Платон Воронько - Казка про Чугайстра (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Platon_voronko_kazka_pro_chugaystra.docx)Platon_voronko_kazka_pro_chugaystra.docx84 Кб1260
Скачать этот файл (Platon_voronko_kazka_pro_chugaystra.fb2)Platon_voronko_kazka_pro_chugaystra.fb2176 Кб1508
Діти з двох боків міцно притискуються до бабусі. Вона кладе свої натруджені руки на гострі плечики онучат, готуючись розпочати довгу і цікаву билицю, але слова не ллються із уст. Мабуть, громовиці та шелести лісові полохають спокійні слова про далеке минуле. Мабуть, оті заграви невгасимих пожеж, що разом з чорними хмарами насуваються на верховину, опалюють старечу душу, обливають її гіркими невидимими сльозами. Але казка заспокоїть малих дітей у цю повну тривог горобину ніч, заколисав їхні печалі.

Знову спалахують світлом Столітній Бук з Молодою Смерічкою.

Столітній Бук.

Як тяжко тій бабусеньці-небозі

У невідступній горі і тривозі

Складать щасливу казку-рятівницю,

Перемагать шалену грозовицю,

Аби на цім самотньому подвір'ї

Голодні діти спали у довір'ї,

В надії на Чугайстерову ласку.

Молода Смерічка.

І я, і я послухаю ту казку.

Починає казку.

Бабуся гірко усміхається своїм думкам про доброго гуцульського Чугайстра.

Бабуся.

Отам, де листя стелеться зелене,

Де сосни похилилися та клени,

Колись потік шумів через каміння.

Далеко чуть було його кипіння,

Бо води рвались прямо через гуки,

Змиваючи старі, могутні буки.

І саме тут в колишнім віці-році

Жили великі люди черемошці.

Вони щодень ішли на верховину

Рубати буки, граби і соснину.

Затим несли колоди до потоку,

Такі важкі, що іншим і півкроку

Не пронести. А їм усе по змозі.

В'язали ті колоди на відрозі

І на плотах неслися через гуки,

Бо, кажуть, в них були залізні руки,

З кременю ноги, груди із кришталю,

А кров густа з червоного коралю.

Жили вони у злиднях, та на волі, —

Нової не вимолюючи долі.

Але й до них прийшла недобра днина.

З далечини приїхав пан Горбина,

За ним жовнірів сунулася хмара.

Зросла фортеця в горах, як примара.

Той пан звелів, щоб вільні черемошці,

Які ліси рубали при потоці,

Йому платили немалу данину, —

Бо він купив усеньку верховину,

А черемошці — вгору топорами, —

Аж гуркіт покотився між борами.

«Ми не платили зроду ще нікому», —

Сказали люди.

Пан утік додому.

І почалась халепа при потоці.

Біг вість куди зникають черемошці.

Дитятко вийде з хижі — і немає.

Ходи питай по селищах і в гаї,

Але ніде не бачили дитини.

Назавтра легінь файний геть полине

Або мисливець з сіткою та крісом.

Страшне робилось в лісі й поза лісом.

Який лихий вершить те діло враже —

Ніхто ніде і словбнька не скаже.

Юрасик.

Чого ж питать?

Все лихо від Горбини.

Уб'є когось, а тіло в яр закине

Або в колючі неприступні пущі.

Отак, як ці чужинці проклятущі.

Ганя.

Це він! Це він! Кому ще зле чинити?!

Бабуся.

Не поспішайте. Дай, Ганнусю, пити.

Ганя квапливо, щоб не затримувати казку, набирає корець води із дубового відерця, що стоїть на ослоні поруч. В цю мить десь не дуже далеко від подвір'я відлунює довго-тріскуча автоматна черга. Потім, то наближаючись, то віддаляючись, іще, іще. На сизому грозовому небі прорізується сліпуче пасмо ракети, а може, то блискавка така разюча — нічого не розбереш у пізньому смерканні. Дівча дрижить, розхлюпує воду бабусі на руки. Старенька ніби не чує ні стрілянини, ні того, як холодна вода хлюпається на долоні, не бачить сліпучо-білого пасма.

Молода Смерічка.

То блискавка чи, може, злі ракети?

Столітній Бук.

Не відхиляйся, де ти, люба, де ти?

Усе мине — і хмари ці, і вітри.

Назавтра сонце слізки-роси витре,

І засміються наші полонини,

Як серце у щасливої людини.

Сова.

Не буде щастя — чую, бачу, знаю, —

Усе помре від краю і до краю.

Карпати пишні вкриє чорне лихо.

Столітній Бук.

Мовчи хоч ти, нещасна чаклунихо!

Ганя.

Бабусю, про Чугайстра докажіте.

Бабуся.

Нелегко стало черемошцям жити.

Тепер вони гуртом ходили всюди,

Аби дізнатись, де то гинуть люди?

Тії пори ясний легінь Іванко

Сподобав Лесю, дівчину-горянку.

Вони в гурті соромились кохатись,

Втікали до потоку милуватись.

Іванка й Лесю люди шанували,

Тому усі сердечно вболівали,

Як ті зникали десь біля потоку.

«Не йдіть, — казали, — згинете до строку».

Іван сміявся: «Я скручу і лева;

Не бійсь нічого, моя королево».

І так вони сиділи біля кручі.

Під ними води билися ревучі,

І вся галява сонцем заливалась,

Де юні гуцулята милувались.

Отам до них з гущавини дубини

Підкрались ловчі з челяді Горбини.

Між ними й пан з'явився, мов примара.

Іван відкинув шитого кептара,

Піднявши бартку — вихором до пана.

А той махнув лиш віхтем на Івана —

І хлопець вкляк, упав у сон глибокий.

Зареготав Горбина одноокий.

«Тягніть його за мур у глибокості,

А я дівчатко запрошу у гості.

Яка краса! Тут можна осліпитись.

Невже у хлопів ти могла родитись?

Візьму тебе, як панночку, в фортецю».

«Я не піду із тим, хто не по серцю», —

Сказала Леся й кинулась з відрога.

Горбина вслід: «Туди тобі й дорога!»

Ще ближче затріщала коротка черга, та так рвучко, так лунко, що вже не переплутаєш з тріском сухої ліщини. І нібито стогін почувся. Чи то людина у свій досмертний час, чи звір підбитий, а може, й вітер у гірській розщелині. Трудно розгадати серед буремних шумів, але щось болісно застогнало в лісі.

Юрасик (зірвався з місця.)

То, може, тата встрелили у груди.

Бабуся.

А неньо ваш туди іти не буде.

Він має повернути з того боку.

Недовге, але вкрай напружене мовчання. Потім бабуся ще тісніше пригортає до себе малят і продовжує розповідь.

Упала Леся у глибінь потоку.

Вода реве, жбурляє в чорториї,

То піною, то мулом Лесю криє,

То б'є з розгону в скелі головою

І обвиває шию душ-травою.

Несе потік із вечора до ранку

У Черемош розтерзану горянку.

А на ріні могутні черемошці

В цей час на пліт виходили по дошці.

«Диви-диви, — кричать, — либонь, людина!»

Взяли на руки: «Йой — жахна година,

Це ж наша Леся втоплена, побита».

І наступила тиша сумовита.

Несли дівча з ріки у верболози.

Старі діди — і ті ронили сльози.

Вже загорнули мертву у ряденце,

Щоб поховать...

Аж чують — б'ється серце.

Уста шепочуть: «Не спішіть ховати,

Страшну я правду хочу розказати.

Дукач Горбина має трунок сонний,

Приспить кого і кине в склеп бездонний.

Всі зниклі люди в нього в глибокості.

В фортецю йдіть, ламайте змію кості».

Поклали люди Лесю під борами

І кинулись до пана з топорами.

Побили враз озброєну сторожу,

Звалили височенну огорожу —

І до палацу швидше блискавиці.

Горбина б'є у вікна з крем'яниці,

Але йому не стримати народу,

Як весняну на Черемоші воду.

Забили двері, вікна всі, як треба,

Вогонь під дах — і полум'я до неба.

Тоді пішли гуцули в кам'яницю.

Там кожен стрів чи брата, чи сестрицю,

Чи діточок голодних у безсиллі —

Живі вони лежали у могилі.

Легінь зітхнув: «А де ж краса кохана?» —

«Ще стрінетесь», — утішили Івана.

Палац палає. Люди із комори

Пиття і їжі витаскали гори.

Наїлись, напилися...— і потому

Уже ніхто не повернувсь додому.

У їжі тій, в питті був сонний трунок.

Горбина звів з повстанцями рахунок.

З жовнірами він виліз із палацу

Попід землею — і мерщій до плацу,

Де спали сном важучим черемошці.

Він потрощив усім залізні кості,

Звелів у яму скласти й закопати,

А сам напивсь і ліг в діброві спати.

Ганя.

Мабуть, і Леся вмерла під борами?

Бабуся.

Ні, не померла. Темними ярами

Якось дійшла туди, де спали люди,

Побачила, як їх коло запруди

Закопували в ямі глибоченній.

Та що робити бідній нареченій Іванковій.

Пішла до Черемоша І як заплаче:

«Йой, душа хороша,

Порадь, куди хилитися билині —

Мені, слабій, самітній сиротині?»

Квилить і сльози ронить на каміння.

Аж бачить: із росистого пагіння

Піднявся раптом пари вихор цілий,

А з пари дід з'явився білий-білий,

В зелених шатах, з зіркою в кресані.

Він запитав: «Чого це сни погані

Мені верзуться? Ніби всі гунули,

Потрощені, у землю потонули?»

Шепоче Леся: «Любий мій дідусю,

Пошук на сайті: