Марко Вовчок - Дев'ять братiв i десята сестриця Галя (сторінка 8)

Знов усі докупи зібралися дожидати терплячи та сподіватися не маючи. Неспокійні, сумні ходили брати всі — найсумній усіх старший був, найсмутніш—середній. Галя вже не займала їх, мати не розважала, а у меншого брата то серце жалем сходило.

 

Коли одного вечора старший брат говорить усім братам:

 

— Життя наше гірке та вбоге. Що ви робитимете? Я присягаю зеленому гаю! Чи ви мені, брати, товариші?

 

Усі брати погодилися й казали: «Добре!»

 

— А мати? А Галя? — схаменувся менший брат.

 

— Чи за велику пораду ми досі були їм?—каже старший брат. — Брати-товариші, не поступайтеся! Усі одказали:

 

— Не поступимось!

 

Увійшли вони у хатку — мати й Галя вже спали.

 

Мати зараз прокинулась, почула й промовила:

 

— Де, діточки, забарилися такечки? І Галя прокинулася, почула, що міцненько її обняли— то менший брат обняв її.

 

— Що? — спитала Галя, серденько в неї затрепехалося, почуло, що щось є, та менший брат не сказав нічого і, обнявши, покинув.

 

— Мати!—заговорив тоді старший брат, — ідемо ми шукати щастя та долі. Зоставайсь здорова та не дожидай нас. Прощавай, сестро!

 

За цим словом вийшов з хати, а за їм усі брати слідом.

 

Удова тільки рученьками сплеснула та й упала з горя та з жаху. Галя зірвалася, побігла, догнала, ухопилася за меншого брата, не пускала й ридала, та й любимого братика вона не втримала — рвонувсь і втік він за другими, й тільки здалека вона ще почула його голос: «Прощавай, Галю, прощавай!»

 

Усі пішли! Усі покинули! Пішли й не повертаються!

 

— Гукай, Галю, гукай голосніш! Прикликай! Зови! — прохала удова наче несамовита.

 

І Галя голосно гукала й звала, та дарма розносивсь свіжий розпачливий голосочок — на одвіт тільки повз гір дзвінко відкликалося.

 

— Чуєш, Галю, чуєш гомін? Вони йдуть, ідуть! — промовляла разом удова.

 

Та се Дніпро гомонів плескаючи, та дерева шелестіли — ніхто не йшов.

 

— Бачиш, бачиш, Галю, он там-тамки хтось стоїть! Се Івась стоїть, а біля його — бачиш? бачиш Грицька? Біжи, біжи, Галю, тудою...

 

Галя бігла тудою й сюдою, по сей бік і по той бік — усюди, де тішила й оманувала їх нічна тінь та мла.

 

І на світання зайнялося. Світання появило їм, яка лука зелена пуста й які гори округи безмовні. Вони все-таки дожидали, що вернуться, та й обертали очі свої потомлені у всі боки.

 

І сонечко зійшло, та таке ясненьке, начебто хотіло й мало вмисне для них найлучче всвітити пусті шляхи округи. Вони усе-таки дожидали: вернуться, вернуться. Та з того часу ніхто вже додому не вернувсь.

 

III

 

Хутенько казка кажеться, та не так-то хутко діло робиться. Багато минуло днів, тижнів, місяців та й літ проминуло чимало, що удова з Галею ще прожила та прогорювала в убогенькій хатці на луці, усе дожидаючи, що повернуться любії сини, що повернуться брати милі. То усе чувся їм гомін якийсь, ніби йшли по луці м'якенькій ввечері, а на світанні пробуждав їх гомін коло дверей — і поспішалися вони, й трепеталися вони. Та на луці округи все пусто ввечері й на світанні коло дверей нема нікого. Пусто! Нікого! Дарма Галя літала тудою й сюдою, як тая ластівка, і удова вибивалася з сили своєї, поспішаючи за нею — пусто! Нікого!

 

Еге ж! Еге ж! — пусто й нікого! І на якийсь часок переставали вони пориватися, наче заспокоювалися, трохи набиралися терпливості.

 

— Галю, —говорить знов удова, —чуєш, гомонить?

 

— Се Дніпро шумить, мамо!

 

— Ні, ні, Галю! Слухай-бо!

 

— Дерева шелестять, мамо!

 

— Усе Дніпро шумить! Усе дерева шелестять! — мовить удова і зітхне й прошепоче: — Боже мій, боже мій!  А трохи згодом удова знов почина:

 

— Галю! Галочко! Вийди! Подивися, прислухай! І Галя виходить, дивиться і прислухає. Не чутно нічого, не видно нікого, тільки Дніпро шумить та дерева шелестять.

 

Галя що виростала, то усе вона розумний робилась. Вже вона кави не боялася ані вовка, щиро робила і коли вже теперки вона плакала гірко, де-небудь приховавшися, ніхто б її не знайшов по плачу — вона тихенько-тихесенько вже вміла тепер плакати.

 

Жили вони так само вбого, як і перш. Усе так само ходила удова на поденщину, та усе менша їй плата була, затим, що вона усе старіла, слабіла, все тратила більш міць і прудкість. Галя теж ходила на поденщину й теж потроху заробляла, затим що Галя була ще дуже молоденька, невміла, недосвідчена. Рано-ранесенько прокидалися вони й ішли у місто на роботу. І кажу вам, ніколи вони не йшли, не поглянувши на шлях той, що звивавсь по горі гаєм, не постоявши на луці, дурно не пождавши. Не діждавшися нікого, хіба часом пташка пурхне мимо, не побачивши нічого, окрім тих знакомих тихих гір та дерев високих, вони йшли, приходили у місто і наймалися робити, де траплялось і що бог насилав: воду носити, городи полоть, сікти капусту, хати білити — усе, що, кажу, господь їм насилав. Цілий день вони робили — зрідка укупі, в одній господі, сливе завсіди різно, по різних господах, а ввечері сходилися на дорозі додому. Тоді ж бо Галин голосочок свіженький дзвенить — Галя розказує, що бачила, що чула, що там добре й що лихеньке їй здалося.

 

Удова слуха, часочком сама що-небудь промовить про бачене, про чуте. Приходили до своєї хатки додому. Світла вони ніколи не світили — місяць та зорі сяли їм замість світла. По трудах дневних не гаразд частенько сон покоїв їх. Найгірш удову мучило безсоння — вона бралася плакати якимись скудними, старечими слізьми, що від них, здавалося, розірветься її покрушене старе серце. Галя обнімала її, й обойко вони говорили й балакали, й обойко смутилися, й обойко сподівалися на кращії часи, поки аж удова була втішена й починала засипати, а Галин сон розгулювавсь і мислоньки починали блукати і роїтися коло всього доброго та одрадісного вперед себе далеко-далеко... Брати вбачилися з якимись сяющими обличчями, у якомусь виблиску, й усе округи теж сяло й блищало. Жили вони, жили, поки дожили до того часу, що удова занедужала й звалилася.

 

Отоді ж бо пригодонька сталася: і робити треба, і нездужую не можна саму покинути. Тоді ж бо Галя показала, що за прудкі в неї ніжечки. Вона наймалася за наймалішу плату з такою умовою, щоб одвідувати нездужую матір, та тричі або й більш на день прибігала до хатки й поверталася знов у місто. Та що далі, то удова робилася кволій, слабій, і Галя вже не відходила від неї.               

 

Нездужа лежала тихенько, безмовненько, усе сливе затуливши вічі, і походило, наче вона одпочивала по тяжкій    тяжкій утомі й праці.

 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Marko_vovchok_dev_yat_brativ_i_desyata_sestricya_galya.docx)Marko_vovchok_dev_yat_brativ_i_desyata_sestricya_galya.docx72 Кб1780
Скачать этот файл (Marko_vovchok_dev_yat_brativ_i_desyata_sestricya_galya.fb2)Marko_vovchok_dev_yat_brativ_i_desyata_sestricya_galya.fb2128 Кб1738

Пошук на сайті: