– Ох, i полохлива, ох, i сторожка птиця! – зiтхнув дядько Дорош. А другий:
– А ну їх к лихiй годинi! Пiдвертай до ожереду! Пiд'їхали ми до ожереду, витягли дядьки з гарби кошика, прослали пiд ожередом попону…
– А ти коням сiна пiдкинь! – наказав менi дядько Дорош, – та розгнуздай! Умiєш?
– Умiю!
Ну, потiм уже полювання дрохв було таке: я коники ловив, а дядьки з глечикiв у чарки наливали та закусювали. А потiм спiвали, – i пiд ожередом, i на гарбi, як додому їхали, i в садку, як додому приїхали, а я на ослонi дрiмав.
А дядько Дорош все намагався довести, що:
– Дрохва, – вона дуже полохлива птиця! Дуже полохлива! А ви кажете! Я заснув.
А дрохва таки справдi дуже полохлива i дуже сторожка птиця.
Полюють її отак, як ото ми колись iз дядьком Дорошем полювали: гарбу i воза обтикують бур'яном, гiлками з листям, а потiм, об'їздячи табуна, наганяють поволеньки на схованих охотникiв. – А найцiкавiший спосiб полювати дрохву – це пiдкрастись до табуна на пострiл i торохнуть.
Пiдкрадатися треба дуже обережно i дуже здалеку.
Забачили ви табун далеченько, так кiлометрiв на три в степу, – лягайте й починайте лiзти.
I все придивляйтесь, щоб так перелазити – од кущика травицi до кущика будякiв чи бур'янцю якогось, кураю тощо…
Лiзти найкраще на черевi, кашкета – в кишеню, голову пригнути низько до землi, бо дрохва найбiльше голови людської лякається!
Отак i пiдлазьте, пiдкрадайтеся!
То нiчого, що на другому кiлометрi вашого пiдкрадання ви вже не штанами будете лiзти i не сорочкою, а голими лiктями й голими колiньми, що на третьому кiлометрi вже з колiн i з лiктiв кров капатиме, – то нiчого, – то якраз i найсильнiшi i найпекучiшi суть моменти полювання дрохви, – нiяка благородна й велика дичина задарма не дається, а дрохва, коли це не вона, а вiн, дудак, майте на увазi, що вiн важить пуд, цiлий пуд, а смальцю з нього цiлий глечик, а вишкварок – пiвпiдситка.
Та ше майте собi на увазi, що дрохвячий смалець не тiльки для кашi, бо то вам не гусячий смалець, а то смалець дрохвячий, – вiн од бешихи сильно дуже допомагає!
От вам: пуд м'яса, глечик смальцю, пiдпiдситка вишкварок і нiякої нi у вас, нi у сусiдiв бешихи.
От що значить дрохва!
Та ще до всього цього й гордовите:
– Дрохву вбив! О!
Так що ж ви будете дивитися на якихось там три кiлометри пiдкрадання, на штани та на сорочку й на обiдранi колiна та лiктi!
Дрiбницi то все!
Не звертайте на них уваги й пiдкрадайтеся далi.
Пiдлiзти треба на пострiл, – це, значить, метрiв на п'ятдесят-шiстдесят, не бiльше!
Шрiт має бути крупний – два-три кулi, а то й картеч, бо птиця велика.
Ну, вже недалечко залишилося, метрiв з п'ятдесят!
Останнi зусилля, ще метр – i дрохви… здiймаються й летять!
Ви стрiляєте "у божий свiт, як у нову копiйку", сiдаєте, дерете натiльну сорочку i перев'язуєте колiна й лiктi!
А потiм уже потихеньку йдете додому.
I уявiть собi, що дрохви, як правило, зриваються й летять завжди саме тодi, як вам залишилось пролiзти ще тiльки не бiльше як один чи два метри.
Характер у них такий!
Ви, ясна рiч, не повiрите, але одного разу я таки вбив дрохву.
Убив, не пiдкрадаючись, а просто так – устрелив та й вже!
Невеличкий, так iз десяток, табунець дрохв, бачу, летить i сiдає на буряках…
Я бродив з рушницею в степу, полював перепiлки, а в запасi було в мене кiлька набоїв з крупним шротом.
Перезарядивши свою централку, пiшов я проти вiтру по буряках на те мiсце, де сiли дрохви.
Було це в серпнi, вiяв невеличкий вiтерець.
Бурячиння було високе й лапате, вiтерець по нiм тихенько лопотiв, я поволi й потихеньку йшов, i дрохви мене пiдпустили, бо, очевидно, шум моїх крокiв заглушало лопотіння гички. Знялися вони недалечко, метрiв за сорок, – я вистрелив, i-о, радiсть! – одна з них каменем на землю.
Пiдбiг – єсть!
Я не скажу, щоб це був дудак, на цiлий пуд вагою, це не був дудак, а скорiше – дудочка, i до пуда їй було дуже далеко.
А проте ж – дрохва! Справжня дрохва!
Додому я їхав гордий, з вокзалу до квартири йшов гордий, а як увiйшов у хату, нi на кого i не дивлюсь.
Домашнi всi питають:
– Що за птиця? А я крiзь зуби:
– Що? Дрохва! Не бачите, що?! Дiзналися родичi, знайомi, товаришi.
– Правда, що дрохву вбив?
– Убив!
– Коли ж на дрохву?
– Та заходьте, – кажу.
Пiдрахував я, скiльки на дрохву прийде, – вийшло чоловiка з двадцять. Я й кажу дружинi:
– Знаєш, – кажу, – що? Не помiстяться всi вони в нас! Оддам я дрохву, хай там приготують, а ми всi туди пiдемо та й посидимо, дрохви поїмо!
– Добре, – каже дружина, – клопоту менше! Я так i зробив. Однiс дрохву. Куди, – питаєте, – однiс? Не скажу, бо й ви туди ходитимете! Принiс дрохву та й прошу:
– Приготуйте, будь ласка, на завтра!
– Дрохва? Е, нi! На завтра не вийде, бо треба на двi доби в землю закопати, потiм – добу в оцтi вимочувати, а потiм уже смажити! На суботу якраз i вийде.
– Ну, добре! – кажу.
Сповiстiв я всiх, що дрохву їстимемо там-то й там-то, в суботу.
Зiбралися їсти ту дрохву двадцять вiсiм чоловiк.
А я ще раз кажу, що дрохвi моїй до пуда дуже далеко було!
Та й чи вистачило б для такої кумпанiї й дудака на пуд вагою?!
Поїли дрохву, з'їли ще iндичку й гуску (це вже свiйськi птахи) i салату олiв'є порцiй з п'ятнадцять з'їли, було там iще й де-воляй, i карського шашлику!
Рiзноманiтної там було, одне слово, дичини!
Вiтали всi мене з щасливим полем, кричали, щоб менi й далi не було "нi пера нi пуху", а потiм спiвали.
На ранок були вдома довгi балачки, але вже бiльше не про дрохву, а про квартиру, про дрова, про черевики для доньки.
Балачки закiнчилися сентенцiєю приблизно такого змiсту:
– Та доки ж я i взимку у лiтньому пальтi ходитиму?
– Та ти ж сама розумiєш: дрохва! Не часто вона трапляється!
– Дрохва?! – перебивають вас. – Дрохву чоловiк на зиму в теплi краї проводжає! А в декого з чоловiкiв жiнка взимку мерзне! Рiзниця! Ну, взяв би та випадково й промазав, коли вже вона така рiдкiсна птиця!
– Та я ж устрелив випадково! Хiба ж я хотiв, чи що?
– Слава богу, що не часто вона трапляється, – перебивають вас iзнову.
А вже Миколi Iвановичу, що ото дрохву вам lege аrtis* (* По-мистецькому (лат.).) готував, при зустрiчi ви кажете:
– Дрохву, значить, два днi треба в землi тримати перед тим, як смажити?
– Не менше! – одказує Микола Iванович. – Тодi вона позбавляється специфiчного, не дуже приємного запаху!
– Слухайте, – кажу, – Миколо Iвановичу! Як удруге коли-небудь принесу я вам дрохву готувати, держiть її в землi не два днi, а мiсяцiв зо два!
– Не витримає, – зогниє!
– От i добре! Не так багато я заробляю, щоб дрохви їсти.
1946
ДИКИЙ КАБАН, АБО ВЕПР
Чого воно так: коли говорять "дикий кабан" – так не страшно, а як – "вепр", так уже й мороз нiби поза спиною i волосся на головi ворушитись починає?
Воно, мабуть, саме слово "вепр" – страшнувате, – якесь таке, нiби з великими iклами й погрозливо хрокає…
– Вепр!
На Полтавщинi, недалеко славного мiста Гадяча, є село Веприк, – хоч воно i не дорослий "Вепр", а тiльки маленький, тiльки ще "Веприк", але я гадаю, що колгоспникам там, мабуть, увесь час страшно, – ану ж вiзьме малий "Веприк" та на великого "Вепра" й виросте? Що тодi?!
Найстрашнiший дикий кабан – "одинець", – це запеклий кнур-iндивiдуалiст, старий досвiдчений кнуряка, що прибивається до табуна тiльки тодi, коли свинi весiлля справляють.
Вiн тодi своїми страшними iклами розганяє кнурцiв-парубкiв, усi його рушниками перев'язують, вiн сидить, хрокає й чавкає, як колись пан-помiщик на весiллi у своїх крiпакiв, i йому, як i колишньому кнуровi-помiщиковi, належить право "першої ночi".
Дикi кнури-одинцi, що звуться ще за свої величезнi страшнi iкла – сiкачами, вигодовуються на справжнє страховидло, сильне та люте.
Собак вони своїми iклами одним ударом сiчуть, на беф-строганов, а охотник, як побачить сiкача, зразу бере на мушку або дуба, або грушу i сидить там тихий, як горличка.
А потiм уже всiм i розповiдає пiсля четвертої стопки:
– Сiкача вчора стрiляв! Iду, знаєте, очеретом, коли чую, щось сопе! Дивлюсь, а воно, як гора! Я зразу думав, що паровик обтiкаємої форми зiйшов з рейок і болотом котить. Придививсь – а воно сiкач! Я, звичайно, не розтерявся, – у лiвому стволi в мене жакан, – я його в лоб як жахну, – а вiн тiльки головою покрутив, куля одскочила та недалечко вiд мене й упала. Тiльки трохи сплющилась! Я не розгубився… А коли я взагалi розгублююсь, скажiть? Да… Я не розгубився та зразу за фiнку, та до нього! Розмахуюсь, а вiн менi й каже: