Коли ви таку молитву прочитаєте з вiрою, то, безперечно, зможете пiдiйти до кабана, незважаючи на те, що вiн звiр дуже обережний, i слух у нього, як у найталановитiшого диригента симфонiчного оркестру.
З вищенаведеною молитвою можна й треба полювати дикого кабана навiть самому, продираючись заплутаними стежками й перескакуючи з купини на купину в очеретяному болотi.
А взагалi, ще раз кажемо, полюють кабана iз загонщикамн.
Трапляється, i дуже часто трапляється, що кабан, почувши чи довiдавшись, що спереду стоять на номерах мисливцi з жаканiвськими в рушницях кулями, i бувши не зовсiм певний, що всi вони прянуть на грушi, – повертається i йде на загонщикiв.
Бо вiн звiр хитрий, – вiн знає, що у загонщикiв, крiм кiлкiв та одчайдушного галасу, в руках нiчого немає.
Випадки такi кiнчаються бiльш-менш щасливо, кiнчаються вони переляком, бо кабан поре людину тiльки тодi, коли його поранено, а так вiн пiдбiжить, хрокне, налякає й, смiючись, побiжить далi.
Було таке й з нами на полюваннi кабанiв, було, було! Брехати не буду – було!
Пiдняли загонщики в очеретi на болотi кiлька диких свиней i кабанiв.
Пiшли вони на охотникiв.
Почулося там бах, там бах!
Виткнувся на них i один чималенький, так пудiв на десять, вепр.
Чи там у нього стрiляли, чи не стрiляли, я вже не скажу, бо дехто з охотникiв, щоб виднiше було, сидiв на грушi, а тiльки ж вiн крутонувся й помчав на загонщикiв.
На всьому скаку пiдбiг до одного парубчака-загонщика, той i "рятуйте, хто в бога вiрує!" не встиг пролящати, як вiн його тиць рилом у пуп! Перекинув, перестрибнув через нього, хрокнув, загигикав i помчав далi.
Пiдбiгли ми всi до того парубчака: стоїть блiдий-блIдий, губи бiлi й трусяться, i нiчого бiльше вимовити не може, тiльки:
– Хрокнуло й побiгло! Хрокнуло й побiгло!
Нарештi трохи опам'ятався.
Ми до нього:
– Ну, що, – дуже злякався?
– Злякався, тiльки не зовсiм до кiнця злякався! Можна дужче злякатися! – промовив вiн i подавсь у кущi.
Так що й загонщикам, як бачите, треба бути пильними.
Убили ви дикого кабана.
I отодi настає найтяжчий момент полювання диких свиней.
Це – коли вже зберуться на дикого кабана до вас приятелi i вам треба переконати їх, що це iменно кабан не простий, а дикий.
Ви їм розказуєте про ваше полювання, не пропускаючи найдрiбнiших деталей: i як збиралися ви на охоту, i як їхали, i як доїхали, як до болота чи до лiсу дiйшли, де стали, скiльки було загонщикiв, як кабан вискочив, як ви не розгубилися, як бахнули, як вiн ткнувся рилом у землю, а потiм знову встав i побiг, а ви його вдруге…
В процесi розповiдi ви й свiдкiв називаєте i розплющену кулю калiбра вашої рушницi показуєте…
Ну, всi докази за те, що ви власноручно вбили дикого кабана.
I бачите, що нiщо не допомагає: їдять i хвалять кабана, а не вас!
I ви прекрасно знаєте, що, йдучи додому, вони, похитуючись, будуть реготатися:
– Дикий кабан! Найшов дурних! А, до речi, почiм свинина тепер?
Отакi люди!
Невдячнi люди!
З'їли цiлого кабана, випили геть чисто все, до того випили, що на ранок хазяйка iстерично верещить:
– Ну, яка це дендя (хазяйка трохи знала по-англiйськи) пiвлiтри карасини випила? Ну, гостi?! Щоб ти менi бiльше диких кабанiв не стрiляв!
А вони, приятелi, iдуть ситi й п'янi додому та ще й насмiхаються!
Нехорошо!
1946
ГАГАРА
Одного разу вiдпочивали ми кумпанiєю пiсля ранкової зорьки й пiдраховували, скiльки хто з нас не знайшов битої смертельно качки.
П'ятеро нас було дуже досвiдчених охотникiв-влучакiв, дуже цiлких стрiльцiв, що ото:
– Ану, пiдкинь картуза! Ану, пiдкинь! Побачиш, як я стрiляю, та до того ж побачиш як у мене ружжо б'є! Пiдкинь!
Картуза нiхто не наважувався пiдкидати, бо картуза шкода, а пляшки ставляли.
Правди нема куди дiти, – ставляли!
Що ставляли, то ставляли…
Найцiлкiший iз нас отой що:
– Та що менi картуз?! П'ятака пiдкинь! Пiр'я з твого п'ятака посиплеться!
Так оцей, найцiлкiший, у чвертку на п'ятдесят крокiв промазав.
Та це так, мiж iншим, бо всi ж мисливцi знають, що нiколи на охотi нiхто в порожнi (порожнi, порожнi пляшки! Не вповнi! Нi!) пляшки не стрiляє, такого звичаю в охотникiв не було, нема й не буде! Боже борони! Та й де тi пляшки на охотi вiзьмуться?
Так що те, що ми оту чвертку за мiшень поставили, то просто випадок, може, єдиний за всю iсторiю охоти.
Так… Пiдраховували ми, значить, хто скiльки з нас не знайшов битої смертельно качки…
Якось так трапилося, що пiдiйшли ми пiсля ранкової зорьки до ожереду, i нi в кого з нас не було нi пера, нi пуху.
В таких випадках ми ж знаємо, що всi охотники це роблять: пiдраховують незнайденi качки.
Така вже в них традицiя.
Кожний iз нас не знайшов щонайменше п'ять-шiсть крижнiв, штук по троє чирят та по однiй широко-носцi…
Всi ж на одному озерi полювали, тому й випадки були подiбнi один до одного:
– Вдарив, знаєте, – ну, вона грудкою на землю i недалечко й упала! Шукав-шукав, шукав-шукав – нема! Трава густа, висока! Нiчого не зробиш! Собаки нема! Якби був собачка – був би оце я i з пером, i з пухом! Та ще з яким! Нi одного промаху! Ех!
i так кожний.
Ну, посумували, позiтхали, та що поробиш. Єсть iще ж вечiрня зорька, може ж, вона щасливiша буде.
Лежимо пiд ожередом, розмовляємо.
Хтось iз нас, – не знаю вже з якого приводу, – згадав, як вiн колись гагару стрiляв.
Дiдок один, – хто й зна звiдкiля вiн до нашої кумпанiї прибився, – i собi встряв у розмову:
– Стрiляв, – каже, – i я колись гагару! Стрiляв, стрiляв! Жив я ще тодi у Вовчанському в'єздi! Ой, звiр, ой, звiр – гагара! Собака в мене був, ох, i собака, гончий собака! Так вiн як ув'язався за гагарою! Гонить i гонить, гонить i гонить! А я на горбочку стою i все бачу! Вона не дуже й тiкала. Стане, собака до неї пiдбiжить, а вона тiльки зубами – клац! Собака й одскочить! А собака був! Ох, i собака! На вовка верхи сiдав! А гагари не бере! Нагнав-таки на мене, я вистрiлив, з неї вродi дим пiшов, а не впала, подалась далi й зникла… А собака все по слiдах гонить! Насилу я його впiймав! Гагара, так воно таке – нiби й лисиця, нiби й вовк. Я пановi розказував, – а пан учений у нас був, – у предводителях ходив, – так вiн казав, що то вона забiгла до нас iз тої землi, – як пак вона? – та ота, що там Ярусалим-город стоїть! Та, боже мiй, iще ж жiнка Каленика Тимофiйовича Триндипляшки, що парова машина в нього була, – так вона туди їздила, та й розказувала, як та мiсцевiсть зветься. А я й забув… Стрiляв, стрiляв i я гагару! Чудний звiр, на наших не схожий. Що нi, то нi!
Посмiялися ми з дiдової гагари.
Але нiхто з нас iз ним не сперечався!
Навiщо, скажiть, сперечатися, навiщо розчаровувати симпатичного дiдуся, який, може, вже рокiв iз сорок розповiдає в кумпанiї, як вiн гагару стрiляв.
Ну, доводитимете ви йому, що гагара не звiр, а птиця, та навряд чи вiн вам повiрить.
Та, може, й краще, що не повiрить: ще десь розповiдатиме, ще десь, значить, кумпанiя буде весело реготатися…
Хай розказує!
Чимало таких "гагар" трапляється в цiкавiм романтично-пригодницькiм мисливськiм життi-буттi.
Гагара, розумiється, птиця.
Та цього ще мало, – птиця то вона птиця, та цiкаво не те, що вона птиця, а цiкаво те, що вона цiкава птиця.
I цiкава iменно для запального охотника, а особливо для запального та ще й молодого охотника. Охотника-початкiвця.
А який молодий охотник, охотник-початкiвець, не запальний?
Нема таких!
А напевно ж є такi мисливцi, що не знають, що таке гагара, а знати їм це конче потрiбно, бо в противному разi втеряють вони чимало дуже iнтересних моментiв з мисливського життя.
Гагара – птиця, що плодиться не в нас, а на пiвночi.
На наших озерах ми її бачимо на початку вересня й пiзнiше, коли вона мандрує з пiвночi на пiвдень.
По-латинi вона зветься Colymbus (Колiмбус).
Завдовжки вона 65-75 сантиметрiв, крило в неї – 38 сантиметрiв, хвiст – 6 сантиметрiв.
Шия в неї довга, дзьоб – прямий, гострий. Восени вона вся зверху темно-бура, а голова й шия теж зверху – сiрi. Знизу вона вся бiла.
Як побачите, що така птиця на озерi плаває – пiдiйдiть i прикиньте хоча б приблизно: як має вона завдовжки 65-75 сантиметрiв, а крило – 38 сантиметрiв, а хвiст – 6 сантиметрiв, значить – вона, гагара!
Але треба все-таки пильненько придивлятись, може бути i довжина її 65-75 сантиметрiв, i крило — 38 сантиметрiв, а хвiст, примiром, не 6 сантиметрiв, а 5 або 7.