"Злiзайте, каже, дядьку, з дуба, чого ви туди залiзли?" Да… Я, звiсно…
– Стiй-стiй! Що ти буровиш? Хто каже? З якого дуба?
– Та не перебаранчай! Я до нього з фiнкою, вдарив його пiд лiву пахву, якраз проти серця! "Ага, – кричу, – попався, – кричу, – веп-п-пиррр. Не з таких, – кричу, – я, щоб сiкачiв боятись!" Та на нього верхи! Сiв верхи й держусь за гiлку! А вiн менi знову: – "Та злазьте, – каже, – дядьку, кабан у Пилипову балку побiг!" А я йому:
"Злiзай, кажеш?! Не злiзу, поки, – кричу, – не рiшу тебе тут!" А вiн менi: "Я, – каже, – веп-п-пиррр сi-сi-сi-ка-ка-ка-ч…"
Тут уже пiдходить хазяйка:
– Може б, – каже, – ви, Стратоне Стратилатовичу, прилягли трохи?
– Не злiзу! – кричить Стратон Стратилатович. Потiм уже беруть Стратона Стратилатовича пiд руки й кладуть на канапу.
А вiн i на канапi ще добиває сiкача:
– Не злiзу, – кричить, – доки не рiшу! І так-таки нiхто й не довiдався, чи злiз Стратон
Стратилатович iз страшного вепра-сiкача, чи й досi держиться за гiлку.
Сiкач – страшний звiр, так що й пiсля четвертої стопки не дуже злiзеш…
Чому ми весь час говоримо про вепра-одинця, сiкача?
Бо ми – охотники, ми люди хоробрi, i коли вже йти на дикого кабана, то йти на такого, щоб можна було чим i похвалитися, та й показати було що…
Уявiть собi на стiнi у вашому кабiнетi отакенну сiкачеву голову iз страшними зубилами-iклами!
Слава не тiльки вам, а й усьому вашому роду-племенi.
Ясна рiч, що, полюючи сiкача, можна мимохiдь з десяток менших кабанiв чи свиней настрiляти, але головна ваша мета – сiкач.
Поросят не бийте.
Убити порося – це все'дно, що встрелити на озерi каченя, що ще й у колодочки не вбилось.
Це – шокiнг для справжнього мисливця.
Сiкач, незважаючи на свою чималу вагу й короткi ноги, дуже прудко бiгає.
Розповiдав менi якось приятель-охотник, дуже досвiдчений мисливець i на птицю, i на звiра, як сiкач бiгає.
Кузьма Дем'янович – мого приятеля звуть.
– Полювали ми кумпанiєю у Баб'ячiй балцi, – почав Кузьма Дем'янович… – А Баб'яча балка пiдходить з того краю до глибоченького провалля… Понад балкою – лiс. За проваллям починається болото, поросле очеретами, а далi – рiчка. Полювали ми зайцi, лисички, – що трапиться, одне слово. Був з нами й мiсцевий дiдок-охот-ник. Пройшли ми балку, пiдiйшли до провалля, сiли па горбочку, закурили, вiдпочиваємо. Краса ж яка, куди оком кинеш! Очерети, мiж ними де-не-де озеречка, а за очеретами срiбно-голуба стрiчка рiчки… По той бiк рiчки – лiсочок… Бiля лiсочка – хутiрець на три хати… На узгiр'ї бiля хутора овечки пасуться… Чутно, як у хуторi дiвчата "Чорноморця" виводять:
Вивiв мене босую,
Та й питає.
– Чи є мороз, дiвчино,
Чи не-ма-а-а-є-є-є?
Дивився б i не передивився… Слухав би i не переслухав…
Сидiли, слухали, з краєвиду милувалися.
Аж ось мiсцевий дiдок i каже:
– А в цьому, – каже, – болотi табун диких свиней є! I сiкач тут здоровенний бродить.
– Ми всi, – каже Кузьма Дем'янович, – аж попiдскакували!
– Де?
– Та отут у болотi!
– Та невже? – ми до нього. – А чи бачив їх тут хто-небудь?
– А чому ж не бачить? Бачили! А скiльки вони в нас городини та бурякiв перенищили… Я сам сiкача бачив, – пудiв на п'ятнадцять, якщо не бiльше! Страшний звiр!
– Ну, ви ж розумiєте, – вiв далi Кузьма Дем'янович, – що ми зразу ж рiшили пройти болото, може ж таки пощастить наткнуться на табун свиней. Було нас шiсть чоловiк. Рiшили так: я, як найстарший, – менi вже тодi п'ятдесят шостий пiшов, – так я пройду од провалля углиб в очерет та тут буду собi чекати, а решта – з того боку зайде i йтиме до мене один од одного метрiв на тридцять-сорок.
Загонщикiв у нас, як бачите, не було, – ми самi, мовляв, i за загонщикiв, i за стрiльцiв. Дiдок не схотiв з нами йти: "Боюсь!" – каже. Пiшли ми в очерет, а дiдок спустився в балку: "Мо' – каже, – де зайчика наполохаю". Увiйшов я в очерет, пройшов трохи, став, обдивляюсь. Справдi, нiби стежки якiсь в очеретi – сюди й туди йдуть. Не брехав, видать, дiдок, – сам я собi подумав… Пройшов ще трохи далi в очерет, вибрав таку собi невеличку вродi галявинку, став, прислухаюсь… Не чуть нiчого… Шелестить тiльки очерет, та iнодi десь iзбоку зашарудить болотний щур. I знову тихо. Довгенько я стояв, уже час би й товаришам пiдiйти, а їх нема та й нема. Я, сказати правду, задрiмав трохи. Стою, дрiмаю! Коли воно щось нiби як шелесне очеретом, та як хрокне, – так я як пiдстрибну! Пiдстрибнув – i крутюсь на мiсцi, не знаю, куди тiкать! А воно вдруге – як хрокне! Так я як прянув з очерету й вискочив якраз навпроти провалля… Почув тiльки, що й од мене щось шелеснуло й подалося в напрямку до рiчки! Та де там було думати, що воно… Я вискочив з очерету й помчав прямо на провалля. З провалля вилетiв, як хорт, добiг до лiсу, й на грушу. Сiв, звiв курка, чекаю. Довго сидiв, нема нiчого. Аж ось чую, гукають:
– Кузьма Дем'янович! Кузьма Дем'янович! Агов! Де ви? Агов-гов-гов!
– Я тут! – кричу. – На сiкача засiв! На грушi!
– Зла-га-га-газьте!
– Не злiзу! – кричу.
А воно й справдi, я й сунувся, був, iз грушi злазити, – не злiзу. Груша висока, стара груша, i аж до половини нi сучкiв, нi вiття – самий стовбур! Як я на неї видерся, вбийте мене, й досi недопойму…
Пiдiйшли товаришi. Зняли мене з грушi.
– Бачили що-небудь? – питаю я їх.
– Анiчогiсiнько не бачили!
– Та як же ж, – кажу, – не бачили, коли ж щось хрокнуло, та не раз, а аж двiчi. I шелеснуло щось од мене! Я вiд нього, а воно вiд мене. А що хрокнуло, хай мене бог поб'є, – кажу, – своїми вухами чув!
– Так то ви, значить, – питає мене Iван Петрович, – на провалля прянули?
– Я ж, – кажу, – я! Воно як хрокне, – я думав, що сiкач, i з очерету!
– Та то я висякався! – каже Iван Петрович. – Тiльки я сякнувся, воно щось як шелесне бiля мене, а я думав, що сiкач, та й собi од нього до рiчки!
Аж ось дiдок пiдходить.
Ми на нього:
– Де ж вашi свинi? Де ваш сiкач?
– Нема хiба? – здивувався дiдок.
– I слiду нема, – кажемо.
Виходить, пiрнули!
– Куди пiрнули?
– Пiд воду! Куди ж!
– Та хiба ж дикi свинi пiрнають?
– Не знаю, як де, а в нас пiрнають! – каже дiдок.
– А що ви гадаєте, – мiркує Кузьма Дем'янович, – могло бути! Єсть же ж морськi свинi, могло буть, що й рiчнi є!
– Так отаке-то трапилося з нами на полюваннi кабанiв. Я й досi нiяк недопойму, як я з провалля вискочив, як я на грушу видерся?! П'ятдесят же шостий менi… Пал ото такий, виходить, охотницький! Так отак сiкачi бiгають! Прудкий звiр, – додав Кузьма Дем'янович.
Полюють дикого кабана з собаками-гончаками чи спецiально на таку охоту натасканими псами, але здебiльша i найчастiше полюють його з загонщиками.
Коли на вас вискочить дикий вепр, ви не встигли втекти, ви вже тодi його, ясна рiч, стрiляєте.
Стрiляти треба обов'язково кулею, цiлитись у голову або в серце, бити треба наповал, бо поранений кабан – звiр страшно лютий, вiн кидається на охотника, з розгону всаджує йому своє страшне iкло прямо в пуп i з криком "Ага, попавсь!" поре мисливця по черевнiй бiлiй лiнiї од пупа вгору до грудей.
Коли вiн сам смертельно поранений, – вiн лягає тут же, поруч охотника. I обидва вони потихеньку вiддають душу боговi.
Потiм уже сходяться охотники, лаштають носилки i несуть i свого загиблого товариша, i дикого кабана до машини чи до залiзничної станцiї.
Тi, що несуть загиблого товариша, – дуже сумнi, бо, їм дуже жалко хороброго мисливця, що впав жертвою благородної спортивної своєї страстi.
А тi, що несуть забитого кабана, – дуже веселi, бо "такий мисливський трофей трапляється не дуже часто.
Коли ви йдете болотом, де обов'язково є цiлий табун диких свиней i де бродить величезний сiкач, не менш як пудiв на п'ятнадцять вагою, дуже корисно проказувати таку нiби молитву, що за сивої давнини дуже допомагала на охотi нашим предкам-мисливцям (мiж iншим, молитва ця корисна не тiльки при полюваннi кабанiв, а корисна вона й при охотi на всякого звiра).
Така молитва:
Ви зорi-зiрницi,
Нiч темна темниця,
Замикаєш ти i церкви, i хати
Ще й царськi палати.
Замкни звiрю вуха й очi,
Щоб я пiдiйшов i не промахнувся…