Пані була наче стоока, скрізь все бачила. А коли погляне на кого, то здається, що серце рукою здавило.
Пани—сусіди усе її вихваляли, яка вона гарна господиня, яка розумна.
Люди спочатку надіялись на пана, а потім побачили, що надія ця марна.
«Сказано: добрий пан, не б'є, не лає, та нічим і не дбає. Як почне пані обмирати, та стогнати, та в крик викрикувати, то він руки й ноги її вицілує, і наче і сам людей лає:— А щоб вас! а бодай вас!., от уморять мені друга!»
Назар назвав пана квачем і зареготав на всю хату. Катря ж дитину візьме на руки і плаче—плаче.
Прокіп теж дуже журився. Усе про щось думав із Устиною вже не жартував. Але одного разу взяв дівчину за руку, пригорнув і поцілував.
XXXII
Усі змарніли, зів'яли, тільки бабуся не змінилася. Як на неї не кричала пані, вона ходила спокійна, навіть велична.
Людям жилося сумно, не чути було сміху, голосу людського. У двір ніхто не приходив, хіба що за ділом.
Якось Устина бігла з вечері, аж тут перед нею з'явився Прокіп і почав допитуватись, чи любить вона його. Потім обійняв дівчину, приголубив, поцілував, і все лихо забулось. Зайшла до будинку, а пані каже: «Чого се так розчервонілась, наче хто вибив? Чи, може, що вкрала?!»
XXXIII
З того часу Устина і Прокіп стали щовечора зустрічатись, бо вдень можна було тільки поглянути одне на одного і розійтись.
— На лихо ви покохались! — каже, було, Катря. А бабуся говорила:
— Коли вже покохала, нехай кохає: то їй судьба така судилася.
XXXIV
Пані ставала дедалі лютіша та зліша. Як тільки Устина трохи спізниться чи забариться, одразу починає її лаяти. Спочатку дівчина через це тяжко тужила, а потім все їй стало байдуже. Мовчки поплаче, витре сльози і знов весела. Нікому не скаржилась, знаючи, що ніхто не допоможе. Прокіп ходив, «наче ніч темна».
Раптом занедужала дитина у Катрі, а молодиці треба було і їсти зварити, і на городі упоратись. Бабуся їй в усьому допомагала, дитину до неї виносила, щоб Катрі було легше. Жінка все хотіла догодити тій пані. Якось заснула вона біля колиски, прокинулася — до дитини, а дитина вже мертва. Дуже побивалася Катря за дитиною. Назар намагався заспокоїти її, та і сам став невеселий. Після цього Катря зовсім занедужала. «Не то щоб робити, вже й по світу ходить нездужає».
Пані почала дорікати, що вона нічого не робить, і загрожувати їй, а жінка одказала: «Тепер я вже не боюсь вас! Хоч мене живцем із'їжте тепер!»
XXXV
Пані погнала Катрю на панщину. Пан нишком дав їй карбованця, та Катря його не взяла, і гроші впали на землю. Ніхто до них не доторкнувся, поки пані побачила і взяла, дорікаючи панові, що це, певно, він «гроші сіє». Пан нічого не одказав, тільки почервонів.
Катря не схотіла на світі жити. Щось із нею зробилось після наруги. Бігала по гаях, по болотах, шукаючи своєї дитини, а потім і втопилась.
Пан зажурився, а пані його переконала, що Катря була навіжена. Після цього обидва заспокоїлись.
XXXVI
Пани з міста привезли москаля за куховара. А він був якийсь чудний. Зварить панам їсти, сам пообідає, ляже на лаві та свистить, а потім заспіває тоненьким голоском. Іноді спитає, чи бито, а тоді додасть: «На те служба!»
Назар теж змінився. Жартував, але вже не так.
Пані кухаря дуже хвалила, бо він перед нею стояв, вистромившись як стріла. Кланявся їй низенько і йшов собі на лавку. Устині говорив, щоб не горювала: на те вона й служба.
Одного разу Прокіп не витерпів і сказав:
— Воли в ярмі, та йті ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпіла і не озвалась! Не така в мене вдача! — Я так: або вирятуйся, або пропади!
— А в мене така знов удача: утечи! — зареготав Назар.— Мандрівочка — рідна тіточка.
Москаль скрикнув, що коли спіймають, лихо буде. Назар з ним не погодився: можуть і не спіймати.
XXXVII
Померла стара пані. їй дуже не хотілося вмирати, вона все святе письмо читала та молитви, свічки ставила. Одного разу дівчинка не догледіла, і погасла свічка, так її за це висікли:
— Ти, грішнице, і моєму спасінню шкодиш!
XXXVIII
Молода пані дуже сумувала і плакала за старою. Вона стала доказувати чоловікові, що її тепер обдеруть як липку, а надії на нього у неї немає. «Ти мені не придбаєш, хіба рознесеш і те, що маємо… Хазяйнуй, доглядай усього, а найперва річ — не псуй мені людей». Пан сказав, що все зробить, як їй забажається. Пані хотіла, щоб коли народиться дитина, кумом у них був тільки полковник. Пан згодився. Та ЇЇ докори і нарікання довели його до того, що він заплакав. Пані стала цілувати, втішати чоловіка. Сказала, що любить його і досі, але ж треба не тільки сидіти вкупці, а й хазяйнувати.
Уранці пан поїхав до полковника, щоб просити його бути у них кумом.
XXXIX
Народився у панії син. На хрестини наїхало багато гостей. Приїхав і кум— полковник. «Сам огрядний, кругловидий, червоний, усе вуса закручує правицею, а лівою шаблю придержує та плечима все напинається вгору».
Устина вийшла до Прокопа, аж ось іде веселий пан. Прокіп підійшов до нього і каже:
— Пане, оддайте за мене дівчину!
— Добре, бери, Прокопе. Я не бороню. Повінчайтесь, та й живіть собі любенько.
— А пані? — каже Прокіп.
Пан наказав, щоб взялись за руки і йшли за ним. Зайшли до кімнати, де було повно гостей. Пані глянула на Прокопа з Устиною і відвернулась.
Прокіп став кланятися, просити її. Пан сказав, що вже дав згоду на одруження, і просив її також не боронити:
— Дав нам Господь щастя,— нехай і вони щасливі будуть!
Пані все мовчала і кусала губи. Допомогло тільки втручання полковника та інших гостей, які всі визнали, що пара дуже хороша і треба їх одружити. Пані змушена була згодитись.
Прокіп з Устиною вийшли за поріг і кинулися похапцем вінчатися, поки пані їх не розлучила. Дуже вона потом гнівалась на пана і сварилась на Устину. Та ту це не засмучувало, бо в неї був Прокіп.
XL
Устина залишилась при панії. А вона все їй дорікала, глузливо запитуючи, чи покращало у заміжжі. Коли сходилися удвох із чоловіком, забувалось усе лихо. Але Прокіп ставав дедалі хмурнішим. Устина доводила йому, що разом їм буде легше біду перебути. Він погоджувався з нею і усміхався, а вона відчувала себе щасливою, якщо вдавалося розговорити і розважити коханого.
XLІ
Так жили до осені.
Одного дня трусили в садку яблука. Прокіп був на яблуні, а Устина з бабусею збирали в коші. Бабуся притомилась і сіла відпочити. Аж ось побачили дітвору, яка стояла під тином. Бабуся дала по яблуку кожному хлопчикові. Зненацька з'явилась пані і гримнула на бабусю:
— Ти, мужичко, моє добро крадеш!.. Злодійка!
— Я — злодійка?! — вимовила стара… Зблідла, як хустка, і очі їй засяли, і сльози покотились.
Бабуся виправдовувалась тим, що пан ніколи не боронив пригощати дітей і сам обділяв яблуками, адже «Бог для всіх родить». І хіба пані мало того, що вони назбирали?
Від цих слів пані ще більше розлютилась. Вона вчепилась старій у плече, штовхала її, а потім щосили вдарила по обличчю.
Бабуся захиталась. Устина кинулась до неї, а пані вчепилась їй у коси. Прокіп гримнув на пані: «Годі, пані, годі!» — і схопив її за руки. Вона почала несамовито кричати, позбігалися люди, прибіг і сам пан. Слухаючи крики і скарги дружини, пан теж ошаленів і кинувся до Прокопа. Але той понуро озвався:
— Не підходьте, пане, не підходьте! Пані заверещала:
— У москалі його, у москалі!.. Тепер і притому городі; зараз і вези його! Пан наказав зв'язати Прокопу руки.
Той не пручався, сам руки простяг, навіть всміхнувся. А Назар гукнув до Устини:
— Чого злякалась? Чого плачеш? Гірше не буде!.. От чи буде краще,— не знаю…
XLII
Прокопа повели в хату, куди прийшла і Устина. Він сказав дружині, що вона тепер буде вільна, а на волі ніяке лихо не страшне. Під'їхав візок, повели Прокопа. Устина сіла до нього на візок, в чім була, і їх повезли до міста. Бабуся благословила обох. Добре, що пані не побачила, а то б не пустила. Приїхали в місто, зупинились біля високого будинку. Повели Прокопа до прийому. Назар сидів поруч і заспокоював Устину. Розважав її, а самого, видно, вже ніхто не міг розважити.