цукерка!
Хай би на її могилцi навеснi, як бузок розпускається,. хай би весь час соловейко тьохкав!
Так виходить, значить, що про "кашку" й про "цеп-кую лебеду" ви, йдучи межею помiж пшеницями, ще проказувати не вмiєте, бо ще не навчились.
Так ви волошки рвiть… Та васильки, та дзвоники, та конюшину, та ромашку! Цiлий великий-великий снiп ви тих квiтiв нарвете, а потiм березкою його зв'яжiть i несiть!
А як iще вам сумно, тодi ловiть на колосках жучка-кузьку. Вловили – й за пазуху. А як уже назбираєте кузьок аж пiвпазухи, вони там лазять, шелестять i лоскочуть вас, лоскочуть.
Вам не сумно тодi буде i ви, пiдстрибуючи, аж на Дуб'ягах опинитесь!
А на Дуб'ягах куркуль живе, що з глечика горiлку п'є.
Приходите, а в садку за столом куркулi два сидять та горiлку з глечика п'ють.
А потiм, як нап'ються, то й крикнуть:
– Даниле! Запрягай Жолудя й Горiлку в гарбу, та щоб повнiсiнька гарба сiна була! На дрохви поїдемо! А ти з нами поїдеш? – питає мене куркуль.
– Поїду, – несмiливо кажу я.
– От i добре! На гарбi сидiтимеш, конi поганятимеш! Добре?
– Добре!
– От i гаразд!
А я й питаю вусатого дядька:
– Дядьку! А що воно таке за дрохви?
– Хiба не чув?
– Не чув!
– Птиця така велика, як двi гуски вкупi! Степова! В степу плодиться! Полохлива!
– Ага!
От на гарбi й поїхали! Повна гарба сiна, та ще кругом i бур'яном обтикана! Я спереду сиджу, конi поганяю, рушницi на сiнi лежать, кошик з глечиками та з харчами.
А дядьки лежать горiлиць на гарбi й намагаються спiвати:
Вилiтали орли з-за крутої гори…
Але дотягали вони тiльки до "крутої", а на "круту гору" видертись нiяк їм не щастило, вони з "крутої" зсовувались на початок, звiдки знову "вилiтали орли".
Так усю дорогу тiльки те й робилось, що "вилiтали орли", а що з тими орлами далi було, куди вони вилiтали й чого вони вилiтали, – для мене й залишилося тодi таємницею.
Оце було моє перше полювання на дрохву!
Коли далеченько ми вже в степ од'їхали, один з дядькiв каже:
– Подивись-но, Дороше, чи не видно?
Дядько встав на гарбi, я спинив конi, i почав дядько дивитись на всi боки! Дивився вiн довго, а потiм i каже:
– Отам за ожередом нiби щось таке бовванiє! На конюшинищi! Звертай на оцю межу й прямуй на ожеред! – каже менi дядько.
Поїхали межею…
Стали бiля ожереду. Дядько вилiз на ожеред, подивився сюдн й туди, злiз, пiдiйшов до гарби:
– Єсть! – каже. – Семеро! Тiльки ж як до них пiд'їхати?
Говорили щось вони, говорили, а потiм мене почали вчити, як менi їхати.
– Ми, – кажуть, – їхатимемо та по дорозi непомiтно з гарби попадаємо й заляжемо отам у пшеницi, а ти їдь аж отуди, та, не доїздячи байрака, звертай лiворуч i об'їзди їх, дрохви, з того боку. Трохи проїдеш, а потiм завертай конi i їдь назад, трохи вже до дрохв ближче. Як доїдеш знову до байрака, вертайся назад i їдь ще ближче до них. Наганяй нiби їх на нас. Та не витикайся з гарби, щоб вони тебе не побачили! I не нокай, i не цмокай! Потихеньку їдь! Зрозумiв?
– Зрозумiв!
– Паняй!
Поїхали…
Дядьки дорогою з гарби повипадали, а я попрямував до байрака, там звернув лiворуч і поїхав. Як доїхав до конюшинища (конюшину вже було викошено) – побачив оддалiк табунець якихось великих птахiв, що паслися на конюшинищi.
Я все робив так, як казав менi дядько Дорош.
I туди їхав, i назад повертався, i знову туди повертався, все до тих птахiв наближаючись.
I дуже вже менi закортiло роздивитися їх. Особливо отого, найбiльшого, що весь час, голову високо пiдвiвши, на гарбу на мою поглядав! А з-за бур'яну погано було видко. От я встав на гарбi й визирнув через бур'ян. Як розженеться найбiльший, а за ним i всi, – знялися й полетiли. Я так i впав у гарбу! А вони полетiли не на дядькiв, а вбiк!
Пiд'їхав я до дядькiв:
– То ти їх наполохав? – питає дядько Дорош.
– Їй-бо, дядечку, нi! Я сидiв, як ви сказали, а вони чогось налякалися й знялися!