Інститутка (СКОРОЧЕНО) – Марко Вовчок

Нарешті вивели Прокопа. «Серце в Устини замерло, а він був веселий, як на Великдень…»

XLIII

Залишилась Устина з чоловіком у місті. Доручили навчати Прокопа військовій науці одному москалеві. Підійшли вони до нього, вклонились і дали трохи грошей. Пішла за місто погуляти, а чоловік все запитував Устину, чи добре вона почувається, чи відчуває, що вже вільна душа.

Знайшли хату, що наймалась. А щоб було чим за неї платити, вирішила Устина піти поденно працювати, бо не було в них грошей, та й всі її речі залишилися у панів. Домовилися з хазяйкою поденно сплачувати їй за хату і перебрались до неї.

XLIV

Хазяйка була старенька, але привітна і дуже говірка удовиця. Все розповідала, ідо сама залишилась, як билинка в полі. Коли молоді сиділи любенько удвох, то вона плакала і над ними. Боялась тільки дядька—москаля, який було зайде та гримне на неї.

Рано—вранці йшла Устина на поденщину. Поверталася пізно. В руці тримала гроші і тому весела поспішала додому.

На дорозі зустрічав її чоловік, любо брав за руку і лагідно запитував, чи дуже втомилась.

XLV

Якось сиділи вони з чоловіком увечері. Коли хтось у двері постукав. Це був Назар, який втік від панів. Зайшов, привітався. Москаль став крутитись і поглядати на двері, але Назар, помітивши це, сказав, щоб він не цурався і не пробував його піймати, бо це однаково, як ловити вітра в полі.

На запитання Устини, що там у них на хуторі, Назар відповів:

— На вибір дають, на людськую волю: хоч утопись, хоч так загинь. Сказав, що бабуся живе тихенько, кланялась їм.

Хазяйка запросила до вечері, і Назар поставив на столі пляшку горілки. Вечеряли, розмовляли, а дядько все пив та й пив, поки на стіл схилився. Згодом подивився на молоде подружжя і сказав:

— Ой ви, молодята, молодята! Недовго житимете вкупці!.. Та годі, не журіться!.. Пожили, порозкошували — і буде з вас. Бува й таке, що з сповиточку ласки—добра не знаєш — вік вікуєш під палкою… Отак живи! Без роду, без плем'я, без привіту, без совіту — на всіх розкошах!

Москаль пив горілку, сміявся, а в самого сльози котились. Потім упав на лавку і заснув.

Назар став прощатися і дав Прокопові п'ять карбованців, сказав, що це братерські, а не панські гроші — ними не зажуришся.

Назар пішов від них, кажучи: «Тепер я вільний хоч на півроку, з собаками не піймають».

Тільки його й бачили.

XLVI

Життя було нелегке, але любе. Устина і Прокіп легко зітхнули, робили, що хотіли, нікого не боялись. Устина раділа з того, що заробляла гроші на себе.

Настала весна. Пройшла чутка: москалі виходять у похід. Прокіп заспокоював дружину, доводив їй, що вони розлучаються не навіки — він повернеться, і обоє будуть вільні. Пішли молодята в хутір прощатись. Панів вдома не було, зустріла їх одна бабуся. Устина обіймала її, як матір рідну, плачучи через те, що стара залишається в цьому пеклі.

Поблагословила вона їх обох, мов дітей рідних. Попрощалися і пішли, довго ще обертаючись. Бабуся стояла на порозі, а навкруги було тихо, сонячно й ясно.

XLVII

Провела Устина чоловіка аж до Києва. У Києві залишилась служити, а Прокіп із військом пішов кудись на Литву.

Чоловік наказував Устині не плакати.

Пройшло сім років, а молодиця дожидається коханого. Люди казали їй, що у селі всі люди живі. Про Назара нічого не чути. Устина служить і заробляє. Часом засумує, та як згадає, що вільна, так на душі полегшає.

Свого чоловіка Устина не забуває ні на хвилину і все його згадує, як він її із пекла визволив.

«Він чоловік мій і добродій мій. Поздоров його Мати Божа: я вільна! І ходжу, і говорю, і дивлюсь — байдуже мені, що й є ті пани у світі!»

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: