Стара пані тим часом напитала, що в онуччиного нареченого є хутір не дуже далеко за містом, який дістався йому у спадок від бездітної тітки. Панночка дуже зраділа цій звістці.
«Стріла його веселенька, привітала любо, а він радіє. Не знає, що то вітають не його,— хуторець вітають!»
XVI
На Різдво відбулися заручини. Багато гостей наїхало. Панночка була дуже весела, а він ходив і очей з неї не зводив. Гуляли до самого ранку.
Як тільки наречений і гості пішли з двору, панночка стала плакати і нарікати на свою «сирітську долю».
Стара почала заспокоювати онуку, пообіцявши віддати їй все своє майно. Панночка відразу заспокоїлась і кинулась цілувати бабусю та дякувати їй.
Коли приїхав наречений, вона радісно повідомила його, що бабуся дає їм Дубці. Він спокійно вислухав цю новину і сказав тільки, що коли вона радіє, то й він рад.
XVII
Повеселіла панночка, стала готувати свій посаг, сама до всього бралась. Навезли з міста шевців, кравців, панночка усе купує та складає. Не було покою і слугам: «…кому, каже, весілля, а курці — смерть!»
На весілля панів наїхало, що гуло у будинку, як у вулику. Цікаві панночки розглядали посаг і дивувалися з усього. Ледве вже їх всіх збулися.
XVIII
За такими клопотами Устині не вдалося попрощатись як слід зі своїми подругами. Тільки встигла обійняти старих і малих.
Молодий приїхав на четверику вороних коней. Візником був плечистий вусатий чоловік.
Пани сіли у візок, а Устину посадили ззаду. Візок рушив, надворі був сильний мороз, верби стояли в інії. Дівчата вибігали на вулицю, прощаючись з Устиною. Коні бігли швидко, зникло село, і розкинулась перед дівчиною «безлюдная дороженька».
XIX
Незабаром приїхали до міста. Пан звелів зупинити коней коло заїзного двору і повів молоду у кімнати. Про Устину забули. Аж ось хтось до неї гукнув: «Гей, хорошая, вродливая!» Дівчина здригнулась, а потім пізнала візника. Він був чорнявий, а зуби мав білі—білі, як сметана. Назар (так звали візника) запросив Устину разом пообідати, та вона побоялась піти без дозволу пані.
XX
Довго довелося сидіти Устині, поки вийшли пани. Пан глянув на Устину і сказав, щоб пішла обідати. Але пані не хотіла чекати. Пан доказував, що дівчина змерзла і голодна, а пані одказала: «…вони до цього звичені». Пан розгубився та, трохи посперечавшись з дружиною, змушений був сісти біля неї у візок. Довго вони розмовляли між собою, а ще довше потім мовчали.
XXI
У сутінки доїхали до хутора. У хатах де-не—де світилось. Під'їхали до будинку. На рундуці стояли люди із світлом і хлібом святим. Вони поклонилися і вітали молодих.
Але пані не подобалась така зустріч. Вона вихопила у когось із рук свічку і прожогом кинулась у двері. Люди відскочили від тих дверей, нічого панові й не одмовили.
Пан засмучений пішов у дім.
Кімнати були невеликі, але гарні й чисті. Пані почала плакати та дорікати чоловікові, що в нього люди запанібрата зі своїм паном, всміхалися до неї, трохи не кинулись її обнімати. Вона ридала, а чоловік її заспокоював.
— Гляди ж,— каже пані,— як ти не будеш по—моєму робити ,то я вмру!
— Буду, серденько, буду!
XXII
Устина пройшла по всіх кімнатах, роздивлялась, але нікого не побачила. Дівчина вийшла на рундук, стала дивитись на зорі, коли хтось до неї привітався: «Здорова була, дівчинонько!» Устина оглянулась і побачила високого парубка, який стояв і всміхався. Потім спитав, чому вона тут стоїть, мабуть, не знає, куди йти. Устина відповіла, що якби не знала, то в нього спитала, швидко попрощалась і пішла до будинку. У відповідь вона почула:
— Бувай здорова, серденько!
XXIII
Пани ходили по покоях, а молода у кожний куток заглядала і все намагалась по-своєму влаштувати. Чоловік їй не суперечив. Потім пан гукнув бабу, яка була в нього прислугою, але та чомусь забарилась. От пані і стала йому дорікати: мовляв, які вони в нього порозпушувані. Потім покликала Устину, але дівчина відразу з'явилася, бо була у сусідній кімнаті.
XXIV
Тут до кімнати тихенько увійшла старенька бабуся, аж до землі згорблена; на її зморщеному обличчі ясніли тільки чорні очі. Вона вклонилась пані і спитала пана, чого йому треба.
Пані аж з місця зірвалась, побачивши таку сміливість. Бабуся спокійно відповіла панові, який спитав, де вона була,— пояснила, що допомагала готувати вечерю. Пан, побоюючись гніву дружини, все ж не наважився налаяти стару служницю і тільки запитав, чи готова вечеря. Бабуся одказала, що готова. Але пані відмовилась вечеряти і вибігла з кімнати, грюкнувши дверима. Пан сказав, що й він не буде вечеряти, і суворо наказав старій, щоб йому не доводилось її шукати. Втім вона так спокійно одмовила «Добре, паночку!», що він відразу вгамувався.
Бабуся вклонилась і пішла собі.
XXV
Пан ходив по кімнаті, а за стіною плакала пані. «Чого вона плаче?» — сумно промовив він до себе. Потім пішов до неї, цілував, вмовляв чималу годину, поки перестала. Вечеряти вона все ж таки відмовилась, бо їй не сподобались слуги пана. На її думку, вони поводились із ним, немов родичі.
XXVI
Сиділа Устина в дівочій і думала про те, як тепер дівчатам добре живеться без її панії. А самій було дуже сумно, бо опинилась у чужій стороні.
Аж ось хтось постукав у вікно. Вона попричиняла всі двері, щоб пани не почули, і спитала:
— А хто се тут?
— Я, дівчино—горличко.
Устина сказала, що, мабуть, віконце переплутали, але парубок відповів, що він не помилився. Відхилилась Устина від вікна, бо боялась, що пани їх почують, а парубок знову: «Дівчино! Дівчино!»
Тут хтось підійшов і спитав, чому це Прокіп стоїть попідвіконню і не йде вечеряти.
XXVII
Хтось зайшов у сіни, це була бабуся. Вона ласкаво запросила Устину вечеряти. Дівчина подякувала і сказала, що піде спитає пані, чи звелить вона іти.
Пани сиділи укупці і говорили між собою веселенько. Коли Устина увійшла, пані сказала:
— Чого сунешся?
Дівчина попросила дозволу піти повечеряти. Пані відказала:
— Іди собі — вечеряй!
XXVIII
Пішла Устина через двір із бабусею. Увійшли в хату, аза столом побачила Назара чорнявого і жінку його. У печі палав вогонь. На полицях сто-
яли миски — зелені, червоні, жовті, наче каміння дороге. Усе таке було чисте, прибране, веселе.
Запросили до столу. Дівчина сіла, озирнулась і побачила, що з кутка на неї задивився той парубок.
Дуже славна була молодиця Назарова. Звали її Катрею, була вона білявенька, мала голубі очі, а сама кругленька і свіжа, як яблучко. Вона встигала і коло столу, і коло печі, і дитину колихати. Катря поставила на стіл галушки.
Назар моргнув на Устину.
— Не гріх тому добре повечеряти, хто не обідав!
XXIX
Чомусь Катря була сумна. А Назар сидів та пустував, поблискуючи своїми білими зубами.
Бабуся почала допитуватись у дівчини, чи давно служить при молодій панії, а молодичка сказала, що пані дуже гарна. Стали розказувати про те, який їхній пан хороший, нікого ніколи не скривдив. Люди хотіли, щоб і пані була такою. Сподівались на Бога.
Молодичка запитала:
— Дівчино! Лиха наша пані молода?
— Недобра!
— Господи милосердний! — крикнула.— Чуло моє серце, чуло!.. Дитино моя! — кинулась до колиски, схилилась над дитиною:— Чи того ж я сподівалась, йдучи вільна за панського! Вона вже й оком своїм нас пожерла!
Катря гірко заплакала. Чоловік її заспокоював:
— Чого лякатись? Треба перш роздивитись.
Парубок сидів за столом і нічого не говорив, тільки поглядав на Устину.
XXX
Повечерявши, побігла Устина в будинок і почула:
— На добраніч, дівчино!
— На добраніч вам! — одказала та й ускочила в сіни.
Зайшла до кімнати, а серденько так і б'ється. Стала думати, чому це до неї отой парубок чіпляється. А який же він хороший! Невідомо, чого душа її бажала: щоб парубок під вікном з'явився, чи щоб не приходив.
XXXI
Минули тиждень, місяць, півроку. Ніби в хуторі тихо, спокійно. Але якби хто поглянув, то побачив, що люди прокидались і лягали плачучи. Всі тяжко працювали, всім молода пані знайшла «роботу тяжку», «лихо пекуче». Навіть каліки та малі діти в неї не гуляли. І все це супроводжувалося таким доріканням та гордуванням, що будь—яка справа здавалась каторгою.