Марко Вовчок - Дев'ять братiв i десята сестриця Галя (сторінка 7)

— А хто їх зна, мій голубе. Чи вони перевелися, чи пішли далі де, на краще привілля... Ох, діточки, втомилася я дуже, кохані! Ляжу тут, чи не засну коло вас.

 

Удова лягла на траві й затулила була очі, та сой не змагав — очі усе одмикалися та на діточок придивлялися, що тут сиділи усі задумані, поки аж Галя не поклала рученят їй на лице та не заспівала котка й голуба, прикликаючи сон та дрему.

 

Заснула удова, та й Галя й себе заколисала своєю пісенькою і впала сама коло мами у міцненькому сні.

 

А брати сиділи та дивилися на високії, лісом урослії, далекії гори, очей не звертали, — дивилися, та часом поглядав старший брат і на місто веселе та гучне. І так вони задивилися, так вони задумалися, що смеркло — вони не завважили й схаменулися вже тоді, як Галя, прокинувшись, вигукнула: «Ой, як темно! Де ж бо сонечко?»

 

Дні приходили й уходили. Багато ще святкувалося свят, чимало ярмарок ще становилося, тільки що удовині діти вже ніколи більш свята такеньки не дожидали і ніколи у ярмарок вже не прохалися і не ходили.

 

Росли вони собі та виростали, ходячи та бродячи по луці, дивлячись на гучне, бучне місто, та у другий бік — на тихі, високі, урослії гаєм гори, на той шлях поглохлий, що звивавсь і зникав там у густому гаю. І що вони росли та виростали, то вони пильніш поглядали. І раненько-ранком при світлому сонечку, і пізненько ввечері при зореньках іскристих, — усе тудою їх вічі.

 

А час спливав, і вони собі росли та виростали одно одного краще та лучче.

 

І як дійшли вже вони літ дорослих, старший брат став ще понурій, сумній — такий задуманий та мовчаливий, середній брат зробивсь ще цікавший, — усього питавсь та перепитувавсь, а менший брат ще гірш палкий та спочуйливий, — а всі брати зробилися неспокійнії та педовольнії. Мати побивалася, жалуючи їх, Галя падала, розважаючи їх, а вбожество ще скрутніш тіснило й давило. Ходили всі брати шукати собі роботи, служби й по місті, й по селах округи, та чи то вже божа воля, чи така нещасна доля, тільки що не знаходилося їм праці й за малую заплату. І поверталися вони з тих пошуканок усе сумніш та смутніш.

 

Коли ж і добра година — разом знайшлася служба двом братам, старшому й середньому. Пішли обоє у наймити. Старший брат пішов служити до молодого заможного хазяїна, баштанника, а середній брат служити пішов до удівця старого, хлібороба; обоє недалечке вони занапастилися— тут-таки під містом наймитували.

 

Молодий баштанник був собі чоловік веселий та гордий, та щасливий, та немилостивий — себелюбець і самоправець. Мав він і хату білу, і жінку милу, і рід величний, і усякий достаток добрий. Баштан в його великий, славний — людей повно раз у раз — і городян, і селян. Він з жінкою своєю ходить-походжає та спродає, та гроші лічить, та балакає й жартує з купцями своїми, та погукує на наймита свого. Родючий баштан жовтіє динями, зеленіє кавунами і усяким овощем — рябить люд і купчиться коло шалаша хазяйського; наймит усім вслугує, подає, носить, возить, мете, складає, — хазяїн шле його — він іде і повертає — хазяїн ще нарікає; хазяйка гонить — він біжить та назад поспішається — хазяйка ще лає його; купцям годить, чужим людям прислугує, то й ті не приймають за добре, [і] разу не подякують, може, ніколи за душу живу його не помислять.

 

Ранок ясний минув, день змерк гарячий, вечір потемнів свіжий, а сон не бере, нема спокою, сумно та важко. Коли ж відпустить? Коли вияснить? Чи коли згладиться з світу та кривда нерівна? Чи буде полегкість? Чи не вменшиться хоч мало скорботи? Чи колись щось буде?

 

Хлібороб був собі тихий, роботящий чоловік, дбайливий, обережний—знав уже він, як у світі жити має простий чоловік межи князі та сильники, то так він і жив собі й добре йому велося усе: він нікого не зачіпав, і його ніхто не займав, — вікував він собі гарненько з дочкою своєю одиначкою. Господарствечко хоч не яке там скарбове, — можна б йому ціну скласти, — та таке ж то порядненьке, любеньке, що кращого й не бажати.

 

«Чи він добрий буде для мене?—думав середній брат, ідучи поруч з своїм хазяїном уперше до хазяйської господи та говорячи про те, як хліб родить. — Чи буде добрий? Походить на те. У світі ж, кажуть, не без добрих людей...»

 

Дуже йому вподобалось хазяйське господарствечко, як оглянув він його; дуже приємненько було йому чути, що у хаті співав голосок, а вітер зносив теплим повівом і спів, і слова.

 

«Жив би довіку такеньки, коли б мені так бог дав», — подумав він, уступаючи у хату за хазяїном, де пісенька все не змовкала, а чулася вже зовсім істно і де стріла їх дівчина така, як краля. Вона й привіталася, і снідання подала, і щось промовила, і про щось поспитала, і глянула, і подякувала, та все якось наче недбайливо, якось байдужливо, наче добродійка, наче госпоженька, і трохи засмутила вона тим молодого наймита.

 

Та не таке ще спожив він, як послужив там далі та як стала йому дівчина за світло і за темність — що як вона тут, то все сяє й виблискує, а як її нема, то наче хто сонце зняв і зорі зібрав та у кишеню поховав. Дізнав він того, що як уганяв три кроки в один, поспішаючися потомлений з поля хутче на добривечір їй дати, а вона, одказуючи «добривечір», і не оглядалася на його. Скуштував він і того, що як ранком, ідучи на роботу, припиниться, дожидаючись, сподіваючись, трусячись словечка любого, а вона, минаючи його, приказує йому: «йди робити». Прийняв і того, що як увечері сяде де та зажуриться, та задивиться на її, вона його пошле десь потомленого, самотнього по якусь, там примху для себе.

 

Перемучившися днями, не поспавши ночами, одного разу наймит перестрів свою господиню кохану та й сказав їй усю щиру правдоньку. Як же вона задивила, як же вона личенько своє вродливе одвернула від його! Як неласково почула, як вразливо озвалася!

 

— Не займай мене ніколи, наймиту! — промовила. — Чи ж я тобі рівня? Коли хочеш в нас служити, поводься слугою. Не говори до мене!

 

А він таки зайняв, а він таки заговорив, та й мусив навіки попрощатися, — втратив службу й повернувсь додому, у хатку неньчину на луці. Такий повернувсь, немов прибитий на цвіту.

 

Розважала мати, жалувала Галя, брати моці додавали, і з усіма цими ліками добрими проживав він, не видужуючи та дожидаючи, поки де служба йому трапиться.

 

А тим часом на баштані велико спродано овощу, і хазяїн свого наймита носила з возами у місто розвозити спродане та збирати часом гроші незаплачені.

 

Тільки одного разу чи не злічив добре беручи, чи загубив якось везучи наймит, а хазяїн, не долічивсь свого ліку і зняв бучу: узвав і злодієм, й пройдисвітом, і голотою; а хазяйка собі підказує, та підгукує, та пищить, та верещить.

— Я більш у вас заслужив — візьміть з моїх запрацьованих та й не лайтесь! — каже наймит.

 

— Іди собі геть та й не вертайсь! — гонить хазяїн.

 

—Щоб твого й духу невірного не було! — кричить хазяйка.

 

— Заплатіть мені, — каже наймит.

 

— Заплатити? Та я тобі, злодію, щербатої копійки не дам! Іди геть! — пхає хазяїн.

 

— Я на вас суда шукатиму! — промовив наймит.

 

— Суда на мене, ти? — скрикнув хазяїн та й зареготав з потіхи великої.

 

— Бач!—вигукнула хазяйка, і хазяйчин регіт дрібненько розкотивсь та втішненько.

 

Наймит пішов собі геть від них та й теж засміявся до себе, кепкуючи з себе, що заходивсь був хазяїна засудити.

 

Питання та жалування було доволі у дому, а ще більш вбожества та суму.

 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Marko_vovchok_dev_yat_brativ_i_desyata_sestricya_galya.docx)Marko_vovchok_dev_yat_brativ_i_desyata_sestricya_galya.docx72 Кб1780
Скачать этот файл (Marko_vovchok_dev_yat_brativ_i_desyata_sestricya_galya.fb2)Marko_vovchok_dev_yat_brativ_i_desyata_sestricya_galya.fb2128 Кб1738

Пошук на сайті: