Та проте, кiнець кiнцем, ви вирулюєте на озеро, правуєте до плеса, прив'язуєте крякуху до грузила, – простiсiнького собi каменя.
– Бульк! – камiнь у воду, i крякуха ваша, купаючись, плаває по плесi…
Швидесенько запливаєте в кугу, – густий-густий кущ куги посеред озера! – пригинаєте кугу над кущем i сидите, немов ви в зеленому куренi…
Заряджена централка лежить у вас на колiнах, ви весь увага, весь напруження.
Сiрiє… Над озером туманиться…
Ось пискнула очеретянка. Сiренька маленька пташечка вже прокинулася, вона iз спритнiстю неймовiрного акробата перестрибує з очеретинки на кугу, охоплює своїми лапками такiсiньку стеблину i гойдається…
Вона вас зовсiм не боїться… Гойдається просто над вашою головою: ось-ось за кашкета зачепить…
Пробiгла зеленим килимом iз ряски курочка. Зупинилася проти човна й дивиться здивовано: вона тут цiле лiто живе, а такого ще не бачила.
Ви поворухнулись, – курочка метнулася i зникла… Крякуха покахкує спокiйно:
– Ках! Ках! Ках!
Нема, значить, нiчого ще…
Аж ось зненацька щось велике шугонуло бiля вашого човна й почепилося на кузi, обхопивши лапами кiлька стеблин одразу. Стеблини нахилилися аж до самiсiнького човна…
Дивиться на вас великий, рудо-сiрий птах, незграбний i остовпiлий…
Вiн теж нiколи в життi не бачив у цiй кузi нi човна, нi письменника…
Вiн – просто отетерiв, дивиться широко розплющеними очима, закам'янiлий…
А-а! Та це ж бугай, водяний бугай, що лякає дiтей своїм гучним над очеретами:
– Бу-у-у! Бу-у-у!
Невеличкий ваш рух, i бугай, шумно прорiзуючи кугу, зникає.
Крякуха наполохалась:
– Ках! Ках! Ках!
– Тась! Тась! Тась! Спокiйно! Бугай нiякий твiй не ворог!
…Сонце! Сонце! Його першi променi вдарили по очерету, по кузi, по плесi…
Золотою зробилася ряска, плесо – вогняне дзеркало, i в тому дзеркалi купається золота крякуха…
Розтанув туман…
Раптом призивне:
– Ках! Ках! Ках! Ках! Ках! Ках! – заливається крякуха.
Високо-високо проплив над озером табун крижнiв…
Не приземлив його крякушин крик-заклик; помчав далi…
Ой, що це таке?
Крякуха щось дуже далеко вiд каменю попливла.
– Тась! Тась! Тась! Куди це ти?
А вона трiпонула крильцями i попливла… в очерет: одв'язалась!
– Тась! Тась! Тась!
Та де там?! Десь уже далеченько в очеретi обзивається:
– Ках! Ках! Ках!
Може, то вона обзивається на ваше "тась! тась! тась!", а може, зустрiлася з крижнем, знайомиться!
Прощай, крякухо! Перший раз не поталанило!
А Iван Кирилович (чия крякуха) дуже пильно просив та наказував:
– Дивiться ж, щоб не одв'язалась! Вони, крякухи, такi: носиком розпетльовують вузол на кiнцi, i бувай тобi здорова!
Ой, що ж робити?! Що ж тому Iвановi Кириловичу казати?!
Та не завжди крякуха розв'язується… То в новака-крякушника так iнодi буває…
А як нормально: крякуха плаває, хлюпощеться, покахкує…
I от вам призивне:
– Ках! Ках! Ках! Ках! Ках! Ках!
То обережна лиска випливла з очерету. Вона озирається на всi боки, схиляє голову на лiвий бiк i правим оком дивиться на небо, на сонце. Вона ж чула, а може, й бачила, що в озеро в'їхав човен, а тепер нiкого немає, тiльки на плесi качечка свобiдна плава i, нiкого не боячись, купається… Обережненько, тихесенько колупаючись у рясцi, лиска пливе до крякухи…
Ах! Яка ж ти, лисочко, довiрлива.
На крякушин крик-заклик по-рiзному реагують пролiтнi зграйки качинi й поодинокi дикi вутята.
Ось летить зграя чирят, їх дванадцятеро.
Почувши крякуху, вони раптом повертають до озера, облiтають озеро один раз, потiм зникають за очеретами, знову з'являються над озером уже трохи нижче. Ой, якi обережнi! Пильно роздивляються, чи нема чогось на озерi небезпечного…
Ви сидите в човнi, вкритiм кугою, i анiшелесь!
Тодi вони падають на озеро, нiби їх хтось iз пiдситка висипав.
Але падають далеченько вiд крякухи, врозбрiд, не купою.
Впали i хвилинку сидять, мов опудала, нерухомi…
А потiм уже поволеньки починають одне до одного пiдпливати, наближаючись до крякухи…
Ви не ворушитесь, чекаєте, коли вони опливуться докупи, щоб одним пострiлом звалити, ну, як не всi дванадцять, то принаймнi хоч трохи менше… Але трохи…
А то – сидите ви, замислившись, або наглядiли в кутку курочку й спостерiгаєте її, як вона по рясцi перебiгає…
Крякуха спокiйно покахкує…
Ви перевели погляд на крякуху, а там уже не одна качка, а трiйко плаває…
Коли вони прилетiли, як вони опинилися бiля крякухи – ви тiльки плечима знизуєте. Ви вдивляєтесь: де ж крякуха ваша, а де гостi?
Нарештi розiбрались…
– Та вiдпливiть же ви вiд крякухи, бо не можу я стрельнути – можу крякуху зачепити…
I коли вони, перебираючи носом ряску, одпливають, – тодi – бббах! Бабббах!
– Ках! Ках! Ках! – крякуха.
I каменем на неї падають пара крижнiв… Аж крякуха перелякалась, i сiпонулась од них…
Вони спливаються докупи… Здається, крякухи не зачеплю, бо ваша "Новотного" б'є купою.
Ви цiлитесь у першого, що ближче до вас, з надiєю, що зачепите й другого за ним…
А знаєте, як цiлитись у сидячу качку?
Не в неї безпосередньо треба нацiлятись, а пiд неї,
Бах! – перший крижень закрутився на мiсцi i раптом поринає, другий з криком зривається i летить на вас. Цього ви б'єте вльот… I уявiть собi-падає i цей… Тим часом виринає перший.
Гордiстю так i пашить вiд вас!
От якби побачили тi, що завжди запитують вас, бачачи качки на ваших тороках:
– Чи дорогi тепер качки?
– А як сяде хмарою на плесi табун крижнiв – може, тисяча, може, двi тисячi, може, п'ять тисяч?!
Та що там говорити: полювання з крякухою дуже добутливе, спокiйне полювання, особливо для мисливцiв, котрi вже в лiтах, котрим уже бродити по болотах та лазити по очеретах, сказать би, важкувато…
Тiльки не захоплюйтесь дуже…
Убили десяткiв чотири або п'ять i йдiть собi додому… Не треба обов'язково п'ятсот чи тисячу! То дуже багато…
А так – одну на борщ, а одну на смаженину – з яблуками чи з брусничним варенням, – i буде з вас!
IV
Дiд Лука крiпкий був узагалi мисливець, а ще крiпший крякушник. I крякухи в нього були такi, як нi в кого в свiтi.
– Я, – розповiдав дiд Лука. – пустю, було, крякуху й сидю! Коли ось – хмара! Сiла бiля крякухи сила-силенна крижня! Може, тисяча, може, двi, може, п'ять тисяч! Я задивився та як попхну з обох стволiв разом! Як же ж вони знялися, ну, я вам скажу, як буря! I нi одної не лежить! А я й не туди, що попхнув я з обох стволiв не в качок, а в очерет! Заворожили вони мене! Да!
Дiд Лука нiколи не говорив: "вистрiлив" чи "стрельнув", а завжди вiн говорив "попхнув".
– Да, так одного разу сидю я з крякухою! Коли воно як налетiло, ну, як тої хмари! Може, тисяча, може, двi, може, п'ять тисяч! Хiба їх полiчиш, коли воно одно одне давить. Я вицiлив та як попхну з обох стволiв разом! Пiд'їздю човном, пiдбираю. Одна, двi, три, чотири, п'ять, шiсть, сiм, вiсiм, дев'ять, десять, одинадцять, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п'ятнадцять… П'ятнадцята… на вiрьовочцi. Крякуху вбив! Ох же ж i крякуха була! Одна в свiтi!
* * *
Розчудесна штука – полювання з крякухою на чудесному "Ковпак-озерi"!
Так воно, те озеро, скоро прозиватиметься.
1948
ЛЕБIДЬ
I
Розчудеснi мiсця на рiчцi, на Пiвнiчнiм Дiнцi…
Вам нiколи там не доводилося бувати?
Коли не доводилося, – обов'язково побувайте.
Ви з Харкова робочим поїздом доїдете до Змiєва.
Змiїв – мальовничий городок, тепер районний центр Харкiвської областi, – вiн розлiгся якраз на Пiвнiчному Дiнцi.
У Змiєвi ви вiзьмете човна й попливете за течiєю Пiвнiчним Дiнцем…
А пливти вам треба в червнi…
Ви потихеньку пливтимете i милуватиметеся чудесними краєвидами: лiворуч зеленiтимуть заливнi луки, – зеленi вони, тi луки, зеленi, та запашнi, уквiтчанi i ромашкою, i конюшиною, i дзвiночками, а iнодi серед зеленої соковитої трави червоно горiтиме квiтка степового тюльпана або дикого маку.
I скiльки ви пливтимете, весь час вiтатимуть вас своїм щебетанням веселi жовтобрюшки, канарейковi трясогузочки, пiдпадьомкатиме на вашу честь перепел i дерчатиме деркач.
З прибережного пiсочка з посвистом зриватимуться кулички, а в затоцi, вкритiй лататтям та бiлими лiлеями, мов почесний вартовий, вас зустрiчатиме сiра чапля.