– А троє овець хто зарiзав?
– Троє? Не слихав! Позавчора Секлета, одноосiбниця, заколола, так не вiвцю, а кабанчика…
– А телицi зад хто од'їв?
– Що ви, товаришi? Це – брехня, вiрте совiстi, брехня. Десятий рiк я старшим корiвником. Коли хто навiть ударить, строго взиськую, а не то, що цiлi зади од'їдать… Хто ж це вже пiдкопується?!
– Та нi, ми, Степане Iвановичу, про вовкiв!
– Якi такi вовки, коли в мене по 2000 лiтрiв на фуражну корову, а вони – "зади од'їдають"? Хай знiмають, коли не вiрять!
Розтлумачуєте, кiнець кiнцем, у чiм рiч, i Степан Iванович заспокоюється.
– Так у вас про вовкiв, значить, не чуть? А так поблизу де-небудь?
– Говорили, що кiлометрiв за п'ятнадцять звiдси, у Попiвському, нiби виють. I що справдi нiби комусь зад од'їли… Не знаю тiльки кому – чи телицi, чи комусь iншому…
III
— Поїдьмо, товаришi, на Попiвське! Може, там справдi щось органiзуємо, – каже Кiндрат Калистрато-вич. – Там-таки справдi бували облави на вовкiв i там-таки є справжнiй мисливець, бо має i прапорцi, i зможе зiбрати гучкiв-загонщикiв, i знає, де поставити на номера. А я як фахiвець у цiй справi навчу вас, як полювати вовкiв облавою.
– Поїдьмо! Забились, так уже поїдемо. Сьогоднi, може, вже не встигнемо, ну що ж, лишимося, завтра й пополюємо!
Поїхали.
Кіндрат Калистратович, давнiй убийвовк, розповiдає про вовчу облаву.
— Ой, цiкава ця штука, товаришi, облава на вовка. Вовк залягає на день у густiй хащi i там лежить до ночi i тiльки вночi виходить од'їдати телицям зади, рiзати овечки та лошата. Досвiдчений охотник заранi вже знає, де вони є, бо прислухається до їхнього виття, а то й сам, виючи по-вовчому, викликає їх на вiдповiдь, щоб уже напевно знати, де саме вони лежать. Коли це все вже вивчено, тодi призначається облава. З'їздяться мисливцi, заранi сповiщаються загонщики, з двох бокiв те мiсце обтягується шнурком, з прив'язаними на ньому прапорцями. З одного боку, де прапорцiв нема, розставляються на номерах охотники, а навпроти, здалека, заходять загонщики, запускаються, коли єсть, собаки… Звiр пiде на охотникiв, убiк вiн не побiжить, бо боїться прапорцiв… От, значить, обложили, стали. Загонщики чекають знака, коли починати… У лiсi тихо-тихо… Iнодi тiльки трiсне гiлочка, упаде шишка, стук-стукне дятел…
Ви стоїте й "прочiсуєте" зором свою територiю: де стежка, де галявина, – щоб заранi вже знати, як бити вовка, коли вiн пiде – чи просто на вас, чи, може, трохи праворуч чи лiворуч. Ви ж знаєте, що й праворуч, i лiворуч на номерах вашi товаришi-мисливцi. Отже, щоб не допустити його на їхню територiю, а щоб вовк був ваш! I тiльки ваш! От почалися гони. Крик, шум, гам. Трiщить десь лiщина, гавкають собаки, стрiляє старшина загонщикiв… Не лiс там у загонщикiв, а пекло. – Га-ла-ла! Тю! Го-го! Ух! Ох! Та-ра-ра-ра! – Пекло це прямує на вас. Отут уже держiться. Тут уже кожний трiск гiлки – то трiск усiх ваших нервiв. Падiння шишки з ялинки – атомна бомба. Стрибок зайця – мiнiмум стрибок жирафи. Лисиця – тигр. А ви ж зайцiв i лисиць не стрiляєте. Боже борони! Найтяжчий злочин – стрiляти на вовчiй охотi в щось iнше, крiм вовка. I от, нарештi, iде вiн. Я його, товаришi, не тiльки на око впiзнаю, я його ходу за сто метрiв знаю, я чую його єством своїм усiм. I от – мiж кущами – мельк! – сiре. Раз на мене – вважайте, що вовка нема. З першого пострiлу. А там iще – пострiл, там пострiл. А якась роззява то й не помiтить. А дехто, помiтивши вовка, – на грушу. Буває й таке. А дехто й собаку, замiсть вовка, стукне. Буває й таке. Наближаються гонщики:
– Скiльки взяли?
– Трьох!
– Скiльки пройшло?
– Два!
– Ех, ви! Як же це ви зiвнули?!
I от тодi на узлiссi оповiдання про колишнi облави…
– А тодi, пам'ятаю…
– А тодi…
– А раз…
Та що там говорити…
Кiндрат Калистратович аж упрiв, оповiдаючи про вовчу облаву. Очi йому блищать. Почервонiв увесь.
Слухачi зачарованi…
IV
Iдете, значить, ви на Попiвське.
Обабiч дороги, аж ген-ген – куди око дiстає, закучерявилися зеленi вруна колгоспної озимої пшеницi.
А за зеленями, на пагорках, чорнiє, нiби воронове крило, колгоспна зяб…
Аж ось мчить з гори вiз. Кобильчина летить галопом. На возi стоїть громадянин, кашкет йому набакир, в лiвiй руцi вiжки, а в правiй – батiг, що загрозливо навис над кобильчиною:
– Н-н-н-о! Н-н-н-о!
– Куди летиш, дядьку?
– Вовк!
– Де?
– Отам, на горi, на пшеницi! Мишкує! Н-н-но! Кiндрат Калистратович, як старий i досвiдчений убийвовк, резюмує:
– Нiчого вдивительного нема! Може бути! Старi вовки, розлюченi, що нiчого не бояться, iнодi виходять i вдень помишкувать на поле. Буває. Сiпни, Петре, конi, може, справдi побачимо…
Пiдтюпцем вибираєтесь на гору. Праворуч од дороги пшениця пiшла схилом до рiчечки. За рiчкою весь у вербах невеличкий хутiрець.
– Он! – аж скрикнув Кiндрат Калистратович. Справдi, серед великого лану озимої пшеницi стоїть сiрий звiр. Вiн нахилив голову i щось нiби винюхує. Потiм починає гребти лапою землю.
– Хлопцi! – шепотить Кiндрат Калистратович. – Один стрибай тут i, пригнувшись, до рiчки. Другий iзстрибуй трохи далi. Петре Iвановичу, ви станете отам за пагорком, а я спущусь до он тiєї вербички. Поволеньки сходьтесь i наганяйте його на мене. Я не промажу. А ти, Петре, їдь собi потихеньку дорогою та спiвай, щоб вiн на тебе поглядав. Пiшли.
Всi, попригинавшись, розбiгаються, як наказав старий i досвiдчений убийвовк Кiндрат Калистратович, i починають оточувати звiра. Звiр, видать, не дуже полохливий, бувалий звiр, бо не видно, щоб дуже нервувався. Побачивши, що до нього наближаються люди, вiн потихеньку почав одходити, i тодi тiльки, як гарячий Петро Iванович, не витримавши, побiг за ним, – легеньким скоком подався на хутiрець, прямiсiнько на Кiндрата Калистратовича.
Пiдпустивши звiра метрiв на п'ятдесят, Кiндрат Калистратович вистрiлив.
Звiр дико зааяяйкав, пiдстрибнув i вдаривсь об землю.
Кiндрат Калистратовнч його вдруге… Раптом iз садка крайньої хати одчайдушний крик:
– Тату! Нашу сучку вбили!
I на пострiли, i на крик вибiгають чоловiка з п'ять хуторян…
Тут дозвольте хвилин на п'ять перервати оповiдання…
А через хвилин п'ять ясно вже було все:
– П'ятдесят i не менше!
Зiйшлися на тридцяти.
– Та заберiть семеро цуценят, бо чим я їх годуватиму!
Їдучи далi, Кiндрат Калистратович говорив:
– Нiчого вдивительного нема, що вовк виходить i вдень мишкувати на поле…
А подумавши трохи, нiби сам уже до себе, додав:
– Тiльки ж той був без цуценят.
1945
ВАЛЬДШНЕП
– Що, може, на вальдшнепiв поїдемо? – запитав я свого вiрного товариша по охотi. – Воно хоч i пiзнувато, висипки вже далi на пiвнiч посипали, – та, проте, може, ще ж якийсь забарився й у нас. Та й Ральфа треба перевiрити, чи не забув вiн за зиму, як стойку робити! Поїдьмо, провiтримося трохи.
– Нi, не поїду! Весняної охоти я не визнаю! Та й тобi не раджу! Я – ворог весняної охоти!
– Чому? Навеснi в лiсi краса яка!
– От тому, що краса, я й ворог!
I замислився-замислився мiй вiрний товариш.
А потiм питає:
– Ти молодим коли-небудь був?
– Здається, – кажу, – був! Та й що з того?
– Було й менi, – вiн каже, – колись вiсiмнадцять лiт. I були в мне тодi очi, як сливи, i кучерi, як пiсня. I була тодi весна. А Галя, що жила, як пiти поза садком та перейти леваду, так Галя та, повiр менi, була краща, як весна. Такої постатi, таких очей, такої коси, такого голосу i такого погляду, – от заприсягаюся тобi! – нi в кого в свiтi не було! Мої очi i мої кучерi, i все, що в грудях моїх билося й горiло, було для Галi, а Галин погляд був для мене.
– У суботу, Галю, ввечерi, як тато з мамою поснуть, прийду, – сказав я Галi.
– А я чекатиму. У клунi, – зашарiлася-зашарiлася Галя.
Настала субота.
Ой, як же довго, довго в ту суботу не вечорiло! I цiлiсiнький день лилося з грудей тодi в мене:
Коли б уже вечiр,
Та й повечорiло…
I довго батюшка тої суботи вечерню правив, i тато якось тодi довго-довго у дворi поралися, i мати – все щось товчуться, все товчуться… I чого, – ти менi скажи, – в отакi суботи час не рисаками їздить, а волами, та такими ж ледачими, що всi б бичi i всi батоги на них, клятих, потрощив би?! Аж ось батьки полягали i поснули. Яку ж я того вечора сорочку одягнув, як же я свої кучерi розчесав, як же я чоботи вимастив! А сукняна чумарчина на однiм плечi, як пiр'їночка. I пiшов. Нi, брешу: не пiшов, а полетiв. Поза садком. Панський тодi той садок був. Липами весь обсаджений. Великими, великими липами. I був тодi мiсяць май. I липове листя ледь-ледь тiльки розтулилося, обгорнуло вiти i потихесеньку-потихесеньку шепотить. А мiсяць на липи ковшами золото сипле. I цвiв бузок, i конвалiї цвiли. I солов'ї, а солов'ї!! Щось неймовiрне! Особливо менi врiзався втямки один. Вiн не спiвав, вiн ридав над своєю коханою, що десь недалечко вiд нього, пiд кущем обгорнула своїм тепленьким тiльцем шоколаднi яєчка. Вiн благав її: