Ви i сюди – бах? I туди – бах! I отуди – бах!
Ах, незабутнi хвилини!
На вечiрню зорьку ви спiзнились. Це обов'язково… Запiзнення на вечiрню зорьку – це мисливський закон. Виходячи ще з дому, – та що там виходячи! – ви ще напередоднi знаєте, шо на вечiрню зорьку ви обов'язково не встигнете, от через це саме ви, в день виїзду на гюлювання, ще зранку все вкладаєте, ще зранку ви щось забуваєте, i в час од'їзду ви вибiгаєте з хати, летите чи то на вокзал, чи до машини, на запитання знайомих "Куди?" – кидаєте: "Спiшу, щоб на вечiрню зорьку спiзнитись", i галопом далi…
Словом, спiзнились… До озерця ви пiдходите вже тодi, коли качки "повиключали мотори", почистили зуби, зробили на нiч фiзкультурну зарядку з холодним обтиранням i, поклавши на водянi лiлеї голови, полягали спать…
Але ви з цього не печалуєтесь, бо поблизу кожного лугового озера є чи ожеред, чи копицi пахучого-пахучого сiна… Ви йдете до ожереду й розташовуєтесь… Ви розгортаєте сiно, простеляєте плаща, лягаєте горiлиць, дивитесь на чорно-синє глибоке зоряне небо i вiдпочиваєте… А вiдпочиваючи, думаєте.
Ну, думайте собi на здоров'я, а ми будемо до ранкової зорьки готуватися…
– Ну, що ж, товаришi, давайте звечора приготуємось, щоб зранку не вовтузитися, а зразу за рушницi й по мiсцях. Де ж це… стопка? Прохав же покласти!
– Що, нема?
– Нема!
– А я взяв! Я поклав собi за правило: приїжджаю додому, а її в рюкзацi прив'язую, щоб не забути. По-моєму, не так нервуєшся, як рушницю забудеш!
– Доведеться й собi прив'язувати! А сьогоднi, прошу вас, позичте вашої… Капризна це, я вам скажу, штука, як з "горлушка"… Повiтря чисте, на широке диханiє вiзьмеш, а воно темно, не встигнеш i зiтхнути, як уже "горлушко" бiля "донушка".
Тут i починається найцiкавiший момент качачого полювання.
Це коли старi, досвiдченi вашi товаришi по полюванню починають розповiдати рiзнi надзвичайнi випадки з мисливського життя.
Спiльна для всiх мисливських оповiдань риса – це те, що всi вони – факти, що все це насправдi було, що: "розкажу, то не повiрите, але це-факт!"
…Швиргається вгорi якийсь космiчний хлопчик зорями, залишаючи в чорно-синiй безоднi золотi смуги, рипить Вiз, дишель свiй униз спускаючи, блiдне поволi Чумацький Шлях, а пiд ожередом плететься чудесне мереживо з мисливських оповiдань…
I вiльно дихається, i легко дихається…
Поволеньки голос оповiдача тихшає, потiм якось переривається i зовсiм затихає…
Сусiда тяжко якось зiтхає…
– Про що думаєте, Iване Iвановичу?
– Про Америку! Яка все-таки технiка.
– А що таке?
– Кажуть, двоствольну стопку видумали!
I тихо… Поснули…
"Раннiм-рано та ранесенько", ще ледь-ледь починає сiрiти, штовх вас у бiк:
– Вставайте! Вставайте! Час уже!
– Г-г-г! М-м-м!
– Вставайте!
– М-м-м!
– Б-б-бах!
З криком: "Бомбьожка!" ви зриваєтесь i мчите.
— Куди? Куди?
– В бомбосховище!
– Тю на вас! То я в крижня гахнув!
– I промазав.
– Ну, ясно, що промажеш, коли вас нечиста сила в бомбосховище поперла! Трохи в озеро не шубовснув!
Почалася ранкова зорька…
Тут уже все залежить од вашого умiння, вiд майстерства i практики…
Качка, як вiдомо, птах… Вона – лiтає…
Як її стрiляти?
Дуже просто: цiльтесь обов'язково в око. I бахкайте.
– Бах! – i в торбу. Бах! – i в торбу.
А коли не повезе, тобто, коли бах-бах! – i повз торбу, не сумуйте, старайтесь їхати чи йти з полювання повз базар або, побачивши в якогось iз мисливцiв кiлька качок, киньте:
– Карбованцiв, мабуть, по надцять тепер штука… Бо однаково, коли приїдете додому, несвiдомi члени вашого посемейства спитають вас:
– Дорогi, мабуть, тепер качки?
Ви на це не звертайте уваги й берiться зразу ж готувати янтаревий суп iз дикої качки…
Найперше й найголовнiше – обскубти качку.
Робити це краще в себе в кабiнетi. Щоб не заважало вам уже вискубане пiр'я, одчинiть вiкна й дверi, щоб вiтерець був: ви скубнули, вiтерець пiдхопить, i пiр'я вам не заважає… I качка обскубана, i кабiнет – перина…
Обскубли, тодi вже до мами, чи до дружини, чи до сестри, хто на кого багатший:
– Уже обскуб! Мамо, зварiть супу!
Дуже це смачно у мамiв виходить.
Коли дружина чи мама, охнувши, кине вам:
– Та це ж курка, а не качка! – ви авторитетно заявiть:
– Це – качка. Тепер усi такi качки пiшли. Яровизованi…
– А чому в неї горло перерiзане?
– Чому? Чому? Все вам так ото цiкаво знати. Летiла, побачила, що нацiляюсь, виходу не було, взяла й… зарiзалась. Що ж тут дивного?! Варiть уже, прошу вас!
Залишається, отже, останнє: їсти суп.
– Як його їсти? Ложкою!
Попоївши, лягайте на канапу й читайте "Записки охотника" Iвана Сергiйовича Тургенєва. Прекрасна книжка!
1945
ЛИСИЦЯ
Лисiцю найвигiднiше полювати взимку, коли земля натягне на себе бiлу-бiлу та пухку-пухку ковдру i задрiмає зимовим спокiйним сном.
Тодi шкурка в лисицi робиться густа-густа та лискуча, та пухната, а, як вiдомо, лисицю полюємо виключно через її знамените хутро, що має наукову назву – горжетка.
Лисицi водяться у нас в Радянському Союзi геть-чисто на всенькiй його територiї – i на ланах, і на болотах, i в лiсах та перелiсках.
За весь час нашого свiдомого полювання нам доводилося бачити лисиць по всiх вищесказаних мiсцях i на всiх тих мiсцях в них стрiляти.
Збираєтесь ви, значить, на лисиць.
З цього приводу ви говорите вдома:
– На лисиць поїду! У Срiблянському ярку, казав Посип Явдокимович, два виводки. Поїду, – чотпри-п'ять лисичок тарарахну – от воно: тобi горжетка. Це, як чотири! А як п'ять – то й менi горжетка.
Полювати лисиць, – одягатись треба дуже тепло, бо зима, доводиться стояти на гону довгенько, – лисиця йде великим колом, доки собаки її тим колом обженуть, – замеознути можна.
Треба вам знати, що звiр, – коли його пiднiмуть i поженуть гончаки, – робить коло: i заєць, i лисиця, i вовк.
Кожний iз них; зробивши коло, повертається до того мiсця, звiдки його пiднято, – отже, ваша задача не бiгтн разом iз собаками за зайцем чи за лисицею, чи за вовком, а стояти на мiсцi й чекати, коли вiн, оббiгши коло, повернеться до свого лiгва.
Собаки гонять, як знаємо, уголос, і коли наближається гон, – знайте, що звiр іде до вас!
Стежте тодi пильно!
Голос наближається, наближається, наближається.
Ось майнула серед кущiв золото-червона стрiчка, як блискавка!
Бах! – i нема нiчого…
Заєць робить невеличке коло, лисиця – бiльше, а вовк, – той iще бiльше.
Чекати iнодi доводиться довгенько, – отже, одягайтесь тепло.
Одяглися.
Вам удома й кажуть:
– Ти їздиш-їздиш, стрiляєш-стрiляєш, собак годуєш, а в Ганни Iванiвни он яка чорнобурка! І рушницi нема, i собак нема, – а чорнобурка-очей одiрвать не можна.
– Добре, добре! Трапиться, так гахну й чорнобурку! Тiльки в нас на Українi чорнобурка трапляється дуже й луже рiдкої Майже нiколи!
— Рiдко? Повнi комiсiйнi крамницi!
-_ Та що ти, господь з тобою! Що ти хочеш, шоб я з гончаками у комiсiйнiй крамницi чорнобурку полював?! Добра буде й рудобурка!
– А песцi там єсть?
– Єсть!
– Білі чи голубi?
– Рябенькi! Вони тiльки на далекiй пiвночi білIшають та голубiшають. Так як i курiпки: у нас рябенькi, а на пiвночi — бiлi-бiлi, слiпучо-бiлi! Так i песцi!
Взагалi збори для полювання на лисицю дуже й дуже, як бачите, складна справа…
В коротенькому кожушку, в повстяниках i в капелюсi на лисичачiм хутрi виходите ви з тепло-затiшної хати Йосипа Явдокимовича й простуєте до Срiблянського ярка, де:
– Їй-богу, аж дяа лисичачих виводки! Йосип Явдокимович – старий, досвiдчений мисливець i давнiй ваш приятель, що на своєму вiку:
– Тих вовкiв, тих лисиць, тих зайцiв, що вже поповбивав, так, вiрите, й лiчби їм нема!
Ранок. Морозець. Порипує снiжок. До Срiблянського ярка вiд хутора три кiлометри.
Визирнуло сонце. Застрибали на слiпучо-бiлiй, що й оком не охопиш, ковдрi мiльярди дiамантiв…
Докучай i Бандит – на смику.
Докучай iде спокiйно, вiн багато лiт прожив уже i багато ганяв і зайцiв, i лисиць, i вовкiв, – його вже нiчим не здивуєш, а Бандит тiльки друге поле починає, – вiн то рвоне вперед, то повернеться до вас i намагається, пiдстрибнувши, покласти переднi лапи вам на груди, то знову – вперед.
Нервується Бандит…