www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури
Воронько Платон
КАЗКА ПРО ЧУГАЙСТРА
ДІЯ ПЕРША
Жахна пора упала на Карпати.
Вже нікуди й голівоньку сховати.
Від ворогів розлючених і хижих.
Вони, мов звірі, нишпорять по хижах,
Залазять в кожен запічок і діжку,
Хапаючи останню нашу їжку,
Бо овечок в отарах пережерли
Уже давно... О, щоб вії перемерли,
Аби зітхнули вільно верховини.
Та ні, либонь, скоріше край загине,
Аніж оті чужинці проклятущі.
Уже не чуть живого слова в пущі —
Усіх людей зігнали на долину
Заложниками, певне, до загину.
Заложники... Яке страшне, незнане
Те їхнє слово.
Кажуть, партизани
З'явилися на нашій верховині.
Хто є такі?
Ізроду аж донині
Не чула я. Здається, як опришки...
Видать, тверді насипались горішки,
Що навіть ті, у кого зуби вовчі,
Ховаються у нори серед ночі,
Аби їх смілі вої не злапали,
А в партизанів, кажуть, самопали
Такі, що все лихеє спопеляють.
Отим-то їх, як рідних, полюбляють
Всі наші люди в кожному куточку.
Гуцул віддасть останнюю сорочку,
Останній шмат кулеші із казана,
Коли зустріне в лісі партизана.
А вороги те знають.
З верховини Гуцуликів погнали на долини.
Учора й сина хворого, Івана,
За те, що не вказав їм партизана,
Мов злодія, схопили за ворітьми.
І як мені, старій, з малими дітьми?
Сирітки бідні — в них померла мати,
Та й батько чи повернеться — не знати.
Нема життя на нашій верховині
Деревам навіть.
Де вже там людині
В огні, в залізі вражім виживати.
Дідусю, що то, грім а чи гармати?
Гармати й грім в пекельний гук злилися
До мене, люба, ближче прихилися.
Від бур і куль я буду закривати.
Я вистою, он діточок сховай ти.
По них стріляють вражі карабіни.
Летять малі у яр, мов дві пір'їни,
А там терни, страшні холодні твані.
О, як їм тяжко, Юрцеві і Гані.
Не плач, Смерічко.
Наші гуцулята
Сміливі, наче справжні соколята.
Вони ростуть в орлиному гніздечку.
Повернуться — додому недалечко.
Уга-ува, не вернуться малята.
Чого кричиш? Мовчи, Совино клята
Хіба тобі малих дітей не шкода?
Угу-агу! Така моя порода.
Ні хвильки тиші, знову стрілянина.
Когось хапають. Йой, лиха година.
А де ж це діти, Юрчик мій і Ганя?
Пора грозова, та уже й не рання.
Юрасю! Ганю!
Гов, агов, бабусю!
Ходіть додому, я за вас боюся.
Ще вовк ухопить чи
Блудика стріне
І заведе у Горище камінне,
Тоді шукай доріженьки до хижки.
Розіб'єш вкрай об кремінь босі ніжки.
Або Розрийвода усі плаї розмиє,
Чи Душтрава опиниться на шиї,
Придуши гь так, що й подиху не буде,
Чого в Карпатах не стрічали люди.
Юрасик.
Бабусю, рідна, ниньки на Барвисі
Ми партизанів пострічали в лісі.
Вони питали, як на Чорногору
Пройти, щоб не виходити із бору.
Які ж вони?
Усі такі привітні,
Немов і справді наші вуйки рідні,
А поміж них є дівка-партизанка,
В гурті усі зовуть її Оксанка
Або сестра.
Вона мені хустинку
Оцю дала.
Носи, моя дитинко,
Та вдячно згадуй файну партизанку,
Як би сестрицю, вечором і зранку.
Бо де б тобі дістать таку хустину.
Ми попрощались, перейшли царину
І там зустріли в казанку солдата,
Мов те опудало.
Пустились утікати,
З крутої скелі впали до потоку,
В якусь безодню темну і глибоку.
Вгорі солдат почав стріляти з кріса,
Ще й не один, повсюди їх до біса.
В Глибокій стрелить, у
Козиній вдруге
Лунають всі міжгір'я і яруги.
Я плакала, а Юрця взяв за руки
Й повів мене водою через гуки.
Затим угору, просто без доріжки.
Хоч ми подряпались, побили дуже ніжки,
Але дійшли прямісінько до двору,
Та ми не йшли, летіли в бір і з бору.
Наш Юрця смілий — може скрізь пролізти
Бабусю, люба, що нам попоїсти?
Від ранку ще і рісочки не мали.
Бабуся Чого ж ви ягід в лісі не нарвали?
Суниці відійшли, чорниці не поспілії
Ходили за грибами до Трипіли,
Та жодного грибочка не видати,
Немов переродилися Карпати.
Лягайте спати, завтра прийде тато,
Заріжу я вам курочку лапату.
Ото поласуєм і юшкою, і м'ясом.
А що, коли татусь не прийде часом?
Іще нікого з долу не пустили...
Боюся, щоб лихого не вчинили.
Чого б це, Ганю?
Ваш татусь нікому
Лихого не робив і вернеться додому.
Усі повернуться в хижки на верховину.
Ви кажете— усі?..
А вуйка Яворину
Устрелили.
І Бокачук Мелану
За те, що помагала партизану
Знайти загін, чужинці так побили,
Що і тепер звестись не має сили,
Лежить бліда, уста чорніші рани,
Та все шепоче:
«Хлопці, партизани,
Рушницю дайте, я піду до бою».
І рве в постелі ковдру над собою.
Отак і тата... Ми й не будем знати.
Та цур тобі, на ніч страшне казати.
Вже неньо ваш на верховину сходить.
А що, коли його жовнір пошкодить?
Вони ж такі, оті лихі жовніри,
Як в драговині вовкулаки-звірі.
Хоч як пошкодять, то не буде втрати.
Ми зможемо Чугайстра погукати.
Ви ж чули, мабуть, що старий Чугайстер
На чудодії превеликий майстер.
Який Чугайстер? Я не чув нічого.
Бабусю, люба, розкажіть про нього
Та й розповім, присуньтеся до мене.
Отам, де листя стелеться зелене...
Як тяжко тій бабусеньці-небозі
У невідступній горі і тривозі
Складать щасливу казку-рятівницю,
Перемагать шалену грозовицю,
Аби на цім самотньому подвір'ї
Голодні діти спали у довір'ї,
В надії на Чугайстерову ласку.
І я, і я послухаю ту казку.
Отам, де листя стелеться зелене,
Де сосни похилилися та клени,
Колись потік шумів через каміння.
Далеко чуть було його кипіння,
Бо води рвались прямо через гуки,
Змиваючи старі, могутні буки.
І саме тут в колишнім віці-році
Жили великі люди черемошці.
Вони щодень ішли на верховину
Рубати буки, граби і соснину.
Затим несли колоди до потоку,
Такі важкі, що іншим і півкроку
Не пронести. А їм усе по змозі.
В'язали ті колоди на відрозі
І на плотах неслися через гуки,
Бо, кажуть, в них були залізні руки,
З кременю ноги, груди із кришталю,
А кров густа з червоного коралю.
Жили вони у злиднях, та на волі, —
Нової не вимолюючи долі.
Але й до них прийшла недобра днина.
З далечини приїхав пан Горбина,
За ним жовнірів сунулася хмара.
Зросла фортеця в горах, як примара.
Той пан звелів, щоб вільні черемошці,
Які ліси рубали при потоці,
Йому платили немалу данину, —
Бо він купив усеньку верховину,
А черемошці — вгору топорами, —
Аж гуркіт покотився між борами.
«Ми не платили зроду ще нікому», —
Сказали люди.
Пан утік додому.
І почалась халепа при потоці.
Біг вість куди зникають черемошці.
Дитятко вийде з хижі — і немає.
Ходи питай по селищах і в гаї,
Але ніде не бачили дитини.
Назавтра легінь файний геть полине
Або мисливець з сіткою та крісом.
Страшне робилось в лісі й поза лісом.
Який лихий вершить те діло враже —
Ніхто ніде і словбнька не скаже.
Чого ж питать?
Все лихо від Горбини.
Уб'є когось, а тіло в яр закине
Або в колючі неприступні пущі.
Отак, як ці чужинці проклятущі.
Це він! Це він! Кому ще зле чинити?!
Не поспішайте. Дай, Ганнусю, пити.
То блискавка чи, може, злі ракети?
Не відхиляйся, де ти, люба, де ти?
Усе мине — і хмари ці, і вітри.
Назавтра сонце слізки-роси витре,
І засміються наші полонини,
Як серце у щасливої людини.
Не буде щастя — чую, бачу, знаю, —
Усе помре від краю і до краю.
Карпати пишні вкриє чорне лихо.
Мовчи хоч ти, нещасна чаклунихо!
Бабусю, про Чугайстра докажіте.
Нелегко стало черемошцям жити.
Тепер вони гуртом ходили всюди,
Аби дізнатись, де то гинуть люди?
Тії пори ясний легінь Іванко
Сподобав Лесю, дівчину-горянку.
Вони в гурті соромились кохатись,
Втікали до потоку милуватись.
Іванка й Лесю люди шанували,
Тому усі сердечно вболівали,
Як ті зникали десь біля потоку.
«Не йдіть, — казали, — згинете до строку».
Іван сміявся: «Я скручу і лева;
Не бійсь нічого, моя королево».
І так вони сиділи біля кручі.
Під ними води билися ревучі,
І вся галява сонцем заливалась,
Де юні гуцулята милувались.
Отам до них з гущавини дубини
Підкрались ловчі з челяді Горбини.
Між ними й пан з'явився, мов примара.
Іван відкинув шитого кептара,
Піднявши бартку — вихором до пана.
А той махнув лиш віхтем на Івана —
І хлопець вкляк, упав у сон глибокий.
Зареготав Горбина одноокий.
«Тягніть його за мур у глибокості,
А я дівчатко запрошу у гості.
Яка краса! Тут можна осліпитись.
Невже у хлопів ти могла родитись?
Візьму тебе, як панночку, в фортецю».
«Я не піду із тим, хто не по серцю», —
Сказала Леся й кинулась з відрога.
Горбина вслід: «Туди тобі й дорога!»
То, може, тата встрелили у груди.
А неньо ваш туди іти не буде.
Він має повернути з того боку.
Упала Леся у глибінь потоку.
Вода реве, жбурляє в чорториї,
То піною, то мулом Лесю криє,
То б'є з розгону в скелі головою
І обвиває шию душ-травою.
Несе потік із вечора до ранку
У Черемош розтерзану горянку.
А на ріні могутні черемошці
В цей час на пліт виходили по дошці.
«Диви-диви, — кричать, — либонь, людина!»
Взяли на руки: «Йой — жахна година,
Це ж наша Леся втоплена, побита».
І наступила тиша сумовита.
Несли дівча з ріки у верболози.
Старі діди — і ті ронили сльози.
Вже загорнули мертву у ряденце,
Щоб поховать...
Аж чують — б'ється серце.
Уста шепочуть: «Не спішіть ховати,
Страшну я правду хочу розказати.
Дукач Горбина має трунок сонний,
Приспить кого і кине в склеп бездонний.
Всі зниклі люди в нього в глибокості.
В фортецю йдіть, ламайте змію кості».
Поклали люди Лесю під борами
І кинулись до пана з топорами.
Побили враз озброєну сторожу,
Звалили височенну огорожу —
І до палацу швидше блискавиці.
Горбина б'є у вікна з крем'яниці,
Але йому не стримати народу,
Як весняну на Черемоші воду.
Забили двері, вікна всі, як треба,
Вогонь під дах — і полум'я до неба.
Тоді пішли гуцули в кам'яницю.
Там кожен стрів чи брата, чи сестрицю,
Чи діточок голодних у безсиллі —
Живі вони лежали у могилі.
Легінь зітхнув: «А де ж краса кохана?» —
«Ще стрінетесь», — утішили Івана.
Палац палає. Люди із комори
Пиття і їжі витаскали гори.
Наїлись, напилися...— і потому
Уже ніхто не повернувсь додому.
У їжі тій, в питті був сонний трунок.
Горбина звів з повстанцями рахунок.
З жовнірами він виліз із палацу
Попід землею — і мерщій до плацу,
Де спали сном важучим черемошці.
Він потрощив усім залізні кості,
Звелів у яму скласти й закопати,
А сам напивсь і ліг в діброві спати.
Мабуть, і Леся вмерла під борами?
Ні, не померла. Темними ярами
Якось дійшла туди, де спали люди,
Побачила, як їх коло запруди
Закопували в ямі глибоченній.
Та що робити бідній нареченій Іванковій.
Пішла до Черемоша І як заплаче:
«Йой, душа хороша,
Порадь, куди хилитися билині —
Мені, слабій, самітній сиротині?»
Квилить і сльози ронить на каміння.
Аж бачить: із росистого пагіння
Піднявся раптом пари вихор цілий,
А з пари дід з'явився білий-білий,
В зелених шатах, з зіркою в кресані.
Він запитав: «Чого це сни погані
Мені верзуться? Ніби всі гунули,
Потрощені, у землю потонули?»
Шепоче Леся: «Любий мій дідусю,
Не сон вам снився. І сказать боюся:
Всі черемошці приспані, побиті,
В глибоку яму кинуті, зариті».
«Цьому не буть! То люди трудолюбні.
Люблю я їхні співи дзвінколунні.
Коли ведуть свої плоти летючі, —
Заслухаєшся, сидячи на кручі.
Скажу ще більше — всі вони від мене
Ведуть свій рід і від природи-нені.
Я батько їхній добророб Чугайстер,
Усіх чудес невигаданих майстер.
Веди мене до свіжої могили».
І дівчина з Чугайстером щосили
Побігли до закиданої ями.
Я чую кроки — там он, за плаями.
Тобі здалось, нікого там немає.
То сарночка від бурі утікає.
Дідусю, справді хтось до нас прямує.
Бабуся чує все те, добре чує.
Нема нікого. Йой, бабусю мила,
Доказуйте.
Відкрилася могила,
Лиш той Чугайстер вимовив словечко,
Затим дістав Жар-птицине яєчко,
Розбив, розколотив його у ложці,
Хлюпнув у яму. Вийшли черемошці.
Усі живі, іще сильніші стали,
Сміються радо: «Як ми добре спали».
А Леся мовить: «Спали б ви навіки,
Коб не Чугайстер дав цілющі ліки».
Й розповіла, яка біда зчинилась.
Громада вся Чугайстеру вклонилась
І, наламавши букові жердини,
Уже збиралась бігти до Горбини,
А дід спиняє: «Стійте, черемошці,
Горбина спить між скелями на рожці.
Він сам напився того трунку злого,
Довіку не хапатиме нікого.
Жовніри всі розбіглися плайками —
Коли вовки — най жиють із вовками.
А ви ідіть, трудящі, мирні люди,
На верховини — лиха вже не буде.
Коли ж який чужинець удереться,
Щоб пити вашу кров з живого серця,
І ваших сил у битві вже не стане,
І запечуть глибокі смертні рани —
Тоді свого Чугайстера шукайте,
І так мене, старого, викликайте:
Течи,вода, долинами,
Іди, біда, глибинами
У нетрини та хащини
До вічної пропащини,
А ти, старий Чугайстере,
Заступнику і майстере
Усіх чудес побажаних, —
Почуй людей уражених.
Заглянь у ті віконечка,
Де ждуть тебе, як сонечка,
Зайди у ті хатиночки,
Де кличуть щохвилиночки.
Дихни живою силою
Над ямою-могилою,
Над свіжою та ранньою,
Над вогневою раною.
А вже зі мною вам не знать урону».
Тоді Олеся хусточку червону
Подарувала дідові за ласку.
Бабусенько, як схоже це на казку.
Та ні, Юрасю, знають всі гуцули,
Які про давні роки не забули.
Бабусю, і тепер жиє Чугайстер,
Усіх чудес невигаданих майстер?
Й тепер жиє у брилах біля річки,
Де обіймають три малі смерічки
Старого бука край крутого плаю.
Як треба, я хутенько відшукаю,
Та й вам цей виклик треба пам'ятати.
Студено стало. Гей, пора до хати.
Та й підтопляє ганок люта злива.
Ходімо, най нам ніченька щаслива...
Бабуся й Ганя вже пішли до хати,
Чого ж лишився Юрця тут стояти?
Та ще коли отак громище ляска.
В його уяві ще зоріє казка.
Поглянь сама. Либонь, на верховину
Несе лихий неситого Горбину.
Жовнірів скільки!.. Й кожен з довгим крісом.
Зникають черемошці поміж лісом,
А вдалині із хвилі Черемошу
Чугайстер вийшов. Усмішка хороша
Юрасикові серденько лоскоче.
І хлопчик тихо щось квилить-шепоче.
Течи, вода, долинами,
Іди, біда, глибинами,
У нетрини та хащини
До вічної пропащини.
А ти, старий Чугайстере...
Вже день і ніч в нерівному двобою
Ворожий хвіст тягну я за собою.
А де загони — ні в кого спитати, —
Неначе раптом вимерли Карпати.
П'ять тисяч верст пройшли ми по Вкраїнї,
А ще такого не було, як нині.
Відбився я в горах від партизанів
Серед борів густезних і туманів.
Скрізь вороги, мов ті вовки голодні.
Не повернуся в з'єднання сьогодні
І завтра теж — уже лишає сила,
Мене ворожа міна підкосила,
Валяють з ніг тяжкі, пекучі рани.
А де ж загони, друзі-партизани?..
Недавно хтось зайшов до цеї хати.
Маленькі ніжки — значить, не солдати.
Яка то радість! Є жива людина;
Хоч дід сліпий а чи мала дитина.
Самотність тяжча за тюремні грати,
В одинці страшно жити і вмирати.
Одне лиш слово рідне найпростіше —
І на душі зробилося б світліше.
А що, коли назустріч автомати —
У мене ж ні набоїв, ні гранати.
Та все одно — три чисниці до смерті,
Біда — як двері наглухо заперті.
Прокиньтеся, якщо усі поснули.
Пустіть, я свій, не бійтеся, гуцули.
Аби узнали, що я з цього краю,
Послухайте, я пісню заспіваю:
Карпати — край лісів та круч,
Наш край красою славний.
Гуцульський рід орлин, могуч
В труді, в бою незламний.
Тільки сонце заіскриться,
Легінь при стремені, —
Топір з кованої криці,
Крісик на ремені.
Він мертвий майже, ще й співати може!..
А рідна пісня всюди допоможе
В тяжкій біді, — говорять здавна люди.
Йой, дідоньку, нехай то правда буде.
Я за життя боюсь героя цього.
І я боюсь, та ще й не за одного, —
За всіх отих, що гори і долини
Пройшли, аби звільнити верховини.
Постріляний, порубаний, небоже!..
Іди до хати, тут стоять негоже.
Юрасю, Ганю, проведіть до ліжка,
А я мерщій внесу водиці з діжки
Та гой-трави запарю — легше буде.
О, як тепер страждають наші люди.
Звідкіль же ти, за що так битись мусив?
Партизан За волю бивсь...
Я партизан, бабусю.
Це партизан... Видать, мов Довбуш, мужній!
Чи житиме — постріляний, недужий...
Куди він зник у цій безлюдній пущі?
Та ще й пітьма, немовби чорна гуща.
За голову його сто тисяч мають дати.
А як не знайдем, наші можуть зняти.
Коли солдати — знаєш, що казати?
Аякже, знаю... Хто б не йшов до хати.
Оце герой — в казках таких немає.
А скільки він всього на світі знає.
Ми будемо удвох ходить до школи,
А я про те й не мріяла ніколи.
І будем зватись юні піонери. Ганя.
А що, як він помре у нас тепера!
Ні, не помре...
Он хтось іде до двору.
Диви-диви, які страшні потвори.
Юрасику, ой як я їх боюся!
Не бійся, хочеш, я і засміюся.
Облиш, облиш. Не треба ні словечка.
Вони ж уже, дивися, недалечке.
Давай втечем до лісу під загати.
Ми ж обіцяли хижку вартувати.
Говорить Юрця, ніби засміється,
А в нього так серденько бідне б'ється,
Що вискочити ладне, розірватись.
Гай-гай, коли вже Юркові сміятись.
Від чималої групи фашистів, що зупинилися край подвір'я, відділяються дві постаті. Вони обережно наближаються до хижі, освітлюючи дорогу ліхтариком. Картаті маскувальні плащі промокли і незграбно стовбурча-ться на плечах, чоботи забовтані в руду глину.
Не видно сліду — все розмила злива.
Не те що люди, і земля зрадлива
До нас отут, куди не повернися.
Он партизан в городі, подивися.
Та то ж опудало, щоб горобців лякати.
А йди сюди, вовчисько тричі кляте!
Гей, тут вас двоє!.. Стійте, руки вгору
Кажіть, сюди приходив хто до двору?
Нікого ми не виділи, солдати...
А в хаті хто? Мерщій ведіть до хати.
А в хаті наша баба умирає.
У неї тиф... і лікаря немає.
Допоможіть, у вас е файні ліки.
Та пропадіть ви пропадом навіки.
Ох, і залізли ж ми з тобою в нору.
Бери хоч курку — і мерщій із двору.
А курка теж у нас захворувала.
Її бабуся з рота годувала,
Бо так любила, мов дитя рідненьке,
Тепер не їсть, не п'є оця рябенька,
Усе лежить отут серед каміння.
В сусідів теж повимерло пташиння
Від тифу лютого чи, може, від холери.
Ніхто не знає... Всюди мруть тепера.
Ще сказано — послали нас до тилу!
Не партизан, так тиф зведе в могилу,
Чума, холера чи якась проказа.
Усіх передушив би я відразу,
А партизанів драв би, мій капрале.
Дивись, аби тебе не обідрали.
Земля і люди тут за партизана.
Ходім, а то потрапим до капкана.
А де ж звірята, дать би їм приклада
Перший сол дат
Не зачіпай, можливо, тут засада.
Ми й так іздуру шуму наробили —
Горохове опудало убили.
Про це ні слова серед наших друзів:
Сміятимуться, як із боягузів.
Ну, то давай підпалимо хатину.
Ходім, ходім, бо буде куля в спину.
Пішли, злякалися, ми обдурили файно.
Щось треба діять, Ганночко, негайно.
Великий чоловік лежить у нашій хаті;
Недаром нишпорять ці нелюди прокляті.
Тихіше. Вернуть — будуть бити злісно.
Тепер уже не вернуться, бо пізно.
І тифу налякалися до смерті.
Вже не про них подумай-но тепер ти,
Про партизана, що від рани гине.
Бабуся, виходить із хати, зупиняється на ганку.
Мабуть, наш гість не проживе і днини.
Пішли?..
Пішли, бабусенько, йой, люті.
Бодай би потопилися у руті.
Не проживе і днини, чуєш, Юрку?
Скажім бабусі, най заріже курку.
Він зголоднів і тому так хворує,
А як хороша страва запарує,
Підійметься, поїсть, сильніший буде.
Його дві кулі встрелили у груди,
Живіт пробито, страва не поможе.
Робить щось греба, так сидіть негоже.
Чого вагаєтесь, шукайте допомоги,
Хай не спиняють вас жахні дороги.
Що ти говориш, діти повмирають.
За праве діло хай хоч серце крають.
Я б на край світу сам пішов по ліки,
Та жаль, корінням вріс отут навіки.
А я за це й крилом кивнуть не хочу, —
Лякливих краще криком заморочу.
Хіба збагнуть старій лихій Совині
Ті почуття, які живуть в людині,
Що йде на бій за щастя і свободу
Своєї Отчини і рідного народу.
А що, коли і справді є Чугайстер,
Усіх чудес невигаданих майстер?
Я знаю плай, що йде до Черемоша,
По нім ходили з татом до Тимоша
Здається, знаю, де висока брила,
Про котру нам бабуся говорила.
Ходімо, Ганю, завтра пізно буде.
Та зараз ніч темнісінька повсюди,
А я в пітьмі, Юрасику, боюся.
До того ж і розсердиться бабуся.
Вона про це зовсім не буде знати.
Ми зберемось і підемо від хати.
Я покладу кресало у табівку
Та ще свою мережану денцівку.
Тут близько, ми й повернемось до ранку
Не ходь у хижу, зберемось на і анку.
Ні, ні, Юрасю, пождем до світання.
Вже й не говорить, слабшає дихання
Самі лиш очі пломенять, як свічі.
Гой-зіллячком його кропила тричі —
Безсилі тут усі горянські ліки.
Чого ж це люди наче ті каліки
Перед тупою смертною косою?
Умре твій брат — лиш ороси сльозою
Могилу свіжу і ступай додому.
А я б цьому синкові молодому
Своє життя віддать не пожаліла,
Але це виймеш серденька із тіла.
Та й що йому в моїм старому серці,
Де капля крові жевріє на денці.
Йому по рівні серце Велет-Пана,
Щоб вічно билось в грудях партизана.
Сестричко, чула, він уже вмирає.
Он і світання йде по небокраї.
То місяць сходить, Юрцю, не світання.
Ходімо швидше, кинь свої вагання.
Прогаємось, а він померти може.
І татові Чугайсгер допоможе.
І татові?!
То вже ходім шукати. А знаєш, як Чугайстера гукати?
Течи, вода, долинами,
Іди, біда, глибинами,
У нетрини та хащини
До вічної пропащини.
Та знаю, люба Ганю, пам'ятаю.
У сні скажу, коли хто запитає.
Давай іти.
Ну, то й ходімо, Юрцю,
Не так і лячно, коли ми укупці,
Течи, вода, долинами,
Іди, біда, глибинами...
Аву-угу!
Дорога в дугу
Зігнулася, зломилася,
Малята заблудилися.
Їх душ-трава залякує,
Над ними ворон крякає.
Заснув, і серце вже рівніше б'ється.
Поклала я любисток біля серця,
Він освіжає кров — давно те знаю.
Це зілля треба рвати серед маю,
Під час грози... Агов, а де це діти?
Юрасю, Ганю, швидше в хату йдіте.
Не чути!.. Боже!..
Це ще мені лихо. Хіба жартують?..
Ні, повсюди тихо. Юрасю! Ганю!
Миттю йдіть до хати.
Йой, горенько! Скажіте, добрі люди!..
У хащинах і дикий звір заблуде.
Агій, куди ви? Темно, бездорожнє!
Вернітеся!.. Не можна так... Не мо-о-жна.
Померла сива горлиця в знемозі.
Хто ж заспокоїть діточок в тривозі?
Зціліть старенькій серденько, Карпати,
Не можна їй сьогодні умирати.
Йой, дітоньки, та що ж я наробила,
Оманою довірливих згубила!
В громадді каміннім,
В гнізді соколинім
Родились орлятами ви.
І крила простерши,
На подвиг уперше
Злетіли під регіт Сови.
Я Птаха Злотава, —
Звитяга і слава —
За вами услід полечу.
У ночі тривожні
Ліси бездорожні
Надіями вам освічу.
Мужайтеся, діти,
Невтомно ідіте —
Хай путь перед вами страшна.
До щастя і волі,
До світлої долі
Сміливих виводить вона.
Ізнов стежки розбіглися в два боки.
Гірські плаї, неначе ті потоки,
Розходяться галузками щомиті.
Усі Карпати ними оповиті.
По котрій нам іти тепер, Ганнусю?
Не знаю... Але я вже не боюся.
Це уночі лякалася до дрожу.
Я прийняла за відьму дику рожу.
Старі пеньки здавалися вовками
Між травами густими і гілками.
А отоді, як щось в кущах шугало
І ти дістав кремінчик та кресало
Й почав кресати — я мов задубіла.
Що то було?
Здається, кізка біла.
А коби вовк?
Усіх страшить кресало,
Говорять, що б у лісі не гасало.
Іще мене Сова лякала всюди.
Як закричить, аж холодіють груди.
Надалі сов не бійся, будь обачна.
Удень — то ні, а ніччю йой як лячно!
Кого б спитать, куди до Черемошу?
Ганя. А ти ж ходив із татом до Тимоша?
Торік було, не годен пригадати.
У птахів, кажуть, можна запитати.
Край полонини між низеньким рідколіссям засяв уранішньою росою могутній Столітній Бук, а біля нього Молода Смерічка. Вони такі ж самісінькі, як ті, що стоять в бору біля одинокої гуцульської хижі. Здається, вчора вечором знялися і пішли слідом за малятами і тепер разом з ними зупинилися ось тут, над полониною, аби дізнатися, що ж далі буде з їхніми любими гуцулятами.
Скажи, дідусю, чи говорять птахи?
Говорять всі пташки, жуки, комахи.
А особливо Птаха Золотава,
Що світиться, немов ясна заграва,
Як люди, розмовляє. Бо дівчатком
Жила вона у цих борах спочатку.
За ге, що світлу волю шанувала,
Їй доля злотні крила дарувала.
Й тепер вона усім, хто йде до волі,
Стрічається у лісі чи у полі
Та вказує, куди іти-ступати.
А вже малим вона як рідна мати.
То задзвенить тихенько, зашепоче,
То заспіває пісню серед ночі.
Так, так, у птахів треба запитати,
Коли не знати стежечки до хати,
І як у хащі заведе Блудика,
Де в шпичаках росте малина дика, —
Пташки хоч відки виведуть додому.
І навіть розмовляють по-людському.
Я знаю, як їх кликати-гукати.
Мене не раз цього учила мати,
Коли жива була. Послухай, погукаю;
Хтось відгукнеться із трави чи з гаю.
Синиці-сестриці,
Я дам вам водиці,
Посиплю зернята,
Мої пташенята.
Вкажіть-но, сестрички,
Стежину до річки.
Не чуть нічого. Вийму сопілчину
І «ластівку» заграю для почину,
А потім соловейком засвищу я,
Можливо, прилетить котрась, почує.
Йой, скільки їх уже злетілось, Юрку.
Я бачу он сизесеньку голубку,
Он соловейка бачу і синицю,
А на ліщині золотаву птицю.
Чи не жар-птиця часом? Аж палає...
Казали, їх немає в нашім краї,
Уже давно покинули Карпати.
Все 'дно я буду у пташок питати.
Синиці-сестриці,
Я дам вам водиці,
Посиплю зернята,
Мої пташенята.
Вкажіть нам, сестрички,
Доріжку до річки.
Ти чуєш, Юрцю, кличе танцювати.
Ота, що крильця білі, наче з вати.
Юрцю-Юрцю,
Мій голубцю,
Люба Ганю,
Йдіть, кохані,
Все донизу,
Тут поблизу,
Між смерічки
Аж до річки.
Мій рідний Юрцю, каже, що донизу
Через смерічки і, либонь, поблизу.
А може, й так, неправду кажуть птиці.
Посидимо,спочинемо в травиці.
Дивися, Ганю, дикий кабанище.
Йой, я боюсь.
Мерщій на бука, вище!
Під корінь, лютий, починає рити.
Коби рушниця, міг би зразу вбити.
Підриє бука, ми впадем додолу.
Великий бук, не звалиться ніколи.
Аж так він буде ритися до ночі.
Не плач, пориє трохи й не захоче.
У мене серце вирветься від ляку.
Коби зламать мені товсту ломаку.
Йой, упадем, не побоїться бука,
Яка ж вона страшна, оця звірюка.
Течи, вода, долинами,
Іди, біда, глибинами...
Йой, вуєчку, спасибі вам велике,
Бо з'їло б нас оте страхіття дике.
Мисливець-розвідник
Чого сюди забрались, бісенята?
Ні, вуєчку, ми люди, гуцулята.
Самі ви тут чи, може, з батьком, братом?
Самі, самі, бо сталось лихо з татом.
Яке ж то лихо?
Узяли солдати,
А ми йдемо Чугайстера шукати.
Скажи мені, а хто ж то є Чугайстер?
Усіх чудес невигаданих майстер.
Де ж він живе, скажіть, мої хороші?
Той чудодій живе на Черемоші.
Я сам тутешній, знаю всі стежини
До Черемошу по кущах ожини.
І знаєте, де є високі брили,
Де три смерічки бука охопили?
Мисливець-розвідник
Чому ж не знать?
Це там, де фольварк панів.
У ті краї водив я партизанів.
Так ви йдете Чугайстера шукати,
Щоб тата із неволі рятувати?
Ні, татко сам повернеться додому,
Бо він лихого не робив нікому.
Хіба пошкодять... А тепер зарана
Зцілити треба вуйка партизана.
Постріляний, ледь-ледь добувсь до двору.
Звідкіль?
Ізнизу, із Товстого бору.
Учора я стрічав ось тут одного,
Із вусами, високого такого.
Здружився з ним, файнішої людини
І не знайдеш.
Це він. І він загине...
Тепер-то не загине, ви щасливці,
Що стрілися зі мною. Тут мисливці
Зібралися із верховин карпатських,
Є люди й від загонів партизанських,
Вони негайно викличуть Чугайстра,
Усіх чудес невигаданих майстра.
І разом з ним ви підете до хати.
Для цього, вуйку, треба виклик знати.
Ану скажи, я знав колись ізмалку,
Та вже забув оту чудну гукалку.
Течи, вода, долинами,
Іди, біда, глибинами
У нетрини та хащини
До вічної пропащини.
А ти, старий Чугайстере,
Заступнику...
І майстере...
Вже пригадав. Спасибі, любі діти.
Тепер до кухні снідати ідіте.
А я піду Чугайстера шукати,
Щоб друга-партизана врятувати.
Не до душі мені отой мисливець.
Чекай, мала, це ж є жовнір-чужинець,
Що застрілив лісничого Кіндрата,
Аби одежу з пліч його забрати.
Тікайте, дітки, швидше у діброву.
Не знають гуцулята нашу мову.
Не знають мову, слів твоїх не чують,
Але тривогу серденьком відчують.
Тривожно щось мені на серці, Ганю,
Якісь думки гнітять мене погані.
Недобре чую я в отій людині.
Так не говорять в нас на верховині...
Під свитою на нім мундир з хрестами.
Ходімо, Юрку, їстоньки, а тамо...
Не гайтеся, ідіть поїжте хутко.
За півгодини я вже буду тутка.
О, мій мисливець! Що приніс нового?
Пан оберст, маю вбитого й живого
На доброму своєму полюванні.
Погляньте, он кабанчик на поляні,
Гладкий, ікластий, наче по наказу.
Три кулі я загнав йому відразу.
І двох малят довірливих до сміху
Затримав я на радісну потіху.
За кабана спасибі, недаремно
Ти носиш зброю, мій капрале, ревно.
Але до чого нам твої малята?
Пан оберст мій, наївні гуцулята
Ідуть до річки викликать Чугайстра,
Усіх чудес невигаданих майстра,
Щоб лікувати в хижі партизана,
Високого, вусатого...
Неждана чудова звістка.
Бачте, надолужив,
Аж двох зайців убив.
І превеликих, друже!
Це не зайці, а справдішні ведмеді...
Підвищення тебе чекає, Еді!
Мені вдалось через одного пана
Узнати все про того партизана,
Якого ви відбили від загонів
Це генерал радянський без погонів,
Це комісар, що знає вся Вкраїна,
Іван Коваль. Шифровка із Берліна —
Узять живим його за всяку ціну.
Навколо двору звести збройні стіни,
Як нас ці діти приведуть до хати.
Навряд чи так ми будем успіх мати.
Ще здіймуть крик уперті бісенята.
Коваль у ліс — і справа вся зім'ята.
Є в мене план. Гуцулів ми роздягнем
І на солдатів одяг їх натягнем.
А повара нарядим, як Чугайстра,
Усіх чудес невигаданих майстра.
Чудовий план! Пошлю до нагороди.
Вбирайте повара і одягайте взводи
В дрантя селянське, а усіх гуцулів
Живими в землю, щоб не тратить кулі.
Оце знайшли жадану допомогу!..
Тепер катам указувать дорогу,
Аби вони схопили партизана,
Та ще й самого Коваля Івана.
Про нього в нас і коломийки склали.
Я сам їх чув, як легші співали.
Ой Ковалю, Коваленку,
Славний партизане,
Поспішай на верховини
Крізь густі тумани.
Бо у нас на верховинах
Не дощі, не грози,
То чужинці день і нічку
Точать кров та сльози.
Як зустрів Коваль чужинців
І почав кувати,
Тільки шмаття полетіло
Та на всі Карпати.
Не плач! Слізьми його не врятувати.
А що робить, хто може раду дати?
Вести у двір і попередить криком?
Ні — в інший бік густезним лісом диким.
У двір нізащо,
Ведіть у хащі,
У найтемніші,
У найгустіші.
Нехай у твані
Згинуть погані.
За мною йдіте,
Хороші діти.
Ідіть борами,
Ідіть ярами,
Я буду з вами
Та перед вами.
Спасибі, пташко, підем за тобою
У хащі із ворожою юрбою.
Куди ж ти дівся, Юрчику мій рідний?
Дісталося твоїй сестриці бідній.
Тут кухар ще лютіший, як чужинець.
Бабусі я хотіла на гостинець
Хоч хлібця взяти, а страшенний кухар
Схопив мене за коси і за вухо,
Ледь-ледь не відірвав мені голівку,
Підняв угору, вдарив об долівку.
Мовчи, Ганнусю, я про все вже знаю.
На кухню не пішов, а сів отут ізкраю,
В густих кущах. Мені отой мисливець
Чужинцем видався. І справді він чужинець.
Рішили у гуцульське одягтися... І йти до нас.
Ти плачеш? Посміхнися. Хоч роблено.
Не можу, лячно, Юрцю. Юрасик.
А ти переможи себе, голубцю,
Не пророни і зайвого словечка.
Коли спитають — скажеш, недалечке
Подвір'я наше, тамо за горою.
Ми підемо дорогою новою.
Не по стежках, а прямо лісом, бором
Аж поза тим скелястим косогором.
Заблудимо ж.
Цього і треба, Ганю,
Щоб заблудили хитруни погані
І не схопили в хижі генерала.
Він генерал?.. А я того й не знала.
Тому ж вони і бігають хортами
Поміж дворами нашими й хатами.
Давай тікать.
Куди? Сторожа всюди. Тут їхній штаб.
Тут гинуть наші люди.
І тато наш.
Не відаю про тата.
Ганнусю, глянь, он сунеться багато
Чужинців.
Ні, здається, що гуцули.
Вони чужі кептари одягнули.
Будь веселіша, ніби все як треба.
О, хоч би грім тяжкий на них із неба.
У двір нізащо,
Ведіть у хащі.
Ідіть борами,
Ідіть ярами,
Я буду з вами
Та перед вами.
Йой, дідоньку, на смерть і люту муку
Вони ідуть.
Що ж діяти, онуко?..
А ти хіба, коли б ходить уміла,
В біді такій сей подвиг не вчинила?
Ідіть без вагання,
У хащі і твані
Заводьте чужинців-заброд.
Про вас на Вкраїні
Казки вічноплинні
Складатиме вільний народ.
І смілі малята,
Ясні соколята
Шукатимуть ваші путі
На горах Карпатах,
На Татрах горбатих
В своєму новому житті.
Щораз питають, де та де подвір'я.
У них до нас Велике недовір'я.
Дивися, ми дійшли до крутояра.
Йой, братику, нам буде люта кара.
Тепер почнуть питати по-другому.
Ніколи ми не вернемось додому.
Стежок не видно, скрізь яри та пущі.
Поговорю ж я з вами, проклятущі.
Так де ж подвір'я, хата, говоріте,
Ви шпигуни, а не гуцульські діти.
Не шпигуни ми, заблудились трішки.
Розмили зливи всі плаї-доріжки.
І запитати ні в кого, безлюдно.
Я ніжки збила, аж ступати трудно.
Малина дика шпичаками ріже,
А ви усе скоріше та скоріше.
Базікать годі, хитрі бісенята.
Як зветься місце те, де ваша хата?
Які прикмети: бук, смерека, скелі?
Кажіть, бо будуть жарти невеселі.
Місцевість наша зветься...
...Верховина.
Навколо там саменька грабовина.
Смерек та буків не росте при хижі.
Праворуч дві скали, зовуться Крижі.
Так, значить, ти говориш Верховина.
А може, Круторівна полонина?
Не відаю, де тая Круторівна.
Це, може, там, де є гора Жарівна?
Але від нас вона далеко, пане.
Ти брешеш все мені, хлопча погане. На карті назв таких зовсім немає. Кажи, де хата, у якому краї?
Я вже казав, отам вона, ізнизу.
Ану, несіть сюди побільше хмизу,
Підсмалимо оцих вовчат в кострищі,
То будуть знать, де нижче, а де вище.
Не бійтеся, скажіть мені всю правду.
Я рятівник ваш. Можу дать пораду,
Як ізцілити партизана-брата
І де знайти загубленого тата.
Та й вас не будуть смажити в багатті.
Не бути вам повік у нашій хаті!
А ти, пузань, Чугайстром одягнувся,
Бодай в могилі тричі повернувся
За люту хитрість. Знайдеться Чугайстер,
Усіх чудес невигаданих майстер.
Гуцульський, наш, — врятує партизана,
А ви звідсіль не вийдете до рана!
Гей, сосунці, звідкіль таке завзяття?!
Беріть їх разом, кидайте в багаття.
Бодай ми всі ні гілочки не мали,
Аби на них ці дітки не палали.
І я дівчам колись в огні горіла,
За те мі доля дарувала крила.
Врятуй і їх, старенька мамо-доле.
Забита доля... Воленьку, мій боле!
Так скажете, куди Іти до хижі?
Горіть самі в огні, звірюки хижі,
А нас Чугайстер знайде в глибокості,
Життя вдихне, зцілить побиті кості.
Течи, вода, долинами,
Іди, біда, глибинами...
Дивись, підлізли прямо до застави,
Порушивши усі свої устави,
А то було в гущавину — ні кроку.
В могилу заманулося до строку.
Ще й вогнище?.. Такого не бувало.
Рішили смажить українське сало!
Щоб п'яти ним підмазати для втечі.
Чого це тут лежать гуцульські речі?
Неначебто щось труситься в галуззі.
Ведіть його мерщій до гурту, друзі.
Їх бін Чугайстер. Рятував гуцули.
Такого ми ніколи ще не чули.
Обслідуйте цього артиста, хлопці.
Он бачу пістолетика при боці.
За чим до нас пожалував у гості?
Чого лиш не вигадують у злості.
Ведіть до штабу, може, щось цікаве
Там розповість опудало лукаве.
В дідів казкових рядяться фашисти.
Нечисто роблять.
Діло в них нечисте.
Максиме, Грицю, в розвідку по сліду!
Єсть, командире, я негайно їду.
А ти лети в засаду на Глибоку.
Скажи, нехай там дивляться в три ока!
Ну й жируни! Я ж наказав — до штабу...
Рішили нарядить його, як бабу,
Ну, скажемо, як відьму з лисогір'я.
Для цього треба помело із пір'я.
Облиште це. І у такім наряді,
Я думаю, що гостю будуть раді.
Це ж цар. Йому ходити не годиться.
Для цього є парадна колісниця.
Аж ось вона.
Ну, прямо діти, й годі.
О, скільки тої радості в народі,
Яку тепер війна втопила в тузі.
Давайте пообідаємо, друзі.
Із Путивля на схід сонці,
На схід сонці рано,
Виїжджали ковпаківці —
Славні партизани.
Зажурилась Ярославна,
Сум з грудей полинув —
На Карпати хлопець славний
Пішов та й загинув.
Не загинув. Через гори,
Через ріки, броди,
Через галицькі простори
Славний хлопець ходе.
Мені почувся стогін у ярузі.
Й мені здалось... Прислухаймося, друзі.
Немов і справді хтось невтішно плаче.
Що ж, треба подивитися одначе.
Вірьовку!
Ой, не треба, командире.
Обрив стіною, глибоко без міри.
Я альпініст, не бійтеся, хлоп'ята.
Вірьовку треба до пенька прип'яти.
Так буде добре. Опускайте швидко.
Щось видко?
Та нічого ще не видко,
Пітьма така, хоч стрель собі у око.
Що там реве?
Чи звірі, чи потоки, Не розберу.
Гей, де ви, командире?
Уже не чуть нічого з цього виру.
Й вірьовка враз послабшала.
Зірвався!..
Недобре щось. І я туди подамся.
Чекай, немовби заблищав ліхтарик.
Та то каміння світлого прошарок...
Гай, гай, синки, іще ніхто і в гості
Не повертався з тої глибокості.
Тягніть доверху...
Швидше, ще скоріше.
Що сталося?
Не рвіть, тягніть рівніше.
Вони вже партизанами вдяглися.
Скажи їм, Юрцю. Юрцю, підіймися!
Скажи, що ми не поведем до двору,
Не вкажемо і стежечки на гору.
Нехай в огні печуть.
Полеж, маленька.
Покличте, хлопці, лікаря швиденько,
Водиці з цукром дайте гуцуляті.
А ви такі, як той, що в нашій хаті.
Ні, ні, нема... Немає в нас нікого
І не було вусатого, стрункого.
В бабусі тиф і курочка хворує...
Туди не дійдеш, бо потік вирує.
Юрасику, прокинься! Йой, жовніри,
Нас не печіть, хоч майте трохи віри,
Що заблудилися. Скажіть мені, солдати,
Ви ж чули, як Чугайстера гукати,
Бо я забулася, а братик мій убився.
Ти заспокойся, люба, подивися —
Ми не жовніри, партизани, доню.
А може, й справді... Є стрічки червоні.
Так, партизани.
І по мові чути. А щойно вороги були отута.
Вони втекли під нашою пальбою —
У хащини безладною юрбою.
А одного в убранні чудернацькім,
Що звавсь Чугайстром, злапали зненацька.
Не вірте, не Чугайстер він, а ворог.
Таких багато є тепер у горах.
А ми шукали справжнього Чугайстра,
Усіх чудес невигаданих майстра.
Навіщо?
Рятувати партизана,
Що в нашій хижі. Бо у нього рана.
Який він, доню, можеш розказати?
Він зветься Ковалем... Стрункий, вусатий.
Лети у штаб, є вість про комісара.
Так, так, це комісар... За ним жовнірів хмара
По сліду нишпорить, аби його схопити.
За голову його сто тисяч заплатити
Хтось обіцяє. Йой, помре від рани.
Коб викликать Чугайстра, партизани.
Той допоміг би... Юрчик наш убився,
А я забула вигук.
Не журися. Ось попоїж-но хлібчика із м'ясом,
А ми вже щось придумаєм тим часом.
Це Юрцеві, якщо він жити буде,
А це бабусі. Попоїсть, забуде
І гнів на нас. А хворому не стало.
Та їж усе. У нас є хліб і сало,
А ось і мед. Візьми собі всю склянку.
Партизан дає склянку меду маленькій Гані. Вона щось хоче сказати, мабуть, слова зворушливої подяки, та в цей час з'являється лікар з молоденькою медсестрою.
Я знаю тую дівчину Оксанку.
Вона мені дала свою хустинку.
Нову, червону.
Серденько Галинко!
Що сталося із братиком?
Не може
Ожити він. Чугайстер лиш поможе.
І я допоможу, моя хороша.
Хіба ви й є Чугайстер з Черемошу?
Ні, той — дідусь, казали наші люди.
Я син його. Чугайстер скоро буде.
Хорошу звістку від гуцулів маю.
Я знаю все і про Чугайстра знаю
Від того полоненого артиста.
Робота, прямо скажемо, нечиста.
Нечисто, а задумано як треба.
Тепер цю ролю я візьму на себе.
Як є таке бажання, то будь ласка,
Але навіщо?
Хай щаслива казка
Хоч раз в народі здійсниться допіру,
Нехай несуть в серцях гарячу віру
Маленькі гуцулята про Чугайстра,
Усіх чудес невигаданих майстра,
Який прийшов до них в лиху годину
І воскресив улюблену людину,
Підняв гуцулів добрих із могили,
Вдихнув у них ще більшу міць і сили,
А їх, малих, окрилив на майбутнє,
Явивши чудо перше, незабутнє.
Течи, вода, долинами,
Іди, біда, глибинами
У нетрини та хащини
До вічної пропащини.
А ти, старий Чугайстере,
Заступнику і майстере
Усіх чудес побажаних,
Почуй людей уражених.
Генерал-Чугайстер.
Я тут. Прибув. Навіщо кликав, сину?
Юрасик.
Чугайстер! Йой! Людей у домовину
Сьогодні покладуть з усього краю.
У нас у хижі вуйко умирає,
Хоч не гуцул, але рідніший брата —
Іван Коваль.
А де ж це ваша хата?
Он там, де полонина Круторівна.
Туди іти з годину буде рівно.
А де гуцули, котрих рятувати?..
Це місце в нас зовуть Царинні Лати.
Я чув, там штаб стоїть якогось полку.
Ідіть туди, зустрінете двоколку.
Плайком на гору, де стоять гармати.
Вони гіллям прикриті, щоб не знати.
Я все те бачив, як ішли до прірви,
Казав Ганнусі, там смерічку вирви,
А там зірви на букові галузку.
Напроти штабу ми лишили хустку,
Яку дала Ганнусі партизанка.
Червона хустка, наче сонце зранку.
Поглянь, Смерічко, як іде багато
Сих воїнів. Рушниці і гармати
Блищать на сонці.
Он із Чорногори
Стрічок червоних лине ціле море.
З Говерли теж. Дідусю, що се буде?
А буде те, що волю стрінуть люди.
Спасибі вам, відважні соколята,
Мої милі, кохані гуцулята.
Ведіть синка мого мерщій до хати,
А я до штабу — вуйків рятувати.
Чугайстере, надія ви єдина,
Без вас помре та файная людина,
Що в нашій хижі вже добу чекає.
Мій син, як я, велику силу має,
А коли він не зможе врятувати,
То дай мені про це негайно знати.
Стань на горі, щоб сонце прямо в вічі,
І прокажи мій виклик раз і двічі:
Течи, вода, долинами...
Іди, біда, глибинами
У нетрини та хащини
До вічної пропащини...
Так, так, мій сину. Треба поспішати:
Прошу на руки гуцулят узяти.
До зустрічі на вашій верховині,
На славній Круторівній полонині.
Попід горою все беріть управо.
Чи знають — ні! —
Яку велику справу
Вони зробили нам для перемоги.
Щасливої ж вам, дітоньки, дороги.
Радійте, люди, земле, буйні води,
Іде пора великої свободи.
У неї путь, немов кривава рана,
Але ж іде пора ясна, жадана.
Чого так тяжко знов зітхають гори?
Мабуть, серед людей нове лучилось горе.
Стара земля про все на світі знає —
Чи радість, чи журба в людей буває.
Бо люди — це її любимі діти.
За всіх старій доводиться скорбіти.
Помер... Помер мій легінь ясноокий.
Одвічний сон на нього впав глибокий.
І вже не зійде сон той. Сирота я.
Внучат моїх загризла вовча зграя,
Синка мого недужого убили.
Уся земля, немов страшна могила,
Розверзлася. Звідкіль рятунку ждати?
Ридайте, гори, гороньки Карпати.
Бабуся. змовкає, стоїть нерухомо, дивиться кудись уда
Бабусенько, які у вас новини?
Ви хвилювались, мабуть, щохвилини.
А ми Чугайстра кликали додому.
Помер наш гість уже з годину тому.
Тоді Чугайстра я покличу зразу.
Із дозволу його, з його наказу.
Юрасю, любий, почекай гукати,
Можливо, я зумію врятувати.
Не дозволяю в хату йти нікому!
Сестра, за мною!..
Уже з годину тому
Як серце стало, відійшло дихання.
Гай-гай, немає мертвим рятування.
А легінь був... Не виділа ізроду
Душі яснішої з усенького народу.
Я подихом холодні гріла руки,
Хотіла хоч краплинку зняти муки.
А він мені, старій, за цюю ласку
Розповідав таку чудову казку,
Яка, мов хміль, текла й текла у груди,
Про наше щастя, що насправді буде
Невдовзі, як настане перемога.
І вірю я, що прийдуть до порога
Нові часи, веселі та щасливі,
Земля розквітне, мов садок по зливі.
Шкода, що в ті омріяні часини
Уже не буде поміж нас людини,
Яка усе оте пророкувала,
За що вона всі сили віддавала
Й саме життя. Мої хороші діти,
Ім'я його у пам'яті несіте
Й розказуйте повсюди щогодини
Про душу ту загиблої людини.
Погляньте, друзі, он виходять з лісу Гуцули наші.
Я на дах залізу
Та роздивлюсь, які ото гуцули.
Часом не ті, що в хащини гайнули.
Так, це вони, чужинці, добре виджу!
В засаду, хлопці, по кущах, за хижу!
А ви, малі, з бабусею до льоху.
Ми всиплем нашим гостонькам гороху.
Собака нас виводить до хатини.
Тепер не можна гаять ні хвилини.
Вірьовку приготуйте — і до двору!
Складайте зброю, гади, руки вгору!
Додолу зброю! Опір ні до чого.
Ану, скидай кептарика чужого,
А ти свитину, бісова личино!
Не помогла гуцульська сірячина
Сховати вам скривавлені багнети.
Та це ж усе артисти з оперети.
Вони канкан закрутять нам у танці.
Нехай собі танцюють на арканці.
Вони живі, хитрющі бісенята,
І засідка — це їх робота клята.
Живі, бо нас урятував Чугайстер,
Не ваш гладкий, а наш великий майстер
До всіх чудес, не бачених у світі;
А ви тепер, мов борсуки у кліті,
Сидітимете з хитрістю дурною.
Це той «мисливець», що ходив зі мною.
Ось татова свитина... Де ж це тато?
Залишилось чекати небагато.
Чугайстер там. З хвилини на хвилину
Із татом прийде він на верховину.
Як свисне рак, повернуться гуцули.
Живими їх у землю загорнули
В оцю годину, щоб тремтіли всюди,
Хто партизанів укривати буде.
Мій таточку, мій рідний, любий тату!
Прийди, прилинь у нашу бідну хату...
Чого прийшли до нас, катюги люті?!
Немов зміюки повзаєте в руті.
Вогнем караєте, отрутою, землею.
Давно вам тра засипатися нею.
До штабу полонених! Що слова ці?
Що доведеш скаженому собаці?
Лиш одвернись — запустить зуби в тіло.
А ми, поки не зовсім потемніло,
Сліди розвідаєм до їхнього кубельця.
А то назавтра інший гурт припреться
Шукати між гуцулів комісара.
Бабусенько, не плачте. Прийде кара
На їхні голови. І прийде перемога
До вашого розбитого порога.
Настане мир, настане щастя днина,
Трембітами заграє верховина.
Гай-гай, синочку, я ту мала віру,
Та віддала її у зуби звіру.
Розвіяли в кущах понад могили,
Тепер нема ні віри, ані сили.
Дивися, як похмуро йдуть убивці,
Уся земля від вилитої крівці
Здається їм червоною, Смерічко.
Та то ж заходить сонце за потічком.
Так, так, заходить. Хай для них ніколи
Воно уже не встане з видноколу.
Заходить сонце, ніч страшна настане,
Гуцули згинуть, згинуть партизани.
Усі Карпати буйні спопеляться.
Замовкни, зла, тебе вже не бояться.
На подвір'ї залишаються партизани, бабуся, діти. Хлопці оглядають зброю, бабуся з дітьми розглядають одежу своїх земляків. Кожен кептарик чи сіра свитина, приношена кресаня з чорною пір'їнкою нагадує їм про хороших людей, про рідних їхніх, яких живими закопали в землю. Ганя бере татову свиту, тулить її до себе.
Свитина татова, бабусю, Юрцю, гляньте.
Та ви мені вже серденько не раньте.
Не встиг Чугайстер, мабуть, відшукати
Те місце, де приховані гармати
І де гуцулів наших закопали.
Не гримнуть партизанські самопали.
Чого ж так довго ані слова з хати?
Вбирають комісара поховати.
Сестра і лікар, — нелегка та справа.
Яка кривава межи гір заграва.
Наш комісар помер? Кажи-бо, ми ж не діти.
Від щастя плачу...
Ноші принесіте. Він буде жити.
Дітоньки хороші, Він буде жити, чули?
Швидше ноші!
Чугайстрів син із мертвих зміг підняти.
Про це узнають завтра всі Карпати.
Спиніться, друзі, тут поставте ноші.
Невже ж і справді був на Черемоші
Отой Чугайстер, людоньки, скажіте?
Ожив наш гість! Хай буде вічно жити.
Хай доля дасть у щасті кращий кусень.
Вшануйте, друзі, подвиг цей бабусин
Вона мене від смерті виривала,
Цілющим зіллям тричі напувала.
Вклоніться їй і ніжно обійміте,
Як рідну матір найрідніші діти.
Не ми, а ви спасли нам комісара
Від смерті невідступного удару.
Цілющим зіллям, ласкою живою
І щирих сліз казковою водою.
Товариш командир, я бачу на узліссі
Загін великий — чоловік із двісті.
Навстріч — заслони, кулемети к бою!
На ворогів не схожі, йдуть юрбою.
Співають пісню нашу — це гуцули.
З Поділля, мабуть, в гори завернули.
Як прийде друг — він стане брат,
Поллється пісня мила.
Нехай не йде чужинець-кат —
Привалить кожна брила.
Утопили б нас у ложці
Вороги заброди,
Та звитяжні черемошці
Не здадуть свободи.
Прощайте, люди!
Йдіть собі здорові!
Віддайте партизанам, що є в схові,
Овечку чи козлятко десь в ярузі!
Спасибі вам, герої, вірні друзі!
Гуцули йдуть, вернулись наші друзі!
Засяють ватри знов на виднокрузі.
Бабусенько, я бачу Вуйка Тита...
А он за ним коваль, Паньків Микита.
Вони вже близько, їх веде Чугайстер,
Усіх чудес невигаданих майстер.
Ізнов Чугайстер... Де він взятись може?
Що казка та накоїла, о боже!
Йой, мамцю рідна, любі мої діти,
Я повернувся аж із того світу.
Ми всі були у глибині могили,
Просили їх, аби спочатку вбили,
Та ні, живими стали закидати.
Який то жах, моя старенька мати.
Уже земля на голови нам тисне...
І раптом чую: поруч хтось як свисне.
І стрілянина — прямо громовиця.
Заскреготала, задзвеніла криця.
«Капут! Капут!» — кричать оті катюги.
«Чи ви живі?!» — хтось кличе раз, удруге. «
Живі, живі!» — взялися ми гукати.
І чуємо, як дзенькнули лопати.
І дужі руки підіймають вгору
На білий світ, несуть у тишу бору.
Сам генерал мені подав баклагу,
І я з питтям відчув живу наснагу.
Не генерал він, а Чугайстер, тату,
Який синка послав у нашу хату
І врятував від смерті комісара.
Мене і Ганю виніс з крутояру.
Можливо, і Чугайстер з Задніпров'я.
О, дай йому багато літ здоров'я.
Але не вірте. То в казках буває,
Що ніби десь Чугайстер е у гаї
Над Черемошем. А шукати годі...
Чого ж це так? Тож вірять у народі,
Що є Чугайстер добрий, — бути має,
Який людей з неволі визволяє,
Закопаних на світ виносить з ями
І водить їх щасливими плаями.
Нехай це казка, хай гаряча мрія,
Але ж вона прибавила довір'я,
Хоробрості твоїм онукам, нене.
Ідеться тут, звичайно, не про мене.
Хіба не так?
Так, так, мій любий сину.
Дай подивлюсь на тебе хоч хвилину.
Йой, дітоньки, і справді це Чугайстер,
Усіх чудес невигаданих майстер.
Живими він підняв нас із могили,
Вернув нам світло, влив цілющі сили.
Навік приспав чужинців, як Горбину.
Колись Олеся красную хустину
Чугайстрові свою подарувала,
Як черемошців вивів з-під завалу.
Та де у мене та святкова хустка?
Ми дуже бідні, у коморі пустка.
Є кісники,неначе мак, червоні,
Беріть, вони згодяться у загоні.
Як будуть нові люди приходжати,
Хай на кресані стануть нашивати.
Ви любите, у кожного ж на шапці
Червона стрічка, наче промінь вранці.
Забув було. Так ось твоя хустина,
Лежала проти штабу, біля тину.
Спасибі, тож візьміть її від мене.
Червона хустка буде як знамено.
В'яжіть, хлоп'ята, хустку до жердинки
І бережіть дарунок верховинки!
А я, Чугайстере, дарую вам денцівку,
Мою кленову випалену цівку.
Послухайте, яка вона співуча,
Коли заграю, чує кожна круча.
І я вже чимось маю догодити.
Тож обіцяла курочку зварити,
А де ж вона поділася, йой, леле?!
Мабуть, зайшла в царинку до Стомели.
Спасибі вам, Чугайстере, спасибі!
Хай в кожній хижі. стаї і колиб!
Хвала іде від роду і до роду
За порятунок нашого народу.
Прийміте і від мене подарунок —
Старої жінки щирий поцілунок —
Та випийте малинового соку.
Візьміть з собою доню карооку.
Поранять з вас котрогось під горою,
Тому най буде рідною сестрою.
І нас, і нас візьміте до загону!
Аби свободу вирвати з полону,
Ми підемо на смерть і люті муки,
Лиш дайте кріси в мозолясті руки.
Беріте зброю, друзі! До кресані
Нашийте стрічку гуцуляті Гані.
Нехай зорить промінчиком яскравим,
Нехай веде до волі і до слави.
Черемоше, Черемоше, —
Чистая водиця,
Дівчинонько з верховини,
Дай мені напиться.
Та напій коня гнідого,
Дівчинонько-зоре,
Я в загоні захищаю
Ваші рідні гори, Зеленаві полонини,
Твою гарну вроду.
Дівчинонько з верховини,
Чи не знаєш броду
На той берег Черемошу
Та на ті дороги,
Що вестимуть партизана
Аж до перемоги.
Й мені наший мерщій оцю широку.
Тебе не візьмуть, бо не має строку.
А ми самі отут загоном станем
І будем помагати партизанам.
В розвідку підем...
Правда, любий брате,
Як треба буде, сходим всі Карпати.
Юрасю, Ганю, ближче підійдіте,
Я обійму вас на прощання, діти,
За ваші вчинки, сповнені любові,
Дві зірки дам вам, правда, не казкові,
Але, кому вони квітчають груди,
Того, хоч де, шанують наші люди.
Ростіть щасливі. Дяка вам і слава!
Коли пролине ця пора кривава,
Назавжди я приїду на Карпати
Нове життя із вами будувати.
І я хвалю вас, милі, як Чугайстер,
Хоч до чудес ніякий я не майстер,
Це ви вчинили нині справжнє чудо,
Про вас казки складуть хороші люди.
Ви будете стоокі і крилаті
У тих казках. З Карпат по Закарпатті,
Мов ручаї, тектимуть по Волині,
По всій Радянській вільній Україні
Про ваші вчинки славнії сказання,
Про ваші дивні подвиги, дерзання.
І інші діти в інші покоління
Шукатимуть ось тут, серед каміння,
Сліди своїх улюблених героїв.
І десь під Крутоверхою горою
Імення ваші висічуть кирками
І заквітчають кращими квітками.
Отож із казки ви ідіть у казку,
Не за Чугайстром, що хвилює ряску
У тиху пору десь на Черемоші,
А вже самі. Ідіть, мої хороші,
Немов луна за сині небокраї,
В казковий світ, який кінця не має.
Нові бійці, ставайте у загони,
До Чорногори йти у три колони.
Вперед на конях вислати дозори!
Які ж бо рідні люди ці і гори.
Ідіть на гори,
Де людям горе,
Ідіть по полю
За щастя й волю,
Ідіть гаями,
Ідіть степами,
А я між вами
Та перед вами.
Нам видно з гір
Вітчизни шир,
Родючі, злотні гони.
Ми йдем на бій за правий мир
Під знаменом червоним.
Із волею вертайтесь, мужні люди!
Побідна зірка най квітчає груди!
Пішли... Не встигла. Підождіть, будь ласка.
Та що ж це — сон чи, може, й справді казка?
У загін веде дорога
Легеня-героя.
Вже зоріє перемога
Та над Кінь-горою.
1957