"Рят…"
А воно мене як смикне – я знову пiрнув! Дiд штани з себе та в воду, мене рятувати. Виринув я з води, а дiд мене за руку, а сам за вербу держиться, – верба на березi аж до води вiти похилила. I от вам отака чортiвня: я вудку держу, дiд одною рукою мене держить, а другою за вербу держиться! А воно водить, а воно водить! Як поведе, як поведе…
– Та що ж водить? – не витримав Гордiй Iванович.
– Та ти слухай, – одмахнувся дiд. – Що водить? А я знаю, що там на гачку сидить: може, щука, може, сом, може, ще якась лиха личина! Водить, смикає, та так смикає, та так смикає, що рука трiщить. Дiд кричить:
"Тягни! Подтягуй!"
А я не можу, не пiдтягну! З пiвгодини отак воно нас водило! Аж ось нiби пiддалось! Iде! Я його все хочу iз води виважити, щоб повiтря вхопило! Коли ось витикається з води щось таке вродi бура коров'яча морда, тiльки безрога! Виткнулося воно, нас як побачило та як шугоне назад, трохи, трохи я вудки не випустив. I знову почалося: водить та й водить… Не знаю, що вже тому дiдовi спричинилося, – чи змерз, чи щось iнше, – та тiльки вiн у крик:
"Пустю! Пустю, їй-богу-пустю! Не можу!"
"Держiться, – кричу, – може ж воно уходиться?"
"Та пускай, – дiд кричить, – бо воно нас обох потопить!"
I таке – хтозна-що й робиться! Та ось iз-за рогу Микита Пувичка човном виткнувся! Пiдпливає:
"Що таке?"
"Рятуй, Микито!" – ми з дiдом до нього.
А воно якраз знову вгору йде, морду витикає…
"Бий, Микито, веслом! Бий!"
Микита як урiже його веслом межi очi, – вивернулося воно на водi. Дивимося – щука! Ну, як теля завбiльшки. Вигорнули ми його на берег, одтягли подалi вiд води… Ох, i страховидло! Три пуди й фунт! Голова, ну не менше, як у корови, тiльки безрога. Ночви iкри ми з неї випустили… Он яка щука!
– А звiдки видно, що вона Сiркова? – запитав Гордiй Iванович.
– Звiдки? А в неї отам над очима, нiби на лобi впоперек, вродi як лiтера "СИ"… Сiрко, значить… Мiчена.
– Щось ви, дiду Кручо, такого тут набуровили… "СИ"… Лiтера… Сiрко щуку в морi бачив, а це он аж де, в Басанцi… Та й коли той Сiрко був, а коли ви з дiдом щуку витягли?! Казку десь чули, дiду?
– А ти хiба не читав, у книгах було написано, що в Москвi оце не так давно впiймали щуку, а на нiй кiльце, а на кiльцi напис, що, мовляв, сiю щуку пущено за царювання Бориса Годунова! Он аж коли! Триста лiт щуцi! А Сiрко – це не так уже й давно, i двохсот лiт нема! А ти не вiриш?!
…"Великi, – сам собi я подумав, – щуки бувають на свiтi! Три пуди й фунт! Iсторичнi щуки!"
* * *
При нас дiд Круча великої щуки нi разу не впiймав.
Побило всi того лiта щучачi рекорди одно симпатичне подружжя спортсменiв, немолодих уже людей, Валентини Василiвни та Гаврила Iвановича. Скiльки ж вони щук поперетягали! Та яких! Щоправда, на три пуди з фунтом не було, а так до десятка кiлограмiв бували.
I знаєте, на що?
На дорiжку! На блешню!
Гаврило Iванович сiдав на весла, а Валентина Василiвна з дорiжкою.
Виїздили вони двiчi на день: уранцi й увечерi. Як виїдуть, обов'язково мiнiмум з пiвдесятка щук і є! А було, що й до двох десяткiв! По кiлограму i бiльше! Що дивно, коли веслує Валентина Василiвна, а веде дорiжку Гаврило Iванович – дуже рiдко бралася щука! А як тiльки дорiжка у Валентини Василiвни – тягне одну за одною! Особлива якась симпатiя у щук до Валентини Василiвни. Чи, може, самi щупаки бралися?!
Ох, i щуки ж на рiчцi на Концi! А на Басанцi! А на Днiпрi!
Так он, значить, знайте: щуку найдобутливiше ловити на живця!
Але добре i на дорiжку, i на спiнiнг, i на кружала, i на жерлицю!
А то ще є один дуже оригiнальний спосiб ловити щуки.
Ви пливете понад берегом човном i пильно вдивляєтеся у кугу, в осоку, пiд очерет, що випинаються аж iз самiсiнької води.
Раптом бачите: стоїть пiд берегом величезна щука, мордою до очерету, видко, що вона якось важко дихає, а з рота в неї щось стирчить. Пiд'їздите потихеньку, щука не тiкає. Ви її пiдсакою – рраз! – в човен.
I бачите, щука вхопила великого судака i нiяк проковтнути не може! I викинути з рота не може, бо плавники в судака настовбурчились i не пускають!
От у вас одразу i щука є, i судак!
Одне слово, ловiть щуку яким завгодно способом, який вам найбiльше до душi припадає на здоров'я вам!
Чи ловив я великi щуки-монстри?
Не ловив! Не ловив нi на спiнiнг, нi на дорiжку, нi на живця, нi на жерлицю!
А так – щученята, щупаченята, щупачки, щупелята, – такi траплялись! Брехати не буду!
1956
САМІ СОБI ШКIДНИКИ
Колись, давненько вже, поїхав я навеснi до одного мого доброго приятеля, директора радгоспу на чудеснiй нашiй Полтавщинi.
Просто так поїхав: на лани подивитися, на луки, на зеленi веснянi пшеницi…
Та й ходили ото ми з приятелем межами та обнiжками, рвали сокирки, волошки, чудесну ромашку.
Директор прикидав, який у нього має бути цього року врожай, ремствував, що в пшеницi березки чимало, синi волошки й нiжнi сокирки та дзвоники виривав люто i кидав на межу:
– Бур'ян! Шкiдники!
– Красивi ж, – я кажу, – квiти!
– Красивi, та вреднi. Краще б я цiї краси не бачив. Бiльше б центнерiв у мене в засiках зерна було.
– Та то так! – кажу.
– Я б краще, – каже директор, – гектарiв би два-три видiлив, щоб насадовити там i волошок, і сокирок, i ромашки, i березки, i дзвоникiв… Для таких, як ти. Iдiть i любуйтеся, рвiть, робiть букети та вiнки. А щоб вони менi не стирчали, отут серед жита та пшеницi… На тих двох гектарах хай би собi поети декламували:
Колокольчики мои,
Цветики степные…
– Ох, як би було добре, щоб уже не бачити на пшеничних та на житнiх ланах отих "степных цветиков", – додав директор.
В цей час директор якось так раптово задер догори голову, скинув кашкета, махає ним i кричить:
– Привiт! Привiт! Пожалуйте, пожалуйте!.. Куди це ви лiтали, друзi мої найщирiшiї? Я подивився вгору. Над нами летiла величезна зграя чибiсiв.
– От якби рушниця, – кажу я, – можна було б кiлька штук з одного пострiлу збити! Скiльки ж їх!
– Я б тебе, – каже директор, – стрельнув. Я б тебе так стрельнув, що навряд чи ти б пiсля того вже стрiляв…
I серйозно каже.
– А що таке? – питаю.
– Та ти знаєш, що для мене оцi птахи значать? Та я б кожному з них по карбованцю б у день платив, якби вони вмiли брати.
– За вiщо?
– Та ти ж нiчого не знаєш! Дивись: сiдають, сiдають, сiдають. Ах, ви ж мої хорошi, – дивлячись, як сiдають на полi чибiси, ласкаво говорить мiй директор. – То ж у мене бурякова плантацiя. Буряки зiйшли добре, дружно. I на тобi: озима совка, пiд'їдень. Та як чесонула! Пропали, думаю, буряки. Я й рiвчаки покопав, i людей змобiлiзував… А черви тої, ну, як черви! Коли де не вiзьмись – чибiси! Оця зграя! Сiли на мої буряки та як чусонули совку! Аж дим iде. Та так полюбили мої буряки, – щодня на них пасуться. Полетять кудись, чи на рiчку, чи на озера, води нап'ються й знову на буряки. Бурячки в мене тепер ростуть, а я собi посвистую… Нарада була оце в райземвiддiлi про боротьбу з озимою совкою. Питають в мене:
– А як у вас, Федоре Михайловичу, справи з совкою?
– У мене, – кажу, – благополучно. Спочатку було чималенько її з'явилося, ну я вжив заходiв, – знищив.
– Як?
– Як? Так, як i всi. Канави, людей змобiлiзував… Взагалi – вжив рiшучих заходiв. А про чибiсiв мовчу. Голова зборiв на директора та на агрономiв:
– От бачите, – каже, – як у Федора Михайловича. Вжила людина заходiв, не прогавила, от i наслiдки: совки нема! А ви… – i т. д. i т. iн.
– Взагалi – я героєм вернувся з наради! Так тепер я заборонив i ходити, й їздити повз буряки, щоб не наполохати моїх найкращих друзiв-чибiсiв! I чим я оддячу? Пiвлiтри ж їм не поставиш! А їй-богу, я б їм банкета влаштував! А ти – стрiлять. Я б себе стрельнув!
* * *
Птахи – друзi нашi.
Це всiм вiдомо, i доводити цього не треба. Колись у дитинствi ми видирали пташинi яйця, руйнували пташинi гнiзда.
Не було це, розумiється, масове винищення наших чудесних пташенят, бiльше зазнавали лиха вiд таких, як ми були, безштанних агресорiв, – горобцi. Ми лазили попiд стрiхами, а в клунi чи в хлiвi гасали по бантинах, засовуючи руки в солом'янi дiрки, де на м'якому пiр'ячку намацували тепленькi рябесенькi яєчка.