Марко Вовчок - Дев'ять братiв i десята сестриця Галя (сторінка 6)

— Я хочу, — шепоче Галя на одвіт, низенько схиливши голівку.

 

— Галочко, нема! Нема де взяти!

 

Галя піднесла голівоньку — у, які ж блискали в очицях дві сльози дужі! Подивилася на всіх своїх і округи усюди, вже ледве чутно шепотнула: «Ой, я хочу!» — і се в остатній раз. Пригорнувшися до меншого брата, вже смирнесенько стояла вона, прикусивши пучечку, а там і другу, а там і обидві разом, і все те для того, щоб як не викотилися ті дві сльози дужі мимоволі з оченяток.

 

Усі вони довгенько стояли між купами і зграями, що двигали, гомоніли й рябіли, — стояли вони та дивилися. Дивилися брати пильненько й начеб уперше бачили людське убрання хороше й достаток і наче уперше почули на собі латані сорочечки; наче уперше бачили вони людську жвавість, недбайливість і веселість і наче уперш пізнали своє турбування та вбожество.

 

А мати дивилася на їх. Вона озивалася до їх, то знов без слова, без мови гладила по голівці; то знов посилала ближче піти полюбуватися тим чи тим; то знов показувала їм те або друге.

 

— Мамо, — каже старший син, — ходім додому! І всі діти почали прохатися: «Мамо, ходім-бо додому!»

 

Галя тільки міцніш та міцніш прикушувала свої пучечки

 

маленькії.

 

— Додому? Додому? — перепитала мати. — Вже додому хочете? Чи не погуляли б ви ще по ярмарку, мої голуб'ятка? Чого ж се так хутко додому, мої кохані? Та ви ще усього ярмарку не бачили!..

 

— Дарма, мамо, ми додому хочемо вже, — кажуть в один голос сини.

 

— Додому? То ходім додому, пташки мої! — вимовила вдова і ледве що вимовила, — то додому ходімте, мої діточки!.. Галочко, подай мені ручечку. Може, понести тебе, дочечко?

 

Галя простягнула рученьки до мами, як уже на руках була у неньки, такеньки міцненько обхопила її за шию й сховала личенько на плечі.

 

І пішли вони усі додому.

Купи людей усе рідшали; що далі вони йшли, —усе унятніш відрізнявсь голос від голосу, гук від погуку —усе було вільніш проходити по улицях. Ось і кінець місту, — і вже з гори видко усю-всеньку луку зелену, і плескаючого Дніпра синього, й за Дніпром гори: близькії—одна над одною зеленіш, далекії — одна над одною синіш.

 

— Кажіть, діточки, чому такі мов невеселії ви? — промовила удова. — Пождіть, мої любенькі, от бог дасть... — і не доказала, що бог дасть — чи то разом вона надію стратила, що дасть бог що-небудь колись, чи то вже дуже важко їй стало дожидати до того часу.

 

— Чим би я мала вас розважити хоч кришечку, мої дорогі? — промовила знов удова згодом. — Ох, боже мій, боже ти мій милосердний!

 

І знов усі мовчки вони йшли. Усе ширш розлягалась та роздавалась лука перед ними, усе чутніш плескавсь та колисавсь Дніпро, а гори за горами все вище й далі знімалися: високо-високо й далеко-далеко! І такеньки, вертаючись додому з ярмарку, з-поуз зграї живої, з порожніми руками, брати дивились на ті високі та далекі гори і думали собі, що там за тими високими і далекими горами, — що там?

 

— Мамо, — поспитав менший син, — що се, який се шлях он там-тамечки по горі, в гаю, і кудою він звивається?

 

— Шлях той?Ох, моє голуб'ятко, сей шлях проводить тудою, де я зроду-віку не бувала, — у далекії міста й села. Покійний ваш батько — хай царствує! — їжджав тим шляхом, як служив у війську, і чула я від. його, що се шлях небезпечний. При тім шляху розбійники розбивають — звивається він темним непроглядним бором, проводить між кам'яних крутих гір... Було, й слухати, як ваш батько-покійничок розказує, то мороз з-за плечей бере.

 

— Чи на батька теж розбійники нападали, мамо?— спитав менший брат.

 

— Ні, моя дитино, ні, господь милував. А от товариша його, якогось Ласуна, так напали і полонили його. І жив він, Ласун той, у їх кам'яній горі, у печері, аж три дні, чи що.

 

— І що ж він там у їх бачив і чув, мамо? — спитав середній брат.

 

— Чудове багатство він там бачив, моя дитино! Печера тая у їх сповнена золота та серебра, та дорогим камінням-самоцвітом. З золота, з серебра його там смачненько годували й напували і спати його клали під одягала злототкані, на м'якенькому пуху. І коні в їх були у золото, в серебро зашпані, ножі й шаблюки всадені самоцвітом. Зроду-віку ніхто й не снив такого багатства та розкоші, якова в них там, — казав Ласун вашому батьку-покійничку. І звали вони Ласуна жити із собою: «Зоставайся, Ласун, жити з нами, — говорили, —життя тобі буде хороше й привільне в нас».

 

— Що ж Ласун? — спитав старший син.

 

— А Ласун був і погодивсь і зоставсь у їх, та коли зараз напала на його туга. Жалко стало жінки, діток, свою хаточку, свого спокою. Став він у їх прохатися: «Відпустіть мене, добрі люди, будьте милостиві!» — «То йди собі». Накидали йому повну шапку золота й серебра й пустили його. «І як пішов я пріч від них, — казав Ласун вашому батькові, — от вже мені як стало жалко їх кидати, хоч плач!»

 

— Що ж, знов повернувсь до їх? — спитав старший брат.

 

— І був повернувсь знов він до їх. Та як повернув назад, знов його став посягати жаль по своєму життю у сім'ї і втримав його. Та чималий часок він, той Ласун, мордувавсь, що й у печеру його тягне, і додому притяга...

 

— Що ж, кілька разів він вертавсь і де прийшов? Чи пристав де? — питав старший брат, і по йому добре було видати, що він не повернувсь, коли б де пішов.

 

— Та вже таки кинув він шапкою об землю, занедбав усе золото й серебро й додому прийшов.

 

— Лучче б він не кидав, а додому б приніс, — каже середній брат, а менший на Галю подививсь, мовби подумав: «Отеє б було втіхи тоді Галі!»

 

І Галя немов зрозуміла, що подумав менший брат, — вона всміхнулась такеньки, як всміхаються, коли уявляють перед собою якусь уявоньку дуже хорошу.

 

— Не годилося кидати, — промовили усі брати з пожалем.

 

— Або не брати, або вже не кидати — що-небудь одне, — каже старший брат.

 

— А потім, діточки, — говорить удова, — потім той Ласун був рибалкою при Дніпрі та впав у воду і втопивсь якось, казав ваш батько покійний.

 

Прийшли вони додому й посідали всі під грушею коло хатки.

 

— І що ж, мамо, —спитав середній брат, —чи й досі ті розбійники там засідають?

 

— Теперки не чути про їх нічого, моє серце, —одказала удова.

 

— Де ж вони поділися, мамо?

 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Marko_vovchok_dev_yat_brativ_i_desyata_sestricya_galya.docx)Marko_vovchok_dev_yat_brativ_i_desyata_sestricya_galya.docx72 Кб1759
Скачать этот файл (Marko_vovchok_dev_yat_brativ_i_desyata_sestricya_galya.fb2)Marko_vovchok_dev_yat_brativ_i_desyata_sestricya_galya.fb2128 Кб1702

Пошук на сайті: