Бiблiйнi пригоди на небi i на землi - Юрiй Ячейкiн

 

Юрiй Ячейкiн

Бiблiйнi при­годи на небi i на землi

 

За сто­лом сидiло двос не­чис­тих.

Це був за­ляпа­ний чор­ни­ловi ав­тор i заб­ризка­ний туш­шю ху­дож­ник.

Обох не­поко­уло пи­тан­ня:

- А що бу­де, ко­ли вченi бо­гос­ло­ви i не менш вченi лiте­ратурнi ор­то­док­си об­ра­зять­ся?

Рап­том хтось iз них про­читас цi оповiдки i дасть на них нищiвну ре­цензiю:

- Брех­ня! Нiчо­го ць­ого не бу­ло!

Пiсля лег­ких де­батiв па­ра не­чис­тих вирiши­ла вiдповiда­ти, як i на­лежить iстин­ним ате­ус­там:

- Пра­виль­но - брех­ня! Нiчо­го ць­ого не бу­ло!

Отак! Яс­но?

КНИ­ГА ПЕР­ША. ОД­НА СТОРIНКА З ЖИТIЯ рНО­ХА

"рнох жив шiстде­сят п'ять (165) рокiв, i на­родив Ма­фуса­ула. I хо­див рнох пе­ред бо­гом по на­род­женню Ма­фуса­ула трис­та (300) рокiв, i на­родив синiв та до­чок. Усiх же днiв рно­ха бу­ло трис­та шiстде­сят п'ять рокiв. I хо­див рнох пе­ред бо­гом, i не ста­ло й­ого, то­му що бог узяв й­ого".

БИТIр, розд. 5. ст. 21 - 24.

УНIКАЛЬ­НА ЗНАХIДКА

"Аме­рикансь­ко­му ту­рис­товi Фре­ду Ку­ку, що по­доро­жував по святiй землi за iндивiду­аль­ним мар­шру­том, за­пала в ду­шу нез­ви­чай­на фан­тазiя: вiн вирiшив за­кину­ти сiтi у поз­бавле­не жит­тя Мер­тве мо­ре.

- Нев­же у та­кому ве­лико­му морi нiчо­го не­ма? - за­питу­вав се­бе прак­тичний мiстер Кук. - Як­що в нашi ча­си людс­тво пе­рет­во­рюс в гiгантсь­ке зва­лище рiзно­го мот­ло­ху i не­пот­ре­бу навiть оке­ани, то чо­му бiблiйнi патрiар­хи не мог­ли з тiсю ж ме­тою ви­корис­то­вува­ти свос сди­не мо­ре? Ад­же но­ве - це доб­ре за­буте ста­ре!

Та за­кину­ти сiтi бу­ло не­лег­ко - в Мер­тво­му морi не то­не навiть людсь­ке тiло. З цiсу ж при­чини досi не на­писа­но жод­но­го де­тек­ти­ву, де фiгу­рував би покiй­ник з дна там­тешнь­ого мо­ря.

Од­нак це не зу­пини­ло мiсте­ра Ку­ка. Замiсть гру­зил вiн ви­нахiдли­во ви­корис­тав свин­цевi злит­ки, що ва­жили по кiлог­ра­му ко­жен.

Здо­рова iнту­уцiя не зра­дила вiдчай­ду­ховi Фре­ду!

Ви­лов ви­явив­ся каз­ко­вим - ста­ровин­ний брон­зо­вий глек з пе­чат­кою iудей­сько­го ца­ря Со­ломо­на. У ць­ому ви­робi най­давнiшоу ме­талургiу зберiгав­ся до­кумент космiчно­го зна­чен­ня. Але доб­ря­га Фред про це навiть не пiдоз­рю­вав, бо не во­лодiв жод­ною iншоп­ла­нет­ною мо­вою.

Ось чо­му унiкаль­ний глек мiстер Кук про­дав за 1.000.000 до­ларiв вiдо­мому ко­лекцiоне­ровi-мiль­яр­де­ровi мiсте­ру Джо­ну Б.Пор­тфел­ле­ру, а нез­ро­зумiлi папiру­си по­дару­вав у Нацiональ­ний му­зей Не­потрiбних Ре­чей.

Вiднинi до­лю до­кумен­та вирiшу­вав ди­рек­тор му­зею сер Мак-Огон. Спо­чат­ку роз­лю­чений сер, що сподiвав­ся одер­жа­ти ру­копис ра­зом з брон­зо­вим по­судом, хотiв бу­ло ви­кину­ти папiру­си у ко­шик для смiття. Та в ос­танню мить вiн усе-та­ки по­дав знахiдку на ек­спер­ти­зу полiглотiв з мо­воз­навчо­го ко­лед­жу. Про­чита­ти пра­давнi нез­грабнi за­кар­лючки ви­яви­лося важ­че, нiж роз­шифру­вати сги­петськi iсроглiфи чи розiбра­тися в мо­тузя­них ча­сопи­сах майя. Ко­рот­ко ка­жучи, на­уко­ва ек­спер­ти­за не да­ла ба­жаних ре­зуль­татiв.

Тодi сер Мак-Огон пе­редав ру­копис у ЦОЦ (Цен­траль­ний Об­числю­валь­ний Центр), звiдки й надiй­шла iсто­рич­на звiстка, що блис­кавкою об­летiла всю зем­ну ку­лю:

- За­гад­ко­вий до­кумент - що­ден­ник анонiмно­го кос­мо­нав­та з Аль­де­бара­на!

- Бра­ти по ро­зуму бу­ли на Землi!

- Темнi мiсця Бiблiу висвiтле­но!

- Iнтимнi под­ро­бицi жит­тя до­потоп­них лю­дей!

- Жах­ли­ва до­ля ян­голiв не­бес­них!

- Чи­тай­те! Чи­тай­те! Чи­тай­те!!!

Сер Мак-Огон не­гай­но про­дав сен­сацiй­ний до­кумент вiдо­мому зби­рачу ста­рови­ни мiсте­ровi Джо­ну Б.Пор­тфел­ле­ру за 2.000.000 до­ларiв.

Нинi у не­корис­ли­вого фiлан­тро­па Джо­на Б.Пор­тфел­ле­ра зберiгасть­ся най­повнiша ко­лекцiя су­венiрiв епо­хи ков­че­гобу­дуван­ня!

Цей вiдо­мий при­ват­ний ко­лекцiонер-ен­тузiаст з влас­ти­вими й­ому енергiсю та впертiстю про­чесав дра­гами усе дно Мер­тво­го мо­ря, яке так дов­го при­хову­вало своу тас­мницi. Але нiчо­го, окрiм че­репкiв рiзних епох та цiлком су­час­них уламкiв те­перiшнь­оу ви­соко­технiчноу цивiлiзацiу (найбiль­ший ви­лов - iржавi ав­то­мобiлi), знай­ти не по­щас­ти­ло. Ця на­полег­ливiсть мiсте­ра Джо­на Б. Пор­тфел­ле­ра кош­ту­вала й­ому ще 150.000 до­ларiв.

- Так не­дов­го й до стар­цю­ван­ня з тор­бою! - по­жар­ту­вав мiль­яр­дер-до­теп­ник, що зав­жди, нез­ва­жа­ючи на втра­ти, пе­ребу­вав у доб­ро­му гу­морi. По­пут­но вiн ку­пив у арабсь­ких шейхiв кiль­ка наф­то­вих кон­цесiй за та­ку су­му, що важ­ко й ка­зати...

Ниж­че ми дру­кус­мо роз­шифро­ванi ЦО­Цом урив­ки з що­ден­ни­ка, якi зо­лоти­ми лiте­рами (за­галь­на вартiсть ух ста­новить 3.150.000 до­ларiв) впи­санi в слав­ну iсторiю людс­тва".

З жур­на­лу "ТУ­ДЕИ-СЮ­ДЕЙ"

ЩО­ДЕН­НИК КОСМIЧНО­ГО АНОНIМА З АЛЬ­ДЕ­БАРА­НА

1. ЧЕТ­ВЕРТА ПО­ДОРОЖ ПО ТРЕТIЙ ПЛА­НЕТI

"...Ви­яв­лясть­ся, зем­ля­ни, як двi краплi Аш-два-о, схожi на корiнних аль­де­баранцiв. Або нав­па­ки: див­ля­чись як ди­витись.

Генiаль­ний су­пер­навiга­тор Цир­куль Кут бе­зупин­но пов­то­рюс:

- А що я ка­зав!

I справдi, й­ого над­при­род­не пе­ред­ба­чен­ня вра­зило всiх нас. Пра­виль­но старi аль­де­баранцi ка­жуть: око ба­чить да­леко, а ро­зум ще далi.

Сь­огоднi сим­па­тич­на, як земнi дiвча­та, ас­тро­кон­сульт Кра Су­ня, син­хро­фазот­ронний ро­бот­тлу­мач Кi Бер i я ви­руши­ли в чет­верту по­дорож по цiй чарiвнiй пла­нетi.

У до­розi Кi Бер, що вiдзна­чив­ся тут не­аби­якою пам'ят­тю навiть на мiсцевi анек­до­ти, оповiдав ве­селi iсторiй­ки з жит­тя пер­шо­людей Ада­ма та рви, а та­кож ухнь­ого Все­вишнь­ого пат­ро­на. Та найбiльш до­теп­ни­ми, не­сумнiвно, бу­ли анек­до­ти на кос­мо­гонiчнi те­ми Сот­ворiння Свiту. Ве­селiших нiсенiтниць досi нам чу­вати не до­води­лось...

Ми й нез­чу­лися, ко­ли дiста­лися до мiста. Уже пiд й­ого му­рами нас че­кала вра­жа­юча ди­вови­жа. На гли­няно­му па­горбi, се­ред су­ходо­лу, ви­сочiли реб­ра фан­тастич­ноу спо­руди. Ви­яв­лясть­ся, це бу­дува­ли во­доп­лавний ков­чег! А тут же навiть ру­чая поб­ли­зу не­ма...

Як i ми­нуло­го ра­зу, ков­че­гобудiвни­ки-рiзно­роби Сiм та Iафет бу­ли за­хоп­ленi свосрiдним iнте­лек­ту­аль­ним зма­ган­ням - гра­ли в пiдкид­но­го дур­ня. Стар­ший ви­кон­роб Ной, зро­зумiло, зран­ку по­дав­ся на чер­го­ву ви­роб­ни­чу ра­ду в па­рафiу "Го­лов­ко­лода­пос­тач­збу­ту". Тiль­ки Хам ста­ран­но, у потi чо­ла сво­го, здо­бував хлiб свiй на ста­пелях.

Меш­канцi мiста зустрiли нас привiтно й радiсно. Звiдусiль лу­нали вiтальнi ви­гуки тубiльцiв:

- Цирк при­ухав!

Ве­село ве­реща­ли ма­люки:

- Цирк! Цирк! Цирк!

Оче­вид­но, так ухнь­ою мо­вою зву­чало iм'я генiаль­но­го су­пер­навiга­тора Цир­ку­ля Ку­та. Бе­зумов­но, сво­уми космiчни­ми зви­тяга­ми вiн зас­лу­гував сла­ву i на цiй, третiй вiд мiсце­вого свiти­ла, пла­нетi.

Най­до­пит­ливiшi з тубiльцiв пiдхо­дили ближ­че i, ми­ло нiяковiючи, за­питу­вали, хто ко­го пок­ла­де на ло­пат­ки - на­ше одо­роба­ло (так, оче­вид­но, зву­чало ухнь­ою мо­вою сло­во "ро­бот") чи ведмiдь, яко­го во­див по ри­ноч­ку на лан­цю­гу ста­рий ци­ган. Ми щи­ро посмiяли­ся з цих не­хит­рих жартiв.

- Наш мо­гутнiй Кi Бер, - на­рештi поб­лажли­во по­яс­нив я, а ро­бот пе­рек­лав, - пок­ла­де вед­ме­дя од­ним щиг­лем.

- А Ве­лико­го Ога по­дужас?

- А хто ж вiн - цей Ве­ликий Ог?

- Ог - гiган­топiтек, що си­дить у шин­ку.

- Зав­жди си­дить? - од­ра­зу зацiка­вив­ся я.

- Звiсно, зав­жди.

- Але чо­му?

- Бо та­кий ве­ликий, що в дверi не лiзе.

- Як же вiн у ши­нок пот­ра­пив?

- Хтоз­на! Мо­же, нав­ко­ло нь­ого бу­дува­ли...

- А да­леко цей ши­нок з Огом?

- Та ось ту­теч­ки, за ро­гом...

Ми усi трос - Кра Су­ня, Кi Бер i я - не га­ючись анi хви­лини, швид­ким кро­ком ру­шили по вка­зано­му мар­шру­ту, щоб як­най­скорiше пог­ля­нути на Ве­лико­го Ога, сла­вет­но­го мiсь­ко­го гiган­топiте­ка.

2. СЛIДА­МИ НЕ­РОЗ­ГА­ДАНОт ТАр­МНИЦI

Ми - усi трос - роз­хви­люва­лися. Ще б пак! Ад­же на­рештi ма­тиме­мо змо­гу поспiлку­вати­ся з iсто­тою, пря­мо при­чет­ною до жа­гучоу тас­мницi, з якою ми сти­кас­мо­ся бук­валь­но на кож­но­му кроцi. Рiч у тiм, що за мiсце­вими у­яв­лення­ми ве­летнi - дiти зем­них жiнок, якi спа­рува­лися з ян­го­лами не­бес­ни­ми.

Ох, цi ян­го­ли! Зав­да­ли нам кло­поту...

Оповiда­ють, нiби ян­го­ли не­беснi - пре­гарнi хлопцi. По­ширив­ся навiть стiй­кий ви­раз - "ян­голь­ське лич­ко". Во­ни ду­же чуттсвi i вправнi у лю­бощах, чим ско­ря­ють жiночi сер­ця. А го­лов­не - во­ни ма­ють кри­ла!

Мiсце про­живан­ня ян­голiв - не­беса. I хоч жод­но­го з них ми не ба­чили, во­ни стiною пов­ста­ли на за­вадi Кон­такту. З то­го ча­су, як ми при­летiли, ми досi не змог­ли по­розумiти­ся з меш­канця­ми пла­нети. Нам нiхто не вiрить, що ми при­були з гли­бин Всесвiту!

А все чо­му? Бо ми, як i мiсцевi лю­ди, нiяких крил за пле­чима не мас­мо. А далi - логiка прос­та: як­що крил не­ма, то й лiта­ти не мо­жемо.

Цей опiр лiни­воу, iнер­тноу дум­ки ми нiяк не мог­ли здо­лати. Ко­ли на цю те­му за­ходи­ла мо­ва, то ми по­чува­ли се­бе, м'яко ка­жучи, без­со­ром­ни­ми хваль­ка­ми й са­моз­ванця­ми. А як­що ка­зати не м'яко, то - при­шеле­пува­тими бре­хуна­ми.


Як нам шля­хом ре­тель­них опитiв по­щас­ти­ло дiзна­тися, ян­го­ли роз­подiля­ють­ся на де­сять iсрархiчних ка­тегорiй:

ка­дошiми, або прес­вятi (во­ни ж - ар­ханге­ли);

офамiми, або швид­кокрилi;

оралiми, або най­дужчi;

шас­малiми, або про­менистi;

се­рафiми, або iскро­метнi;

ма­лахiми, або пос­ланцi;

елохiми, або гос­поднi;

бен-елохiми, або дiти божi;

хе­рувiми, або би­коподiбнi;

iшiми, або нат­хненнi.

[Па­па римсь­кий Гри­горiй i "Ве­ликий" "святiй­шою бу­лою", не пи­та­ючи бо­жого доз­во­лу, це "не­бес­не во­унс­тво" рiшу­че ре­ор­ганiзу­вав. За й­ого "вказiвкою" ян­го­ли роз­подiленi на три адмiнiстра­тивнi сту­пенi з трь­ома чи­нов­ни­ми зван­ня­ми в кож­но­му: пер­ший ступiнь - се­рафiми, хе­рувiми i прес­то­ли; дру­гий - ян­го­ли си­ли, вла­ди i па­нуван­ня; третiй - ян­го­ли по­чат­ку, ар­ханге­ли i ря­довi. "Ге­нералiв"-ар­хангелiв па­па роз­жа­лував у "сер­жанти", а бичкiв-хе­рувимiв на­горо­див ге­нераль­ськи­ми епо­лета­ми. Цiка­во: за що?]

тхнiй пат­рон, що сто­уть над усiма, хо­дить в бо­жесь­ко­му ранзi. Iм'я й­ого - Все­вишнiй.

Ось чо­му ми так поспiша­ли до шин­ку. На­рештi вiдкрис­мо досi не роз­га­дану на­ми тас­мни­цю! Пiдста­ви для та­ких сподiвань бу­ли грун­товнi: ши­нок тут вiдiграс функцiу iнфор­мацiй­но­го цен­тру. А Ве­ликий Ог (ма­ло то­го, що вiн сам ян­голь­сько­го по­ход­ження) у ць­ому центрi си­дить без­ви­лаз­но! Та нас че­кало чер­го­ве прик­ре роз­ча­руван­ня.

Лед­ве ми по­бачи­ли Ве­лико­го Ога, як ен­цикло­педист Кi Бер од­ра­зу на­уко­во виз­на­чив й­ого мiсце в кла­сифiкацiйнiй сис­темi:

- Тва­рин­ний вид - ви­коп­ний п'ян­то­завр, пiдвид - гiган­то­пи­як.

З од­но­го пог­ля­ду бу­ло яс­но: на грунтi хронiчно­го ал­ко­голiзму у Ве­лико­го Ога роз­ви­нула­ся так зва­на "сло­нова хво­роба", яку на­уковцi на­зива­ють бiльш про­за­уч­но "гiган­тизмом суг­лобiв".

- Навiщо вам це чу­дись­ко? - за­пита­ли ми шин­ка­ря.

- Для рек­ла­ми, - вiдповiв той. - А рек­ла­ма, щоб ви зна­ли, рушiй торгiвлi! От ви - ледь про­чули про Ога, як од­ра­зу прибiгли до ме­не у ши­нок. Аж за­хека­лися...

Що й ка­зати, шин­кар мав цiлко­виту рацiю!

3. КНИ­ГА МIСЦЕ­ВОГО IНТЕ­ЛЕК­ТУ­АЛА

Зас­му­ченi, ми нi з чим по­вер­ну­лися на Дис­ко-Лiт.

- Так, проб­ле­ма ви­яви­лася ду­же склад­ною для розв'язан­ня, - за­мис­ле­но мо­вив Цир­куль Кут, ко­ли вис­лу­хав наш невтiшний звiт.

- Що ж те­пер ро­бити? - роз­губле­но заклiпа­ла бла­кит­ни­ми очи­ма, що уй вель­ми ли­чило (я аж за­милу­вав­ся), Кра Су­ня.

- Що нам ро­бити? - пе­репи­тав Цир­куль Кут i з при­таман­ною й­ому мудрiстю ви­голо­сив: - На­полег­ли­во до­лати тим­ча­совi труд­нощi!

- А як? - дiло­вито за­питав я, го­товий до но­вих всесвiтньо-iсто­рич­них зви­тяг у вста­нов­леннi кон­такту мiж дво­ма космiчни­ми цивiлiзацiями.

- Слiд роз­шу­кати мiсце­вого iнте­лек­ту­ала, - вiдповiв су­пер­навiга­тор.

- Ха-ха-ха! - на­уко­во про­комен­ту­вав й­ого зух­ва­лий намiр Кi Бер в регiстрi iржа­во-сар­кастич­них мо­дуляцiй.

- Де ж ми шу­кати­мемо ць­ого унiку­ма? - спа­лах­ну­ла нiжним рум'ян­цем ен­тузiаз­му (я аж вдру­ге за­милу­вав­ся) Кра Су­ня.

- Здасть­ся, я й­ого вже на­мацав, - iнтри­гу­юче мо­вив Цир­куль Кут.

- Нев­же? - друж­но ви­гук­ну­ли ми усi трос в один го­лос.

- А ось пос­лу­хай­те, - зап­ро­пону­вав Цир­куль Кут. Вiн на­тис­нув на пультi кноп­ку, що з'сдну­вала з iнфор­мбю­ро Дис­ко-Те­ки, i поп­ро­хав:

- Будь лас­ка, дай­те ури­вок, який я вам за­мовив.

З гуч­но­мов­ця за­лунав зраз­ко­во вiдре­гуль­ова­ний ба­ритон без шмор­гання та ас­тма­тич­них хрипiв:

"Оскiль­ки знач­но збiль­ши­лася кiлькiсть лю­дей, то з'яви­лися се­ред них ду­же гарнi дiвча­та. I найбiльш яс­но­лицi ян­го­ли по­коха­ли ух, внаслiдок чо­го сту­пили на шлях збо­чень. I на­дих­ну­лися во­ни, i мо­вили:

- Пiде­мо на Зем­лю i обе­ремо собi жiнок помiж най­чарiвнiши­ми доч­ка­ми людсь­ки­ми".

- Як це ро­ман­тично! - зiтхну­ла Кра Су­ня i млос­но за­шарiла­ся (я аж втретс за­милу­вав­ся).

А ба­ритон не вга­вав:

"Тодi Семiазас, яко­го Все­вишнiй пос­та­вив кня­зюва­ти над най­блис­кучiши­ми ян­го­лами, мо­вив ум:

- Цей намiр прек­расний, але я по­бо­ююсь, що ви не на­важи­тесь здiй­сни­ти й­ого. До­ведеть­ся менi са­мому на­роди­ти дiтей вiд чарiвних до­чок людсь­ких.

Та всi зап­ри­сяг­ли­ся:

- Дас­мо сло­во здiй­сни­ти наш намiр! I хай бу­де прок­ля­тий той, хто й­ого по­рушить.

I пос­дна­лися во­ни при­сягою. I бу­ло ух двiстi душ по­пер­вах. I тра­пило­ся це в той час, ко­ли жив Iаред, бать­ко рно­ха.

I по­дали­ся во­ни з не­бес ра­зом i зiй­шли на го­ру Хер­монсь­ку, го­ру при­сяг. I ось iме­на двад­ця­ти най­за­тятiших помiж ни­ми: Семiазас, Атар­куф, Арасiел, Хо­бабiел, Хо­рамам, Рамiел, Сампсiх, Закiнел, Балкiел, Азакiел, Фар­мар, Амарiел, Ана­гемас, Фа­уза­ум, Самiел, Сарiнас, Евмiел, Тирiел, Юмiел, Сарiел. Во­ни та iншi, i ба­гато хто ще узя­ли жiнок в дру­жини в роцi 1170-му по сот­ворiнню свiту. I вiд шлюбiв цих на­роди­лись ве­летнi...".

- Ах, як це зво­руш­ли­во! - зiтха­ла i млiла Кра Су­ня, а я нею нев­томно ми­лував­ся.

- Що це? - за­питав су­хар Кi Бер.

- Кни­га мiсце­вого iнте­лек­ту­ала рно­ха, - по­яс­нив Цир­куль Кут.

- Хiба та­кий iснус нас­правдi? - зди­вував­ся я.

- Ось це я й до­ручаю вам з'ясу­вати, - мо­вив генiаль­ний су­пер­навiга­тор.

- Док­ла­демо всiх зу­силь! - щи­ро зо­бов'яза­лися ми в один го­лос.

4. НАДIт I СУМНIВИ

Для нас не ста­нови­ло жод­них труд­нощiв з'ясу­вати, що сди­ний при­дат­ний нам рнох очо­люс по­важ­ну ус­та­нову з ди­кою наз­вою "Го­лов­блаж­за­без". Наш ко­рабель­ний син­те­тич­ний Мо-Зок без особ­ли­вих труд­нощiв роз­шифру­вав уу як "го­лов­ну па­рафiю по за­без­пе­чен­ню бла­женс­твом".

Але чи вiн i с той до­теп­ний iнте­лек­ту­ал, яко­го на­мацав генiаль­ний Цир­куль Кут?

Чи нас­правдi са­ме вiн на­писав гос­тро­сюжет­ний апок­риф про iнтимнi при­годи ян­голiв на Землi?

Бо чи до ли­ця солiдно­му патрiар­ховi най­ви­щого чи­ну вда­вати­ся до фри­воль­них i сумнiвних лiте­ратур­них вправ?

Щось тут не те...

Од­нак нас ок­ри­люва­ло надiсю пря­ме по­силан­ня в ру­кописi на Iаре­да, бать­ка Ав­то­ра. А наш рнох з "Го­лов­блаж­за­безу" i був си­ном то­го Iаре­да. Я на­голо­шую на цiй об­ста­винi то­му, що мав­ся ще один рнох - син кар­но­го зло­чин­ця Ка­уна.

Ро­довiд блаж­за­безiвсь­ко­го рно­ха по­ки що в iсторiу нiчим не ус­ла­вив­ся. Тут, на Землi, щоб понiжи­тись у про­менях сла­ви, тре­ба або ви­бити ко­гось, або вчи­нити щось вкрай амо­раль­не, або вер­зти такi дур­ницi, якi б всiх навiки вра­зили сво­сю неп­рохiдною глу­потою. I тодi, о ди­во, це ста­ран­но за­ното­вусть­ся до мiсце­вого ча­сопи­су - Бiблiу.

Примiром, узя­ти рiд Ка­уна, первiстка пра­батькiв Ада­ма i рви. На­щадкiв у нь­ого вже до­сить ба­гато: рнох, Iрад, Мехiа­ель, Ма­фусал, Ла­мах, вiд яко­го на сь­огоднi сущi си­ни Iавал, Iувал, Ту­вал­ка­ун та доч­ка Но­ема. А за­жили гуч­ноу сла­ви з усь­ого ць­ого ге­не­алогiчно­го дре­ва ли­ше двос - Ка­ун. та Ла­мах.

З Ка­уном все яс­но: вiн прирiзав, мов ба­ран­ця, рiдно­го бра­та Аве­ля. А от з Ла­махом - складнiше.

Ла­мах при­муд­рився ус­ла­вити­ся подвiй­но - амо­ральнiстю i дурiстю. Вiн ук­ла­дав­ся спа­ти од­ра­зу з дво­ма дру­жина­ми - Адою та Цiллею. Вiд кож­ноу мав по двос дiтей. А мо­лов та­ке, що ву­ха в'яну­ли!..

- Жо­ни Ла­маховi.! - якось за­волав вiн, що й за­ното­вано в Бiблiу. Уваж­те сло­ва моу: я вбив му­жа i згу­бив от­ро­ка! Як­що за Ка­уна вiдпла­та бу­де все­меро, то за Ла­маха в сiмде­сят разiв все­меро.

- Фi, як огид­но! - з та­кою гид­ли­вою вiдра­зою за­копи­лила ро­жевi губ­ки Кра Су­ня, що я аж за­милу­вав­ся.

- Па­талогiчний по­тяг до зло­чину, - пос­та­вив не­помиль­ний на­уко­вий дiаг­ноз да­лекий вiд емоцiй Кi Бер.

Рiд же рно­ха й­де вiд треть­ого си­на Ада­ма та рви, яко­го нiхто вже й не пам'ятас, бо за ним не­ма нiяко­го зло­чину. Хоч i важ­ко бу­ло, та дiзна­лися й­ого зва­ли Сiф. Так са­мо пог­ли­нула пле­бей­ська безвiсть й­ого на­щадкiв рно­са, Ка­уна­на, Ма­леле­ула та Iаре­да. Арис­токра­тизм без про­лит­тя кровi не­мож­ли­вий.

I от що най­дивнiше: обид­ва ро­ди живi i досi у пов­но­му складi, по­чина­ючи вiд Ка­уна i Сiфа, яким ми­нуло вже по­над дев'ять со­тень рокiв. Прав­да, син­те­тич­ний Мо-Зок ра­дить ско­рочу­вати вiк патрiархiв у де­сять разiв. А на­бав­ля­ють во­ни собi рокiв, щоб за­жити бiль­шоу суспiль­ноу ва­ги як лю­ди з ба­гатю­щим житт­свим досвiдом. Зно­ву ж та­ки - це до­пома­гас ке­рува­ти. Не­дар­ма го­лов­на нас­та­нова всiх без ви­няткiв iнструкцiй скла­дасть­ся з двох слiв:

- Слу­хай­ся стар­ших!

5. ЧИС­ТИ­ЛИЩЕ ПЕ­РЕД СВЯТ-МIСЦЕМ

Го­лов­на ку­мир­ня по за­без­пе­чен­ню бла­женс­твом сво­уми архiтек­турни­ми особ­ли­вос­тя­ми на­гаду­вала кан­це­лярсь­ку ме­гатум­бу. З де­яким хви­люван­ням ми пе­рес­ту­пили уу порiг: це бу­ла пер­ша ус­та­нова на дивнiй пла­нетi, яку ми на­важи­лись вiдвiда­ти.

У прий­ом­но­му чис­ти­лищi сто­яв кри­жаний хо­лод i мер­тва ти­ша, хоч вздовж стiни не­рухо­мо сто­яла до­сить дов­гень­ка чер­га. З об­лич за­кам'янiлих вiдвiду­вачiв яс­но чи­тало­ся, що всi во­ни - ве­лико­муче­ники.

Стiна пе­ред ухнiми очи­ма бу­ла ши­кар­но ор­на­мен­то­вана про­мовис­ти­ми штам­па­ми на всi ви­пад­ки служ­бо­вого жит­тя:

ЗАЙДIТЬ ЗАВ­ТРА!

РЕ­МОНТ!


ЗА­ЧИНЕ­НО НА ПЕ­РЕ­ОБЛIК!

Й­ДЕ НА­РАДА!

ПРИЙ­ОМУ НЕ­МА I НЕ БУ­ДЕ!

ПЛЮ­ВАТИ ЗА­БОРО­НЕНО!

По­дей­ку­ють, що од­но­го ра­зу щось нап­лу­тали i таб­личку "За­чине­но на пе­ре­облiк" по­чепи­ли на гро­мадсь­ку вби­раль­ню. Але це тра­пило­ся в iншiй спархiу i до мо­су космiчноу оповiдки нiяко­го сто­сун­ку не мас.

Гар­нень­ка жри­ця га­дючим пог­ля­дом гiпно­тизу­вала чер­гу ве­лико­муче­никiв. Не маю сумнiву, що як­би в ць­ому чис­ти­лищi з'явив­ся гiган­топiтек, во­на б вмить пе­рет­во­рила й­ого в за­нюха­ного пiгмея. Та на ме­не, що прой­шов спецiаль­ний пси­хоте­рапев­тичний гарт, уу мо­торошнi ча­ри не дiяли.

- Аб­ра ка­даб­ра! - ввiчли­во ска­зав я.

Та не встиг ро­бот-тлу­мач пе­рек­ласти на людсь­ку мо­ву мос аль­де­барансь­ке привiтан­ня, як зi жри­цею ста­лася ди­вовиж­на ме­тамор­фо­за.

Дiвчи­на лег­ко пiдня­лася з-за сто­лу, привiтно посмiхну­лася i прив­се­люд­но сот­во­рила чу­до: вiдчи­нила дверi до свя­тоу свя­тих - осо­бис­тоу ку­мирнi патрiар­ха най­ви­щого чи­ну.

Ве­лико­муче­ники ос­товпiли.

- Па­не рнох, - нiжно про­вор­котiла ця сприт­на осо­ба, - до вас iншо­мов­на де­легацiя...

- Хай за­ходять!

- Про­шу! - усмiхне­не мо­вила во­на i за­чини­ла за на­шими спи­нами дверi.

6. ПIД ПЕР­СО­НАЛЬ­НИМ НIМБОМ

Патрiарх рнох нiжив­ся пiд лас­ка­вими про­меня­ми пер­со­наль­но­го нiмбу, яв­но роз­ра­хова­ного на iсрархiчний вирiст й­ого носiя. За­раз нiмб був патрiар­ховi не за розмiром. Пiд ним вмiсти­лося б з пiвдю­жини та­ких носiув, як рнох, але са­мого патрiар­ха це, оче­вид­но, анiтро­хи не тур­бу­вало, а нав­па­ки тiши­ло.

Трiй­ко штат­них ла­куз ку­рили свос­му вла­дицi гус­тий фiмiам. На ви­логах хи­тонiв бу­ли на­писанi iме­на кож­но­го з них - Гог, Ма­гог i Де­магог.

- Аб­ра ка­даб­ра! - привiтав­ся я.

- Здо­ровенькi бу­ли! - не­гай­но пе­рек­лав Кi Бер.

- Привiт, привiт, - кис­ло оз­вався патрiарх.

- Ар­ба да­кар­ба ак­ра бак­ра Аль­де­баран! - гор­до повiдо­мив я.

- Ми пос­ланцi пла­нет­ноу сис­те­ми Аль­де­бара­на, - пе­рек­лав ро­бот.

- А те­пер ви опи­нили­ся в сис­темi сон­це­сяй­но­го рно­ха, - со­лод­ко проспiвав Гог.

- Ми летiли ба­гато свiтло­вих рокiв, щоб зустрiти братiв по ро­зуму, ста­рав­ся ре­тель­ний ро­бот­тлу­мач.

- Звернiть­ся в ад­ресний стiл, - флег­ма­тич­не по­радив Де­магог. - Там вам слiд вка­зати рiк на­род­ження братiв, ух­ню стать, iм'я та по бать­ковi, з яко­го колiна во­ни по­ходять...

- Ми вже зустрiли ух! - за­хоп­ле­но ви­гук­ну­ла роз­бурха­на пер­шим офiцiй­ним кон­тактом з людь­ми Кра Су­ня.

- Нашiй ра­достi не­мас меж, - де­що стри­манiше ви­голо­сив я обов'яз­ко­ву кон­так­тну фор­му­лу.

- То чо­го ж ви вдер­ли­ся до ме­не? - рап­том на­бур­мо­сив­ся патрiарх. Ко­ман­ди­ровочнi посвiдчен­ня ви мог­ли вiдмiти­ти i в кан­це­лярiу...

- Ви нас не зро­зумiли, - роз­губле­но про­лопотiла Кра Су­ня. - Ми при­були ту­нелем суб­прос­то­ру з по­зача­сови­ми фе­номе­нами на пi-ме­зон­но­му зо­рель­отi!

- З не­ба! - бiльш дохiдли­ве по­яс­нив я, до краю спро­щу­ючи повiдом­лення.

- А довiдка у вас про це с? - з бай­ду­жим, аж сон­ним ви­разом на об­личчi за­питав Ма­гог.

Я оше­леше­но за­мовк.

На нас ди­вили­ся, мов на iдiотiв.

Кi Бер вiд без­си­лоу лютi скре­готав усiма сво­уми бло­ками.

В прек­расних очах Кра Сунi бли­щали сль­ози. Але я тiсу митi навiть за­був (сам не знаю, як це зi мною ста­лося) по­милу­вати­ся цiсю ви­шука­ною чарiвни­цею. Замiсть то­го я зловiсно про­сичав:

- Ам­ба ка­рам­ба!

Ро­бот-тлу­мач не вва­жав за потрiбне пе­рек­ла­дати отi моу цiлком прис­тупнi для ро­зумiння сло­ва.

7. НЕС­ПОДIВАН­КА ЗА НЕС­ПОДIВАН­КОЮ

- А ви не га­ряч­куй­те, - зу­пинив ме­не патрiарх. - Ми не такi дурнi, як ви ду­мас­те, i ро­зумiсмо, що ви при­летiли до нас, а не до мавп.

- Мав­пи вам до­бових не ви­пишуть i но­мер у го­телi не за­мов­лять, на­хаб­но по­яс­нив Де­магог.

- Ми ро­зумiсмо та­кож, - вiв далi патрiарх, - що, ко­ли с в на­яв­ностi зо­релiт, зна­чить, хтось та­ки при­летiв. Але ми не впев­ненi, чи це ви при­летiли, чи хтось iнший. Не знас­мо та­кож, звiдки ви або якiсь iншi з'яви­лися. Де га­рантiя, що ви або якiсь iншi при­летiли са­ме з Аль­де­бара­на, а не, скажiмо, з Сiрiуса? Та­коу га­рантiу у нас не­ма, бо у вас - нi довiдок, анi посвiдчень... Це ж не­серй­оз­но, гро­мадя­ни! Ну, що я з ва­ми те­пер ро­бити­му?

Ми пригнiче­но мов­ча­ли, пе­ремо­женi й­ого залiзною логiкою.

- Ну то що, дов­го бу­демо в мов­чанку гра­ти i мар­ну­вати до­рогоцiнний час вiдповiдаль­них працiвникiв? - уже лас­кавiше про­бур­чав рнох, ми­лу­ючись на­шою цiлко­витою без­по­раднiстю. - Скiль­ки, ка­жете, ман­дру­вали?

- Кра­ба аба!

- Ну, от ба­чите... Па­ру мiсяцiв ще вит­ри­мас­те, нiчо­го з ва­ми не ста­неть­ся. Вiдпо­чивай­те, на­бирай­те­ся свiжих сил... А ми тим ча­сом влаш­тусмо на­уко­во-те­оре­тич­ну ба­лака­нину з пи­тан­ня прий­ому космiчних заб­луд без довiдок та ко­ман­ди­ровоч­них посвiдчень. Ма­буть, я сам, осо­бис­то, док­ла­ду всiх зу­силь, щоб це пи­тан­ня пос­та­вити...

Ос­тання й­ого за­ява за­пали­ла кабiнет­них блю­долизiв на схваль­ний спiв.

- Ру­ба! - гук­нув Гог.

- А то й реб­ром! - помiрко­вано до­дав Ма­гог.

- Та ще й за­гос­тре­но! - за­хоп­ле­но ве­рес­кнув й мер­зотник Де­магог.

Патрiарх роз­чу­лено засвiтив­ся, як i й­ого без­розмiрний нiмб.

- Iдiть собi з бо­гом, - по­махав вiн нам руч­кою. - I нас­тупно­го ра­зу за­писуй­тесь на прий­ом у за­галь­ну чер­гу ве­лико­муче­никiв. У нас, знас­те, де­мок­ра­тичнi пра­вила прий­ому вiдвiду­вачiв. Од­на­ковi для всiх...

Ко­ли ми нав­шпинь­ки за­лиша­ли свя­тили­ще патрiар­ха "Го­лов­блаж­за­безу" па­на рно­ха, я ще встиг по­чути со­лодень­кий шепiт:

- Пра­виль­но ви ух - цих лiтунiв...

- Зва­лили­ся на на­шу го­лову...

- Ота бiля­ва - на­тяг­ла на се­бе "ба­лон" i вже ду­мас - ця­ця!

- Ва­ша прав­да, хлопцi! Хоч би вчас­но по­пере­дити про свiй прилiт, щоб ми встиг­ли вiдповiдно пiдго­тува­тися. А то ж навiть жа­люгiдноу про­мов­ки у нас не­ма... Ач, якi швидкi!..

Ко­ли ми вий­шли з ме­гатум­би на двiр, Кра Су­ня зас­му­чено мо­вила, нi до ко­го не звер­та­ючись:

- Нев­же цей за­дерев'янiлий нiмбоз­на­вець спромiгся на зво­руш­ли­вий твiр про ян­голь­ську лю­бов?

- Ха-ха-ха! - з iржа­вими мо­дуляцiями про­комен­ту­вав Кi Бер уу ри­торич­не за­питан­ня.

- А хто ж тодi? - оз­вався я. - Хтось iз трiйцi ла­куз пос­та­рав­ся за ше­фа?

- Ха-ха-ха! - вже з мо­дуляцiями ме­тале­воу тру­би вiдповiв ро­бот. - Це ж в яко­му ку­точ­ку Всесвiту, у якiй пла­нетнiй сис­темi ви ба­чили твор­чо об­да­рова­них пiдла­буз­никiв?

Бе­зумов­но, наш нес­хибний ро­бот мав цiлко­виту рацiю!

- А яка твоя гад­ка, Кi Бе­ре? - поцiка­вив­ся я.

I тодi ро­бот ви­сунув смiли­ву, але су­то на­уко­ву гiпо­тезу, що мiсти­ла в собi уже чи­мало ре­аль­них фактiв:

- Iнок на­писав - рнох пiдпи­сав.

- Для чо­го це Iно­ковi?

- Щоб ма­ти хоч де­щицю вiд без­розмiрно­го патрiар­шо­го бла­женс­тва.

А я ж од­ра­зу вiдчу­вав: щось тут не те...

8. КА­ТАС­ТРО­ФА

Генiаль­ний су­пер­навiга­тор Цир­куль Кут пе­ребу­вав у пох­мурiй за­думi.

- З ва­шого звiту менi важ­ко щось вто­ропа­ти, - на­рештi ска­зав вiн. - Це ж тре­ба - нiяк не мо­жемо на­лаго­дити Кон­такт! I це з iсто­тами, якi подiбнi до нас, як двi крап­ли­ни Аш-два-о!

Ми усi трос - ас­тро­кон­сульт Кра Су­ня, ро­бот­тлу­мач Кi Бер i я - скруш­но зiтхну­ли.

- На пер­ший пог­ляд, - вго­лос розмiрко­вував Цир­куль Кут, - в усiх цих подiях вiдсут­ня еле­мен­тарна логiка. Але оман­ли­ва вiдсутнiсть логiки ли­ше свiдчить про те, що ми по­гано вив­чи­ли логiчнi за­кони людсь­ко­го мис­лення. А ви не при­пус­касте, мо­же, це який­сь ри­ту­аль­ний об­ряд або вiдгомiн язич­ниц­тва? - з надiсю за­питав вiн.

Ми мов­чки вби­ли очi до­лу.

- Ко­рот­ко ка­жучи, - мах­нув у без­надiу ру­кою Цир­куль Кут, - не­хай си­ту­ацiю про­аналiзус Мо-Зок.

Ми й не зна­ли, що сто­умо на по­розi страш­ноу й не­поп­равноу ка­тас­тро­фи.

Ко­ли в аналiза­торi по­чали прок­ру­чува­ти двос­то­рон­ню роз­мо­ву космiчних цивiлiзацiй, що вiдбу­лася в свя­тилищi патрiар­ха "Го­лов­блаж­за­безу", Мо-Зок спо­чат­ку по­буря­ковiв, потiм по­зеленiв, на­рештi наб­рав зловiсно­го коль­ору фiоле­тово­го змiщен­ня в свiтло­вому спектрi. А тодi на­раз ще й зат­ру­сив­ся, нiби й­ого ли­хома­нило ко­рот­ки­ми за­микан­ня­ми.

Вiдтак на­туж­но за­бель­котiв:

- Бюррр... юррр... бюр­рро-у-у-у... крррат!..

I на­рештi в ос­таннь­ому зу­силлi ро­зумо­воу агонiу про­вив, як пес, на мiсяць:

- ...-и-и-и-изм!

Нашi сер­ця стри­воже­но затрiпотiли: Мо-Зок рап­том за­гово­рив ди­кою, нез­ро­зумiлою мо­вою, на яку й­ого нiхто й нiко­ли не прог­ра­мував!

Ста­ло цiлком яс­но: ра­зом з фiоле­товим змiщен­ням Мо-Зок зсу­нув­ся iз здо­рово­го глуз­ду. Те­пер й­ого елек­тро­ни зак­ру­тили­ся в не­перед­ба­чених комбiнацiях. Логiчнi лан­цюжки по­руши­лись.

До то­го ж вже нас­тупно­го дня з "Го­лов­блаж­за­безу" при­був термiно­вий пос­ла­нець з спрос­ту­ван­ням в однiй руцi i роз­пискою на й­ого одер­жання в другiй. Спрос­ту­ван­ня бу­ло ко­рот­ким, але рiшу­чим:

"Вель­ми­шанов­ний па­не Цир­куль Ку­те!


Цим лис­том офiцiй­но сповiщас­мо Вас, що Ваш так зва­ний Син­те­тич­ний Мо­зок нас­правдi с бре­хун i нак­лепник.

З при­яз­ню б'ю Вам чо­лом!

ПАТРIАРХ НАЙ­ВИ­ЩОт СВЯ­ТОСТI рНОХ.

Вiрно: ГОГ, в.о.ДЕ­МАГО­ГА"

Як не прик­ро, а нам до­ведеть­ся не­гай­но по­вер­та­тися на Аль­де­баран. Тiль­ки там, у га­рантiйнiй май­стернi ста­рого Кон Струк­то­ра, ми змо­жемо при­бор­ка­ти бунтiвнi елек­тро­ни Мо-Зку.

9. ДО­ДОМУ!

Мiж тим час ми­нав.

В па­рафiу патрiар­ха рно­ха скли­кали на­уко­воте­оре­тич­ну ба­лака­нину з пи­тан­ня прий­ому космiчних гос­тей без довiдок та ко­ман­ди­ровоч­них посвiдчень. В гос­трих де­батах з блис­ку­чими про­мова­ми вис­ту­пили Гог, Ма­гог i Де­магог. Во­ни зап­ро­пону­вали ви­яви­ти в ць­ому кар­ди­наль­но­му пи­таннi на­уко­ву обе­режнiсть та роз­судливiсть. Внаслiдок цих ро­зум­них про­позицiй на­уко­ва дум­ка не ух­ва­лила нiяко­го рiшен­ня. На­томiсть по­реко­мен­ду­вала ство­рити ревiзiй­ну комiсiю, щоб на ре­аль­них фак­тах пе­ревiри­ти, чи це ми при­летiли, чи якiсь iншi, i звiдки ми або якiсь iншi при­були - з Аль­де­бара­на чи з Сiрiуса. Пов­но­важ­ним го­ловою комiсiу од­ностай­но бу­ло об­ра­но патрiар­ха рно­ха.

От­же, ця за­гад­ко­ва лю­дина ле­тить з на­ми...

На борт зо­рель­ота вiн при­був з дво­ма гру­без­ни­ми валiза­ми. В од­ну нап­хав до­бовi та го­тельнi, а в дру­гу - довiдки на всi мож­ливi й не­мож­ливi ви­пад­ки жит­тя в сис­темi Аль­де­бара­на чи Сiрiуса.

На уро­чис­те зiбран­ня з на­годи зак­риття на­шого приль­оту збiгся ве­лелюд­ний на­товп.

Се­ред при­сутнiх я впiзнав прис­тарку­вато­го кар­но­го та­тя Ка­уна, святiй­шо­го роз­пусни­ка Ла­маха з обо­ма дру­жина­ми, най­старiших мо­лодикiв Ено­са, Iра­да, Ма­фуса­ла, Ка­уна­на та Ма­леле­ула, слав­них ков­че­гобудiвникiв Сiма, Iафе­та та Ха­ма на чолi зi стар­шим ви­кон­ро­бом Носм, мет­ко­го шин­ка­ря з Ве­ликим Огом, так нес­подiва­но оси­ротiлих ла­куз Го­га, Ма­гога i Де­маго­га, че­реду ве­лико­муче­никiв пiд наг­ля­дом гар­нень­коу жрицi з га­дючи­ми очи­ма, а ще..."

ВIД ВИ­ДАВ­ЦЯ

На ць­ому ру­копис космiчно­го Анонiма, на пре­вели­кий жаль, ури­васть­ся.

I що цiка­во: на­уко­ва дис­кусiя, яку за­почат­ку­вав патрiарх рнох, три­вас й по­нинi. Вiдмiннiсть у темi - ду­же нез­начна. Як­що у до­потопнi ча­си гос­тро сто­яло пи­тан­ня "При­летiли чи не при­летiли?", то те­пер вченi мужi не менш гос­тро спе­реча­ють­ся по темi: "Прилiта­ли чи не прилiта­ли?"

Важ­ко пе­ре­оцiни­ти всесвiтньо-iсто­рич­не зна­чен­ня знай­де­ного ру­копи­су. По-пер­ше, ми з'ясу­вали од­не з най­темнiших мiсць Бiблiу; по-дру­ге, нинi мо­жем зро­бити ре­альнiший вис­но­вок про при­чини Всесвiтнь­ого По­топу; по-третс, здо­гадус­мо­ся, чо­му Все­вишнiй поз­ба­вив ян­голiв плотi i пе­рет­во­рив ух у безтiлес­них iстот. Але це - зовсiм iнша iсторiя...

Те­пер ми твер­до знас­мо, ко­го ма­люва­ли первiснi ху­дож­ни­ки на ске­лях Са­хари, хто за­лишив у джун­глях Ама­зон­ки ве­летенськi кам'янi кулi i хто збу­дував у Ба­аль­бе­ку цик­лопiчний стар­то­вий май­дан­чик для зо­рель­ота.

Але ми не знас­мо, чи при­летять до нас зно­ву смiливi космiчнi мандрiвни­ки з Аль­де­бара­на?..

КНИ­ГА ДРУ­ГА. МАН­ДРИ ПIД ВСI ВIТРИ

"I узрiв гос­подь (бог), що ве­ликий за­непад лю­дей на землi, i що всi дум­ки i по­мис­ли сер­ця ухнi бу­ли зло пов­сякчас.

I роз­ка­яв­ся гос­подь, що сот­во­рив лю­дину на землi, i зас­му­тив­ся в серцi свос­му. I ска­зав гос­подь: ви­нищу з ли­ця землi лю­дей, кот­рих я сот­во­рив, вiд лю­дей до ху­доби, i гадiв i птахiв не­бес­них зни­щу; бо я роз­ка­яв­ся, що сот­во­рив ух".

БИТIр, розд.6, ст. 5-7.

ПРО­ЛОГ. ОЙ ЩО Ж ТО ЗА ШУМ УЧИ­НИВ­СЯ?

"Ко­ли лю­ди по­чали мно­жити­ся на землi i на­роди­лися у них доч­ки, тодi i си­ни божiу по­бачи­ли до­чок людсь­ких, що во­ни гарнi, i бра­ли ух собi у жо­ни, хто яку об­рав".

БИТIр, розд.6, ст. 1-2.

Уся ця пра­дав­ня iсторiя по­чала­ся з дрiбницi - ор­ди­нар­но­го нак­ле­пу штат­но­го кля­уз­ни­ка до Бо­жоу Кан­це­лярiу. Ось во­на - вiд пер­шоу лiте­ри i аж до ос­таннь­оу крап­ки.

"Бо­говi-бать­ковi

вiд ди­рек­то­ра те­ат­ру "Од­но­го Гля­дача",

хе­рувiма Пiдла­бузе­ла.

Ад­ре­са по­меш­кання: Третс Не­бо,

хма­рина-пе­рина N 13, рай­ський кущ N 21.

Копiя: бо­говi-си­ну.

Копiя: бо­говi-ду­ху свя­тому.

ЯБЕ­ДА

ЯС­НО­ВЕЛЬ­МОЖ­НИЙ ПА­НЕ ВСЕ­ВИШНIЙ!

Уклiнно тво­рю Вашiй Ви­сокостi ян­голь­ськi пись­ме­на, спов­ненi ду­шев­ноу гiрко­ти й служ­бо­воу роз­пу­ки.

До­ношу i скла­даю до Ва­шого прес­то­лу:

а) де­якi солiсти ян­голь­сько­го хо­ру жи­вуть воiсти­ну без­божно. Замiсть цiло­добо­во на ар­фах гра­ти i осан­ну Вашiй Ви­сокостi спiва­ти, во­ни без­со­ром­но во­лочать­ся за людсь­ки­ми доч­ка­ми. А котрi над­то нек­тар та ам­брозiю по­люб­ля­ють, то у нет­ве­резо­му станi на пте­родак­ти­лях та архiоп­те­рик­сах га­са­ють, по­рушу­ючи пра­вила на­шого без­хмар­но­го iсну­ван­ня. У­явiть собi. Ва­ша Ви­сокiсть, са­танинсь­ку кар­тинку: бов­дур з та­ранею в зу­бах та­ранить якусь ти­ху й мир­ну хма­рину-пе­рину! Жах!

б) внаслiдок злiсних по­рушень з бо­ку отих во­лоцюг та беш­кетникiв вже не­од­но­разо­во бу­ли зiрванi ду­же вiдповiдальнi ре­петицiу в те­атрi "Од­но­го Гля­дача". По­рядок i пос­лух як чорт язи­ком зли­зав.

в) менi як служ­бовiй i об­важнiлiй в обов'яз­ках особi цi грiхо­вод­ни­ки вiдкри­то пог­ро­жу­ють страхiтли­вими ка­рами. Так, примiром, ян­гол Аза­зел при свiдках зап­ри­сяг­нувся, що вис­ку­бе з крил мо­ух усi пе­ра, аби ви­яви­ти мос справжнс сство, як без­кри­лого "га­да пов­зу­чого" (це й­ого, а не мiй вислiв).

Гос­по­ди, а як же я тодi до­носи­тиму до Ва­шого прес­то­лу ябе­ди про по­точнi спра­ви та ян­голь­ськi вип­ра­ви? Менi ж нiхто навiть ла­мано­го пе­ра не по­зичить.

Амiнь!

Хе­рувiм Пiдла­бузел.

Влас­но­руч­но, ро­ку 1170 вiд Сот­ворiння Свiту".

Як­би хваць­кий па­рубок Аза­зел не за­був сво­су обiцян­ки по­гада­ти на кри­лах Пiдла­бузе­ла за й по­нинi по­шире­ним ме­тодом "Лю­бить - не лю­бить", не бу­ло б i нiякоу ябе­ди. А не прий­шла б до Бо­жоу Кан­це­лярiу ота ябе­да, не по­чала­ся б i уся ця iсторiя.

А вiдтак - ось уу по­чаток.

Бу­ла та­ка свiтла нiч, якоу нiко­ли не бу­вас у де­тек­тивних ро­манах. У та­ку нiч хлопцi замiсть га­зиро­вано­го нек­та­ру п'ють со­лодкi дiвочi поцiлун­ки. П'ють i не нап'ють­ся!

I хлопцi срiбни­ми кри­лами гор­нуть дiвчат до се­бе.

Зо­лотi стру­ни арф тчуть чарiвне ме­режи­во не­бес­них ме­лодiй. Ти­хо ли­нуть зву­ки зо­ряних сфер. Зiрки пе­ремор­гу­ють­ся у му­зич­них рит­мах.

У хлопцiв дужi ру­ки. Во­ни мо­жуть нес­ти дiвчат да­леко-да­леко. Аж до са­мого обрiю. Ту­ди, де схо­дить осяй­не сон­це.

А мо­жуть по­летiти ви­соко-ви­соко i зiрва­ти ко­ханiй зiрку пер­шоу ве­личи­ни, на яку ас­тро­номи й досi тiль­ки заз­дро пог­ля­да­ють у те­лес­ко­пи. А ко­ли ка­валер не ску­пий, вiн не­се дiвчинi цiле зо­ряне на­мис­то.

- Аза­зеле, ти ме­не ко­хасш? - нiжно ше­поче дiвчи­на.

- Про що й пи­тати! - освiдчусть­ся хло­пець. - Ти моя най­чарiвнiша ко­мета, що спа­лахус i розсiюс пiть­му й мо­рок... Ти мов ве­сел­ка, зiтка­на з усiх коль­орiв со­няч­но­го спек­тру... Ти прим­хли­ва гра тiнi i свiтла на каз­ко­вих пла­нетах подвiй­них сонць... Хо­чеш, я ко­хати­му те­бе цiлу вiчнiсть?

- Ой, прав­да?

- Щоб мою ар­фу грiм по­бив! Щоб моу кри­ла блис­кавка спа­лила, ко­ли бре­шу!

А далi со­лов'у слу­ха­ють дов­гу й тас­мни­чу мор­зянку поцiлункiв, яку ми мо­жемо пе­реда­ти хiба що най­щедрiшою ба­гаток­рапкою.

- Що то за хмар­ка пли­ве, Аза­зеле?

- Де?

- А он - по­над лiсом...

- Гос­по­ди! Це ж не хма­рина, а бо­жа пе­рина! Не спить­ся ста­рому, ка­ри на нь­ого не­бес­ноу не­мас! Ка­тасть­ся по па­рафiу опiвнош­ник!.. Ану, ху­тень­ко хо­вай­ся за моу кри­ла, щоб Все­видю­щий не по­бачив...

А з не­ба уже гри­мить Гуч­но­мовець:

- Аза­зеле, де ти?

- Ось я! - ози­васть­ся хло­пець.

- А що там у те­бе за кри­лами?

- Тiнь моя.

- Гар­на тiнь твоя... Врод­ли­ва... Ви­капа­на пра­матiр рва... I що ти з нею ро­биш, Аза­зеле?

- Слав­лю iм'я твос!

- Як це?

- А от пос­лу­хай...

I вiн заспiвав ян­голь­ським го­лосом:

Нiч яка, гос­по­ди, мiсяч­на, зо­ряна,

Вид­но, хоч гол­ки зби­рай!..

I ска­зав Гуч­но­мовець:

- Це доб­ре!

Лiг Все­вишнiй на теп­лу пе­рину та й поп­лив над грiшною зем­лею далi. А хло­пець зно­ву вда­рив по зо­лотих стру­нах:

Ой не свiти, мiся­чень­ку,

Не свiти нiко­му...

Ой, дав­но це бу­ло. Вже й то­го бо­га не­мас, а за­коханi i досi за не­бом пиль­ну­ють...

Вранцi на небi став­ся шар­ва­рок. Хе­рувiмчи­ки вмо­чува­ли пензлi у ве­сел­ку i, за­зира­ючи у шпар­галку, сумлiнно ма­зали на хма­рах:

"Солiсти ян­голь­сько­го хо­ру! Всi, як один, вiдда­мо сла­воспiви своу Все­вишнь­ому!"

"Спа­сибi, бо­же, вам за те, що ви нам сон­це за­пали­ли!"

"Ян­го­лятам до 16 вiкiв ди­вити­ся на грiшну зем­лю - зась!"

"Сла­ва на­шому бать­ковi рiдно­му!"

"Пий­те бо­жес­твен­ний нек­тар!"

"У рай­мазi с ве­ликий вибiр арф та нiмбiв усiх розмiрiв i фа­сонiв".


"До вiдо­ма солiстiв ян­голь­сько­го хо­ру: _згур­то­вано зда­мо кри­ла у не­бес­ну чис­тку_! Строк - три до­би".

Навiть на Мiсяць при­чепи­ли таб­личку:

"Зри­вати з не­ба зiрки су­воро за­боро­нено!"

То­го ж дня оповiда­ли пер­шу са­тирич­ну прит­чу:

"Один ян­гол за­питав дру­гого: "Де ти сь­огоднi во сла­ву спiвасш?" - "Я? Нiде, - вiдповiдав той. - А ти?" - "А я - нап­ро­ти те­бе..."

Бiля бо­чок з нек­та­ром ре­гота­ли.

Ян­гол Аза­зел пус­тив по свiту свiжень­кий афо­ризм:

- На бо­га сподiвай­ся, а сам не зiвай.

Ав­то­ритет Все­вишнь­ого хи­тав­ся.

Дру­гого дня Най­мудрiший вик­ли­кав до се­бе се­рафiмiв з тру­бами i на­казав:

- Свис­та­ти всiх на­гору!

Потiм вiн за­чинив­ся у Кан­це­лярiу з го­лов­но­коман­ду­вачем вiй­ська не­бес­но­го ар­ханге­лом Ми­ха­улом.

За го­дину спо­лоханi труб­ни­ми зву­ками ян­го­ли вже юр­ми­лися на подвiр'у Бо­жоу Кан­це­лярiу. По­дей­ку­вали, що Все­вишнiй i го­лов­но­коман­ду­вач си­дять i об­го­ворю­ють який­сь "блис­ка­вич­ний план". Хо­дили чут­ки, що з то­го сидiння ве­ликий грiм бу­де. У повiтрi пах­ло озо­ном...

Блис­ку­чий князь Семiазас бо­жив­ся, що та­кого не бу­ло ще з часiв грiхо­падiння Ада­ма i рви:

- Пам'ятай­те, тодi до де­рева пiзнан­ня пос­та­вили вар­то­вого хе­руба з вог­ненним ме­чем...

- А те­пер до дiвчат прис­тавлять?

- Кинь­те жар­ти! Ви чу­ли, що ут­нув Аза­зел?

- Зно­ву вiн?

- Ав­жеж! Вiн здав кри­ла у чис­тку...

- Не мо­же ць­ого бу­ти? Скорiше Аза­зел вiддасть бо­говi ду­шу, анiж кри­ла!

- Щоб чор­ти нiмб у Все­вишнь­ого вкра­ли i ху­лахуп кру­тили, ко­ли я бре­шу! Спра­ва у то­му, що вiн здав кри­ла не у не­бес­ну, а у зем­ну чис­тку... А там три ро­ки тре­ба че­кати! До то­го ж для нес­тандар­тних за­мов­лень у них не­ма ус­татку­ван­ня. З од­на­ковим успiхом Аза­зел за­мовив би ум ви­вес­ти пля­ми на Мiсяцi. Те­пер вiн си­дить собi у виш­не­вому са­доч­ку i Все­вишнь­ому дулi кру­тить... Хит­рю­ща штуч­ка цей Аза­зел!

Опiвднi з Бо­жоу Кан­це­лярiу, як ви­хор, ви­летiв ян­гол-охо­ронець прес­то­лу гос­поднь­ого.

- Ян­го­ла Ра­фа­ула до Все­вишнь­ого! - роз­ко­тис­те гук­нув вiн.

Ян­гол Ра­фа­ул мит­тю пiдняв­ся на сво­ух мо­гутнiх кри­лах.

Все­вишнiй та го­лов­но­коман­ду­вач вiй­ська не­бес­но­го ар­хангел Ми­ха­ул схи­лили­ся над ве­личез­ною кар­тою свiту.

Ар­хангел рiшу­че ру­бав повiтря ру­кою:

- З Ат­ланти­дою ми покiнчи­мо од­ним уда­ром! Зав­дя­ки ць­ому ми одер­жи­мо каз­ковi за­паси стра­тегiчноу си­рови­ни - кiль­ка­сот мiль­ярдiв (а мо­же, й бiль­ше - я ра­хува­ти не мас­так) ку­болiктiв добiрноу морсь­коу во­ди.

- Як так? - не втя­мив Все­вишнiй.

- Зга­дай­те май­бутнiй за­кон май­бутнь­ого Архiме­да, - ско­ромов­кою по­яс­нив ге­нерал i у зах­ватi про­дов­жу­вав: - Далi ми вий­де­мо на ру­бежi рвро­пи. Це кла­сич­ний стра­тегiчний плац­дарм, не ско­рис­та­тися яким бу­ло б прос­то грiшно!

- По­далi вiд грiха, Ми­хай­ле! - су­воро зас­терiг Все­вишнiй.

- Слу­ха­юсь! В рвро­пу ми втор­гне­мося дво­ма мо­гутнiми по­тока­ми - з нор­да й зюй­да. Розрiже­мо бiлий кон­ти­нент од­ним уда­ром i вiзь­ме­мо в залiзне кiль­це штормiв. Найбiльшi пун­кти опо­ру без­жалiсно ото­чимо з усiх бокiв! Одрiже­мо вiд усь­ого свiту! Нак­рисмо! Зни­щимо з ли­ця Землi! Кiль­ка над­по­туж­них сто­мега­тон­них блис­ка­вок до­вер­шать спра­ву! I тут ми одер­жи­мо прек­расний стра­тегiчний плац­дарм, не ско­рис­та­тися яким бу­ло б прос­то грiшно...

- Ди­вись у ме­не, Ми­хай­ле!

- Слу­ха­юсь! Це Аф­ри­ка, яку з'сднус з Азiсю ли­ше ву­зень­ка нiкчем­на смуж­ка су­ходо­лу. Си­ту­ацiя, про яку справжнiй стра­тег мо­же тiль­ки мрiяти! Ми розрiже­мо цю смуж­ку од­ним рiшу­чим уда­ром, розiрве­мо ма­тери­ки i ки­немо на Аф­ри­ку штор­мовi хвилi по­топу! Кiль­ка днiв бу­де до­сить, щоб тор­пе­дува­ти i пус­ти­ти чор­ний кон­ти­нент на дно. I тодi пе­ред на­ми у всiй сво­уй пер­возданнiй красi вiдкристь­ся прек­расний стра­тегiчний плац­дарм...

- Не вий­ти на який бу­ло б прос­то грiшно!

- Слу­ха­юсь! Пе­ред на­ми жов­тий ма­терик - Азiя! На цей мо­мент блиск-кри­гу во­на опи­нить­ся в гли­боко­му ото­ченнi... Про гли­бину я за­раз точ­но не ска­жу, бо ра­хува­ти не мас­так.

- Я га­даю, що з Азiсю ми покiнчи­мо од­ним уда­ром! - за­дум­ли­во мо­вив Все­вишнiй. - Сот­нядру­га добiрних блис­ка­вок, i вiд кон­ти­нен­та не за­лишить­ся й гад­ки!

- Генiаль­не рiшен­ня, Ва­ша Блис­ка­вичнiсть! Тодi нам за­лишасть­ся дрiбни­ця - без­по­щад­но зла­мати хре­бет Аме­рицi i покiнчи­ти з чер­во­ним кон­ти­нен­том од­ним уда­ром! Ось ко­ли втiлить­ся у жит­тя вiковiчна мрiя стра­тегiв про свiто­ве па­нуван­ня! Шко­да тiль­ки, що про це втiлен­ня у жит­тя вже нiхто з жи­вих не дiзнасть­ся...

- Ну, це вже моя тур­бо­та, - зас­по­ко­ув зас­му­чено­го ге­нера­ла Все­вишнiй i ще раз ки­нув ор­ли­ний пог­ляд на план блиск-кри­гу. - Але ми за­були про Авс­тралiю, Ми­хай­ле! Я не ба­чу пла­ну втор­гнен­ня на цей прек­расний плац­дарм!

- Ет! - нед­ба­ло мах­нув ру­кою го­лов­но­коман­ду­вач. - Самi по­думай­те, що та­ке Авс­тралiя? Та по­топи­ти уу - це ж вам раз плю­нути...

- Блис­ку­че рiшен­ня! - схва­лив Все­вишнiй i по­чепив на гру­ди ге­нера­ла ор­ден Свя­того Ду­ха.

В цю уро­чис­ту мить до по­ко­ув влетiв ян­гол Ра­фа­ул i вправ­но спiкiру­вав до нiг стра­тегiв.

- Гос­по­ди, ось я! - вiдра­пор­ту­вав вiн, па­да­ючи нав­колiшки.

- Ба­чу, си­ну мiй, - по-батькiвсь­ки мо­вив Все­вишнiй. - Нiчо­го си­ночок ви­махав, сла­ва менi, справжнiсiнь­ка дов­бня... Як хло­пець, Ми­хай­ле? Впо­расть­ся?

- Бу­гай здо­ровий - му­сить! - гар­кнув бра­вий ге­нерал.

- Слу­хай, си­ну мiй, сло­во мос i во­лю мою. За­раз пiдеш до скар­бницi. Там тобi ви­пишуть пiдй­омнi для термiно­вого вiдряд­ження на Зем­лю. Зло­ви ли­ходiя Аза­зела i за­точи ць­ого бунтiвни­ка, що ме­не за­був, у пе­черу, яку об­ладна­но в пус­телi До­досл. А пе­ред тим доб­ря­че пос­ку­би й­ого! Щоб з нь­ого пух i пе­ро по­летiло! Ну, нi пу­ху нi пе­ра! А для мо­ух роз­бе­щених ове­чок ми iншу ка­ру при­дума­ли...

I стра­теги зно­ву схи­лили­ся над блис­ка­вич­ним пла­ном.

ЧАС­ТИ­НА ПЕР­ША. ОЙ НЕ ЗНАВ КО­ЗАК...

"I зро­бив Ной все; як на­казав й­ому

(гос­подь) бог, так вiн i зро­бив".

БИТIр. розд. в. ст. 22.

1. ХОБI ПАТРIАР­ХА НОЯ

Пра­вед­ний Ной був на ди­во вiру­ючою лю­диною: вiн вiру­вав навiть у прог­но­зи по­годи. Та­кого ди­вака i в нашi освiченi ча­си знай­ти важ­ку­вато, а тодi, ко­ли ще й у згадцi не бу­ло си­ноп­тикiв, i по­готiв.

Влас­не, i ча­сопис "Не­бес­ний кур'ср" Ной пе­ред­пла­чував ли­ше для то­го, щоб за лег­ким снiдан­ком сма­кува­ти чер­го­ве ме­те­оп­ро­року­ван­ня. У цiй справi ста­рий був справжнiм гур­ма­ном. Вiн не ха­пав­ся, як отой хо­лерик, од­ра­зу за вiщу­ван­ня по­годи, а май­стер­но роз'ят­рю­вав свiй апе­тит гос­три­ми прип­ра­вами, за якi й­ому пра­вили постiйнi руб­ри­ки "При­годи" та "Хронiка жит­тя ви­щого свiту".

Сво­су звич­ки пра­вед­ний Ной не ла­мав вже щось 500 рокiв. У цiй га­лузi вiн був свосрiдним ре­корд­сме­ном.

От i ць­ого бiблiй­но­го ран­ку ста­рий по­чим­чи­кував у за­тиш­ний са­дочок, вмос­тився в ка­чал­ку, зав­бачли­во за­мотав шию гус­тою патрiар­шою бо­родою, щоб, бу­ва, не схо­пити не­жить, i роз­по­чав тра­дицiй­ну га­зет­ну ес­та­фету.

I ось якi чу­дасiу вiн ви­читав.

2. ВIКО­ПОМНI СВIДЧЕН­НЯ ДО­ПОТОП­НОт IСТОРIт

З ча­сопи­су "Не­бес­ний кур'ср".

"СПIЙ­МА­ЛИ НА ГА­РЯЧО­МУ"

Вiсник з твердi зем­ноу поспiшас воз­ра­дува­ти на­ших до­рогих чи­тачiв свiжень­кою й пiкан­тною при­годою.

Цiсу ночi пра­во­охо­ронець по­ряд­ку в чинi мо­лод­шо­го се­рафи­ма ян­гол Ра­фа­ул, що чер­гу­вав за графiком, спокiй­но й без­ше­лес­не облiтав свiй регiон спос­те­режен­ня.

Ко­ли рап­том (ох, цi "рап­том"!) й­ого на­шоро­шенi ву­ха вло­вили який­сь пiдозрiлий шепiт. I це - се­ред ночi! Ко­ли по­ряднi лю­ди сплять! Це нас­то­рожи­ло пиль­но­го ян­го­ла. Анi се­кун­ди не ва­га­ючись, вiн смiли­во ки­нув­ся у кущi.

Ви­яв­лясть­ся (ох, цi "ви­яв­лясть­ся"!), що пiд пок­ро­вом ночi без­кри­лий ян­гол Аза­зел цiлу­вав­ся з гар­нень­кою дiвчи­ною. Навiть у­яви­ти собi важ­ко! Та­ке падiння? I ко­го? Не­божи­теля!..

- Ану, розiй­дись! - з при­род­же­ною ввiчливiстю зап­ро­пону­вав чем­ний мо­лод­ший се­рафим Ра­фа­ул цiй без­со­ромнiй парi. По­годь­те­ся, нiякий суд з та­кою не­виму­шеною легкiстю не вирiшус справ про роз­лу­чен­ня.

Але злов­редна па­роч­ка вiдмо­вилась!

- Ко­тися до бо­га! - бру­таль­но об­ра­зив Аза­зел мо­лод­шо­го се­рафи­ма Ра­фа­ула пiд час ви­конан­ня служ­бо­вих обов'язкiв. Ми­лосер­дно­му слузi бо­жому нiчо­го iншо­го не ли­шало­ся, як зат­ри­мати обох по­руш­никiв на мiсцi зло­чину.

Як пiд час слiдства з'ясу­вало­ся (ох, цi "з'ясу­вало­ся"!), ко­лишнiй ян­гол Аза­зел всту­пив зi сво­сю ко­хан­кою в зло­чин­ну змо­ву з пiдступ­ною ме­тою роз­хи­тати вiру в божi при­писи. Во­ни на­мага­лися до­вес­ти, нiби рай­сько­го бла­женс­тва мож­на вку­сити i пiд зем­ним ку­щем. Але хто повiрить у та­ку нiсенiтни­цю? Та ос­таннiй зли­день засвiдчить, що кра­ще но­чува­ти у хатi, нiж прос­то не­ба пiд ку­щем. Самi по­думай­те: а рап­том пiде дощ?

Пiсля нет­ри­вало­го су­дово­го засiдан­ня по­руш­никiв по­кара­но на довiчний строк i обох ув'яз­не­но в пе­черi До­досл. Суддi зустрiли цей ви­рок з ве­ликим за­дово­лен­ням.

Янг БРЕ­ХУНЕЛ.


ГЛЯ­ДАЧ СХВА­ЛЮр

У те­атрi "Од­но­го Гля­дача" вiдбу­лася прем'сра но­воу му­зич­ноу ко­медiу "Ех, яб­лучко!" Кар­ти­ни рай­сько­го жит­тя ди­ха­ють житт­свою прав­дою, хоч де­що i пе­ре­об­тя­женi не­житт­сви­ми об­ра­зами Ада­ма i рви. Хви­лю­ють сво­сю емоцiй­ною си­лою сце­ни грiхо­падiння, вiдтво­ренi в ого­ленiй ре­алiстичнiй ма­нерi. На жаль, сце­ни виг­нання з раю ма­ють де­що дек­ла­ратив­ний прис­мак. Де­магогiчнi на­тяки, що лу­на­ють в мо­ноло­гах Спо­кус­ни­ка, зайвi. Але в цiло­му су­ворий Гля­дач схва­лив но­ву вис­та­ву.

Сер ТЕ­АТ­РАЛ.

МЕТ­КИЙ ГЕ­НЕРАЛ

Учо­ра в рай-мазi ви­дава­ли мiсячнi пай­ки рай­ських яб­лу­чок. Ще зран­ку ут­во­рила­ся ве­личез­на чер­га. Ко­ли за пай­кою прий­шов го­лов­но­коман­ду­вач вiй­ська не­бес­но­го Ми­хай­ло Ар­хис­тра­тиг, чер­га вже гу­била­ся за ро­гом ба­зовоу хма­ри. Але ге­нерал не роз­гу­бив­ся. Вiн дав ко­рот­ку ко­ман­ду:

- Крррю-гом!

Та­ким чи­ном ар­хангел Ми­ха­ул ще раз про­демонс­тру­вав свiй та­лант тон­ко­го стра­тега i, як i на­лежить хо­роб­ро­му во­уновi, опи­нив­ся на чолi.

Арх БАХ­ВАЛ.

ГО­ЛОВ­НЕ - ПИЛЬНIСТЬ

Ян­го­ли Сампсiх та Ана­гемас до нес­тя­ми по­коха­ли од­ну доч­ку людсь­ку на iм'я Рахiль. Але во­ни нiяк не мог­ли з'ясу­вати, до ко­го з них Рахiль при­хильнiша. Во­на охо­че хи­лила­ся до обох, прав­да, жод­но­му не да­ючи пе­рева­ги. Аби покiнчи­ти з цим не­пев­ним ста­ном не­ваго­мостi i на­рештi розв'яза­ти пiкан­тну тас­мни­цю, Сампсiх зап­ро­пону­вав Ана­гема­совi:

- Бра­те мiй не­бес­ний! Тре­ба нам вип­ро­бува­ти Рахiль. Зро­бимо так. Ко­ли прий­де­мо до неу до­дому, да­вай уда­мо, що сва­римо­ся, i влаш­тусмо ду­ель на блис­кавках. Але нас­правдi спо­пеля­ти один од­но­го не бу­демо. Потiм обид­ва по­падас­мо, нiби нашi душi вже вiдлетiли до бо­га.

- I що ж ми цим з'ясус­мо? - за­питав Ана­гемас.

- А от що! - вiдповiв Сампсiх. - До яко­го тру­па Рахiль ки­неть­ся пер­шо­го, то­го тру­па во­на i ко­хас дуж­че.

- Мо­же, ще й поцiлус! - у зах­ватi ви­гук­нув Ана­гемас.

Так во­ни i зро­били. Прий­шли i пос­ва­рили­ся. Блис­кавки! Грiм! Ко­ли на цей гвалт Рахiль вбiгла до кiмна­ти, до по­бачи­ла, що обид­ва ко­ханцi ва­ля­ють­ся на пiдлозi i не ди­ха­ють. Дiвчись­ко ки­нуло­ся... до ша­фи.

- Ви­ходь, Атар­ку­фе! - радiсно пок­ли­кала во­на. - Цi два дурнi пов­би­вали один од­но­го!

Ота­ка-то вiрнiсть у до­чок людсь­ких...

Ян­го­ли, будь­те пильнi в iнтим­них дiян­нях з маль­ова­ними кра­суня­ми.

Нек­тарiй де АМ­БРУ­АЗ.

3. ПРОГ­НОЗ НА СТО РОКIВ УПЕ­РЕД

- Чо­го це слу­ги божi -до мо­лодят чiпля­ють­ся? - зди­вував­ся бу­ло патрiарх Ной. - Ну, ко­ха­ють­ся... Одвiку ж так бу­ло! Що тут та­кого? Знай­шли що в ча­сопис ту­лити... Аби па­тяка­ти та плiтки мно­жити!

I щоб вга­мува­ти роз­бурханi по­чут­тя, вiн вий­шов на фiнiшну пря­му:

ПРО­РОКУ­ВАН­НЯ ПО­ГОДИ

Ос­таннiми дня­ми зберiгасть­ся яс­на без­хмар­на по­года. Тiль­ки вночi зем­ну твердь ряс­но вкри­вас ро­са. Але ве­лелюб­ний Все­вишнiй го­тус людс­тву прис­мний сюр­приз. За вiдо­мос­тя­ми Не­бес­ноу Служ­би Хмар у най­ближ­че столiття слiд че­кати Всесвiтню Зли­ву. За по­переднiми да­ними розкiшний во­дос­пад три­вати­ме со­рок дiб".

- Гос­по­ди, спа­си i по­милуй! - заб­ла­гав Ной, вра­жений цим не­чува­ним прог­но­зом, що про­року­вав - не ма­ло не ба­гато - всесвiтнс стихiй­не ли­хо.

А вдень сон­це пря­жило так, що аж у носi пе­реси­хало. Лю­ди посмiяли­ся з яв­но не­дореч­но­го прог­но­зу, та й по то­му. Тiль­ки вiру­ючий Ной, як то iншi ка­жуть, не скла­дав гос­троу по­лемiчноу зброу.

- По­года до до­щу по­вер­тас! - бу­бонiв вiн, ви­тира­ючи з ли­сини ряснi краплi по­ту.

- Та що ви, ба­теч­ко! Який дощ у спе­ку?

- А хiба це спе­ка? От ко­лись бу­ла спе­ка! При­гадую, усi ль­одо­вики роз­та­нули, а твердь зем­на до то­го всох­ла, що уся пе­регор­би­лася... Ота­ке бу­ло! Усiм спе­кам - спе­ка!

- Так уже нiхто й не пам'ятас, ко­ли це бу­ло...

- На­гадаю не­дав­ню спе­ку, будь лас­ка! Во­на ли­ше яки­хось трис­та рокiв, як ми­нула­ся...

- Це ви про яку?

- А про ту, що приз­ве­ла до пер­ма­нен­тно­го за­коло­ту. Пам'ятаю, сон­це до то­го сма­лило, що мод­ницi при­пини­ли веш­та­тись до пе­рука­рень. Вий­де мо­лоди­ця на со­неч­ко, i во­лос­ся са­мо ку­черя­вить­ся. Пер­ма­нент го­товий! А що вже пе­рукарi не­бо сва­рили - страх! А потiм во­ни змо­вили­ся мiж со­бою i гур­том ви­каню­чили у Все­вишнь­ого пер­ше за­тем­нення Сон­ця!

- Та ко­ли це бу­ло...

- Як то ко­ли? Зовсiм не­дав­но! У нашiй мiсце­востi й досi усi ку­черявi, а зас­маглi такi, нiби про­печенi... А ви ка­жете - дав­но!

А вночi й­ому прис­нився бла­жен­ний сон. Нiби й­ому на ювiлей п'ят­сотлiття не­беснi хе­рувим­чи­ки по­дару­вали па­расоль­ку з неп­ро­мокаль­ноу чор­то­воу шкiри. Але тiль­ки-но патрiарх зiбрав­ся за ту зво­руш­ли­ву тур­бо­ту по­дяку­вати, як якась бiсо­ва ду­ша по­чала у дверi грю­кати. I так не­само­вито грю­кала, що ста­рий про­кинув­ся.

У дверi й справдi хтось на­хаб­но ло­мив­ся.

- Гос­по­ди! - прос­тогнав Ной. - I ко­го це глу­поу ночi до ме­не не­чис­та си­ла не­се?

- Бо­га! - про­луна­ло знад­во­ру.

"Ой, ли­шень­ко! - жах­нувся патрiарх. - Що ж це я з дур­но­го сну ляп­нув?"

Трем­тя­чими ру­ками вiн по­хап­ли­во вiдки­нув клям­ку i впус­тив нес­подiва­ного гос­тя.

- Гос­по­ди, ось я! - ви­чавив з се­бе.

- Ба­чу! - мо­вив Все­вишнiй i су­воро за­питав: - Чи ти мо­лив вранцi спас­ти те­бе i по­милу­вати?

- Я, о гос­по­ди!

- Так от: ти - сди­ний, хто склав та­ке ро­зум­не й зав­бачли­ве молiння. А те­пер слу­хай i за­пам'ято­вуй.

4. ДОБ­РА НА­РАДА - НЕ ДЛЯ НА­РАДА

На по­ряд­ку ден­но­му сiмей­ноу ра­ди: що зро­бити, щоб се­бе не вто­пити?

При­сутнi: Ной, Сiм, Iафет, Хам.

З ко­рот­ким вступ­ним сло­вом вис­ту­пив патрiарх Ной:

- Си­ни моу! Ви вже знас­те з про­року­ван­ня по­годи, що про­тягом най­ближ­чо­го столiття ста­неть­ся вiко­пом­на подiя - Всесвiтнiй По­топ. Не бу­ду вiд вас при­хову­вати: ми­нулоу ночi менi бу­ли спу­щенi зго­ри до­дат­ковi вказiвки. Нашiй не­величкiй, але згур­то­ванiй нав­ко­ло ме­не сiм'у да­но над­людь­ске зав­дання - у ре­кор­дно стислi сро­ки спо­руди­ти цiль­но­дерев'яну пла­вучу ба­зу за га­бари­тами 300 на 150 на ЗО лiктiв. Для чо­го потрiбен та­кий ве­ликий ков­чег? Щоб пiд час вiко­пом­ноу подiу вря­тува­ти на нь­ому вiд не­мину­чоу по­гибелi уся­коу тварi по парi. Якi бу­дуть дум­ки i про­позицiу?

Сiм. Бать­ку i бра­ти! Да­вай­те без зай­воу панiки по­думай­мо, чи бу­де це ве­лич­не зав­дання нам пiд си­лу, як­що ми вiзь­ме­мо за мiру дов­жи­ни, нап­риклад, лiктi Ха­ма?

Хам. До чо­го тут я?

Сiм. А до то­го, ми­лий бра­тику, що лiктi у те­бе дов­же­лезнi, не­мов сажнi.

Ной. Що ж ти про­понусш, си­ну мiй?

Сiм. Я про­поную об­ра­ти за мiру дов­жи­ни лiктi ма­лога­баритнi. Чо­го ми цим до­сяг­не­мо? По­пер­ше, дос­тро­ково ви­конас­мо по­чес­не зав­дання! По-дру­ге, збе­реже­мо не один ку­болiкоть цiнно­го будiвель­но­го ма­терiалу. По-третс, цi ви­сокi ви­роб­ничi по­каз­ни­ки за­без­пе­чать нам премiу та iншi ви­яви ма­терiаль­но­го i мо­раль­но­го за­охо­чен­ня.

Хам. Оце утяв!..

Ной. Ха­ме, при­пини не­ор­ганiзо­ванi ви­гуки! Сло­во для вис­ту­пу на­дасть­ся Iафе­товi. Пiдго­тува­тися - Ха­му.

Iафет. Бать­ку i бра­ти! Ви­соке зван­ня ков­че­гобудiвни­ка воз­ве­личус...

Хам. Ко­го?

Iафет. ...нак­ла­дас...

Хам. Що?

Iафет. ...i кли­че!

Хам. Ку­ди?

Ной. Вос­таннс по­перед­жую: Ха­ме, при­пини!

Iафет. Ми, славнi ков­че­гобудiвни­ки, тво­римо пiсля­потоп­ну iсторiю, бо спо­руд­жусмо пер­ший у свiтi пла­вучий зо­опарк за про­мовис­ти­ми га­бари­тами 300 на 150 на ЗО. Всi - на вах­ту! Всi, як один, бу­демо пра­цюва­ти i бо­га не за­бува­ти! Але не слiд та­кож за­бува­ти i свя­ту мо­лит­ву. Та однiй лю­динi не пiд си­лу i тру­дити­ся, i мо­лити­ся у ре­кор­дно стислi стро­ки. Ось чо­му я смiли­во вiдки­даю не­дореч­ну за­раз скромнiсть, яка мо­же тiль­ки заш­ко­дити за­гальнiй справi, i з усiсю вiдповiдальнiстю даю вам сло­во: весь мо­литов­ний клопiт я бе­ру на се­бе! Нев­томно мо­лити­мусь з ран­ку до ве­чора за всю будiвель­ну бри­гаду. На­шим ви­роб­ни­чим гас­лом хай бу­де: один - за всiх, всi - за од­но­го!

Ной. Сло­во для вис­ту­пу на­дасть­ся Ха­мовi.

Хам. На­рештi... Бать­ку i бра­ти! Я чув тут дивнi сло­ва. Де­якi про­мовцi, ба­чу, ладнi замiсть ков­че­га влiзти в боч­ку з-пiд осе­ледцiв. А де­яким надмiру пиш­но­мов­ним базiкам я хо­чу на­гада­ти: скiль­ки пок­лонiв не бий, а ло­бом цвя­ха не заб'сш! Хо­чу звер­ну­ти ува­гу зборiв на iнше, а са­ме на батькiв до­рогов­каз - узя­ти вся­коу тварi по парi" Але чи вiдо­мо ша­нов­ним збо­рам, скiль­ки на землi усь­ого су­щого?

Сiм. А звiдки нам зна­ти?

Iафет. Рег­ла­мент!

Ной. По­мовч, Iафе­те! Хам дiло ка­же...


Хам. Доз­воль­те поз­най­оми­ти збо­ри з де­яки­ми на­уко­вими пiдра­хун­ка­ми. Тiль­ки ссавцiв на землi iснус близь­ко 3500 видiв. До­дай­те до них ще 8600 видiв пер­на­тих, пiдкинь­те до за­галь­ноу циф­ро­воу ку­пи 5500 видiв реп­тилiй та амфiбiй, на­сип­те ту­ди ж 750 000 видiв рiзних ко­мах i 300.000 па­вуко­подiбних, под­вой­те усi циф­ри, i ви ма­тиме­те 1.595.200 па­сажирiв. А я не ра­хував ще чле­нис­то­ногих, мо­люскiв, хро­бакiв, сли­макiв та iнших ниж­чих без­хре­бет­них! Та на них усiх цiлоу ес­кадри ков­чегiв за вiдо­мими вам га­бари­тами бу­де за­мало! рди­на втiха у то­му, що нам не тре­ба су­шити го­лову над ри­бами: зем­ля i так пе­рет­во­рить­ся на суцiль­ний ак­варiум...

Го­лоси. Не­погрiши­мий по­милив­ся! Тре­ба не­гай­но сповiсти­ти Все­милос­ти­вого! Хай пiдка­же нам Най­мудрiший!

Хам. Бать­ку i бра­ти! Та хiба Не­погрiши­мий виз­нас своу прикрi по­мил­ки? Таж вiн виз­нас ли­ше од­ностай­не схва­лен­ня! Ну, прий­де до Бо­жоу Кан­це­лярiу наш на­уко­во об­грун­то­ваний за­пит, то й що? Нев­же ви вва­жас­те, що з на­шого гро­му та дощ бу­де? Аж смiшно! Ось що бу­де: бог-отець кив­не на бо­га-си­на, мов­ляв, той роз­зя­ва. Бог-син зви­нува­тить в огрiхах бо­га-ду­ха свя­того. А той зно­ву при­пише усi про­рахун­ки бо­говi-от­цю. I ко­ло зам­кнеть­ся! Ми тiль­ки да­рем­но згас­мо час у цiй зне­особ­ленiй не­веселiй ка­руселi.

Ной (по­нуро). До чо­го ти ве­деш, си­ну мiй?

Хам. Ось до чо­го. Пер­ше: мiря­ти мо­уми лiктя­ми. Дру­ге: уся­ких тварiв, су­щих в рiдинi або во­доп­лавних, з ра­хункiв ски­дас­мо i за борт ки­дас­мо. Третс: тва­рин-гiгантiв, бiль­ших за сло­на, спи­шемо у до­потопнi, щоб май­бутнi па­ле­он­то­логи на хлiб ма­ли. Iнак­ше - нiяк! У од­но­го дип­ло­дока че­рево та­ке, що наш ков­чег... Як­що спа­де ще якась пут­ня дум­ка, вне­семо у ге­нераль­ний план ева­ку­ацiу в ро­бочо­му по­ряд­ку. Ото й усе!

Про­позицiу синiв Нос­вих бу­ли пос­тавленi на тас­мне го­лосу­ван­ня. Бю­летенi ки­дали у мiсткий дзь­об пелiка­на. Пiсля пiдра­хун­ку го­лосiв з'ясу­вало­ся: за про­позицiю Ха­ма бу­ло по­дано 2 (два) го­лоси, про­ти - I (один), ут­ри­мав­ся I (один). Та­ким чи­ном, пе­реваж­ною бiльшiстю го­лосiв бу­ли ух­ва­ленi про­позицiу Ха­ма.

5. НА­РОД­ЖЕННЯ МIФА ПРО ЛАБIРИНТ

Ста­тис­ти­ки пiдра­хува­ли, що в се­реднь­ому лю­дина ро­бить за день двад­цять ти­сяч крокiв. Але навiть су­час­не Цен­траль­не ста­тис­тичне уп­равлiння не мас жод­них циф­ро­вих да­них про те, скiль­ки крокiв ро­бить лю­дина, як­що во­на, примiром, про­сить доз­во­лу бу­дин­ко­вого уп­равлiння пос­та­вити у сво­уй квар­тирi тим­ча­сову пе­рего­род­ку. Пер­ша i ос­тання спро­ба розв'яза­ти цю тас­мни­цю бу­ла зроб­ле­на ще в до­потопнi ча­си.

Щоб пiдра­хува­ти отi кро­ки, один пра­давнiй облiко­вець на­важив­ся на вiдчай­душ­ний крок.

Цей смiли­вий дослiдник з пись­мо­вим про­хан­ням ку­болiктя дров в однiй руцi та рахiвни­цею в другiй хо­роб­ро ки­нув­ся в iсрархiчнi хащi ви­роб­ни­чоу па­рафiу "Го­лов­ко­лода­пос­тач­збут" (ско­роче­но - "Ко­лода").

Тиж­день про ге­роя не бу­ло нi слу­ху нi ду­ху. Але й­ого ще че­кали з тру­довою пе­ремо­гою.

Ще че­рез тиж­день вiдчай­душ­но­го дослiдни­ка звiль­ни­ли з ро­боти за про­гул.

Че­рез мiсяць у ча­сописi "Не­бес­ний кур'ср" з'яви­лася об'ява: "Шу­кас­мо си­на, чо­ловiка i бать­ка".

Най­манi ро­диною жер­тви ста­тис­тичноу на­уки при­ватнi по­шуку­вачi зби­лися з нiг...

Нес­подiва­но з "Ко­лоди" вiдря­дили термiно­вого гiнця по "швид­ку до­помо­гу". По­шири­лися чут­ки, нiби який­сь над­то враз­ли­вий вiдвiду­вач з'ухав з глуз­ду i те­пер ло­мить­ся в усi келiу, хоч на кожнiй с таб­личка: "ПРИЙ­ОМУ НЕ­МА!".

А як­що ць­ому пси­ховi, що по­чувас се­бе на волi, пот­рапляс до рук хтось з па­рафiяль­них го­лов­ко­лод­никiв, вiн штем­пе­люс ух кра­деною пе­чат­кою. Отець-кад­ро­вик од­ра­зу вiдре­агу­вав на­казом:

"ОСIБ З ПЕ­ЧАТ­КОЮ ВВА­ЖАТИ НЕДIЙ­СНИ­МИ".

Пе­ред "Го­лов­постач­збу­том" швид­ко рiс на­товп ву­лич­них га­воловiв. Бать­ко мiста про всяк ви­падок пiдняв на спо­лох дру­жину. Ву­лиця­ми по­суну­ли наг­ля­дачi на брон­то­зав­рах. За по­ряд­ком спос­терiга­ли й з пте­родак­тилiв.

Один на­жаха­ний ко­лод­ник, що пот­ра­пив до "недiй­сних", схвиль­ова­но дiлив­ся ос­таннь­ою но­виною, не до­бира­ючи з пе­реля­ку пош­ти­вих до звер­хникiв слiв:

- На­шу го­лов­ну ко­лоду псих зак­линцю­вав у две­рях i за­раз на­магасть­ся про­бити­ся дiрко­колом. Ве­рещить на всю гу­бу, мов сви­ня не­дорiза­на...

Iнший свiдок по­вагом оповiдав:

- А ще ранiше той псих пiдшив жри­цю з пе­ред­по­кою до фолiан­та з вхiдни­ми та вихiдни­ми па­пера­ми. Вiд не­щас­ноу дiвчи­ни по­од­верта­лися всi уу за­лицяль­ни­ки. То во­ни обiця­ли но­сити уу на ру­ках, а те­пер то­го фолiан­та й з мiсця зру­шити не мо­жуть. Сла­баки!..

Ко­рот­ко ка­жучи, весь на­товп з непiдроб­ною цiкавiстю че­кав з'яв­лення пси­ха на­родовi.

На­рештi вiн з'явив­ся в ото­ченнi два­над­ця­ти ду­жих при­бор­ку­вачiв.

Й­ого нес­ли на ру­ках.

Псих, роз­ма­ху­ючи Ве­ликою Круг­лою Пе­чат­кою, звер­нувся до при­сутнiх га­воловiв з по­лум'яним зак­ли­ком:

- Я всев­ладний Па­раг­раф Пер­ший! На колiна, вiрнопiдданi па­раг­ра­фи! Бо всiх ки­ну за гра­фи!

Чи вар­то оповiда­ти, що це був за­гад­ко­во зник­лий i по­шуку­ваний вiдчай­ду­ха-облiко­вець?

Пiзнiше цю ле­ген­дарну подiю так дов­го пе­ре­оповiда­ли i з та­кими ней­мовiрни­ми под­ро­биця­ми, що во­на пе­рет­во­рила­ся в мiф про страхiтли­вий лабiринт, де вхiд с, а ви­ходу не­ма, i де в пох­му­рих за­капел­ках ни­кас мо­торош­ний, кро­восос­ний Монстр. I що­року те стра­ховись­ко ви­магас все но­вих жертв...

А кро­ки се­реднь­ого про­хача так i ли­шили­ся не об­численi: нi в ко­го iз ста­тис­тикiв нес­та­ло вiдва­ги, щоб пiти по слiдах ге­роя.

Це зро­бив ста­рий Ной.

Але вiн, на жаль, не був облiков­цем.

6. ХОДIННЯ НОЯ ПО МУ­КАХ

Прав­ду ка­жучи, Носвi стра­шен­но по­тала­нило: в па­рафiу "Го­лов­ко­лода­пос­тач­збу­ту" са­ме був ого­лоше­ний Тиж­день бо­роть­би з тя­гани­ною.

Кож­но­го бадь­ори­ли i на­диха­ли гас­ла:

ДIЙ ЗА ПРА­ВИЛОМ: ЗАЙ­ШОВ I ОД­РА­ЗУ ВИЙ­ШОВ!

КОЖНIЙ СПРАВI - ОД­НУ ХВИ­ЛИНУ!

ПАМ'ЯТАЙ: ЩОБ СКА­ЗАТИ "НI", ПОТРIБНА ЛИ­ШЕ МИТЬ!

ЛАС­КА­ВО ПРО­СИМО!

I справдi. Тиж­день бо­роть­би з тя­гани­ною був у роз­палi.

В асор­ти­ментнiй келiу Ноя зустрiли по-дiло­вому:

- Вам чо­го?

- Де­рево го­фер для будiвниц­тва ков­че­гу.

- Верф у вас с?

- А що це та­ке?

- А я звiдки знаю?

- Чо­го ж пи­тас­те?

- Про верф у ва­шому про­ектi ска­зано.

- То що ж менi ро­бити?

- Спо­чат­ку зайдiть з ва­шим за­мов­ленням у конс­трук­торсь­ке бю­ро за тех­но­логiчни­ми роз­ра­хун­ка­ми.

У бю­ро Ноя зустрiли по-дiло­вому:

- Ков­чег? 300 на 150 на ЗО? Цiка­ва iдея... Ста­пелi збу­дува­ли?

- А що це та­ке?

- А ми звiдки знас­мо?

- А що ж менi ро­бити?

- Зайдiть з ва­шим за­мов­ленням до пла­новикiв. Не­хай спо­чат­ку iдею зап­ла­ну­ють. По­за пла­ном нiяка iдея не пiде...

У пла­новiй келiу Ноя зустрiли по-дiло­вому:

- Ков­че­гобудiвник? Ду­же пер­спек­тивна про­фесiя! Мож­на ска­зати прес­тижна! Обов'яз­ко­во слiд пос­та­вити ков­чег на рей­ки залiзно­го графiка! Але ми пла­нус­мо на твердiй ма­терiальнiй ос­новi. А де ос­но­ва? Вказiвка с ма­терiаль­но­го за­без­пе­чен­ня не­ма. Вiдтак вам ли­шасть­ся од­не - зай­ти до пос­та­чаль­никiв.

У келiу пос­та­чан­ня Ноя зустрiли по-дiло­вому:

- Що вас цiка­вить?

- Де­рево го­фер для будiвниц­тва ков­че­га.

- Смiли­вий за­дум! Але спо­чат­ку зайдiть до келiу збу­ту - хай да­дуть зго­ду!

У келiу збу­ту Ноя зустрiли по-дiло­вому:

- Вам чо­го?

- Зго­ду для келiу пос­та­чан­ня.

- Назвiть ар­ти­кул!

- Який ще ар­ти­кул?

- А менi звiдки зна­ти, який вам потрiбен ар­ти­кул? Ми бу­дус­мо чи ви?

- Та менi не ар­ти­кул, а дiло­ву де­реви­ну - де­рево го­фер для будiвниц­тва ков­че­га.

- Нев­же ви га­дас­те, що я всi де­рева пам'ятаю? З .ме­не за­досить знан­ня ар­ти­кулiв! Отож, зайдiть до келiу но­мен­кла­тури i там за­питай­те про ар­ти­кул.

У келiу но­мен­кла­тури Ноя зустрiли по-дiло­вому:

- Чо­го вам тут тре­ба?

- Ар­ти­кул для келiу збу­ту.

- А ум навiщо?

- Щоб да­ти зго­ду для келiу пос­та­чан­ня.

- Та ви нас не зап­лу­туй­те! Кажiть пря­мо: що вам потрiбно?

- Ар­ти­кул!

- Та який ар­ти­кул?

- Де­рева го­фер згiдно з вказiвкою Все­вишнь­ого про будiвниц­тво ков­че­га.

- Здурiти з ва­ми мож­на! Та­кого ар­ти­кула не­ма! I де­рево го­фер не iснус! Хо­дять тут усiлякi...

- Але за про­ек­том Все­вишнь­ого...

- Ми вам людсь­кою мо­вою ка­жемо: Все­вишнiй за тiсю штурмiвщи­ною за­був де­рево го­фер сот­во­рити! По ва­лу вiн план та­ки дав, а от по но­мен­кла­турi не до­дав...

- Не мо­же ць­ого бу­ти!

- Ха, не мо­же бу­ти! Та вiн навiть на­ших пра­щурiв сот­во­рив не­ком­плектноу Доб­ре, що вчас­но сха­менув­ся. А то до­вело­ся б вам те­пер до мавп звер­та­тися...

- Що ж менi ро­бити?

- Вам, дiду, слiд за­мови­ти ре­аль­ний будiвель­ний ма­терiал. По­радь­те­ся у келiу пром­будма­терiалiв.


До пiзнь­оу ночi че­кали бать­ка си­ни Носвi. А сам патрiарх зне­силе­но зва­лив­ся в яко­мусь глу­хому за­капел­ку "Го­лов­ко­лоди" i згор­нувся клу­боч­ком на нiч, щоб зран­ку ри­нути до келiу пром­будма­терiалiв. Уже не бу­ло жод­них сумнiвiв, що й­ого там зустрiнуть по-дiло­вому: бо­роть­ба аж бу­яла...

7. ВIДЧАЙ­ДУШ­НЕ РIШЕН­НЯ ХА­МА

Тиж­день кiнчав­ся, а про бать­ка - нi слу­ху нi ду­ху. Пiшов i як у во­ду впав.

Зав­бачли­вий Iафет за­ходив­ся пи­сати нек­ро­лог, щоб за­роби­ти грошi. Iстин­но ска­зано: не­ма бiди без доб­ра.

Прак­тичний Сiм по­дав­ся до бать­ко­воу ко­шари, щоб виз­на­чити, скiль­ки удокiв зап­ро­сити на по­мин­ки.

Ли­ше Хам пiшов шу­кати грiшне тiло не­обач­но­го патрiар­ха.

Хам - яке щас­тя! - знай­шов бать­ка ще жи­вого. Це ста­лося нап­рикiнцi ро­бочо­го дня. Патрiарх, мов хра­мовий жеб­рак, ка­нючив пе­ред за­чине­ними две­рима прий­ом­но­го чис­ти­лища:

Сон­це ни­зень­ко,

Вечiр бли­зень­ко,

Зглянь­ся на ме­не,

Мов сер­день­ко!..

Крiзь об­шитi вог­нетрив­кою дiдь­ко­вою шкiрою дверi чис­ти­лища по­чув­ся обу­рений го­лос сто­рожо­воу вiдь­моч­ки:

- Я ж вам вже чортi-скiль­ки ка­зала: прий­ому не­ма i не бу­де! Тиж­день бо­роть­би з тя­гани­ною закiнчив­ся! Слiд бу­ло вкла­дати­ся у вка­занi стро­ки!

- Сер­день­ко мос...

- От же злов­реднi цi ста­рич­ки!..

- Ходiмо до­дому, та­ту, - пох­му­ро ска­зав Хам.

Удо­ма Ной, зне­силе­ний тиж­не­вою бо­роть­бою з тя­гани­ною, роз­пачли­во оповiдав:

- Си­ни моу! Я ви­бив з цих ко­лод­никiв дев'ят­надцять ре­золюцiй, ви­каню­чив со­рок один пiдпис i ви­молив трид­цять шiсть штампiв та пе­чаток рiзноу конфiгу­рацiу - три­кут­них, чо­тири­кут­них, пря­мокут­них, круг­лих та оваль­них, ма­лих i ве­ликих. Менi ли­шало­ся впо­люва­ти ли­ше пiдпис го­лов­ко­лод­ни­ка, аж тут - о ли­шень­ко! - тиж­день бо­роть­би закiнчив­ся. Те­пер ого­лоси­ли мiсяч­ник бо­роть­би за удос­ко­нален­ня прий­ому вiдвiду­вачiв. А вже удос­ко­налю­ють зовсiм страх! Хоч у стiну го­ловою бий­ся. Та хiба до­помо­же? Тiль­ки гулi наб'сш. По­ки не удос­ко­налять, прий­ому не бу­де...

- Та­ту! - рап­том звiвся на но­ги Хам. - Бла­гос­ловiть на под­виг, та­ту!

I з ци­ми сло­вами вiн рiшу­че взяв зi сто­лу про­ект ков­че­га, що вiд хи­мер­ноу сумiшi пiдписiв, коль­оро­вих ре­золюцiй та рiзно­калiбер­них пе­чаток i штампiв на­гаду­вав ди­вовиж­ний мис­тець­кий ше­девр, що й не снив­ся навiть абс­тракцiонiстам.

- Нев­же пiдеш? - ще не вiря­чи, за­питав Ной.

- Пiду! - твер­до за­пев­нив Хам.

- До­рогий бра­тику, - роз­чу­лив­ся Iафет, - ко­ли що, не хви­люй­ся, я на твiй по­хорон скла­ду зво­руш­ли­ву про­мову.

- А я. Ха­ме, - роз­бурхав­ся й Сiм, - на по­мин­ки за­колю тво­го ка­бана! Щоб твоя жiнка з тим о до­роба­лом кло­поту не ма­ла... Чи, мо­же, ти доз­во­лиш зас­ма­жити ще й сво­ух по­рося­ток?

8. ЦИР­КУ­ЛЯР ДРУ­ГИЙ

Ма­буть, в очах Ха­ма та­ки бу­ло щось ди­ке. Щось та­ке, що од­ра­зу нас­то­рожу­вало i по­род­жу­вало в серцi не­вираз­ний нес­покiй. Вiд та­ких очей слiд або тiка­ти, або не­гай­но на них ре­агу­вати.

Чарiвнiй вiдь­мочцi, що всев­ладне па­нува­ла в прий­ом­но­му пе­ред­по­коу ту­тешнь­ого патрiар­ха, тiка­ти бу­ло нiку­ди. Бiль­ше вiд то­го - навiть про­типо­каза­но: во­на ви­кону­вала тут обов'яз­ки ка­меню­ки на шля­ху. Ко­жен, хто ло­мив­ся до свя­тая свя­тих, му­сив на нiй об­ла­мати­ся.

То­му-то во­на - ледь за­зир­ну­ла в очi Ха­ма - не­гай­но й рiшу­че вiдре­агу­вала:

- Кни­га скарг зна­ходить­ся у схо­ванцi на де­сято­му по­версi. Схо­ди на ре­монтi. Ключ вiд схо­ван­ки дав­но за­губ­ле­но, бо якась не­чис­та си­ла ви­кину­ла й­ого у смiттспровiд.

Як.пра­вило, опiсля та­коу за­яви оше­леше­ний вiдвiду­вач зад­ку­вав до две­рей, об­би­тих вог­нетрив­кою шкiрою (уу шля­хом ду­же хит­ро­муд­рих комбiнацiй вимiня­ли у пеклi на рiчний за­пас дров). Але цей про­хач замiсть за­голо­сити дур­ним ба­зар­ним кри­ком ли­ше осяй­но всмiхнув­ся, нiби по­чув до­теп­ний жарт.

Вiдь­моч­ка гля­нула на нь­ого ще з бiль­шою пiдоз­рою. Воiсти­ну який­сь не­нор­маль­ний! Ти й­ому про за­губ­ле­ний ключ, а вiн тобi - зу­би вис­ка­люс. Точ­но псих! I не iнак­ше!

- Ви дов­го бу­дете за­важа­ти менi плiдно пра­цюва­ти? - за­пита­ла во­на з емоцiйнiстю при­дорожнь­ого стов­па.

- I ба­гато та­ких, що вам за­важа­ють? - не ре­агу­вав на уу про­мовистi на­тяки Хам.

- Трап­ля­ють­ся, - вiдру­бала язич­ком, мов со­кирою, вiдь­моч­ка.

- Та що ви ка­жете?

- Що знаю, те й ка­жу. Не­дав­но був тут один чок­ну­тий. Й­ого не долiку­вали i ви­пус­ти­ли, а вiн до нас з пре­тензiями прий­шов. Як­що на­родив­ся дебiлом, то це вже не­вилiков­но. Ви ча­сом не з й­ого ро­дичiв?

- Здасть­ся, нi, - за­мис­ле­но вiдповiв Хам.

- То хто ж ви?

- Не впiзнас­те?

- Ха! I ще тричi - ха-ха-ха!

- Я всев­ладний Цир­ку­ляр Дру­гий! Ко­ли що, вмить ки­ну за гра­фи!

Як­би цiсу митi на стiл вiдь­моч­ки вибiгла жи­ва ми­ша, во­на б мен­ше жах­ну­лася.

А Хам не вга­вав:

- Чи знас­те, що я з ва­ми зроб­лю? От вiзь­му i зроб­лю! Тут нiко­го не­ма...

- Що?!

- Проб'ю дiрко­колом!

- Ой!

- За­суну в най­дов­шу шух­ля­ду!

- Ай!

- Лич­ко так прош­темпе­люю, що ма­ти рiдна не впiзнас!

- Ой-ой-ой!

Вiдь­моч­ка прить­мом ви­пор­хну­ла з-за сто­лу i вмить за­чини­лася в iнвен­та­ризо­ванiй шафi.

Шлях до свя­тоу iз свя­тих був звiль­не­ний.

Вiзит до го­лов­ко­лод­ни­ка ми­нув­ся ще в бiльш бо­жевiль­но­му темпi: щоб здо­бути ос­таннiй пiдпис, на про­ектi ков­че­га вис­та­чило однiсу хви­лини. Ста­лося чу­до - на­рештi збу­лося зак­личне i, зда­вало­ся б, мiфiчне гас­ло: "КОЖНIЙ СПРАВI - ОД­НУ ХВИ­ЛИНУ!"

Рiвно за хви­лину Хам вий­шов з ку­мирнi. За­чиня­ючи за со­бою дверi, ще й встиг гук­ну­ти:

- Свiдкiв не­ма!

Потiм ми­мохiдь штур­хнув но­гою iнвен­та­ризо­вану ша­фу.

- Ай! - по­чуло­ся звiдти.

У келiу пром­будма­терiалiв ска­зали:

- Ну, от ба­чите! Чо­го бу­ло га­ряч­ку­вати? Не ми­не й ста рокiв, як ви свiй ков­чег збу­дус­те...

Нас­тупно­го дня зак­ла­ли ста­пелi.

У цю уро­чис­ту мить стар­ший ви­кон­роб Ной ви­голо­сив ко­ротень­ку, мобiлiзу­ючу про­мову:

- Ну, з бо­гом!

Iафет пiдслу­хав, що Хам про­бур­чав:

- До­помо­же нам цей бо­же, як слiпо­му оку­ляри...

9. ХАМ НIЧО­ГО НЕ РО­БИТЬ САМ

Урив­ки з що­ден­ни­ка рiзно­роба Сiма.

"До По­топу за­лишасть­ся ще сто рокiв. Цiлий вiк! I з тих ста рокiв жод­но­го дня не мож­на зга­яти да­рем­но. Кож­но­го ве­чора ми му­симо з гордiстю (бе­зумов­но, зас­лу­женою) пiдсу­мува­ти:

- День ми­нув не­мар­но!

Стар­ший ви­кон­роб, май­стер на всi ру­ки Ной на­казав, щоб ко­жен слав­ний ков­че­гобудiвник вiв ви­роб­ни­чий що­ден­ник, у яко­му хо­ча б кiль­ко­ма сло­вами пи­сав про своу ви­роб­ничi зви­тяги та ле­ген­дарнi дiян­ня. Щоб анi зер­ни­ни вiко­пом­них под­ро­биць не згу­било­ся в до­потопнiй безвiстi.

Аж по­див бе­ре: до чо­го муд­ра дум­ка!

Ад­же прий­де да­лекий час, ко­ли нашi дурнi на­щад­ки поч­нуть су­шити собi го­лови:

- Як це слав­ним ков­че­гобудiвни­кам по­щас­ти­ло? Як це во­ни, хит­рю­ги, при­муд­ри­лися? По­дума­ти тiль­ки: сто рокiв бу­дува­ли ков­чег без жод­но­го як по­точ­но­го, так i капiталь­но­го ре­мон­ту! Тут не встиг­неш бу­динок звес­ти з про­мис­ло­вих па­нель­них блокiв, як вiн уже пот­ре­бус ре­мон­ту... А ков­чег! Та за сто рокiв ко­ли поч­неш лад­на­ти нiс, кор­ма вже зiй­де на по­рох... Ех, при­шеле­пува­та на­ша цивiлiзацiя - но­ве ви­думус, а сек­ре­ти давнь­оу май­стер­ностi втра­час. Бiда...

Аж тут - мiй що­ден­ник!

I нас­тупнi по­колiння з вдячнiстю дiзна­ють­ся, що го­лови су­шити не­ма над чим. Бо сек­рет ста­ровин­ноу май­стер­ностi по­лягав в то­му, що я дiй­шов до генiаль­но­го за сво­сю прос­то­тою тех­но­логiчно­го рiшен­ня : дев'янос­то дев'ять рокiв ле­жати у хо­лодоч­ку, а в ос­таннiй рiк - пра­цюва­ти з вог­ни­ком! У­яв­лясте? Хiба мо­же щось зiпсу­вати­ся, ко­ли й­ого не­ма?

Мою про­позицiю об­го­вори­ли на ви­роб­ничiй радi. Про­ти неу найбiль­ше ве­реду­вав Хам. Од­нак й­ого пiдступнi дiу, ске­рованi на те, щоб усi нашi зу­сил­ля i при­хованi вiд облiку ре­зер­ви звес­ти нанiвець, ви­яви­лися мар­ни­ми. Стар­ший ви­кон­роб Ной пря­мо в очi при­сутнiм i з усiсю прин­ци­повiстю за­явив:

- Я про­ти волi ко­лек­ти­ву не пiду! Як бiльшiсть, так i я...

Ми з бра­тель­ни­ком Iафе­том у го­лосах бу­ли яв­но пе­реважнi. Нас хоч на ва­ги став!"

"До По­топу ли­шасть­ся ще цiлий рiк!

Але за на­казом стар­шо­го ви­кон­ро­ба Ноя тре­ба вже сь­огоднi бра­тися за нуль­овий цикл. Хам свiт за очi ки­нув­ся на фронт будiвель­них робiт. Ще тiль­ки сiрiло, а вiн уже гу­пав на тру­довiй вахтi.

Уве­черi стар­ший ви­кон­роб Ной вiтав й­ого з пер­шою тру­довою пе­ремо­гою, бо цей Хам­лю­га один ви­конав аж три нор­ми. Де це ба­чено, щоб лю­дина отак яв­но вiдри­вала­ся вiд усь­ого ко­лек­ти­ву?

I вза­галi: який вис­но­вок мож­на з ць­ого зро­бити?


Яс­но який: Хам з пер­шо­го дня яв­но збив­ся з графiка. Не­обхiдно вжи­ти твер­дих й рiшу­чих за­ходiв, щоб цей не­доте­па ос­та­точ­но не зла­мав гар­но на­маль­ова­ну на стендi графiчну лiнiю. Ад­же як­що графiк зла­масть­ся, а лiнiю нiхто не пе­рема­люс, то що вий­де? Мас­те рацiю: око­зами­люван­ня!

Як же вип­ра­вити вкрай заг­розли­ве ста­нови­ще, що з пер­шо­го дня скла­лося на ков­че­гобудi?

Ко­ли я спав пiд ко­пою сiна, в мо­уй го­ловi са­ма со­бою на­роди­лася генiаль­на за сво­сю прос­то­тою рятiвна iдея: зав­тра не вий­ду на ро­боту з ме­тою вирiвня­ти графiчну лiнiю на­шого стрiмко­го ру­ху упе­ред. Не­гай­но подiлив­ся iде­сю з Iафе­том. Бра­тель­ник га­ряче пiдтри­мав мою нап­ро­чуд цiнну iнiцiати­ву. Ми по­каже­мо Ха­мовi, як слiд бо­роти­ся за ритмiчнiсть!"

"До По­топу ли­шасть­ся ще де­сять мiсяцiв!

Як по­думаю, скiль­ки менi ще мо­золiв на­жива­ти та здо­ров'ям злов­жи­вати, сер­це по­чинас тiпа­тися, а та­кож пiдви­щусть­ся або ниж­час тиск в за­леж­ностi вiд ва­ги ат­мосфер­но­го стов­па. Зно­ву ж та­ки на са­мопо­чут­тя не­гатив­но впли­ва­ють як цик­ло­ни, так i ан­ти­цик­ло­ни. Ре­жим ро­боти повнiстю руй­нус на­уко­во вивiре­ний ре­жим хар­чу­ван­ня, що успiшно впро­вади­ли в жит­тя свос де­якi дов­го­жителi. Я про це дiзнав­ся з дослiдiв ге­рон­то­логiв, якi во­ни з ди­вовиж­ною вiдданiстю цiй воiсти­ну життсвiй на­уцi смiли­во про­вадять на са­мих собi".

"До По­топу ли­шасть­ся ще вiсiм мiсяцiв!

Менi по­вез­ло: умо­вив лiкар­ку знай­ти у ме­не хво­робу. Бай­ду­же яку! А во­на й не шу­кала. Ко­ли по­чула, що в мо­уй торбi по­рося ве­рещить, од­ра­зу вто­ропа­ла: рев­ма­тизм! А я хiба про­ти? Те­пер одер­жую грошi за лiкар­ня­ною кар­ткою. По­рося вже оку­пило­ся...

Рев­ма­тизм лiку­ють теп­лом. От я й вигрiваю кiстки на со­неч­ку. Ков­чег вже ве­личень­кий - вже тiнь дас. Як­би не за­тятий при­дурок Хам, тут був би рай­ський ку­точок. А то цей Хам­лю­га з ран­ку до ве­чора бе­зупин­но ге­пас мо­лот­ком. Цвя­хи нiби в мою хво­ру го­лову вби­вас. Ть­ху, я й за­був. У ме­не ж рев­ма­тизм!.."

"До По­топу ли­шасть­ся ще аж пiвро­ку!

Мо­ух хво­роб уже нiхто не виз­нас: до мо­су лiкар­ки ви­яви­ли ува­гу i за­без­пе­чили ка­зен­ни­ми хар­ча­ми на три­валий строк. До­водить­ся бай­ди­кува­ти на ро­ботi. Та нiчо­го! I за це плат­ня й­де...

Сь­огоднi Хам вивiсив пер­ший но­мер бор­то­воу са­тирич­ноу га­зети "З НАЖ­ДАЧКОМ!", бой­овий ор­ган ков­чегко­му.

Iафе­та ре­дак­тор Хам зма­лював пра­виль­но. Це я му­шу ска­зати як об'сктив­на лю­дина. Вий­шло гос­тро i до­теп­но. Сло­вом, вий­шло так: у гуртi на­ших май­бутнiх па­сажирiв бра­короб Iафет бу­дус ков­чег. Все й­де у нь­ого шке­реберть. А звiрi так об­го­ворю­ють й­ого ро­боту:

- Чо­го й­ому бра­кус?

- Якостi...

Од­нак ка­рика­тура на Iафе­та - сди­на в Ха­ма твор­ча уда­ча. Це я му­шу ска­зати як об'сктив­на лю­дина. Далi тон­ке по­чут­тя мiри, без яко­го не­мис­ли­мий справжнiй ми­тець, ре­дак­то­ровi зра­дило. Це я ка­жу як прин­ци­пова лю­дина. Крiм Iафе­та, яко­го Хам на­малю­вав навiть ма­ло, вiн ще зоб­ра­зив ме­не. Ан­тиiсто­ричнiсть, не­доречнiсть i шкiдливiсть ць­ого ма­люн­ка од­ра­зу впа­дас в око: чи­тач бортнiвки з пер­шо­го пог­ля­ду ба­чить, нiби­то я бу­дую не ков­чег, а ве­личез­ну лож­ку. Та ще й зго­ри на­писав - "ЛОЖ­КО­БУД СОБIРО­БА СIМА". А вни­зу - такi сло­ва, нiби я сво­сю пра­цею ще й пи­ша­юся:

- Оце лож­ка - аж до мис­ки не лiзе!

А мiж тим, до­сить по­вер­ну­ти го­лову пра­воруч, щоб ре­аль­на й свiтла дiй­снiсть пе­рек­ресли­ла цей чор­ний нак­леп: на ста­пелях сто­уть хоч i не­око­вир­ний, але ков­чег! Зовсiм не лож­ка! Це ж яс­но вид­но...

Ну, Ха­ме, за­чекай! Я ще зроб­лю з те­бе ка­рика­туру! Мав­пячiй мордi люм­пен-ре­зуса по­заз­дриш!"

"До По­топу за­лишасть­ся ще аж чо­тири мiсяцi!

Про роз­ва­ги ков­че­гобудiвникiв нiхто не дбав. Навiть у кар­ти не граю: Iафет в оч­ко обiбрав ме­не до нит­ки. Хо­жу те­пер, мов лахмiтник, бо зняв одяг з опу­дала. Ось тiль­ки сь­огоднi був влаш­то­ваний цирк. Та й то ви­пад­ко­во: прос­то са­ме сь­огоднi Хам за­ходив­ся ресс­тру­вати чо­тири­ногих па­сажирiв. За ги­рю Ха­мовi пра­вив iндiй­ський слон. Уся­ку звiри­ну, що ви­яв­ля­лася важ­че сло­на. Хам спи­сував за борт. Гар­ми­дер зчи­нив­ся не­аби­який. Звiрi ви­ли, гар­ча­ли, ри­кали, ска­вуча­ли, скiмли­ли - аж у ву­хах ля­щало. Ото ко­медiя бу­ла, ко­ли чер­га дiй­шла до ма­мон­та! Яс­но, що ця во­лоха­та го­ра з бив­ня­ми до землi не ма­ла нiяких шансiв пот­ра­пити на ков­чег. Прип­лента­лися i рiзнi сте­гозав­ри, дип­ло­доки, ти­рано­зав­ри, iгу­ано­дони, ди­нозав­ри, брон­то­зав­ри та ще якiсь зав­ри - цiлий на­товп. Хам лед­ве вiдiгнав ух хво­рос­ти­ною.

- Киш, киш! - кри­чав вiн, мов на го­робцiв. - Ану, па­няй­те у му­зей! Бо й кiсток ва­ших па­ле­он­то­логи не збе­руть!

От смiху бу­ло! Я так ре­готав, що в ме­не мо­лоток в трюм упав i за­губив­ся..."

"До По­топу за­лишасть­ся ще аж два мiсяцi!

Ме­не все дуж­че хви­люс проб­ле­ма хар­чу­ван­ня. Це ж на бор­ту цiла ота­ра удокiв по­наз­би­рала­ся. На ви­роб­ничiй на­радi я це пи­тан­ня за­гос­трив, пiдняв на на­леж­ну ви­сочiнь i пос­та­вив ру­ба:

- Чи ду­мав Хам про те?

- Ду­мав, - ка­же Хам.

- Еге ж, ми це знас­мо: ду­рень дум­кою ба­гатiс...

Але сь­огоднi Хам приг­нав со­рок возiв пре­сова­них у камiнь вiтамiнiв. З роз­ра­хун­ку: на ко­жен день плав­би - по во­зу. Що кор­ми пре­сованi в камiнь не бiда: на те й По­топ, щоб ста­ло чим роз­мо­чува­ти. Але по­думай­мо: як­би не моя зав­бачливiсть, чи бу­ли б отi во­зи? Ви­ходить, що Хам нiчо­го не ро­бить сам".

10. НА КОВ­ЧЕЗI ЗЛИЙ СО­БАКА

Ви­тяги з що­ден­ни­ка Iафе­та.

"Че­рез сто рокiв - По­топ.

Смiливi рiшен­ня про Всесвiтнiй По­топ, узятi з не­ба, ста­ли го­лов­ною подiсю на­шого жит­тя. З над­ви­соко­го прес­то­лу Тво­рець зо­бов'язус, на­дихас i кли­че (тiль­ки Хам не тя­мить - ку­ди). Нинi не­мас в свiтi лю­дини, яка б чiтко не усвiдом­лю­вала свос чiль­не мiсце в май­бутнiх ле­ген­дарних звер­шеннях - не­озо­рих во­дах По­топу. Всi зна­ють: бу­де не­пере­лив­ки всiм си­нам i доч­кам грiха та по­року. Оповiда­ти про славнi дiла Твор­ця - най­ви­ща честь, яка тiль­ки мо­же ви­пас­ти на до­лю прос­то­го i нiчим не примiтно­го смер­тно­го. Осан­на!

Сь­огоднi на ви­роб­ничiй радi пе­реваж­ною кiлькiстю го­лосiв (пе­речив тiль­ки Хам) ми прий­ня­ли конс­трук­тивну про­позицiю рiзно­роба Сiма: ско­роти­ти пла­новi стро­ки ков­чегбу­ду у сто разiв! На та­кий ве­ликий стри­бок ще нiхто не на­важу­вав­ся. Що це дас прак­тично? Пе­редусiм дас нам змо­гу по­каза­ти вiко­помнi зраз­ки зви­тяж­ноу працi у ре­кор­дно стислi стро­ки. Труд­нощi нас не ля­ка­ють: з на­ми - бог!

А в за­ощад­же­ний спiль­ни­ми зу­сил­ля­ми час слiд под­ба­ти про те, щоб зни­щити з ли­ця зем­ноу твердi книж­ки з хи­мер­ни­ми й гни­лими те­орiй­ка­ми на зра­зок "Як нав­чи­тися пла­вати" та "Як ря­тува­ти по­топа­ючих". Во­ни - нi до чо­го, бо в свiтлi нак­ресле­них гос­по­дом зав­дань нiгiлiстич­не пап­лю­жать i спот­во­рю­ють мо­раль­ну проб­ле­мати­ку По­топу".

"Че­рез рiк - По­топ.

Тру­довий под­виг ме­не зав­жди зо­бов'язус, на­дихас i кли­че. Зо­бов'язус вис­ло­витись, на­дихас на про­мову, кли­че на три­буну. Ко­ли Хам по­вер­тався з будiвель­но­го фрон­ту у нiмбi тру­довоу сла­ви, по­чут­тя свя­та спов­ни­ло мою ду­шу. З сер­ця ли­нули сло­ва по­дяки. Я не мiг мов­ча­ти i, мов пташ­ка не­бес­на, злетiв на три­буну. Моя вiталь­на про­мова три­вала 7 го­дин 59 хви­лин 40 се­кунд. Лед­ве не до­тяг­нув до пов­ноу змiни! Це мiй дос­той­ний по­дару­нок скром­но­му, ску­пому на сло­ва трудiвни­ковi. А потiм, пiсля ве­черi, пе­ред зас­лу­женим вiдпо­чин­ком, я роз­бу­див ге­роя-ков­че­гобудiвни­ка i за­питав й­ого, ко­му вiн прис­вя­чус свою тру­дову зви­тягу. Ад­же не мо­же зви­тяга за­валя­тися прос­то так, мов який­сь не­потрiб. Як­що менi, то це пе­ред­часно, а Сiмовi вза­галi не тре­ба. Стар­ший ви­кон­роб Ной - теж лю­дина не мар­нослав­на. От­же, ли­шасть­ся...

- Ти хо­чеш ска­зати, що мар­носла­вець - Все­вишнiй? - схид­но за­питав Хам.

Я оте­терiв.

- Ти ме­не неп­ра­виль­но зро­зумiв, - на­магав­ся я й­ому по­яс­ни­ти.

- Iди ти до дiдь­ка, па­перо­вий па­цюк! - тут рап­том ви­ла­яв­ся вiн. - Ще й спа­ти не дас...

Отак Хам вiдкрив свос справжнс мур­ло брид­ко­го за­робiтча­нина. Що й­ому По­топ? Що й­ому ве­лич ле­ген­дарних дiянь? Й­ому аби ви­кона­ти потрiй­ну нор­му, щоб до платнi по ви­робiтку ма­ти ще премiю i прог­ре­сив­ку, а потiм на­бити ут­ро­бу та й спа­ти! Про Хамсь­ку бай­дужiсть до ле­ген­дарних дiянь та зне­важ­ли­вий вiдгук про Все­вишнь­ого, яко­го вiн вго­лос ох­рестив "мар­нослав­цем", я тiсу ж ночi на­писав вiдповiдну за­яву на iм'я ви­дат­но­го ле­ген­догра­фа Ноя. Як i слiд бу­ло че­кати. Ха­мовi ви­нес­ли до­гану з су­ворим по­перед­женням".

"Че­рез вiсiм мiсяцiв - По­топ.

Хам зовсiм не пра­цюс над со­бою, а пра­цюс вик­лючно над ков­че­гом. Ця так­ти­ка за­мас­ко­вано­го ле­даря, що не дбас про свiй ду­хов­ний рiвень, вже дасть­ся взна­ки: Хам не рос­те, а рос­те ков­чег. Мо­раль­ний за­непад Ха­ма знай­шов свос яс­кра­ве втiлен­ня у роз­мовi з Сiмом, яку я пiдслу­хав.

- На ков­чезi мас бу­ти сек­тант, - ска­зав Хам.

Про цей бо­гоп­ро­тив­ний, сре­тич­ний намiр Ха­ма я не­гай­но до­повiв пра­вед­ни­ку Пою, ць­ому виз­на­ному апос­то­лу з пер­шо­ос­нов сло­ва бо­жого. Як i слiд бу­ло че­кати. Ха­ма спо­ряди­ли спо­куту­вати своу грiхи на най­тяж­чих i ма­ло­оп­ла­чува­них ро­ботах. А цей на­хаба Хам, ви­яв­лясть­ся, до то­го роз­паску­див­ся, що замiсть сми­рен­но ка­яти­ся бо­гом при­сягав­ся, нiби вiн ска­зав "сек­стант", а не "сек­тант". Ач який! Ще й на­магав­ся ос­ла­вити ме­не як нак­лепни­ка i бре­хуна. Дя­ка гос­по­ду на­шому: ме­не ви­ручив Сiм. Вiн нес­прос­товно засвiдчив:

- Звiсно, Хам ка­зав про сек­танта! Бо я навiть зрадiв, що в нас бу­де чет­вертий гра­ти в пiдкид­но­го дур­ня. I справдi: чо­му б сек­тантовi не по­шити­ся в дурнi?"


"Че­рез пiвро­ку - По­топ.

Сь­огоднi вий­шов пер­ший но­мер бор­тга­зети "З НАЖ­ДАЧКОМ!". Жи­ве сло­во, бе­зумов­но, при­несе свою об'сктив­ну ко­ристь. Во­но зо­бов'язус, на­дихас i кли­че. Зо­бов'язус кри­тич­но пог­ля­нути нав­ко­ло се­бе, на­дихас н^ новi зви­тяги, кли­че до усу­нен­ня прик­рих не­долiкiв. Про це яс­кра­во свiдчить хо­ча б гли­бокозмiстов­ний, ви­соко­художнiй, до­теп­ний ма­люнок "Лож­ко­буд собiро­ба Сiма".

Але, на пре­вели­кий жаль, це пер­ша й ос­тання спро­ба ре­дак­то­ра бор­тга­зети Ха­ма пiднес­ти­ся на рiвень по­точ­них зав­дань сь­ого­ден­ня. Дру­гий ма­люнок сво­ум без­зу­бим комiку­ван­ням, сво­сю ху­дожнь­ою немiчнiстю, сво­сю ком­по­зицiй­ною не­дос­ко­налiстю, сво­сю бай­дужiстю до корiнних проб­лем су­час­ностi i сво­ум без­прин­ципним зу­бос­каль­ством тiль­ки пап­лю­жить слав­ний ко­лек­тив ков­че­гобудiвникiв в очах на­ших май­бутнiх па­сажирiв.

На мос рiшу­че i всебiчно ар­гу­мен­то­ване кло­потан­ня, га­ряче пiдтри­мане рiзно­робом Сiмом, го­лова ков­чегко­му Ной влас­но­руч­но зняв нак­лепниць­кий но­мер бортнiвки. То­варись­кий суд роз­гля­нув га­неб­ну по­ведiнку Ха­ма, який мас­кус влас­не не­робс­тво по­каз­ною, роз­ра­хова­ною на де­шевий ефект гро­мадсь­кою дiяльнiстю: час, що пiшов на тво­рен­ня бортнiвки, мiг би з бiль­шою ко­рис­тю бу­ти ви­корис­та­ний на будiвництвi. А в цiло­му но­мер бортнiвки був оцiне­ний як та­кий, що не зо­бов'язус, не на­дихас i не кли­че, а нав­па­ки - сiс зневiру у справi i вiдчай у сер­цях".

"Че­рез чо­тири мiсяцi - По­топ.

На­рештi Ха­ма спiй­ма­но на ве­лико­му зло­чинi! А до ць­ого, ба­чив я, дав­но й­шло.

Хам знех­ту­вав до­рогов­ка­зом са­мого Все­вишнь­ого: узя­ти на ков­чег уся­коу тварi по парi. Про будь­якi ви­нят­ки у вказiвцi, що надiй­шла до нас з най­ви­щоу iнстанцiу, й сло­ва не­ма! Але Хам узяв та й од­ним по­махом пе­ра спи­сав за -борт цiлий тва­рин­ний свiт в й­ого найбiльш по­каз­них пред­став­ни­ках.

Звiсно, суд не за­барив­ся роз­гля­нути цей не­чува­ний кар­ний зло­чин. I ось при­суд: вiднинi в по­ряд­ку вiдшко­дуван­ня страхiтли­вих ма­терiаль­них збиткiв (пiдра­хова­но гос­по­дарсь­ку та про­мис­ло­ву вартiсть спи­саноу за борт ве­лико­габа­рит­ноу ху­доби) Хам та й­ого дiти на вiки вiкiв при­реченi "тяж­ко тру­дити­ся у потi чо­ла сво­го". У зв'яз­ку з цим дов­готри­валим при­судом усiх на­щадкiв найбiль­шо­го зло­чин­ця в свiтi, а та­кож на вша­нуван­ня без­не­вин­но за­гиб­лих творiнь бо­жих усiх на­щадкiв Ха­ма iме­нува­ти "тва­рюка­ми", "бид­лом" i "дво­ногою ху­добою". I тор­гу­вати ни­ми доз­во­лено, як ско­том. Са­ме iм'я "Хам" вик­лю­чити iз спис­ка людсь­ких iмен i звес­ти до рiвня за­галь­нов­жи­ваноу бру­таль­ноу лай­ки.

Ну, то що. Ха­ме? Ти ба­гато за­робив на ков­чегбудi? Це тобi не жа­люгiднi впра­ви "з наж­дачком"...

"Че­рез два мiсяцi - По­топ.

До ков­че­га страш­но пiдiй­ти.

На нь­ому бук­валь­но клу­бочать­ся рiзнi га­ди i пла­зуни. Мав­пи вiль­но вда­ють­ся до дрiбно­го хулiганс­тва: з ни­ми нiхто не ве­де ви­хов­ноу ро­боти, щоб пiдня­ти до людсь­ко­го рiвня. Ри­ка­ють ле­ви, тиг­ри, ку­гу­ари, пан­те­ри, ге­пар­ди i пу­ми. Чов­плять­ся сло­ни i но­соро­ги...

А нав­ко­ло ков­че­га не­мас навiть хир­ля­воу ого­рожi! Хоч би бла­гень­кий на­пис на­чепи­ли: "Сто­роннiм вхiд на ков­чег за­боро­нено". А так - кож­но­му вiль­но лiзти пря­мо в па­щу кро­коди­ла. Це ж скiль­ки тре­ба бу­ло док­ласти зу­силь, щоб зiбра­ти цей зо­опарк на пла­вучу ба­зу! Скiль­ки ви­мага­лося вiд кож­но­го нас­на­ги, на­полег­ли­востi, муж­ностi! А те­пер який­сь прой­дисвiт мо­же спокiй­но пок­расти найцiннiшi ек­зем­пля­ри зем­ноу фа­уни! Ад­же на нiч ми не вис­тавляс­мо нiякоу охо­рони! До­жили­ся...

Я знай­шов вихiд iз цiсу скру­ти: по­садив на ков­чег брех­ли­вого двор­ня­гу i по­чепив про­мовис­ту зас­то­рогу - "НА КОВ­ЧЕЗI ЗЛИЙ СО­БАКА".

Те­пер мож­на спа­ти спокiй­но".

11. ДО­ЩИК, ДО­ЩИК...

Ос­таннiй за­пис в що­ден­ни­ку Сiма:

"Матiнко моя! Зав­тра - По­топ, а моя ка­юта досi не го­това. Хоч пе­реби­рай­ся з ма­нат­ка­ми у галь­юн!

От бiда!

Мас­мо ще радiсть: Все­вишнiй спус­тив до­дат­ковi вказiвки - замiсть кож­ноу тварi по парi те­пер на­каза­но бра­ти по сiм пар чис­тих i по парi не­чис­тих. А якi з них чистi? Якi не­чистi? Ска­зити­ся мож­на!

I це - в ос­таннi хви­лини!

I ще но­вина: замiсть со­рока днiв, як бу­ло роз­ра­хова­но за пер­спек­тивним пла­ном, плав­ба три­вати­ме пiвро­ку. Жах! Вря­ту­ють­ся самi кiстя­ки!

До­щик, до­щик, кра­пас дрiбнень­кий...

P.S. Сь­огоднi батi ми­нуло 600, а цей ска­ред­ний дiд не пос­та­вив навiть по 100..."

Ос­таннiй за­пис в що­ден­ни­ку Iафе­та:

"Сь­огоднi уро­чис­тий день - вiдкрит­тя Всесвiтнь­ого По­топу. З цiсу вiко­пом­ноу на­годи Все­вишнiй ощас­ли­вив наш не­велич­кий, але мiцний ко­лек­тив но­вими кон­крет­ни­ми й да­леког­лядни­ми вказiвка­ми, якi зо­бов'язу­ють, на­диха­ють i кли­чуть. Це бу­де су­ворий, але слав­ний iспит на­шоу вiдда­ностi справi, на­ших знань i на­шого фа­хово­го умiння до­лати все новi тим­ча­совi труд­нощi. Чо­го ба­жати справжнiй лю­динi, ко­ли не но­вих ле­ген­дарних дер­зань?

Сь­огоднi у нас ще од­не свя­то - стар­шо­му ви­кон­ро­бовi Ною ви­пов­ни­лося 600 рокiв. З цiсу на­годи вда­рив грiм - на­бат iсторiу".

ЧАС­ТИ­НА ДРУ­ГА. ВIЮТЬ ВIТРИ, ВIЮТЬ БУЙНI!

"У шес­ти­сотий рiк жит­тя Нос­во­го, у дру­гий мiсяць, в сiмнад­ця­тий (27) день мiся­ця, в сей день роз­вер­зли­ся всi дже­рела ве­ликоу бе­зоднi, i вiкна не­беснi вiдчи­нили­ся".

БИТIр, розд.7. ст.11.

12. СВИС­ТА­ТИ ВСIХ НА­ГОРУ!

- Вiтер свiжiшас, адмiра­ле, й­де штор­мя­га.

- Свис­та­ти вах­ту з штiрбор­та!

- рсть, адмiра­ле!

- Всiх на­гору!

- рсть, адмiра­ле!

- Узя­ти ри­фи на топ­се­лях та бом­брам­се­лях! I хутчiй, сто што­порiв вам у пель­ку i жод­ноу пляш­ки!

- рсть, ссть, адмiра­ле!

Адмiрал Ной Бiблiй­ний був у стро­като­му тiль­ни­ку i кар­тузi з жи­вим ма­лога­барит­ним кра­бом. На­казу­вав вiн вик­лючно для пiдтрим­ки ав­то­рите­ту. Хто не дас вказiвок, той нiко­ли не зас­лу­гус ав­то­ритар­ноу ша­ни. I от що див­но: хоч Ной ви­гаду­вав морсь­ку термiно­логiю на хо­ду, во­на потiм при­жила­ся по всiх фло­тах свiту.

Але для боц­ма­на Сiма мобiлiзу­ючi ви­гуки адмiра­ла Ноя бу­ли суцiль­ною ка­балiсти­кою. Про­те це анiтро­хи не за­важа­ло й­ому на кож­ну ко­ман­ду бадь­оро по­гуку­вати: "рсть, адмiра­ле!" Ад­же як­що звер­хни­ку для пiдтрим­ки сво­го ви­соко­го ав­то­рите­ту тре­ба весь час оше­лешу­вати пiдлег­лих вказiвка­ми, то пiдлег­ло­му на­лежить ух не­гай­но схва­люва­ти, хоч би тi вказiвки бу­ли зовсiм без­думнi або поз­бавленi най­мен­шо­го здо­рово­го глуз­ду. Iнак­ше пiдлег­ло­му на сво­уй по­садi не всидiти! А це - вже точ­но, зро­зумiло й дохiдли­во...

- Адмiра­ле, з обрiю су­не чор­на хма­ра. Це на два пальцi пра­воруч од вiтру...

- Пiдня­ти три­селi i трюм­селi!

- рсть, адмiра­ле!

- Пiдня­ти лiселi!

- рсть, адмiра­ле!

- Пiдня­ти на реу все до ос­таннь­оу ганчiрки вiд бурш­при­та до кло­тикiв!

- рсть, ссть, адмiра­ле!

Найцiкавiше бу­ло те, що ков­чег й досi мiцно сто­яв на су­ходолi. Прав­да, дощ доб­ре перiщив. Та хiба по ка­люжах поп­ли­веш?

13. ПО­ЛУН­ДРА!

- Боц­ма­не, скiль­ки ко­манд я тобi дав?

- Ба­гато, адмiра­ле.

- Чо­го ж ти стов­би­чиш? Ану, во­рушись!

- рсть, адмiра­ле!

- Лiзь на щог­лу, риб'яча кров, i до­повiдай, сто што­порiв тобi у пель­ку!

- рсть, адмiра­ле!

Боц­ман Сiм хваць­ко вiдповiв, але навiть не во­рух­нувся. Вiн уже ла­зив на щог­лу, де бджо­ли об­ладна­ли пiд ву­лик до­зор­ну боч­ку. Боц­ман су­нув па­лець до ме­ду, та наб­рався бiди. Лiве око так за­пух­ло, що до­вело­ся пе­рев'яза­ти й­ого чор­ною стрiчкою. Те­пер боц­ма­на нiхто й дрюч­ком на щог­лу не заг­нав би, i вза­галi Сiм був уб­ра­ний у та­ке заш­морга­не опе­рет­ко­ве дран­тя, що ски­дав­ся на зу­божiло­го пiра­та, а не на боц­ма­на всесвiтнь­овiдо­мого екiпа­жу.

- Ти й досi тут?

- Не мож­на лiзти на щог­лу, адмiра­ле.

- Як не мож­на, ко­ли я на­казав?

- Бджо­ли об­ладна­ли до­зор­ну боч­ку пiд ву­лик. Ба­чите, що з ме­не зро­били?

- Ну, то лiзь на рею!

- Ви га­дас­те з реу лин­ви зви­са­ють?

- А що ж то?

- На ре­ях га­ди пов­зучi влаш­ту­вали­ся.

- Ага! Ну, не­хай...

Адмiрал ки­нув ор­ли­ний пог­ляд на свiй не­чис­ленний екiпаж, що юр­мився на па­лубi се­ред хатнiх бе­бехiв, пов'яза­них у вуз­ли. Сiм - боц­ман i за сумiсниц­твом кок- Iафет - су­довий ка­пелан i за сумiсниц­твом кап­те­нар­мус. Хам - стер­но­вий i за сумiсниц­твом при­бор­ку­вач хи­жакiв. Вес­лярi - Ар­факсад та i уха­аз, пов­нолiтнi па­руб­ки стар­ших синiв Нос­вих. Юн­га - Ха­на­ан, пiдлiток стер­но­вого Ха­ма. Дру­жини синiв Нос­вих Хаз­ва, Фаз­ма та Яз­ва пралi i за сумiсниц­твом, по­судо­мий­ницi, при­бираль­ницi, ку­ховар­ки, пiдсобнi рiзно­роб­ки, а та­кож слу­гинi в не­перед­ба­чених си­ту­ацiях. На цi ж по­сади за­рахо­ванi доч­ки ухнi.

Ото й усе. Що не кажiть, а не­ком­плект! Тут i сумiсниц­тво не за­радить. Це вам будь-який морсь­кий вовк ска­же. Навiть вов­че­ня. На доб­ру ях­ту i то ма­ло. А що вже ка­зати про здо­ровез­ну плав­ба­зу, нап­ха­ну звiри­ною...

- Боц­ма­не!

- Слу­хаю, адмiра­ле.

- Роз­подiли екiпаж по ка­ютах.


Та не встиг боц­ман хваць­ко бов­кну­ти чер­го­ве "рсть, адмiра­ле!", як го­лим, мов бу­бон, сте­пом набiгла пер­ша фiоле­това хви­ля. Ков­чег за­хитав­ся i за­рипiв, а нас­тупноу митi вже тос­кно скре­готав дни­щем на мiлинi. Нав­кру­ги пла­вали пот­ро­щенi улам­ки ста­пелiв.

З-пiд кар­ту­за, що з'ухав адмiра­ловi на нiс, лу­нали нез­ро­зумiлi ко­ман­ди i цiлком зро­зумiла лай­ка.

- Бом-бром-бам-брам!.. Сто ра­дикулiтiв вам у бо­ки i морсь­ку хво­робу на до­дачу!

У цей кри­тич­ний мо­мент ка­пелан Iафет за­зир­нув у трюм i од­ра­зу по­чав панiку­вати:

- Щу­ри з ков­че­га тiка­ють! У трюмi - по­топ! Ловiть щурiв, бо не вря­тус­мось!

Враз зчи­нив­ся жiно­чий ле­мент.

Боц­ман Сiм без зай­вих слiв ки­нув­ся до щог­ли i вий­шов не­сумнiвним пе­ремож­цем у лег­ко­ат­ле­тич­но­му зма­ганнi з мав­па­ми. Звiдти вiн за­гор­лав, ще бiль­ше жа­ха­ючи:

- По­лун­дра! Ррря­туй­ся хто мо­же!

Адмiрал Ной уже ви­бор­сався з-пiд кар­ту­за.

- Кор­ми - на кор­му! - во­лав вiн. - Слонiв - на вiдкач­ку! Боц­ма­не, прос­теж! Де боц­ман, сто што­порiв й­ому у пель­ку!

Стер­но­вий Хам всiм кор­пу­сом при­кипiв до важ­ко­го кер­ма.

Юн­га Ха­на­ан мiряв гли­бину.

Два бов­ду­ри Ар­факсад та уха­аз не­долад­но ля­пали вес­ла­ми по водi.

Ков­чег, заг­розли­во потрiску­ючи i лед­ве не ре­па­ючи­еь, зсу­нув­ся з мiли­ни i важ­ко ру­шив пiд всi вiтри. Зна­мени­те ходiння до го­ри Ара­рат по­чало­ся.

14. НА ТРЬ­ОХ КИ­ТАХ

Нинi у ве­ликiй лiте­ратурнiй модi хо­дить до­кумен­талiсти­ка. Бе­лет­ри­зу­ють­ся сте­ног­ра­ми, звiти, то­ми кримiналь­них справ, довiдки, про­токо­ли i навiть ре­золюцiу. Зро­зумiло, усе те ве­личасть­ся як найлiпшi зраз­ки новiтнь­оу ху­дожнь­оу про­зи. Це ро­бить­ся лег­ко й не­виму­шене.

Нап­риклад, у сте­ног­рамi су­хо ска­зано:

"ЧЕРЧIЛЛЬ: Я вас слу­хаю".

А в ро­манi це зву­чати­ме з яс­кра­вою ви­разнiстю :

"Черчiлль звич­ним по­рухом язи­ка пе­ресу­нув си­гару з од­но­го ку­та ро­та до iншо­го i нев­до­воле­но про­бур­чав:

- Я вас слу­хаю".

Та от бiда: ав­то­ровi ота­коу бе­лет­ри­зацiу весь час тре­ба до­води­ти, що вiн - бо­ронь бо­же! - не доз­во­лив собi анi на ко­му вiдiй­ти вiд iсти­ни, що вiн нiчо­го не при­думав i не доз­во­лив собi нiякоу фан­тазiу.

Ця осо­руж­на твор­ча фан­тазiя - нинi ве­ликий грiх. Ко­жен кри­тик за неу шпе­тить...

Отож, аби не ма­ти кло­поту з отiсю мо­роч­ли­вою са­море­абiлiтацiсю, ав­тор цих рядкiв вирiшив прос­то ци­тува­ти на­явнi до­кумен­ти. Усе бу­де яс­но i зро­зумiло. До­кумент с до­кумент. Вiн нiякоу пiдоз­ри у ви­гадцi та фан­тазiу не вик­ли­кас. То­му й ско­рис­тасмо­ся ви­тяга­ми з бор­то­вого жур­на­лу ков­че­га, який зберiгся до на­ших днiв у бiблiй­них апок­ри­фах, ще й досi не знай­де­них.

Вiдтак - поч­не­мо.

Ци­тус­мо!

"Дня бо­жого, по­гожо­го.

Де пли­вемо, не знас­мо, бо сек­стан­та не мас­мо.

Чер­го­вий навiга­тор - адмiрал НОЙ БIБЛIЙ­НИЙ.

Вже два мiсяцi ми­нуло, як ков­чег три­масть­ся на трь­ох ки­тах. Суд­но та­ке дiря­ве, нiби й­ого слiпi май­стру­вали. Як­би не ки­ти, ми б дав­но риб го­дува­ли.

До речi, з кор­ма­ми су­туж­но. На ков­чезi назрiвас го­лод­ний путч. На­пучус не­нажер­ли­вих за­колот­никiв зав­жди го­лод­ний боц­ман Сiм. Вiн навiть у со­бацюр iз зубiв де­рев'янi цур­палки ви­дирас. Вiн за­пев­няс, що при на­годi з'ув би й ста­рез­но­го морсь­ко­го вов­ка ра­зом з кар­ту­зом та кра­бом. Хоч би той вовк ви­явив­ся всох­лим, як пiдош­ва. На­тяк? А ко­ли так, то на ко­го?

З ме­тою прис­ко­рити рiза­нину, боц­ман й­де на рiзнi про­вокацiйнi дiу. Примiром, учо­ра вiн спро­воку­вав екiпаж та па­сажирiв на пе­ред­часну радiсть.

- Зем­ля!!! - за­гор­лав вiн.

Усi вмить спо­лоши­лися.

А ко­ли збiгли­ся до боц­ма­на, цей не­вилiков­ний кре­тин на­хаб­но всмiхнув­ся i вка­зав паль­цем за борт у про­зору во­ду. Там i справдi виднiла­ся за­топ­ле­на твердь з яки­мись ку­щика­ми, се­ред кот­рих без­журно сно­вига­ли срiблястi риб­ки. Радiсть змiни­лася на воiсти­ну звiря­чу лють. Всi ще бiль­ше вiдчу­ли ди­кий, нiчим не при­бор­ка­ний апе­тит один до од­но­го. Тiль­ки знак - i пiшли б у хiд iкла та па­зурi. От же гни­да цей боц­ман!

А тодi ху­дий, як щог­ла. Боа Конс­трик­тор зi сль­оза­ми на без­жаль­них очах по­чав ме­не бла­гати:

- Адмiра­ле, доз­воль­те менi ков­тну­ти ць­ого заш­морга­ного нiкче­му i пiдло­го бре­хуна?

- Ще чо­го...

- Та ви не хви­люй­те­ся. Я про­ков­тну й­ого ле­гесень­ко, без уся­коу шко­ди для здо­ров'я.

- Це ж чий­ого? - од­ра­зу на­бур­мо­сив­ся боц­ман.

- Мо­го, зви­чай­но, - чем­но по­яс­нив Боа. - То як, доз­во­лите, адмiра­ле?

Я з гiднiстю вiдповiв й­ому:

- Сто дуль тобi у пель­ку i жод­ноу ко­махи!

Але прин­ци­повий вис­туп Конс­трик­то­ра все ж мав об'сктив­ну ко­ристь i дав по­зитивнi наслiдки. Й­ого про­позицiя, що так i тхну­ла не­житт­свим прис­ма­ком, спра­вила на го­лов­но­го пiдбу­рюва­ча боц­ма­на Сiма гли­боке вра­жен­ня. Вiн пе­репу­див­ся так, що навiть й­ого бруд­на со­роч­ка по­полотнiла. Iншi теж при­ниш­кли. А Сiмовi те­пер до­сить на­гада­ти про ви­суше­ного, як батькiвсь­кий па­сок. Боа, щоб вiн став тихiший во­ди, що роз­ли­лася на весь вид­нокруг.

Ка­пелан Iафет про всяк ви­падок по­чав чи­тати се­ред хи­жакiв по­пулярнi про­повiдi на не­попу­лярнi те­ми ве­гетарiанс­тва. Щоб слу­хачi у зах­ватi не пош­ма­тува­ли й­ого, ми з ар­мо­вано­го залiза спле­ли для ко­рабель­но­го провiсни­ка надiй­ну пе­ресув­ну клiтку з iмпровiзо­ваною з боч­ко­тари три­буною".

15. РОЗ­ЛУ­ЧЕН­НЯ СЕ­РЕД ПО­ТОПУ

"Дня бо­жого, по­гожо­го.

Екiпаж ку­няс, бо вiтру не­мас.

На сотнi миль сто­уть пов­ний штиль.

Чер­го­вий навiга­тор - ка­пелан Iафет.

Ве­ликi звер­шення ви­мага­ють ве­ликих рiшень. Во­ни зо­бов'язу­ють, на­диха­ють i кли­чуть. Нам не потрiбнi м'якотiлi плаксiу. Ми тiль­ки змiцни­мося, як­що звiль­ни­мося вiд них. I точ­но, я знач­но змiцнiв, ко­ли звiль­нив­ся вiд сво­су м'якотiлоу по­лови­ни, що мас про­мовис­те iм'я - Яз­ва. Я твер­до при­душив у серцi свос­му оман­ливi по­чут­тя, рiшу­че по­рушив спра­ву про роз­лу­чен­ня i не­гай­но пе­реса­див вже по­заш­любну дру­жину на кро­коди­ла, який пли­ве за ков­че­гом на бук­сирi. Це тiль­ки пiде уй на ко­ристь, бо во­на усвiдо­мить, як шкiдли­во вiдри­вати­ся вiд сiмей­но­го ко­лек­ти­ву.

Щод­ня я спус­каю ко­лишнiй дру­жинi на мо­тузцi рiвно 25 вiдсоткiв уу пай­ки. За­кон с за­кон! Вiн зо­бов'язус чо­ловiка дба­ти про свою за­лише­ну по­лови­ну рiвно на 25 вiдсоткiв. I не бiль­ше. Кро­кодил у цей мо­мент пiдстри­бус, мов со­бака, щоб пе­рехо­пити жа­люгiдну чверть пай­ки, i кла­цас зу­бами, мов кас­тань­ста­ми.

Я тер­пля­че че­каю, по­ки во­ни - Яз­ва i кро­кодил - вга­му­ють­ся. А тодi по­чинаю без­коштов­но чи­тати ум по­зап­ла­нову про­повiдь на ви­соко­мораль­ну те­му: "Воз­лю­би ближнь­ого сво­го, яко са­мого се­бе". Най­ближ­чий для мо­су ко­лишнь­оу дру­жини ближнiй - кро­кодил. Тож хай квiтне лю­бов i при­язнь мiж Яз­вою та кро­коди­лом! Амiнь!"

"Дня бо­жого, по­гожо­го.

Сон­це ни­зень­ко, ве­черя бли­зень­ко.

Чер­го­вий навiга­тор - боц­ман Сiм.

Зран­ку гра­ли в пiдкид­но­го дур­ня. Як не див­но, нiхто нi в ко­го не виг­рав. Усi бу­ли дур­ня­ми по де­сять разiв. Як засвiдчи­ли пiдсум­ки гри, нiхто нiко­го в ро­зумо­вих по­тугах не пе­рева­жас. Ви­ходить, що усi за­коренiлi генiу. Слав­но! Настрiй - во! А все чо­му?

Учо­ра мiй тям­ковй­тий си­ночок Ар­факсад зро­бив над­генiаль­не вiдкрит­тя. Ко­ли вiн пiшов у галь­юн, то по­бачив: сви­ня - тва­рина не­чис­та.

А ми ж бра­ли сви­ноту по спис­ку чис­тих! Цiлих сiм пар узя­ли! Шiсть пар зайвi! По­мил­ку по­чали не­гай­но вип­равля­ти. Од­но­го ка­баню­ру я вмить за­колов. Заш­квар­ча­ли вiдбивнi, за­пах­ло ков­ба­сами. Харч од­ра­зу пок­ра­щав.

Ко­ли ули хо­лодець, Iафет роз­та­нув. Вiн звiвся на но­ги i рiшу­че пiшов ми­рити­ся зi сво­сю Яз­вою. Ад­же вiн доб­ря­га - наш Iафет!"

16. ХА­МА ВИК­РИ­ТО ОС­ТА­ТОЧ­НО

"Дня бо­жого, по­гожо­го.

До Ара­рата до­рога дов­гу­вата.

Чер­го­вий навiга­тор - адмiрал НОЙ БIБЛIЙ­НИЙ.

На за­галь­них збо­рах су­дово­го ко­лек­ти­ву бу­ло роз­гля­нуто га­неб­ний вчи­нок Ха­ма, вик­ри­тий вес­ля­рем Ар­факса­дом у ко­рабель­но­му галь­юнi.

З рiшу­чою вик­ри­валь­ною про­мовою вис­ту­пив наш слав­ний i не­помиль­ний ка­пелан Iафет. Пе­редусiм вiн при­сутнiх зо­бов'язав, на­дих­нув i зак­ли­кав. А по то­му мо­вив:

- До­роге то­варис­тво! Тiль­ки те­пер у повнiй неп­ригляднiй на­готi сво­уй пов­став пе­ред на­ми уже ранiше за­суд­же­ний зло­чин стер­но­вого Ха­ма. На­гадаю: ми су­воро гань­би­ли й­ого, ко­ли вiн злiсно по­рушив нетлiнний до­рогов­каз Все­вишнь­ого "уся­коу тварi по парi" i розiгнав хво­рос­ти­ною ок­ра­су тва­рин­но­го свiту, спи­сав­ши уу за борт на цiлко­вите зни­щен­ня. Нинi не­важ­ко збаг­ну­ти: це бу­ло вчи­нено для то­го, щоб пiдступ­но звiль­ни­ти мiсця для кон­тра­бан­дних пар не­чис­тих!


Зрадiли сер­ця i зве­сели­лися нашi душi, ко­ли зав­дя­ки пиль­ностi юно­го й не­пороч­но­го от­ро­ка Ар­факса­да у галь­юнi ми вчас­но й успiшно вик­ри­ли цей не­чува­ний, воiсти­ну са­танинсь­кий зло­чин. Нас­то­рожус той не­сумнiвний факт, що всi кон­тра­банднi па­ри - устiвнi. Це ко­зи, ба­рани, кролi, що з ли­ховiсною швидкiстю роз­мно­жу­ють­ся, здо­ровезнi веп­ри, оленi, сар­ни, ве­лика ро­гата ху­доба вiд корiв до бiзонiв i так далi за ревiзiй­ним спис­ком. А та­кож - осо­ружнi свинi, що на­вели нас на зло­чин­ний слiд. Але ми док­ла­демо всiх зу­силь, щоб вип­ра­вити ста­нови­ще на ков­чезi згiдно нас­та­нов Все­вишнь­ого, що при­хиль­но ди­вить­ся на нас зi сво­го осяй­но­го прес­то­лу. По­дорож на­ша три­вала - от­же, с час, щоб упо­рати­ся з на­яв­ни­ми на бор­ту не­долiка­ми пе­релiкiв.

Вiд цих за­паль­них слiв, якi кож­но­му гли­боко за­пада­ли в ду­шу, боц­ман Сiм (за сумiсниц­твом - кок) навiть роз­чу­лено роз­рюмсав­ся:

- По­дума­ти тiль­ки, як­би не мiй слав­ний ро­зум­нятко Ар­факсад, ми б i досi го­лоду­вали...

Ха­мовi сло­ва не да­ли. Уже до­волi нас­лу­хали­ся й­ого те­ревенiв. Окрiм то­го, iсну­вала ре­аль­на не­без­пе­ка, що вiн поч­не до­води­ти, що пе­релiченi Iафе­том тва­рини - чистi. А що, ко­ли до­веде?

Iафет внiс конс­трук­тивну про­позицiю:

- Хай те­пер Хам не шаш­ли­ками з пе­ченею сма­кус, а гри­зе кiстки i об­жи­расть­ся тель­бу­хами ра­зом з хи­жака­ми!

Цю ре­золюцiю ух­ва­лено пе­реваж­ною бiльшiстю го­лосiв".

На дру­гий день:

"Сiм бо­жить­ся:

- А я ба­чив ось та­ку ри­бину!

I по­казус вiд кор­мо­вого лiхта­ря аж до кiнчи­ка буш­при­та. Це що, по­чали­ся ри­баль­ськi га­люци­нацiу? Чи боц­ман прос­то жар­тус? Та на й­ого хлоп'ячi витiвки вже нiхто не звер­тас ува­ги. Навiть прин­ци­повий Боа, яко­му вдiли­ли па­роч­ку жи­вих кролiв. Те­пер спить Конс­трик­тор, згор­нувши­ся в бар­вистий клу­бочок.

З ков­че­га нес­подiва­но повтiка­ли ра­ки, яких ми теж узя­ли по ресс­тру чис­тих, од­нак нiхто не пiдда­вав сумнiву ух­ню дос­те­мен­ну чис­то­ту. Ос­таннь­ого ра­ка я по­бачив, ко­ли той уже за­висав над бор­том, щоб шу­бов­сну­ти у во­ду. Хоч вiдо­мо: ра­ки у морськiй водi не жи­вуть. Мо­ре - ца­рина крабiв. Чо­го ж ра­ки пруть за борт?

Я по-дружнь­ому за­питав втiка­ча:

- Ку­ди ти пнеш­ся, сто крабiв тобi у пель­ку?

- Все од­но не ли­шуся, - во­рушить вiн ву­сами.

- Чо­му ж бо?

- Та нас тут уже роз­ку­сили, - за­гад­ко­во вiдповiв вiн i без даль­ших роз­мов шу­бов­снув у во­ду.

Сь­огоднi я розв'язав цю тас­мни­цю. Ви­яв­лясть­ся, моу ши­бай­го­лови Сiм та Iафет ниш­ком влаш­ту­вали в кор­мо­вому трюмi бу­фет i те­пер ла­су­ють пи­вом з ра­ками. Я зняв про­бу - смач­но!

- А в не­чис­тий спи­сок за­нес­ли? - за­питую ми­мохiдь для по­ряд­ку.

- Га? - ту­по ви­балу­шив очi кок.

- Са­мо со­бою, - за­пев­нив ме­не ка­пелан.

- Ага! - збаг­нув на­рештi кок.

- Я ух мо­мен­таль­но спи­сав з чис­ла чис­тих, лед­ве по­бачив, що Сiм вже ки­дас ракiв у ка­занок...

Ре­тельнi у ме­не бу­вальнi - нiчо­го не ска­жеш.

А вже пiд кiнець вах­ти по­бачив, що Iафет при­нишк пiд щог­лою i щось тво­рить, по­зира­ючи на чис­те не­бо. Пiдiй­шов тих­цем до нь­ого зi спи­ни i на власнi очi пе­ресвiдчу­юсь - пле­те цей тхiр на ме­не пись­мо­ве ме­режи­во:

"Все­милос­ти­вий па­не Все­вишнiй!

Як вам доб­ре вiдо­мо, вже дав­но не бу­ло до­щу. Усi ми ду­же заб­рудненi. Але адмiра­ла Ноя Бiблiй­но­го цей кри­чущий факт чо­мусь не бен­те­жить. Вид­но, й­ому до впо­доби хо­дити у не­чис­тих..."

Ах ти, га­дюче­ня!

Але сиг­нал с сиг­нал. Сиг­на­ли для то­го й зас­ну­вали, щоб на них ре­агу­вали. До­вело­ся не­гай­но вжи­ти вiдповiдних за­ходiв. За до­мов­ленiстю з ки­тами я вiдкрив постiй­но дiючу ду­шову на три кабiни. Всi три ки­ти фон­та­ну­ють безвiдмов­но i не пот­ре­бу­ють нi по­точ­но­го, нi профiлак­тично­го, анi капiталь­но­го ре­мон­ту...

17. "ЛЮ­ДИНА ЗА БОР­ТОМ!"

"Дня бо­жого, по­гожо­го.

Не­бо ви­соке, мо­ре гли­боке.

Чер­го­вий навiга­тор - боц­ман Сiм.

Стер­но­вий Хам, вид­но, дав­но збив­ся з пра­виль­но­го кур­су. Скiль­ки вже пли­вемо, а навiть острiвця не ба­чили. Та не­хай Iафет роз­бе­реть­ся...

Зран­ку вах­та про­ходи­ла спокiй­но. Тiль­ки опiвднi ста­лася над­зви­чай­на подiя.

- Лю­дина за бор­том! - гук­нув я i що­сили ба­бах­нув у дзвiн гуч­но­го бою.

- Я не лю­дина, а бог, - об­ра­зив­ся мир­ша­вень­кий дiдок, що плес­кався собi за бор­том. - Бач, ря­тува­ти ме­не зiбрав­ся! Сто гар­пунiв тобi у печiнку!

- Ти - бог? - зди­вував­ся я.

- А так, морсь­кий бог Не­рей!

- А що ти мо­жеш, ко­ли ти бог?

- Що я мо­жу? - за­мис­лився вiн. - Ну, примiром, хо­дити по водi, яко по су­ху.

Вiн i справдi по­казав менi цей рiдкiсний i свосрiдний фо­кус. А потiм до нь­ого пiдплив дельфiн, i ста­рий Не­рей всiвся на нь­ого вер­хи, мов на морсь­ко­го ко­няку.

Аж тут при­був на мiй дзвiн адмiрал, i все по­чало­ся зно­ву.

- Який ти в бо­га бог, сто ка­шалотiв тобi у пель­ку? - пiддав сумнiву за­яву Не­рея адмiрал Ной Бiблiй­ний. - Бог си­дить на небi з ян­го­лами, а не по­лощеть­ся у водi з жа­бами. Мо­же, ти цар пу­головкiв, звiдки я знаю, щог­лу тобi у пель­ку!

- Ах ти, сар­дель­ко по­репа­на! - не на жарт роз­лю­тив­ся морсь­кий дiдок. Це я - цар пу­головкiв? Ах ти, ста­ра шка­по, бруд­ний мiшок гною, кiстяк усох­лий, сто гвинтiв тобi у печiнку!

- А ти!.. А ти!.. - за­гаряч­ку­вав у по­лемiчно­му за­палi й адмiрал. Роз­ду­тий пу­хир, буль­баш­ка на водi, гнiзди­лище сли­макiв - ось хто ти! Сто вось­ми­ногiв тобi в обiй­ми!

Це був на­че стихiй­ний кон­курс на зван­ня ла­уре­ата со­лоно­го сло­ва. I на су­ходолi до По­топу такi су­тич­ки по всiх крам­ни­цях трап­ля­лися. Ех, аж прис­мно зга­дати. Знас­те, як ве­село бу­вало? Ла­ють­ся у черзi двос, i самi не зна­ють чо­го. Так i за­раз вий­шло.

Не­рей яв­но пе­рева­жав - лай­ка бу­ла з ви­гад­кою.

А наш адмiрал хут­ко ви­чер­пався в сво­ух убо­гих фан­тазiях.

- За­ховай пiд кар­туз свою ли­сину, блаз­ню! - хрип­ко, але го­лос­но кри­чав морсь­кий во­лодар. - При­бере­жи уу для пек­ла! Там чор­ти з тво­су пус­то­порожнь­оу ко­робоч­ки бу­бон зроб­лять! Сто ка­рака­тиць тобi у кож­ну нiздрю!

- А ти... а ти... мок­ра кур­ка - ось хто ти! - вже слаб­ку­вато бо­ронив­ся адмiрал.

А Не­рей, вiдчу­ва­ючи й­ого сла­бину, повiв пе­ремож­ний нас­туп:

- Слу­хай ти, не­до­ум­ку­ватий скле­роти­ку! Хо­чеш, я за­раз пок­ли­чу сво­го зя­тя бо­га По­сей­до­на? Вiн як ви­лами-три­зубом ма­хоне - тут тобi й бу­ря! Чи, мо­же, пок­ли­кати мо­го ону­ка бо­га Три­тона? Вiн як у ра­кови­ну за­дудить - тут тобi й шквал! Та я й сам мо­жу. Ось як дам за­раз ко­ман­ду ки­там "Всi униз", пiдеш ти на дис­кусiю до тиг­ро­вих акул! Плiсня­ва ти га­лета, су­хопут­ний шпак, ко­рабель­ний па­цюк, без­зу­ба шваб­ра, харч для крабiв, сто сди­норогiв тобi у печiнку!

Ки­ти, вид­но, по­чули знай­ому ко­ман­ду i за­сова­лись. Дни­ще затрiща­ло. Ков­чег заг­розли­во за­хитав­ся. Екiпаж i па­сажи­ри зля­кано зав­мерли. Адмiрал враз сха­менув­ся.

- У ме­не на­каз Все­вишнь­ого! - за­голо­сив вiн. - Ось посвiдчен­ня! Я сди­ний у бо­га патрiарх, що вря­тував­ся!..

- рди­ний ти у бо­га ду­рень! - обiрвав й­ого роз­пачливi зой­ки Не­рей. - А чи один ти ота­кий бла­жен­ний, це ще ви­лами мо­го зя­тя по водi пи­сано. Сто хо­лод­них ме­дуз на твою га­рячу го­лову!

I пiд оп­лески при­сутнiх та плескiт хвиль Не­рей грацiоз­но пiрнув пiд во­ду. На ць­ому нес­подiва­ний кон­церт со­лоно­го сло­ва закiнчив­ся. Цiка­во, на що на­тякав морсь­кий во­лодар?"

18. НА ЩО НА­ТЯКАВ НЕ­РЕЙ

Боц­ман Сiм до­повiв:

- На обрiу ков­чег пiд нез­най­омим пра­пором!

- Пок­ли­чу Конс­трик­то­ра, - лiни­во по­обiцяв адмiрал Ной Бiблiй­ний.

- Та уй-бо­гу - ков­чег! - при­сягав­ся боц­ман. - Ли­ше на чо­тири рум­би лiво­руч вiд кур­су. Хоч би пог­ля­нули...

I справдi, у вка­зано­му боц­ма­ном квад­ратi ру­хало­ся якесь суд­но з хи­мер­ним ран­го­утом.

Че­рез пiвго­дини доб­ро­го хо­ду вже мож­на бу­ло роз­ди­вити­ся ок­ремi де­талi. Но­вий ков­чег був по­будо­ваний у формi ве­ликоу, ви­дов­же­ноу, мов чо­вен, скринi. Криш­ки уу за­раз бу­ли вiдки­нутi на бор­ти. Пев­но, пiд час По­топу скри­ня бу­ла за­пако­вана наг­лу­хо.

З див­но­го зустрiчно­го суд­на ви­зира­ли двi го­лови i чу­дер­наць­кий кiнь з кри­лами.

- Гей, на скринi! - гук­нув адмiрал.

- Агов, на ков­чезi! - ве­село оз­вався нез­най­омий навiга­тор.

- Вiтаю вас!

- Привiт i вам!

- Звiдкiля це ви узя­лись?

- З око­лиць Олiмпа. А ви звiдки?

- З око­лиць раю!

- Ого!

- Отож!

- А ку­ди пря­мус­те?

- А бог й­ого знас! А ви?

- Ха! А ми - про­тилеж­ним кур­сом!

- Ве­селий ви чо­ловiк!

- А чо­го су­мува­ти?

- Вид­но, нам ви­пису­вали мар­шру­ти у рiзних вiдомс­твах.

- Ва­ша прав­да!

- Хто у вас вер­хо­вода?

- Зевс. А у вас?

- Все­вишнiй. А як вас ве­лича­ти?

- Дев­калiон. По­доро­жую з дру­жиною Пур­рою та ко­нем Пе­гасом.

- А навiщо кiнь?

- Вiн знас шлях на го­ру по­етiв Пар­нас. Ка­же, уу не за­топи­ло. А як вас звуть?

- Ной. На бор­ту - дру­жина, си­ни, невiстки, ону­ки, звiрi...

- Ото бу­ло кло­поту!..

- I не кажiть!


- Ну, бу­вай­те! По­пут­но­го вам вiтер­ця!

- Щас­ли­во i вам доп­ливти!

Ков­чег i скри­ня розiй­шли­ся як у морi ко­раблi. А на обрiу вже бов­ванiла но­ва пла­вуча ба­за.

За го­дину вiдбу­лася ще од­на двос­то­рон­ня роз­мо­ва :

- Гей, на ков­чезi!

- Агов!

- Як вас ве­лича­ють?

- Адмiрал Ной. А вас?

- Шкiпер Ут­напiштiм. А ви звiдки?

- З рай­сько­го ку­точ­ка!

- Ого!

- Отож! А ви?

- А ми з око­лиць Вавiло­на. Хто у вас зай­масть­ся пи­тан­ня­ми По­топу?

- Все­вишнiй. А у вас?

- Мар­дук.

- А я й не чув про та­кого!

- Я про ва­шого теж!

- Ну, бу­вай­те!

- По­пут­но­го!

Так ось на що на­тякав ста­рий Не­рей. На небi, ви­яв­лясть­ся, скуп­чи­лося до­волень­ки кон­ку­ру­ючих ор­ганiзацiй. Ну й дiла!..

А на обрiу вже бов­ванiла но­ва ря­туваль­на по­суди­на...

19. ОЙ НА ГОРI, НА ГОРI

- Зем­ля! - гук­нув чер­го­вий навiга­тор ка­пелан Iафет. - Хва­ла тобi, гос­по­ди! Зем­ля! Осан­на, осан­на, осан­на!

Адмiрал Ной Бiблiй­ний вп'яв­ся очи­ма в то­му нап­рямку, ку­ди ти­цяв ука­зу­ючим пер­стом Iафет. На обрiу, де куп­чи­лися ле­генькi бiлi хмар­ки, крiзь си­зува­ту iмлу й справдi щось не­вираз­но чорнiло, здiй­ма­ючись ви­ще хмар.

- Справдi - зем­ля! - аж зди­вував­ся адмiрал. - Сто га­лет тобi в на­горо­ду! Цiла го­ра землi!

Опiвднi про­били­ся крiзь при­береж­не на­мис­то рифiв i сiли на мiли­ну бiля самiсiнь­ко­го бе­рега. Ба­гатомiсяч­на гой­дан­ка при­пини­лася. Бу­ло див­но хо­дити по не­порушнiй твердi, а не по хиткiй па­лубi.

Мо­реходiв зустрiчав схвиль­ова­ний на­товп мiсце­вих жи­телiв.

Це був сто п'ят­де­сят пер­ший день не­чува­ноу навiгацiу без вiтрил.

Адмiрал дав ос­танню ко­ман­ду:

- Свис­та­ти всiх на­гору, сто пля­шок кож­но­му у пель­ку!

За хви­лину по­чав­ся уро­чис­тий па­рад вря­това­них. Схiдця­ми ска­кали ко­ники i ви­кида­ли ко­ники, пла­зува­ли пла­зуни, ви­роб­ля­ли ак­ро­батичнi трю­ки мав­пи, м'яко стри­бали один че­рез од­но­го хи­жаки, ко­тили­ся ди­коб­ра­зи та ужа­ки. По­важ­но схо­дили сло­ни i но­соро­ги, зеб­ри i зуб­ри, стра­уси й жи­рафи, буй­во­ли i кен­гу­ру i т.д., i т.д., i т.д. (Пов­ний спи­сок па­сажирiв вмiще­но у шес­ти­том­но­му довiдни­ку Бре­ма).

Екiпаж бiблiй­них навiга­торiв зустрiла по­важ­на де­легацiя. Усiх но­воп­ри­булих зап­ро­сили до свят­ко­вого сто­лу, вис­тавле­ного прос­то не­ба. На бен­кетi грав ор­кестр. Му­зикан­ти вид­зво­нюва­ли ке­лиха­ми, куб­ка­ми, пляш­ка­ми, тарiлка­ми, гле­чика­ми i сулiями. Ди­ригент ви­маху­вав дов­гим шам­пу­ром з шаш­ли­ками. Це був непiдроб­ний ан­самбль пiснi i пляш­ки.

Вiд iменi при­сутнiх сло­во взяв та­мада зустрiчi. Вiн схвиль­ова­но звер­нувся до бра­вого адмiра­ла:

- Гос­тем, до­рогий, бу­деш! Дру­гом, до­рогий, бу­деш!

- А до ко­го ж ми доп­ливли? - роз­чу­лено за­питав адмiрал Ной Бiблiй­ний.

- Ви при­були до слав­ноу го­ри Ара­рат в со­нячнiй ца­ринi ви­норобiв Урар­ту!

- Нев­же у вас не бу­ло По­топу?

- Ет! Хiба в го­рах по­чусш, що дiсть­ся у свiтi? Ти роз­ка­жеш, до­рогий!

- Ой, сум­на бу­де моя оповiдка...

- А ти пий ви­но, до­рогий, i все ми­не!

З сло­вами щи­роу по­дяки вис­ту­пив Iафет:

- До­рогi друзi! Ваш чу­довий стiл зо­бов'язус, на­дихав i кли­че! З сер­ця ли­нуть сло­ва щи­роу по­дяки! Ду­ша радiс! Ваш гос­тинний дос­та­ток мобiлiзув! Док­ла­демо всiх зу­силь! Знай­де­мо усi при­хованi ре­зер­ви! Всi, як один...

- Пий ви­но, до­рогий, потiм до­бала­касш...

Ста­рого Ноя швид­ко розiбра­ло. За го­дину вiн уже лед­ве во­рушив язи­ком. Але впер­то вар­ня­кав, на­мага­ючись оповiсти свою гос­троп­ри­год­ниць­ку бiог­рафiю. Зро­зумiло, ви­ника­ли певнi мовнi труд­нощi. То­му не­мас нiчо­го див­но­го, що дiду­ган за­тинав­ся ма­ло не на кож­но­му словi.

Вiн оповiдав i лiз цiлу­вати та­маду:

- Дррру­же!.. У-уя-у­яви, дрру­же!.. Це ж прррос­то... ди­кий кош­маррр... дррру­же!.. Д-д-да­вай по­по-по-че­лом­касмо­ся! Сам гос­подь, дрру­же, пiшов на мокр­рре дiло... Га? Жжжах!..

- Пий ви­но, до­рогий, i все ми­не! - пе­реко­нано ра­див муд­рий та­мада.

- Оте мок-ррре дiло й сп-п-ррравдi слiд за­мочи­ти...

Ко­ли адмiра­ла при­волок­ли до на­мету, вiн вже й ли­ка не в'язав.

- В'язать бом-бррром-брррам... на рррею! - за­дери­кува­то кри­чав вiн.

- Та­ту, дiд силь­но наб­рався, - прибiг до Ха­ма син. - Сiрни­ка за­пали­ти страш­но - ви­бух­не! - до­повiв Ха­на­ан.

Сiм со­лод­ко хропiв пiд бен­кетним сто­лом. Iафет сидiв твер­до. Вiн все ба­чив i все чув.

20. ОЙ У ПАТРIАР­ХА ТА ГОЛIВКА БО­ЛИТЬ

- Не­обхiдно рiшу­че за­гос­три­ти, пiдня­ти на на­леж­ну ви­сочiнь i пос­та­вити ру­ба пи­тан­ня про ви­хован­ня.

- Ко­го? - оч­манiло прос­тогнав Ной. - Ой, го­лова моя, голiвонь­ка бiдна...

- Мо­лодоу змiни, - по­яс­нив Iафет. - А то, примiром, вчо­ра прибiгас до Ха­ма й­ого вкрай не­вихо­ваний си­ночок Ха­на­ан i ре­петус: "Дiд, ка­же, так по-свинсь­ки на­лизав­ся, ка­же, що сiрни­ка, ка­же, за­пали­ти страш­но, бо дiд ви­бух­не, ка­же, мов смер­дю­ча боч­ка зi спир­том..."

- Так i ска­зав? Ой, бо­лить...

- Це ще не все! Ка­же, буцiм, ви одяг про­пили i го­лим бiга­ли...

- Нев­же? - жах­нувся Ной.

- Я ваш одяг принiс, - скром­но повiдо­мив Iафет. - От я й пи­таю: де по­вага до стар­ших?

- Ой, голiвонь­ка потрiскус...

- I ць­ому мож­на бу­ло за­ради­ти, як­би не од­на прикрiсть, - нiби ва­га­ючись, ти­хо до­кинув Iафет.

- А що та­ке?

- Та сь­огоднi з вiддiлу кадрiв прибiгли, щоб новi свiжi кад­ри на де­гус­тацiю ки­нути...

- Ой-ой-ой!...

- I при­нес­ли вам ку­маси­ка, щоб пiдлiку­вати вiд усiх хво­роб...

- Ну, то де вiн - отой ку­масик?

- Та Хам пе­рехо­пив й­ого...

- Що? Вис­моктав моу лiки, мер­зотник? Сто про­бок й­ому у пель­ку!

- Не знаю, як вам i ска­зати...

- Та вже ка­жи до краю!

- Ви­лив Хам вашi лiки у мо­ре!..

- Ну й не­долю­док!.. Хiба нi?

- Цей га­неб­ний факт - акт безвiдповiдаль­ностi та без­госпо­дар­ностi.

- Ой, голiвонь­ка моя роз­ва­люсть­ся... Що ж ти про­понусш, Iафе­те?

- Я ось для вас пля­шеч­ку при­пас...

- Ага!..

- Мо­же за­гос­три­ти пи­тан­ня, пiдня­ти на ви­сочiнь та й пос­та­вити ру­ба?

- Слуш­на дум­ка. Клич, Iафе­те, ко­лек­тив де­гус­та­торiв на ви­роб­ничi те­ревенi. Сто до­ган й­ому у пель­ку...

Чер­го­ве сiмей­не об­го­ворен­ня про­ходи­ло ак­тивно: Iафет зав­бачли­во на­лив у чай­ник лiкiв вiд усiх хво­роб. Ще до ого­лошен­ня по­ряд­ку ден­но­го Сiм внiс цiнну конс­трук­тивну про­позицiю:

- Щоб у ротi про­мовцiв не пе­реси­хало i щоб всiм вис­та­чало, про­поную до нас­тупноу на­ради замiсть чай­ни­ка прид­ба­ти вiдро i ков­шик до нь­ого. Це, по­за вся­ким сумнiвом, пiдне­се на­шу ба­лакучiсть на ще не­чува­ну ви­соту!

21. ТРИ СВЯТI У ХАТI

На по­ряд­ку ден­но­му ви­роб­ни­чоу ра­ди бу­ло од­не пи­тан­ня: на ко­го ши­ти ро­бу ви­норо­ба.

У ко­рот­ко­му вступ­но­му словi бри­гадир де­гус­та­торiв Ной яс­кра­во зма­лював за­галь­не ста­нови­ще:

- Си­ни моу! Ле­ген­дарне ходiння пiд всi вiтри до го­ри Ара­рат успiшно за­вер­ше­но! Але не бу­ду вiд вас при­хову­вати: до не­ба ви­соко, до ха­ти да­леко, а до шин­ку близь­ко. З цих ре­аль­них умов ми i му­симо ви­ходи­ти. Пе­ред на­ми пос­тавле­но по­чес­не зав­дання - ке­лихи пiднiма­ти та ви­но де­гус­ту­вати. Важ­ка ця пра­ця й ду­же шкiдли­ва для здо­ров'я. З влас­но­го досвiду знаю, що пiсля нап­ру­женоу ви­роб­ни­чоу вах­ти де­гус­та­тори прос­то-та­ки па­да­ють з нiг. I нав­ко­си - теж! Навiть не­сила доп­лента­тись до лiжка без пе­реш­код. Але ко­ли це нас ля­кали тим­ча­совi труд­нощi? Нiко­ли! I ми зно­ву до­веде­мо, що успiшно по­дужас­мо будь-який пла­новий об­сяг! Од­нак нам не­обхiдно вирiши­ти ще од­не ви­роб­ни­че пи­тан­ня. З на­шого не­велич­ко­го, але згур­то­вано­го ко­лек­ти­ву ми му­симо ви­суну­ти од­но­го кан­ди­дата на вiдповiдаль­ну ро­боту ви­норо­ба, де с всi мож­ли­востi по­каза­ти зраз­ки нат­хнен­ноу працi. Якi бу­дуть дум­ки i про­позицiу в свiтлi га­неб­но­го вчин­ку Ха­ма?

Пер­шим узяв сло­во Сiм, бо у нь­ого в ротi бу­ло су­хо, як у зiпсо­вано­му си­фонi:

- Бать­ку i бра­ти! Що я хо­чу ска­зати? Га? Ага! Я хо­чу ска­зати, що нам не слiд панiку­вати. Здав­на вiдо­мо: кра­ще вто­пити­ся у винi, анiж у водi. (Iафе­те, на­лий скля­ноч­ку... Та не бiй­ся за ме­не - ду­ша не тiль­ки бо­га, а й мiру знас! А який бог змо­чив, та­кий i ви­сушить... Ху!.. Доб­ре пiшла!) То про що я хотiв ска­зати? Га? Ага! Я хо­чу на­гада­ти, як Хам нап­лу­тав у спис­ках ху­доби. Це жах i навiть кош­мар: ми гриз­ли такi то­ненькi га­лети, що крiзь них мож­на бу­ло за­тем­нення сон­ця спос­терiга­ти! А зло­дюга Хам в цей час вiз кон­тра­бан­дою цiлу ота­ру харчiв! (Iафе­те, хлюп­ни до склян­ки - ду­ша мiру знас, а я роз­хви­лював­ся...) То що я хотiв ска­зати? Га? Ага! Я мов­ча­ти не бу­ду! Я ще го­вори­тиму - ду­ша мiру знас... Так от! Хiба ми га­ран­то­ванi вiд то­го, що наш Хам­ло зно­ву не нап­лу­тас i не наллс у ке­лихи замiсть горiлки по­миу? Фу, аж гид­ко ста­ло! Хлюпнiть у склян­ку - ду­ша го­рить... От Iафет про­сить сло­ва. Вiн ска­же як по пи­сано­му. Ху! Доб­ре пiшла!

- Бать­ку i бра­ти! - уро­чис­то по­чав Iафет. - Ви­соке зван­ня де­гус­та­тора зо­бов'язус, на­дихас i кли­че!


- Ще як! - вклин­цю­вав­ся нев­га­мов­ний Сiм.

- У свiтлi пос­тавле­них зав­дань ми не мо­жемо ми­рити­ся з тим га­неб­ним фак­том, що Хам зло­чин­но зни­щив цiлий ку­масик цiнноу ви­роб­ни­чоу си­рови­ни. Я рiшу­че вiдки­даю не­доречнi за­раз ро­диннi по­чут­тя i з усiсю вiдвертiстю ка­жу: я не до­ручив би Ха­мовi навiть зда­вати по­рожнi пляш­ки, бо вiн не мас жод­ноу у­яви про ма­терiаль­ну вiдповiдальнiсть. А ще я хо­чу за­пита­ти збо­ри: хто публiчно пап­лю­жив генiальнi вказiвки Все­вишнь­ого i сiяв чор­ну зневiру в на­ших сер­цях? Хто гань­бив слав­них ков­че­гобудiвникiв на сторiнках бортiвки "З наж­дачком"? Хто прирiк на по­гибель ок­ра­су тва­рин­но­го свiту? Хто пiдмiнив спис­ки "чистiне­чистi" на спис­ки "устiвнi-не­устiвнi"?

- Атож - хто? - бадь­оро оз­вався Сiм.

- Вiдповiдаю: Хам!

- А я що ка­зав?

- Хам i ще раз Хам! Вiн один док­ла­дав всiх зу­силь i зна­ходив при­хованi ре­зер­ви, щоб ми до­лали все новi й новi труд­нощi. Тож не­хай спо­кутус своу грiхи на ви­норобнiй нивi. Хай ви­рощус ло­зу! Хай да­вить гро­на! А ми не пош­ко­дус­мо усiх на­ших сил, щоб да­ти об'сктив­ну оцiнку й­ого працi.

- Ще як да­мо! - ра­до пiдхо­пив Сiм.

- Бать­ку! - звiвся на но­ги Хам, зно­ву по­рушу­ючи по­рядок, бо й­ому ще нiхто не на­давав сло­ва. - Ко­го ви слу­хас­те? Один ла­ден вто­пити­ся у кухлi си­вухи, а дру­гий ме­ле не­наче з бiлоу га­ряч­ки. Та ух обох'спа­рува­ти й бiсовi по­дару­вати!

- Вiн об­ра­жас збо­ри, - про­сичав, Iафет. - Поз­ба­вити й­ого сло­ва! Вилiз на три­буну неп­ро­ханий, то й злiзе не­коха­ний. Ач який!..

- Рег­ла­мент! - за­гор­лав Сiм. - Пiдвес­ти рис­ку! Вже й на де­гус­тацiю по­ра!

Але го­лову­ючий Ной i так уже де­рен­чав склян­кою по чай­ни­ку, зак­ли­ка­ючи при­сутнiх до по­ряд­ку.

- Ста­вимо про­позицiю на го­лосу­ван­ня, - цiлком де­мок­ра­тич­но мо­вив вiн. Хто за те, щоб за не­етич­ну по­ведiнку на збо­рах поз­ба­вити Ха­ма сло­ва? Один, два, три... Пе­реваж­ною бiльшiстю го­лосiв про­позицiю прий­ня­то. Ану, Ха­ме, геть з три­буни i за­тули пель­ку!.. Я вва­жаю, що ми поп­ра­цюва­ли плiдно i не­ма пот­ре­би дис­ку­тува­ти далi: вже всi на­бала­кались. Доз­воль­те ого­лоси­ти про­ект ре­золюцiу, бо, як слуш­но пiдка­зав сумлiнний тру­дяга Сiм, вже й на змiну по­ра.

Збо­ри доз­во­лили. Iафет по­дав Но­евi заз­да­легiдь наш­кря­баний про­ект, i той за­читав й­ого:

"За безпiдстав­не кри­тиканс­тво, сис­те­матич­не злов­жи­ван­ня сво­ум служ­бо­вим ста­нови­щем та ви­роб­ничi зри­ви збо­ри ух­ва­лили ки­нути Ха­ма на ви­нороб­ну пе­риферiю, щоб на ни­зовiй ро­ботi нав­чи­ти й­ого три­мати:

1) ру­ки по швах;

2) язик за зу­бами.

Амiнь!"

ЕПIЛОГ

Ой, не хотiло­ся так сум­но кiнча­ти на­шу до­потоп­ну iсторiю. Ки­нули­ся до пер­шодже­рела - Бiблiу: рап­том ще мож­на щось зро­бити для ро­ботя­щого тру­даря Ха­ма? Нi, спра­ви й­ого - швах. Не тiль­ки са­мого Ха­ма, а й си­на й­ого Ха­на­ана i всiх на­щадкiв й­ого закрiпос­ти­ли три святi, що й до хо­лод­ноу во­ди не бра­лися. А на до­каз - ось на­ша ре­золюцiя в уу бiблiйнiй ре­дакцiу:

"Ной прос­пався вiд ви­на сво­го, i дiзнав­ся, що зро­бив над ним мен­ший син й­ого;

I ска­зав: прок­лят Ха­на­ан; ра­бом рабiв бу­де вiн у братiв сво­ух.

Потiм ска­зав: бла­гос­ло­вен гос­подь Сiмiв; Ха­на­ан же бу­де ра­бом й­ому.

Та по­ширить гос­подь Iафе­та; та й по­селить­ся вiн в на­метах Сiмо­вих; Ха­на­ан же бу­де ра­бом й­ому".

Ось так.во­но бу­вас!

Ото й уся Ха­мовi на­горо­да...

КНИ­ГА ТРЕ­ТЯ. МЕ­МУ­АРИ ПРО­РОКА СА­МУт­ЛА

"I зрiс Са­му­ул, i гос­подь був з ним; i не за­лиши­лося жод­но­го iз слiв й­ого, щоб не ви­пов­ни­лися. I пiзнав весь Iзра­уль, вiд Да­на до Бе­ер-Се­би, що Са­му­ул уго­ден бу­ти про­роком гос­поднiм".

КНИ­ГА ЦАРСТВ, розд. 3. ст. 19 - 20.

ЗШИ­ТОК ПЕР­ШИЙ

Ко­ли хтось хо­че ме­не зас­му­тити, то дош­ку­ляс менi оповiдкою про свя­того ду­ха, що згля­нув­ся на мою матiр i зiй­шов на неу. Це ста­лося рiвно за дев'ять мiсяцiв до мо­го на­род­ження - нiч у нiч, а мiж ни­ми стiль­ки днiв, скiль­ки тре­ба для пло­ду у че­ревi. Ви за­питас­те: а чим же свя­тий дух мо­же дош­ку­лити бла­говiрнiй лю­динi? Ад­же всiм вiдо­мо: свя­тий дух - iсто­та безтiлес­на. Як­що вiн зiй­де навiть на дiви­цю не­пороч­ну, во­на й ли­шить­ся не­пороч­ною. Хоч би й на­роди­ла ди­тя пiсля то­го. То чим же дух менi дош­ку­ляс?

Вiдповiдаю: дух ду­хом, а без по­па не обiй­шло­ся.

Та­то мiй Ел­ка­на (та чи бать­ко вiн менi?) i ма­ти моя Ан­на (ка­жуть, гар­ною за­моло­ду бу­ла) прий­шли в мiсто Сiлом до Скинiу, де сто­уть у ко­морi чу­додiй­ний Кiвот За­повiту. А при­були во­ни, щоб ви­моли­ти у Кiво­та ди­тину, бо вже кiль­ка лiт бу­ли у шлюбi, а гос­подь ум дiто­чок все не да­вав.

Та­то мiй Ел­ка­на ( та хто вiн менi?) в Сiломi од­ра­зу по­дав­ся на ба­зар де­що про­дати вiд ланiв сво­ух i де­чого ку­пити у ремiсникiв сiломсь­ких вiд май­сте­рень ухнiх. А ма­ти моя Ан­на сми­рен­но сту­пила в Скинiю - Дiм бо­жий, вста­ла пе­ред чу­додiй­ним Кiво­том на колiна i вiд усь­ого сер­ця взмо­лила­ся до гос­по­да на­шого:

- Ми­лосер­дний па­не Все­вишнiй! Зглянь­ся на скор­бо­ту ра­би тво­су, не за­бувай мос го­ре i дай ра­достi, що всiм дасш. Дай рабi тво­уй ди­тят­ко!

Свя­щеник, що був при­сутнiй тут, спiвчут­ли­во прис­лу­хав­ся до щи­рого молiння гар­нень­коу про­чаноч­ки:

- Як­що це бу­де хлоп­чик, я вiддам й­ого слу­жити в Дiм твiй, о Все­милос­ти­вий, щоб був вiн ра­бом тво­ум в усi днi жит­тя й­ого!

- Дщер моя! - тут оз­вався свя­тен­ник замiсть гос­по­да. - Я по­чув твос молiння, го­ре твос пiзнав i згля­нув­ся на твою скор­бо­ту. I от вiд жа­лю до те­бе ка­жу: цю нiч я доз­во­ляю про­вес­ти тобi тут, у Скинiу, пе­ред Кiво­том За­повiту. I взмо­лимо­ся уд­вох, щоб зiй­шов на те­бе дух свя­тий i зро­сив твос без­плод­не чре­во. Хай под­вигне нас на все­нощ­ну вiдпра­ву пал­ка лю­бов до ближнь­ого сво­го!

Це бу­ла та­ка ве­лика милiсть, якою ма­ло хто мiг пох­ва­лити­ся. Ма­ти моя Ан­на з ти­хою радiстю по­годи­лася на все­нощ­не молiння ус­та­ми уу та ус­та­ми доб­ро­чес­но­го слу­ги бо­жого.

А на ра­нок привiв свя­тен­ник ду­же по­том­ле­ну все­нощ­ною вiдпра­вою Ан­ну до чо­ловiка уу Ел­ка­ни i ска­зав й­ому:

- Зiй­шов дух свя­тий на жiнку твою i чре­во уу роз­пе­чатав. Але пам'ятай: як­що гос­подь у ми­лосердi свос­му дасть вам хлоп­чи­ка, ти, Ел­ка­но, не за­будь при­вес­ти ди­тя в храм бо­жий на служiння в усi днi й­ого. Бу­ти ра­бом у храмi - честь, бо раб цей - бо­жий.

I справ­ди­лося про­роц­тво й­ого!

Че­рез дев'ять мiсяцiв - нiч у нiч - на­родив­ся хлоп­чик. I на­рек­ли й­ого Са­му­улом.

Са­му­ул - це я.

Ко­лишнiй ве­лелюб­ний свя­тен­ник - те­перiшнiй вер­ховний жрець хра­му бо­жого, пре­подоб­ний ста­рець Iлiй.

Я - раб й­ого у храмi.

Важ­ка пра­ця в ме­не, неп­рис­мна й при­низ­ли­ва.

Мию я пiдло­ги в келiях вер­ховно­го жре­ця Iлiу та ли­хих синiв й­ого пре­подоб­них Офнi та Фiнес­са, ви­ношу по­миу i стуль­ча­ки ухнi та ви­коную рiзну чор­ну ро­боту. А у вiль­ний час стов­би­чу аз не­дос­той­ний на вартi бiля Кiво­ту За­повiту.

Це та­ка собi не­показ­на скри­ня, але мiстка й важ­кень­ка, що сто­уть в ок­ремiй ко­морi. З бокiв у неу - по двi руч­ки. Це для то­го, щоб зi скри­нею зручнiше бу­ло тiка­ти, як­що зне­наць­ка нас­ко­чать на Сiлом во­роги нашi. Нав­ко­ло неу про­чани та мiсцевi бо­гомольцi ло­бами сво­уми ви­били в гранiтнiй плитi хоч i ву­зень­кий, але гли­бочень­кий рiвча­чок. Вночi я спо­чиваю в штуч­но­му кам'яно­му ложi ць­ому, бо плоть мою ду­же ви­суши­ла убо­га i пiсна пай­ка моя.

У скринi (а це всi зна­ють) меш­кас нинi сам Все­вишнiй з усiм сон­мом безтiлес­них ян­голiв сво­ух. Так за­пев­няс вер­ховний жрець Iлiй, i всi вiрять й­ому. А я не знаю, бо нiко­ли ще не за­зирав пiд да­шок Кiво­ту.

Навiть у­яви­ти собi мо­торош­но й важ­ко, яких жах­ли­вих по­невiрянь заз­нав гос­подь наш, як­що вiру­вати сло­вам Iлiу. По­дума­ти тiль­ки: Все­вишнiй зму­шений був за­лиши­ти прес­тол свiй на Сь­омо­му небi та рай­ський мас­ток на Треть­ому i пе­ресе­лити­ся в зли­ден­ну скри­ню. Зреш­тою, во­но й не див­но: як бо­гом об­ра­ний на­род Ерес-Iсра­елю з усiх кор­донiв ото­чу­ють бо­гоп­ро­тивнi й не­чес­тивi ха­нанеу, амор­реу, хет­теу, фе­резеу, свеу, гер­ге­сеу, мо­ави­тяни, ам­мо­нитя­ни, мадiани­тяни та фiлiстим­ля­ни, так i Все­вишнь­ого на­шого ото­чили бо­ги не­чес­тивi ухнi Ва­ал, Ас­тарта, Мо­лох, Мель­карт, Ор­музд, Мар­дук, Елом, Бел, Асур, Сiн, Ану, Нер­гал, Адар, Мерiдах, Бiлiт ра­зом з пот­ворни­ми iдо­лами, охо­чими до роз­бою та крив­ди. Ви­ходить, ви­пер­ли во­ни Все­могутнь­ого з теп­ло­го i яс­но­го не­ба i си­лою сво­сю при­муси­ли й­ого са­моза­точи­тись у хо­лоднiй i темнiй скринi.

Я ду­маю про це, але мов­чу, нiмий, аки ри­ба, щоб за ба­лач­ка­ми не пог­рузну­ти в баг­но кра­моли та сресi. Бо нас­тром­лять тодi плоть мою на дов­гу й гос­тру па­лю або очи­щати­муть ду­шу мою вiд грiхiв вог­нем на прив­се­люд­но­му ви­довищi.

Вер­ховний жрець хра­му бо­жого Iлiй та пре­подобнi си­ни й­ого Офнi та Фiнесс на­зива­ють мiж со­бою Все­вишнь­ого прос­то - Сун­дук, а для ме­не не шу­ка­ють у слов­ни­ково­му фондi свос­му iнших слiв, крiм "бов­дур", "чмур", "iдiот", "кре­тин" або ж "й­олоп". Навiть "дур­ня" для ме­не шко­ду­ють.

Я див­лю­ся на них i ду­маю.

Нуд­ний i нас­тирли­вий цей нинi без­зу­бий i хир­ля­вий ста­рець Iлiй з й­ого пар­ши­вою звич­кою всiм заз­дри­ти.

По­бачить, як я по­том вми­ва­юся, шкре­бучи пiдло­гу келiу й­ого, вту­пить­ся в ме­не вицвiли­ми, як со­роч­ка моя, очи­ма й сум­но зiтхас, на­че я по­том вми­ва­юся не на пiдлозi, а за тра­пезою:

- Де б менi знай­ти ро­боту ота­ку?

Або не­су я по­миу - i зно­ву чую за спи­ною й­ого наб­ридли­вий го­лос, нуд­ний i заздрiсний, на­че я не по­миу не­су, а щи­ре зо­лото:

- Де б менi знай­ти ро­боту ота­ку?


А ко­ли я, на­че нев­томний ка­меняр, вик­ре­шую зу­бами iскри з твер­до­го, як камiнь, ок­рай­ця хлiба i, за­тис­нувши пер­ста­ми но­са, ков­таю от­руйнi шмат­ки iржа­вих та смер­дю­чих осе­ледцiв, вiн i тут заз­дро шам­ко­тить по­рожнiми ще­лепа­ми:

- Де б менi знай­ти ро­боту ота­ку?

О гос­по­ди! I ко­ли я по­бачу, як вiн три­мас свiчку на пупi свос­му?

А си­ни й­ого, пре­подобнi Офнi та Фiнесс?

Та­ких ли­ходiув, як во­ни с, не знай­ти не тiль­ки в мiстi на­шому Сiломi, а по всiй землi Iзра­улевiй, вiд Да­на до Бе­ер-Се­би!

З виг­ля­ду во­ни - дикi. Пи­ками - вель­ми на­хабнi. Без­за­хис­них про­чан во­ни гра­бу­ють навiть на па­пертi i не со­ром­лять­ся тру­сити ки­шенi жеб­ракiв, за­бира­ючи у них доб­ро­хотнi по­да­ян­ня. I нiхто не мо­же вря­тува­ти вiру­ючих вiд буй­них синiв Iлiсвих, що рис­ка­ють, аки вов­ки, на шля­ху ове­чок бо­жих.

Си­ни Iлiу, хоч i по­пи во­ни, зна­ти не хо­чуть нiяко­го Сун­ду­ка i чу­ти не хо­чуть про святi обов'яз­ки своу. Ко­ли хто при­носить смач­ну й по­жив­ну жер­тву Сун­ду­ковi та й­ого од­но­сун­ду­чанам, Офнi та Фiнесс за­качу­ють ру­кави риз сво­ух, неп­ристой­но ого­ля­ючи рудi й во­лохатi, як у катiв, ру­ки, опус­ка­ють довгi шпи­чаки i гострi ви­дел­ки в ка­зан, де ва­рить­ся м'ясо, або в кас­тру­лю, або у ско­воро­ду, або в гор­щик i, що за­чепить шпи­чак або нас­тро­мить ви­дел­ка, те й по­уда­ють. I нiяко­го жа­ху пе­ред кип­ля­чим ус­твом не ви­яв­ля­ють, а тiль­ки неп­ри­бор­ка­ну жадiбнiсть i при­род­же­ну не­нажер­ливiсть.

А ме­не, вбо­гого, Офнi та Фiнесс же­нуть вiд тра­пез сво­ух, бо з ме­не во­лос­ся сип­леть­ся як зi ста­рого мат­ра­ца, хоч за вiком я ще от­рок. А во­лос­ся мос ла­масть­ся й сип­леть­ся то­му, що та­тусь мiй Ел­ка­на (та й чи бать­ко вiн менi?) i ма­ти моя Ан­на да­ли обiтни­цю бо­говi, що ле­зо нiко­ли не тор­кнеть­ся чо­ла мо­го i об­личчя мо­го. I нинi виг­ляд я маю пот­ворний.

Вже всi звик­ли до то­го, що я скрiзь сiю во­лос­ся свос. I ко­ли навiть не я, а хтось iнший не­обе­реж­но за­губить во­лос свiй i й­ого знай­дуть у ка­занi, або в кас­трулi, або в гор­щи­ку, а то й в ко­ритi для ху­доби, не­гай­но шу­ка­ють ме­не i би­чами би­чу­ють не­щад­но.

Воiсти­ну де­якi бать­ки не­розум­ни­ми й поспiшни­ми пос­вя­тами дiтей поз­бавля­ють чад сво­ух ухнiх ра­дощiв i хлiба на­сущ­но­го i прирiка­ють на жа­люгiдне iсну­ван­ня.

Я мов­чки сiдаю в тем­ний ку­ток Скинiу, сми­рен­но гри­зу су­ху ско­рин­ку i спос­терiгаю, як Офнi та Фiнесс без­со­ром­но об­жи­ра­ють Сун­ду­ка i весь безтiлес­ний почт й­ого. I Сун­дук теж мов­чить, i си­дить ти­хо, як ми­ша, бо лютi до харчiв си­ни Iлiу но­сять ку­лацю­ри по пiвпу­да кож­ний.

I ще негiдни­ки цi за­вели сус­тний зви­чай: нас­мокчуть­ся ви­на або пе­рего­ну вiд ска­жених корiвок (щоб во­ни пе­кель­ноу смо­ли нас­мокта­лися!), одя­га­ють­ся з вар­варсь­кою розкiшшю у за­морськi ша­ти i й­дуть до жiнок, що зби­ра­ють­ся у Скинiу. I грай­ли­во гор­нуть­ся нiкчемнi пас­тирi цi до гар­нень­ких i мо­лодень­ких ове­чок бо­жих...

А бать­ко мер­зотникiв, вер­ховний жрець Iлiй, ди­вить­ся на без­божнi не­подобс­тва роз­бе­щених грiхо­вод­никiв цих крiзь пер­сти своу i тiль­ки заздрiсне плям­кас:

- Ех, менi б ро­бот­ку ота­ку!

А на ра­нок Офнi та Фiнесс ви­ходять пе­ред вiвта­рем у зо­лото­му вбраннi, по­важнi й неп­риступнi, ча­дять ка­дила­ми пе­ред су­вори­ми iко­нопис­ни­ми лич­ка­ми пра­вед­никiв i вос­ку­рю­ють фiмiам самi собi.

I чи­та­ють ба­ранам, що чо­мусь звуть­ся чо­ловiка­ми, збез­че­щених i за­непа­щених пе­ред очи­ма гос­по­да ове­чок, гар­нень­ких i мо­лодень­ких, за­повiдi гос­поднi. А потiм ре­вуть свя­тих пiсень, аж у ву­хах зак­ла­дас. I не­хитрi шту­ки цi так за­хоп­лю­ють пас­тву, що замiсть узя­ти киу та по­лама­ти ух на глад­ких спи­нах на­хаб, ба­рани з овеч­ка­ми сто­ять з роз­зявле­ними пель­ка­ми, на­че i не в храмi во­ни, а в ба­лаганi яр­марко­вих ли­цедiув.

Та, як­що по­дума­ти, хiба не так бу­ло спо­конвiку?

Хiба не про попiв ска­зано: "Бре­ше, як пiп у церквi"?

I ще: "Пiп з бо­гом го­ворить, а сам на чор­та ди­вить­ся ".

А ко­ли вiдправ не­ма, Офнi та Фiнесс цiли­ми дня­ми ти­ня­ють­ся без дiла i, щоб не вмер­ти з нудь­ги, кли­чуть для потiхи ме­не:

- Гей ти, й­оло­пе, й­ди-но сю­ди! Не цу­рай­ся то­варис­тва, дов­го­носи­ку!

Нiс мiй - це хрест мiй.

Всi зну­ща­ють­ся з но­са мо­го, навiть Офнi та Фiнесс, хоч у са­мих в них но­си, як га­ки. Але мiй нiс - най­дов­ший з усiх вiдо­мих носiв, на пiвлiктя дов­жи­ною, i гос­трий та кри­вий, як кин­джал хал­де­ув.

На­хаб­но кли­чуть Офнi та Фiнесс ме­не, щоб пог­лу­мити­ся з ме­не:

- Вiзь­ми свiй нiс, бов­ду­ре, i по­голи­ся!

- Тiль­ки ж обе­реж­но, кре­тине! Бо й без но­жа зарiжеш се­бе!

Iржуть во­ни, як ситi конi, отак глу­зу­ючи. I зу­пиня­ють про­чан, ха­па­ють ух за по­ли, i го­ворять ум, що но­сяра мiй для рат­ноу працi ду­же зруч­ний. I що, ко­ли бу­де но­ва брань з не­чес­ти­вими, ме­не, шмар­ка­ча, нав­мисне вiзь­муть у вiй­сько, щоб но­сом сво­ум я до­бивав по­вале­них у прах во­рогiв на­ших.

- Усiх во­якiв зак­люс!

А по вiйнi, пе­реможнiй для мо­го но­са, не тре­ба бу­де пе­реко­вува­ти мечi на ра­ла, бо но­сом мо­ум мож­на ви­ора­ти всi землi вiд Да­на до Бе­ер-Се­би. I ве­лика радiсть бу­де в на­родi i свя­то на ву­лицi. I ко­жен про­чанин на честь мо­го зви­тяж­но­го но­са пос­та­вить у храмi тов­сту свiчку...

Зну­щан­ня цi кра­яли сер­це мос i при­нижу­вали гiднiсть мою гiрше, нiж чор­на ро­бота.

I тодi звер­нувся я до Все­вишнь­ого з га­рячим молiнням, уклiнно про­ха­ючи, щоб вiн до­помiг менi пiдня­тися на iсрархiчних схо­дах i ви­пере­дити цих пре­подоб­них бу­зувiрiв хоч на нiс, щоб во­ни й­шли за мною i ди­вили­ся ша­ноб­ли­во на мою по­тили­цю. I гос­подь на­по­умив ме­не.

Уночi, ко­ли вер­ховний жрець Iлiй по­чав на всi зас­тавки вис­висту­вати, я збу­див й­ого й сми­рен­но повiдо­мив:

- От­че, ось я.

Вiн гнiвно про­сичав:

- Та я те­бе, iдiота, i не кли­кав!

I вiн зно­ву впав на пу­ховi по­душ­ки своу, бо по­над усе по хир­ля­востi сво­уй лю­бить со­лод­ко пос­па­ти.

Але за го­дину я не полiну­вав­ся зно­ву штрик­ну­ти й­ого ме­жи реб­ра сво­ум твер­дим, як цвях, пер­стом:

- От­че, ось я.

- Гос­по­ди, де ти знай­шов та­кого бов­ду­ра? - ски­нув­ся Iлiй i зат­ремтiв од без­си­лоу лютi. - Геть iз очей мо­ух, кре­тине! Не кли­кав я те­бе!

Я слух­ня­но вiдiй­шов i лiг у кам'яне ло­же свос.

Але тiль­ки-но Iлiй зах­ропiв, як я ще раз пiдкрав­ся до нь­ого i зно­ву штрик­нув пер­стом сво­ум мiж реб­ра й­ого:

- От­че, ось я.

Ву­зенькi плечi й­ого пiдня­лися над лiжком i зат­ремтiли в нiмих ри­дан­нях, i по бiлiй бо­родi й­ого зас­тру­менiли сль­ози.

- Са­му­уле, я не кли­кав те­бе, - на­рештi жалiбно зас­киглив Iлiй. - Ти, от­ро­че, не мiй глас чусш...

- Тут бiль­ше нiко­го не­ма.

- Ка­жу тобi: не я те­бе кли­кав...

- А хто ж?

I тодi на­рештi я по­чув ба­жану вiдповiдь:

- Ти, Са­му­уле, чусш глас бо­жий!.. Iди, хлоп­че, з бо­гом до бо­га i слу­хай зре­чене сло­во й­ого... А ме­не за­лиш, немiчно­го... Бла­гаю...

Та хiба не знав я, що пiдступ­ний i мсти­вий ста­рець хит­рус, аби спокiй­но дос­па­ти нiч?

Бо хто i ко­ли чув, щоб Сун­дук по­дав го­лос зi сво­су схо­ван­ки?

Але я покiрли­во вiдповiв Iлiу:

- Слу­ха­юсь, от­че, i за тво­ум велiнням й­ду на глас бо­жий. Роз­верз гос­подь вус­та у не­дос­тойнi ву­ха моу!

А ран­ком пок­ли­кав Iлiй синiв сво­ух Офнi та Фiнес­са, бо в них ку­лацю­ри по пiвпу­да.

I усю пас­тву пок­ли­кав вер­ховний жрець - ба­ранiв та ове­чечок бо­жих, щоб прив­се­люд­но по­кара­ти ме­не за мос нiчне зух­валь­ство.

I ко­ли Офнi та Фiнесс по­чали кро­пити оц­том гнучкi рiзки, пок­ли­кав Iлiй ще й ме­не:

- Са­му­уле, де ти?

Я сми­рен­но вий­шов з на­тов­пу i оз­вався, як уночi:

- От­че, ось я.

Iлiю аж пе­рес­микну­ло.

- Що ро­бив ти уночi? - гнiвно сту­лив­ши бро­ви, по­чав до­пит вла­дика.

Я вiдповiв ти­хо, але не так ти­хо, щоб нiхто не по­чув.

- Бо­га слу­хав.

А ко­ли вiд по­диву роз­зя­вили ро­ти ба­рани та овеч­ки, до­дав уже гучнiше:

- Роз­верз гос­подь вус­та своу у не­дос­тойнi ву­ха моу i го­ворив зi мною, най­ниж­чим з рабiв сво­ух.

- Що ж ска­зав тобi Сунд... - ть­ху! - Все­вишнiй, хай сла­вить­ся у вiках iм'я й­ого? - су­воро за­питав ста­рець Iлiй.

- Страш­не сло­во й­ого! - з уда­ваним жа­хом вiдповiв я i пох­ню­пив­ся.

- Ка­жи, Са­му­уле! - ми­моволi ви­хопи­лося у ць­ого не­доте­пи.

Сло­ва ць­ого ли­ше i че­кав я.

Хiба мiг пе­ред­ба­чити цей тем­ний не­ук за­дум лю­дини з тон­ким ро­зумом?

Го­лос мiй зад­звенiв, як тя­тива, що спря­мува­ла нес­хибну стрiлу у во­рога:

- Слу­хай, Iлiй! Слу­хай­те, лю­ди! Слу­хай, ЕресIсра­ель! Ось що ста­лося уночi!

А тодi роз­повiв усе так, як за­писав i до Бiблiу в першiй книзi ца­рювань:

"I ста­лося в той час, ко­ли Iлiй ле­жав на свос­му мiсцi, - очi ж й­ого по­чали слiпну­ти, i вiн не мiг ба­чити, - i свiтиль­ник бо­жий ще не згас, i Са­му­ул ле­жав у храмi гос­поднь­ому, де кiвот бо­жий;

Зак­ли­кав гос­подь до Са­му­ула: (Са­му­уле, Са­му­уле!). I вiдповiв вiн: ось я!

I прибiг до Iлiу, i мо­вив: ось я! Ти кли­кав ме­не. Але той ска­зав: я не кли­кав те­бе; пiди на­зад, ля­гай. I вiн пiшов i лiг.

Але гос­подь вдру­ге зак­ли­кав Са­му­ула: (Са­му­уле, Са­му­уле!). Вiн звiвся i прий­шов до Iлiу вдру­ге, i мо­вив: ось я! Ти кли­кав ме­не. Але той вiдповiв: я не кли­кав те­бе, си­ну мiй; пiди на­зад, ля­гай.


Са­му­ул ще не знав тодi _гла­су_ бо­жого, бо ще не вiдкри­вало­ся й­ому до то­го сло­во гос­поднс.

I зак­ли­кав гос­подь Са­му­ула ще втретс. Вiн звiвся, i прий­шов до Iлiу, i мо­вив: ось я! Ти кли­кав ме­не. Тодi зро­зумiв Iлiй, що то бог кли­че от­ро­ка.

I на­казав Iлiй Са­му­улу: пiди на­зад i ля­гай, i ко­ли глас пок­ли­че те­бе, ти озо­вися: "ка­жи, гос­по­ди, бо чус раб твiй". I пiшов Са­му­ул, i лiг на мiсцi свос­му".

- Чи так все бу­ло, от­че? - за­питав я Iлiю.

- А так, а так! - ствер­дно по­хитав вiн го­ловою.

Моя бо­жесь­ка оповiдь уже всю пас­тву три­мала в уважнiй нап­рузi.

I ли­ше тодi, ко­ли Iлiй сво­ум пас­тирсь­ким сло­вом скрiпив мою оповiдь, я на­рештi зав­дав нищiвно­го уда­ру:

- Слу­хай­те, лю­ди! Слу­хай, Iлiй! Ска­зав менi Все­милос­ти­вий: "Ось я зроб­лю дiло в Iзра­улi, про яке, хто по­чус, у то­го дзво­ни за­гудуть в обох ву­хах. У той день я викiнчу над Iлiсм усе те, що я ка­зав про дiм й­ого; я поч­ну й покiнчу з ним". Кiнець до­му Iлiу!

Вер­ховний вла­дика по­полотнiв од лютi.

А си­ни й­ого Офнi та Фiнесс ки­нули­ся до ме­не, щоб пiвпу­дови­ми ку­лацю­рами сво­уми зро­бити з плотi мо­су кри­ваве мiси­во або при­най­мнi вiдбив­ну кот­ле­ту. Ви­рок цей яс­но мож­на бу­ло про­чита­ти на не­голе­них пи­ках ухнiх.

Але бу­ло вже пiзно: ба­рани та овеч­ки з ба­раня­тами зас­ту­пили звiдусiль ме­не, сво­го но­вого пас­ти­ря, щоб кра­ще по­чути сло­во бо­же. А я сло­вом бо­жим до­бивав iсрархiчних су­пер­никiв мо­ух:

- I ска­зав цар не­бес­ний: "Я ого­лосив й­ому, що я ска­раю дiм й­ого навiки за ту про­вину, що вiн знав, як си­ни й­ого без­чинс­тву­ють, i не вга­мував ух". За­судив гос­подь мер­зотникiв!

Радiсни­ми зой­ка­ми зустрiла уся пас­тва про­рочi сло­ва цi. Кри­чали про­чани, пог­ра­бованi си­нами Iлiсви­ми, кри­чали зу­божiлi жеб­ра­ки, обiдранi не­сити­ми вов­ка­ми ци­ми, кри­чали гар­ненькi й мо­лоденькi ове­чеч­ки, збез­че­щенi ти­ми коз­ла­ми в зо­лотих ри­зах, i рев­ли, мов би­ки, ошу­канi ба­рани ухнi.

- Хай жи­ве Все­вишнiй i Са­му­ул, ве­ликий про­рок й­ого! - кри­чали усi во­ни.

Отак за якусь мить я здо­був ви­соке й не­дотор­ка­не зван­ня про­рока на ць­ому свiтi i нiмб свя­того на то­му. Зем­ля ста­не менi пу­хом. Рiки для ме­не по­течуть мле­ком та ме­дом. Не­беса вiдчи­нять менi ся­ючi вра­та раю.

- Де б менi знай­ти ро­боту ота­ку? - заз­дро со­вав­ся в сидiннi свос­му Iлiй.

А я ди­вив­ся на тем­них лю­дей цих, якi нав­ка­рач­ки су­нули до ме­не, щоб поцiлу­вати бруднi по­ли руб'я мо­го, про­сяк­ну­того стiй­ким бу­кетом по­ми­ув.

Якi мар­новiрнi й не­хитрi во­ни!

ух нiчо­го не вар­то об­ду­рити!

В уро­чистi хви­лини цi я при­гадав бiблiйнi под­ви­ги найбiль­ших бре­хунiв, якi пос­та­вали нинi пред­те­чами мо­уми.

Пе­ред внутрiшнiм зо­ром мо­ум з'явив­ся бла­жен­ний Ва­ла­ам, син Ве­ора, i й­ого ус­лавле­на по­божнiстю ос­ли­ця, на якiй вiн ухав iз мiста Пе­фор гос­тю­вати до ца­ря мо­ави­тян Ва­лака.

Спокiй­но ухав вiн, i рап­том по­серед мiсь­коу бра­ми ос­ли­ця по­чала впи­рати­ся i не за­хотiла й­ти далi. Ма­буть, пiдврат­на тем­ря­ва ля­кала уу. А го­лод­но­го Ва­ла­ама вже че­кали за сто­лом ца­ря Ва­лака з ви­шука­ними стра­вами та на­по­ями, i бла­жен­ний про­чанин знав про це.

Жор­сто­ко й не­щад­но вiдлуп­цю­вав дрюч­ком ос­ли­цю свою пра­вед­ний Ва­ла­ам. Але, як це вiдо­мо спо­конвiку, по­боу впертiй ос­лячiй по­родi не до­пома­га­ють. I лю­ди по­чали смiяти­ся з ку­мед­ноу ха­лепи нев­да­хи-мандрiвни­ка, i по­чала та­нути й­ого сла­ва провiсни­ка i зак­ли­нате­ля долi.

Але не роз­гу­бив Ва­ла­ам ро­зум свiй. По­важ­но по­яс­нив вiн ву­лич­ним га­воло­вам, що то ян­гол не­бес­ний зас­ту­пив шлях ос­лицi й­ого. I що бла­гочес­ти­ва ос­ли­ця й­ого усе не­бес­не ша­нус, а тим па­че ян­голiв - пос­ланцiв бо­жих.

I що ж?

Хоч нiхто не ба­чив нiяко­го ян­го­ла, всi повiри­ли Ва­ла­амовi та й­ого ос­лицi!

I сла­ва й­ого про­роча змiцнiла.

А ще я по­бачив пе­ред внутрiшнiм зо­ром куд­ла­того, як i я, зди­чавiло­го роз­би­шаку Сам­со­на, прос­лавле­ного каз­ка­ми си­на Ма­ноя.

Десь во­лочив­ся Сам­сон тиж­день чи два, а потiм по­вер­нувся до­дому, i со­ром­но й­ому ста­ло пе­ред бать­ка­ми i ро­дича­ми й­ого. Тодi за­пев­нив ух Сам­сон, що вiн бай­ди­ки не бив i ча­су не мар­ну­вав да­рем­но, а зви­чай­ною ос­ля­чою ще­лепою по­бив сам-один ти­сячу оз­брос­них фiлiстим­лян.

- Нев­же? - за­пита­ли й­ого з не­довiрою.

- А ось вам! - мо­вив у вiдповiдь Сам­сон i су­нув, щоб до­вес­ти свос, на очi усiх оту ос­ля­чу ще­лепу.

Воiсти­ну тре­ба бу­ти ос­лом, щоб повiри­ти в цi ос­лячi ви­гад­ки!

То­го ж дня я за­зир­нув на­рештi пiд да­шок сун­ду­ка. Як i слiд бу­ло че­кати, вiн ви­явив­ся по­рожнiм. Та це не за­вади­ло менi впер­ше з на­соло­дою скуш­ту­вати но­вих пiльг й привiле­ув мо­ух, гiдних ви­соко­го зван­ня про­рока, i ду­шев­но втiши­тися ни­ми.

Я нед­ба­ло вiдштов­хнув вiд ка­занiв не­нажер Офнi та Фiнес­са i по­чав сумлiнно ви­лов­лю­вати шпи­чаком та ви­дел­кою найнiжнiшi шмат­ки м'яса. I в кас­трулi со­вав ух, i в ско­воро­ди, i в гор­щи­ки бо­гомольцiв. I не ви­яв­ляв нiяко­го жа­ху пе­ред кип­ля­чою ужею цiсю, а тiль­ки за­дово­лен­ня i радiсть.

А вве­черi взяв ви­но в Офнi та Фiнес­са, взяв вар­варськi ша­ти ухнi, одяг ни­ми плоть мою i пiшов нас­тавля­ти на путь iстин­ну гар­нень­ких i мо­лодень­ких бо­гомо­лочок.

Та, вид­но, у ли­ху го­дину я пiшов. Тiль­ки за­вер­нув за рiг, як нiчнi татi на­кину­ли на го­лову мою смер­дю­чий мiшок i за­ходи­лися мо­лоти­ти пiвпу­дови­ми ку­лацю­рами реб­ра моу, на­мага­ючись зро­бити з ме­не ра­гу або при­най­мнi вiдбив­ну кот­ле­ту. А потiм, важ­ко со­пучи, невiдомi татi ще дов­го i ста­ран­но за­топ­ту­вали ме­не в прах тов­сти­ми, як у слонiв, но­жись­ка­ми.

I не­вираз­но вчу­вав­ся менi крiзь смер­дю­чий мiшок ще й заздрiсний го­лос Iлiу:

- Ех, менi б ро­бот­ку ота­ку!

Вiн дзвенiв у ву­хах мо­ух, по­ки я пiд но­жись­ка­ми, як у сло­на, не знеп­ри­томнiв.

Але лю­дина з тон­ким ро­зумом з усь­ого мас ви­году свою i ко­ристь навiть в бiдi знай­де. Ран­ком пош­канди­бав я на ми­лицях до лiкарiв, усiх зна­харiв та кос­топравiв обiй­шов, щоб усi по­бачи­ли i дiзна­лися про чис­леннi калiцтва моу. Вiднинi нiхто не при­мусить ме­не ора­ти землi вiд Да­на до Бе­ер-Се­би!

ЗШИ­ТОК ДРУ­ГИЙ

Усе по­вер­тасть­ся на ко­ло свос.

Тiль­ки наб­ли­зить­ся старiсть, а вже су­нуть до те­бе:

- От­че, вiддай вла­ду!

Я ка­жу ум усiм:

- Вла­да - вiд бо­га.

Та хiба до­пома­гас?

У храмi не­дале­ко вiд вхо­ду ви­сочить над усiм сидiння суддiвсь­ке, бо зван­ня мос нинi у сумiсництвi з про­рочим - Суд­дя Ерес-Iсра­елю. Я тлу­мачу за­кони старi i ви­голо­шую нас­та­нови новi. Кар­ний ко­декс Моiсея за сло­вом мо­ум пе­реслiдус ли­ходiув, крадiув, роз­пусникiв, грабiжникiв та убивць вiд Да­на до Бе­ер-Се­би. Пов­сюдно па­нус За­кон.

Суд­дя - най­ви­ща вла­да пiсля вла­ди Все­вишнь­ого. Бо як­що iншi на­роди, що звiдусiль ото­чу­ють об­ранцiв бо­жих, ма­ють на чолi царiв, царкiв або ца­рят, то бо­го­об­ранцi жи­вуть без ца­ря в го­ловi. А до ме­не су­нуть не­розумнi:

- От­че, вiддай вла­ду ца­ревi!

Прис­лу­жус менi то­нень­кий, як хво­рос­тинка, i ти­хень­кий, як ляк­ли­вий по­дих, хлоп­чик, за ве­лики­ми очи­ма яко­го i ху­день­ко­го лич­ка й­ого не вид­но. Ше­лес­тить руб'ям сво­ум, мов ян­гол безтiлес­ний криль­ця­ми. Вiн втiшас ду­шу мою вже од­ним сво­ум iсну­ван­ням в прис­лужни­ках, бо по­ходить з осо­руж­но­го колiна Iлiсво­го.

Звуть й­ого - Ахiя. Вiн - мен­шень­кий син Ахiту­ва, бра­та Iоха­веда, си­на Фiнес­са, бра­та Офнi, си­на Iлiсво­го. Колiно­логiя тут точ­на - мен­ший й­де за стар­шим. Бо iнодi по­сила­ють­ся ли­ше на бать­ка сво­го, ми­на­ючи стар­шо­го бра­та. А це у свою чер­гу по­рушус прин­цип пер­шо­род­ностi, що зав­жди ва­жить у найбiльш по­шире­них спра­вах - чва­рах мiж ро­дича­ми за по­лише­не у спа­док май­но. Бу­вас, за якусь ганчiрку рiднi бра­ти ладнi пов­би­вати один од­но­го. Трап­лясть­ся, нiж кри­вавить мот­лох, мiсце яко­му на смiтни­ку. Як не за­раз, то потiм.

Я сид­жу i див­лю­ся на Ахiю. Див­лю­ся й розмiрко­вую: а чи не вiддасть вiн рап­том ду­шу гос­по­ду? Бо ж та­кий не­корис­ли­вий, аж не вiд свiту ць­ого, - все вiддасть.

- Ахiя? - кли­чу я.

- От­че, ось я, - ви­никав пе­редi мною ти­хо, на­че з не­бут­тя.

- На тобi су­харик, от­ро­че.

- Дя­кую, от­че.

- Не хо­вай й­ого, а з'уж.

- Слу­ха­юсь, от­че.

- уж тут, щоб я ба­чив.

- За­раз, от­че.

Над­то хир­ля­вень­кий хлоп­чик, за­море­ний. Ко­жен з синiв мо­ух су­не й­ого за па­сок й не помiтить.

Си­ни моу - пре­подобнi Iовiль та Авiй - здир­ни­ки, яких бiлий свiт ще не ба­чив. Ли­ха сла­ва й­де про них вiд Да­на до Бе­ер-Се­би. Ха­барi во­ни де­руть з кож­но­го, хто при­ходить по сло­во мос. Си­дять бiля вхо­ду до хра­ма, мов хи­жаки не­ситi, i об­ди­ра­ють геть усiх без ви­нят­ку. Бiльшiсть з про­чан Iоiль та Авiй роз­дя­га­ють удень, гар­нень­ких та мо­лодень­ких про­чано­чок - уночi. Iнак­ше шлях до ме­не у дверi хра­му для них за­чине­ний.

А я на без­чинс­тва ухнi див­лю­ся крiзь пер­сти моу та ще й прим­ру­женим оком сво­ум.

А чо­му?

Хiба я не в силi при­бор­ка­ти ли­ходiув цих?

Хiба я не мо­жу зак­ли­кати ух до по­кути?

I в силi я, i мо­жу я.

Але я свiдо­мо не роб­лю ць­ого, бо ка­ральнi дiян­ня цi заш­ко­дять менi са­мому. Чорнi дiла синiв мо­ух Iовiля та Авiя роб­лять сла­ву мою бiлiшою i свiтлiшою.


- Про­рок Са­му­ул - воiсти­ну свя­тий, - ка­жуть про­чани, по­вер­та­ючись до­дому. - Бо­жа бла­годать по­чис на нь­ому. Суд­дя наш - са­ма чис­то­та. От си­ни й­ого - не при­веди гос­по­ди!

Справдi так: свiтле на тем­но­му ще свiтлiше, бiле на чор­но­му ще бiлiше, а ху­ла ро­бить хва­лу ще славнiшою. А уся­ка вла­да одвiку жи­вить­ся сла­вос­лов'ям.

Од­но­го дня прий­шов люд цiлим на­тов­пом i не дав си­нам мо­ум i де­щицi. До хра­му не увiй­шли, на дворi во­лали:

- Са­му­уле, Са­му­уле, де ти?

Глас на­роду - глас гос­по­да.

Вий­шов я на пок­лик й­ого до ота­ри ове­чок бо­жих i мо­вив:

- Ра­би божi, ось я.

- Са­му­уле, ска­жи при­суд свiй!

- Про що?

- Ца­ря хо­чемо!

- У нас один цар - не­бес­ний. Навiщо вам iнший? Цар зем­ний - тим­ча­совий, бо вiн - смер­тний. А цар не­бес­ний си­дить на прес­толi вiчно.

- Хо­чемо зем­но­го ца­ря! - за­тяла­ся i ре­вом ре­ве ота­ра.

- А чи не по­жал­кусте?

За­питав я ух, а сам у роз­пачi розмiрко­вую: як опас­ку­дити то­го, ко­го ще й не­ма?

Аж тут зiй­шов у дум­ки моу дух свя­тий i ося­яв по­мис­ли ще не зре­ченою мудрiстю, яку я i му­сив зрек­ти. Дух пiдка­зав менi: сди­ний досвiд вла­дарю­ван­ня - мiй влас­ний. То хiба не вiдаю я, як сам вла­дарюю? А хiба не мож­на зви­нува­тити май­бутнь­ого ца­ря у то­му, в чо­му я зви­нува­тив би се­бе са­мого? Шко­ди менi це не зав­дасть. Ад­же я не вик­ри­вати­му те­перiшнс, а про­року­вати­му прий­дешнс. Усе по­гане - ще тiль­ки по­пере­ду.

- Слу­хай­те сло­во мос! - гук­нув я що­сили. - Слу­хай­те, бо й­де во­но не вiд ме­не, ма­лого й убо­гого, а вiд са­мого бо­га - ца­ря не­бес­но­го! I це не я ка­жу, а мо­уми не­дос­той­ни­ми вус­та­ми гла­голить сам Все­вишнiй вла­дар твердi не­бес­ноу i зем­ноу!

За­мов­кла ота­ра, дос­лу­ха­ючись до сло­ва бо­жого, бо всi дум­ки своу я не­корис­ли­ве вiддав гос­по­ду на­шому.

- Знай­те: ца­ревi ба­гато тре­ба - прис­лужникiв i жiнок для дво­ру, во­якiв i рабiв. А де вiн ух вiзь­ме? У вас вiзь­ме! Цар да­рува­тиме са­нов­ни­кам сво­ум для про­жит­ку мiста i се­ла, угiддя i ла­ни. А де вiзь­ме? У вас вiзь­ме! Вiн нак­ла­де на вас нез­численнi по­дат­ки, i доб­ра у вас ста­не, що прий­де го­лий, пок­ла­де й­ого за па­зуху та й по­несе. Вiд усь­ого вiн у вас вiзь­ме - вiд ланiв, вiд угiдь, вiд лiсiв, вiд ви­ног­радникiв, вiд ху­доби, вiд ре­месел, вiд торгiв i навiть вiд синiв i до­чок ва­ших.

В отарi стри­воже­но за­шепотiли­ся.

- Цар пiде шу­кати собi бран­ноу сла­ви, а ви згу­бите синiв сво­ух. Цар за­гар­бас чужi скар­би, а ви ух омис­те слiзь­ми сво­уми. Цар три­мати­ме са­нов­никiв у роз­ко­шах, а ви хо­дити­мете у во­шах. Цар дар­мо­удiв сво­ух си­то го­дува­тиме, а за­моренi дiти вашi го­лоду­вати­муть. Ць­ого хо­чете? Обе­ремо ца­ря - утiхи на го­дину, а бiди до смертi. То нев­же вам гно­бите­ля за­баг­ло­ся?

Але з дур­ня­ми i ро­зум­но­му по­гано: дай дур­ням ма­когiн, то во­ни собi й ло­би поб'ють. Так i тут:

- А ти, Са­му­уле, дай нам доб­ро­сер­дно­го ца­ря!

Ска­зано: дур­ням i бог не про­тивить­ся. То­му i я на­важив­ся:

- Бог тво­рив свiт шiсть днiв. От i менi удiлiть та­кий строк. На шос­тий день я наз­ву ца­ря вам за бо­жим велiнням.

- Зго­да, Са­му­уле!

Дух свя­тий вдру­ге зiй­шов у дум­ки моу i вдру­ге ося­яв мудрiстю: мож­на да­ти ца­ря, а мож­на - наз­ву.

Ца­ря шу­кати не тре­ба - вiн сам прий­де. Ли­шасть­ся че­кати i до при­бульцiв при­див­ля­тися: хто з них на ца­ря го­дящий?

Ось прий­шов один: но­ги в кiзя­ках, го­лова в реп'яхах. Со­роч­ка зотлiла, шта­ни ледь три­ма­ють­ся. Мо­лодень­кий, по­лох­ли­во очи­ма лу­пас. Чим не цар для дурнiв?

- От­че! - впав вiн нав­колiшки i заб­ла­гав: - Ти - про­рок! Вiдкрий очi моу!

- На що? - пи­таю поб­лажли­во.

- Де ос­лицi моу?

- Щось не схо­же, щоб ти ос­лиць мав...

Вiн вра­жено вту­пив­ся у ме­не:

- А звiдки ти знасш, от­че, що не маю?

- На те й про­рок, щоб зна­ти, - ка­жу й­ому лагiдно. - То бу­ли ос­лицi чи ти ух ви­гадав?

- Бу­ли, от­че. Ос­лицi - мо­го та­теч­ка, а я ви­пасаю ух. Та прилiг бу­ло пiд ко­пою, а тва­рюки цi ку­дись по­дали­ся. Те­пер не знаю, де й шу­кати. Як­що без ос­лиць по­вер­ну­ся, та­то ме­не вiдба­тожить так, що й на стуль­чак не сiсти...

- Як те­бе зва­ти, от­ро­че?

- Савл, от­че.

- А хто бать­ко твiй, що так гар­но те­бе ви­ховус?

- Кiс, син Авiула, з колiна бен-амiно­вого.

Аж тут ме­не обсiли сумнiви: не мог­ли си­ни моу Iовiль та Авiй про­пус­ти­ти на очi моу за­лед­ве не без­штань­ка.

- Сав­ле, ска­жи менi: як це ти, ота­кий убо­гий, та в храм прой­шов, ко­ли вiдпра­ви не­ма?

- А в ме­не за що­кою мо­нета бу­ла.

- Де ж мо­нета твоя?

- Та двос ло­буряк при входi уу пря­мо з ро­та ви­дер­ли...

Прав­ду ка­же от­рок цей, не­ма брехнi в сло­вах й­ого. Цiка­во: прий­шов до Суддi, щоб ми­нути ка­ри.

- Зна­чить, ос­лиць шу­касш? - зич­ли­во мо­вив я. - Це доб­ре...

Так, доб­ре це, бо з ос­ла­ми зав­жди бу­ли пов'язанi най­святiшi дум­ки моу. О пра­вед­на ос­ли­це бла­жен­но­го Ва­ла­ама! О ще­лепо ос­ла в ру­ках во­лоцю­ги Сам­со­на! Воiсти­ну: де осел, там i про­мисл бо­жий. У свя­тому письмi тих ослiв - цiла че­реда, ку­ди бiль­ше, нiж ви­пасас заш­морга­ний от­рок цей.

- Сав­ле, а ти чув, що лю­ди ца­ря хо­чуть?

- Та нiби й ка­зали щось та­ке...

- Гос­подь об­рав на ца­ря те­бе, Сав­ле!

- Ме­не? - вра­зив­ся вiн.

- Так, за мо­нету, що ви­дер­ли в те­бе з ро­та, ти прид­бав цiле царс­тво. Ось по­мащу те­бе ми­рою або слесм, i ти - вже цар! Тiль­ки нiко­му не ка­жи.

- Са­мо со­бою, - роз­судли­во по­годив­ся от­рок, - бо хто ж повiрить?

- Я сам наз­ву те­бе ца­рем, Сав­ле, ко­ли надiй­де час. А за­раз сту­пай до­дому.

- Не мо­жу, от­че...

- Чо­му?

- Бо та­тусь у ме­не та­кий: цар не цар, а шта­ни знiме...

- Ах, так! Я й за­був про ос­лиць тво­ух. Та ось предрiкаю тобi: над­вечiр ух при­веде до ясел ухнiх нез­ри­мий ян­гол не­бес­ний. А ти й­ди, за­ховай­ся у ку­щах та й че­кай собi ди­ва гос­поднь­ого. Я тобi чу­до це твер­до обiцяю!

На шос­тий день зно­ву зiбра­лася га­лас­ли­ва й ве­ред­ли­ва ота­ра ове­чок бо­жих з усiх колiн iзра­уле­вих.

За­питав я ух:

- Досi ца­ря хо­чете?

- Ой, хо­чемо, Са­му­уле!

- Iстин­но ка­жу: гос­подь об­рав вам ца­ря.

- Хто ж вiн, Са­му­уле?

- Цар ваш - от­рок Савл, син Кiса, си­на Авiула, си­на Це­рона, си­на Бе­хора­фа, си­на Афiя, з колiна бен-амiно­ва, лю­дина шля­хет­на!

- А де ж вiн сам?

I справдi: де Савл?

Гук­нув я в на­товп, ниш­по­рячи очи­ма:

- Ца­рю Сав­ле, де ти?

Нiхто не вiдгук­нувся. У на­товпi по­чали пе­рези­рати­ся. Тодi я вдру­ге зак­ли­кав, ще гучнiше:

- Ца­рю Сав­ле, де ти?

У вiдповiдь - мов­чанка. Ку­ди ж це не­долу­гий ми­ропо­маза­ник подiвся? Ну й не­доте­па! Прос­то­таки - рiдкiсний.

- Ца­рю Сав­ле, де ти? - ут­ретс пок­ли­кав я.

I тодi з на­тов­пу хтось оз­вався:

- Нiби я ба­чив ць­ого хло­пака...

- Де ба­чив?

- Та нiби вiн в обозi за ри­ноч­ком на гарбi з сiном спить...

Од­ра­зу побiгли охочi по ца­ря, хут­ко при­вели спань­ка пiд руч­ки. Ну й об­ра­нець! Не ли­ше ос­лиць, а й царс­тво ла­ден прос­па­ти. Но­ги в кiзя­ках, го­лова в реп'яхах. Очi й досi соннi. Чим не цар для дурнiв?

I про­голо­сив я уро­чис­то:

- Iм'ям гос­поднiм я, слу­га бо­жий, нарiкаю ца­рем на­шим те­бе, Сав­ле, си­на Кiса, си­на Авiула, си­на Це­рона, си­на Бе­хора­фа, си­на Афiя, з колiна бен-амiно­ва, лю­дину шля­хет­ну!

- I це все, от­че? - за­питав Савл.

- Все, ца­рю!

- То менi вже мож­на вер­та­тися до­дому? А то та­тусь мiй лаш­тусть­ся зран­ку на оран­ку. А менi ще во­ликiв го­дува­ти. Та й бать­ко в ме­не та­кий: цар не цар, а шта­ни знiме...

- Мож­на й до­дому, ца­рю. Й­ди собi з бо­гом до во­ликiв та ос­лиць сво­ух.

I ди­вува­лися лю­ди ца­ревi вiд Да­на до Бе­ер-Се­би!

КНИ­ГА ЧЕТ­ВЕРТА. В'ЯЗЕНЬ ЛЕВIАФА­НА

"Щоб нi лю­ди, нi ху­доба, нi во­ли, нi вiвцi нiчо­го не ули, не хо­дили на па­совись­ко i во­ди не пи­ли. I щоб вкритi бу­ли руб'ям лю­ди i ху­доба, i крiпко вопiяли до бо­га, i щоб кож­ний вiдвер­нув вiд злоу путi сво­су i вiд на­силь­ства рук сво­ух".

IОНА, розд.3. ст.7.

"I по­бачив бог дiла ух, що во­ни вiдвер­ну­ли вiд злоу путi сво­су, i пош­ко­дував бог про ли­хо, про яке мо­вив, що на­веде на них, i не навiв".

IОНА, розд.З, ст.10.

ЗАС­ТЕ­РЕЖЕН­НЯ ВИ­ДАВ­ЦЯ

Ру­копис бiблiй­но­го про­рока Iони з "Вступ­ним сло­вом" невiдо­мого Ав­то­ра пот­ра­пив до на­ших рук ви­пад­ко­во - ми прид­ба­ли й­ого на ба­зарi. На жаль, ми де­що спiзни­лись: пе­рекуп­ка не зна­лася на справжнiх скар­бах i збу­вала до­рогоцiннi сторiнки пра­давнiх ме­му­арiв ле­ген­дарно­го мандрiвни­ка Iони з бо­году­хою пе­ред­мо­вою за­гад­ко­вого Анонiма по копiйцi за шту­ку, аби ма­совий спо­живач мав у що за­гор­ну­ти ти­хо­оке­анськi осе­ледцi. Це вар­варс­тво три­вало вже днiв зо два, i то­му не­мас нiчо­го див­но­го, що в су­час­но­му ви­даннi бiблiйнi подiу виг­ля­дати­муть де­що фраг­ментар­не. Ад­же на ти­хо­оке­анськi хвос­ти яв­но пiшла кiнцiвка вiко­пом­но­го тво­ру. Повнiстю! I ми те­пер не знас­мо, як прой­да Iона пот­ра­пив на сь­оме не­бо. Але не бiда: ми знас­мо вiн там!


Зро­зумiло, ста­родавнiй ма­нус­крипт пот­ре­бус ба­гато­том­них ко­мен­тарiв i тлу­мачень. Але оскiль­ки ви­давець не же­неть­ся за на­уко­вою сла­вою, вiн об­ме­жив­ся од­ним - под­бав, щоб кож­но­му роздiловi пе­реду­вав пу­тящий за­голо­вок i вiдповiдний епiграф, якi роз­кри­вали б усю й­ого суть.

ПЕ­КЕЛЬНI ПОДIт У РАЮ

Вступ­не сло­во Анонiма

"Лю­дина, кот­ра на Землi не спiва­ла, там спiвас; лю­дина, кот­ра на Землi не вмiла спiва­ти, там на­бувас цiсу влас­ти­востi. I цей все­ленсь­кий спiв три­вас постiй­но, без­пе­рер­вно, не вга­ва­ючи й на хви­лину".

Марк ТВЕН

"Бог хрис­ти­ян - це бать­ко, який над­зви­чай­но цiнус своу яб­лу­ка i ду­же ма­ло до­рожить сво­уми дiть­ми".

Денi ДIДРО

На сь­омо­му небi, у рай­ських ку­щах, безтiлеснi вiдчай­ду­хи ше­потiли­ся:

- Пра­вед­ни­ки оса­танiли...

- Ар­ханге­ли учадiли вiд фiмiаму...

- А сам Все­вишнiй...

- Тс-с-с!..

А ли­хо ста­лося то­му, що в раю бу­ло зап­ро­вад­же­но ре­жим мак­си­маль­но­го за­без­пе­чен­ня бла­женс­твом.

Iде­алу до­сяг­ли прос­то.

"Го­лов­блаж­за­без" не шко­дував вит­рат - скрiзь вис­та­вили боч­ки з нек­та­ром та ноч­ви з ам­брозiсю. Со­лод­кий фiмiам здiй­мав­ся вул­канiчни­ми ви­буха­ми. В очах па­моро­чило­ся. Го­лова й­шла обер­том.

Швид­ко бу­ло з'ясо­вано: на­дужи­ван­ня мiцним нек­та­ром доз­во­ляс вiзу­аль­но, не­оз­брос­ним оку­ляра­ми оком ба­чити сди­ного в сво­уй сутi гос­по­да од­ра­зу в трь­ох ли­чинах - бо­га-бать­ка, бо­га-си­на i бо­га-ду­ха свя­того.

Бла­годать...

То вам не грiшна Зем­ля!

Там, уни­зу, на твердi, вiд мiцних на­по­ув, бу­вас, в очах под­во­юсть­ся. Усi зна­ють: трап­лясть­ся та­ке.

Але щоб пот­ро­юва­лося?

Щось про та­ке не чу­вати...

Та й по­дума­ти: хiба мож­на огид­ну си­вуху порiвню­вати з не­бес­ним нек­та­ром? Не той напiй! Не тiсу чу­додiй­ноу якостi! Самi знас­те, са­могон будь-який во­лоцю­га за­люб­ки хле­ще, а нек­та­ром доз­во­лено упи­вати­ся ли­ше бла­жен­ним.

А на не­бесi святi та божi (усi по­голов­не - у бiлих хiто­нах) обсiли боч­ки з нек­та­ром, ве­село й зав­зя­то здiй­ма­ли кухлi з бо­жесь­ким на­посм до осяй­но­го сь­омо­го не­ба, нат­хнен­но скуб­ли стру­ни арф i в один го­лос вдяч­но рев­ли:

- Хва­ла тобi, гос­по­ди!

- Хай ус­лавлясть­ся iм'я твос!

- Осан­на! Осан­на! Осан­на!

У бо­га щод­ня - свя­то...

Вiд ць­ого бла­жен­но­го ре­вища аж у ву­хах ля­щало. Не ря­тува­ла нiяка зву­коiзо­ляцiя. Здри­гало­ся повiтря. Гу­ляли страхiтливi про­тяги. Ту­ди-сю­ди не­ор­ганiзо­ваним на­тов­пом шу­гали цик­ло­ни та ан­ти­цик­ло­ни. Ат­мосфер­ний стовп ледь три­мав­ся пiд на­тис­ком ура­ган­них тай­фунiв. Усi про­року­ван­ня си­ноп­тикiв бу­ли при­реченi на без­со­ром­ну брех­ню.

Ян­го­ли, зму­ченi не­угав­ним сла­воспiвом, мрiй­но зга­дува­ли старi ча­си:

- От ко­лись бу­ло!

- Пам'ятас­те, у раю тiль­ки й бу­ло на­родо­насе­лен­ня, що Адам­чик з рвонь­кою.

- Еге ж, бу­ва, приз­на­чав Адам по­бачен­ня рвi пiд чарiвним Дре­вом Пiзнан­ня...

- Ти­хень­ко й су­мир­но че­кав свою чарiвни­цю з бу­кети­ком квiтiв...

- Або ниш­ком во­рожив на ко­ролицi, аби дiзна­тися, лю­бить во­на й­ого чи не лю­бить...

- Ой, та­ки бу­ло ж!

- А ко­ли рва при­ходи­ла на по­бачен­ня, то хiба ж мо­лодя­та рев­ли, як бу­гау?

- Е, нi! Ше­потiли­ся собi про щось у свя­тому невiданнi...

- Аж не вiрить­ся...

- Ех, бу­ло та й за­гуло!

Вiд чарiвних спо­гадiв ян­голiв огор­та­ла чор­на ту­га по свiтлiй ми­нув­шинi. Та цю по­оди­ноку кри­тику надiй­но глу­шило згур­то­ване нав­ко­ло бо­чок з нек­та­ром сла­воспiвне сон­ми­ще.

- Хва­ла тобi, гос­по­ди!

- Усi вказiвки Зго­ри - генiальнi!

- Осан­на! Осан­на! Осан­на!

Iнодi повз хма­ри пролiтас по до­розi в рай­маг не­обе­реж­ний ян­гол i на­раз што­пором тiадас, за­вих­ре­ний над­по­туж­ною "осан­ною".

- А щоб ви сiрки на­пили­ся! - без­си­ло ласть­ся ян­гол, пiрна­ючи в стра­тос­фе­ру.

- А щоб вам смо­лою пель­ки по­залiплю­вало! - сва­рить­ся вiн.

- А щоб ви за­вили вiд мук пе­кель­них! - ба­жас бiдо­лаха вiд щи­роу душi, тяж­ко ге­па­ючись на твердь зем­ну i ла­ма­ючи кри­ла внаслiдок нев­да­лоу ви­муше­ноу по­сад­ки.

Кон­тингент пад­ших ян­голiв не­ухиль­но збiль­шу­вав­ся. А се­ред зем­них бо­году­хих створiнь по­шири­лись ре­альнi у­яв­лення про iстин­не ра­юван­ня. Бiля бо­чок з пи­вом од­ра­зу побiль­ша­ло не­роб. Во­ни швид­ко опа­нува­ли ви­соке мис­тец­тво сла­вос­ло­вити то­го, хто ух час­тус...

Са­ме в тi сла­вос­ловнi днi Все­вишнiй вик­ли­кав на чер­го­ву опе­ратив­ну на­раду двох най­мо­гутнiших се­ред по­тойбiчних са­нов­никiв ар­хангелiв не­бес­но­го те­оре­тика, кра­сун­чи­ка й че­пуру­на Гав­ри­ула та го­лов­но­коман­ду­вача вiй­ська не­бес­но­го, вкри­того, мов дра­кон залiзною лус­кою, усiма мож­ли­вими й не­мож­ли­вими зви­тяж­ни­ми вiдзна­ками, якi су­час­ним стра­тегам й не сни­лися, ар­ханге­ла Ми­ха­ула. Все­вишнiй зав­жди вик­ли­кав не бiльш як двох ар­хангелiв. З од­но­го бо­ку, це пiдкрес­лю­вало й­ого не­чува­ну де­мок­ра­тичнiсть (один про­ти двох!), а з дру­гого бо­ку, зав­жди за­без­пе­чува­ло Най­мудрiшо­му вирiшаль­ну бiльшiсть го­лосiв, оскiль­ки бог-отець, бог-син i бог-дух свя­тий в й­ого трис­динiй особi незмiнно го­лосу­вали од­ностай­но. Усi трос три­мали­ся твер­доу й не­похит­ноу вiри: во­ни вiру­вали у влас­ний Генiй. Са­мо со­бою, уся­ка реш­та тiй трiйцi в однiй особi вви­жала­ся викiнче­ними при­дур­ка­ми. Але, по­годь­те­ся, по­деку­ди са­ме при­дур­ки пре­чудо­ве па­су­ють прин­ци­повi ко­легiаль­ностi i ство­рю­ють не­пов­торний де­мок­ра­тич­ний ан­ту­раж.

Та пе­рей­де­мо вже вiд не­бес­них плiток до кон­крет­них справ не­бес­ноу кан­це­лярiу.

- Вель­ми­шановнi па­нове ар­ханге­ли! - гуч­но мо­вив Го­лову­ючий, вiдкри­ва­ючи на­раду. - 3 часiв вiко­пом­но­го Всесвiтнь­ого По­топу ми до­сяг­ли у такiй важ­ливiй ланцi на­шоу дiяль­ностi, як змiнен­ня вiри свя­тоу, не­запе­реч­них успiхiв.

Ар­хангел Ми­хай­ло спо­важнiв.

- Су­пер­ме­гатон­ни­ми блис­кавка­ми од­ним ма­хом спа­лено мiста Со­дом та Го­мор­ру! - не вга­вав Гуч­но­мовець.

Го­лов­но­коман­ду­вач, з го­лови до нiг одяг­не­ний в на­город­ну лус­ку, на­бун­дю­чив­ся.

- Про­веде­но блис­ку­чу ка­раль­ну акцiю пiд ко­довою наз­вою "Де­сять по­карань рги­петсь­ких"!

Ми­хай­ло з уда­ваною скромнiстю ка­хик­нув.

- Вирiза­но до но­ги пле­мена ха­нане­ян, фiлiстим­лян, амор­ре­ян та iнших iновiрцiв!

Ми­хай­ло грiзно на­бур­мо­сив­ся i заб­ряжчав на­город­ною лус­кою.

- Успiшно за­вер­ше­но ти­сячi дрiбнiших, але зав­жди то­таль­них по не­щад­ностi акцiй, яки­ми всi ми мо­жемо зас­лу­жено пи­шати­ся.

- Так точ­но! - не втерпiв Ми­хай­ло.

- Хва­ла тобi, гос­по­ди! - пiдтри­мало й­ого ре­вище за вiкном, аж вiкна за­дерен­ча­ли.

- Ко­леги! Нез­ва­жа­ючи на цi блис­кучi, досi не­чуванi успiхи, я му­шу звер­ну­ти ва­шу ува­гу на один iстот­ний не­долiк.

Че­пурун Гав­ри­ло на­раз пож­вавiшав.

- А са­ме: з вiддiлу обо­рони вiри свя­тоу до не­бес­ноу кан­це­лярiу досi не по­данi точнi, пiдра­хун­ки не­чес­тивцiв, яких ми вже встиг­ли ми­лосер­дно по­кара­ти.

Гав­ри­ло з-пiд дов­гих пух­настих вiй ки­нув на Ми­хай­ла ди­яволь­ський пог­ляд.

- До чо­го ве­де це нех­люй­ство? - грiзно на­полiг Нев­га­мов­ний. - А ось до чо­го: ми пос­лаблюс­мо мо­раль­ний вплив на грiшникiв. Циф­ра зав­жди вра­жас! А де во­на?

- А я ра­хува­ти не мас­так! - на­супив­ся го­лов­но­коман­ду­вач. - Мос дiло не ра­хува­ти, а ка­рати...

- Ой, по­рахую тобi реб­ра, Ми­хай­ло! - трис­ди­но грим­нув Не­запе­реч­ний.

- Трос на од­но­го? - знiтив­ся ар­хангел. - Це не по-бо­жому...

- Цить, вель­ми­шанов­ний!

- Слу­ха­юсь!

- Па­нове ар­ханге­ли! - вiв далi Гуч­нопро­мовець, лег­ко пе­рек­ри­ва­ючи сла­воспiви за вiкна­ми. - Ос­таннiм ча­сом ми роз­ро­били i впро­вади­ли но­ву для нас, але над­зви­чай­но ефек­тивну i ду­же пер­спек­тивну зброю: ми зба­гати­лися на хор пра­вед­них пiдла­буз­никiв.

Кра­сень Гав­ри­ло скром­но по­тупив своу чарiвнi очi.

- Сла­вослiв'я вже не од­но­го згу­било!

Гав­ри­ло млос­но за­шарiвся. Ми­хай­ло лю­то зир­кав на нь­ого. В очах й­ого жеврiла неп­ри­хова­на заздрiсть.

- Пра­вед­ний хор пiдла­буз­никiв, як­що вiн мас дос­татню кон­цен­трацiю, дас пре­чудовi наслiдки - на земнiй твердi ви­ника­ють ло­кальнi по­топи, тай­фу­ни з по­гибель­ни­ми жiно­чими iме­нами, от­рус­ння ат­мосфе­ри, ви­вер­ження вул­канiв i зем­летру­си. Од­нак нiку­ди прав­ди дiти: ця сла­вос­лавна зброя по­ки що мас пев­ну ва­ду, точнiше, на дiю уу весь час впли­вас фак­тор ви­пад­ко­востi.

Го­лов­но­коман­ду­вач вмить на­шоро­шив ву­ха.

- На пре­вели­кий жаль, ми нiко­ли не знас­мо на­перед, в яко­му са­ме мiсцi зем­ноу твердi ви­ник­не ура­ган, ста­неть­ся вул­канiчне ви­вер­ження або роз­лю­тусть­ся по­суха. От­же, не мо­жемо ро­бити нiяких прог­нозiв та ого­лошень, якi ши­роко прак­ти­кува­ли ранiше. Чи ка­зали ми на­перед про Всесвiтнiй По­топ?

- Так точ­но! - хваць­ко заб­ряжчав залiзною лус­кою Ми­хай­ло.


- Чи по­перед­жа­ли про зруй­ну­ван­ня Вавiлонсь­коу Вежi?

- Ще б пак!

- Чи обiця­ли вчас­но спо­пели­ти Со­дом та Го­мор­ру?

- Бу­ло!

- А нинi нашi про­роки та ян­го­ли-кур'сри си­дять без дiла, ви­муше­но бай­ди­ку­ють, бо та­кож не вiда­ють, де i ко­ли вiдбу­деть­ся чер­го­ве по­каран­ня в iм'я по­даль­шо­го полiпше­ня ро­ду людсь­ко­го. Во­ни нинi не в змозi на­перед рек­ла­мува­ти на­шу муд­ру дiяльнiсть. А знавiснiлi грiшни­ки, не ма­ючи на ру­ках точ­них i чiтких прог­нозiв, сприй­ма­ють своу ли­ха як стихiйнi, а не як нашi ми­лосерднi тур­бо­ти про спасiння ухнiх про­пащих душ. У свою чер­гу, свя­та вiра в си­лу на­шого Про­мис­ла хи­тасть­ся i за­непа­дас.

- Р-р-розiгна­ти ту­не­ядцiв! - вой­ов­ни­чо бряз­нув лус­кою Ми­хай­ло.

- Цить, вель­ми­шанов­ний!

- Слу­ха­юсь!

- Ко­леги! Чи не час нам для не­обхiдноу й назрiлоу профiлак­ти­ки по­вер­ну­тися до вип­ро­бува­ноу в ба­гать­ох акцiях стра­тегiу, яку ми, мов нед­бай­ливi гос­по­дарi, зда­ли в архiв?

Обид­ва ар­ханге­ли вту­пили­ся у Най­мудрiшо­го.

- Нашi хма­ри пе­рена­сиченi буй­но­поточ­ни­ми зли­вами. Нашi стра­тегiчнi й так­тичнi блис­кавки пе­ренап­ру­женi спо­пеля­ючою енергiсю. Ми мас­мо ве­летенсь­кий за­пас добiрних кам'яних брил - ме­те­оритiв, болiдiв та ас­те­ро­удiв. Як­що за­хоче­мо, то й Мiсяць геп­не­мо на Зем­лю! З технiчно­го бо­ку це цiлком здiй­снен­ноу

- Оце здо­рово! - за­хопив­ся iде­сю Ми­хай­ло. - Та­кого ще не бу­вало!

- Космiчна ка­тас­тро­фа пер­ший сорт! - лагiдно заз­на­чив Гав­ри­ло. - Як­що Мiсяць геп­ну­ти на Зем­лю, то й Страш­но­го Су­ду не тре­ба...

- Ну, то як? - пом'як­шав Про­мовець. - Чи не вар­то нам зно­ву по­вер­ну­тися до ста­роу, але надiй­ноу ме­тоди­ки нас­тавлен­ня на Путь Iстин­ну? Зро­зумiло, в пос­днаннi з ши­рокою по­переднь­ою роз'яс­ню­валь­ною кам­панiсю. Аби ко­жен вто­ропав, що та­ке на­ша сфе­ра житт­свих iнте­ресiв...

- Вар­то, ой вар­то! - розквiтнув го­лов­но­коман­ду­вач вiй­ська не­бес­но­го. Гос­по­ди, ото дам при­курить!

- Якi мас­шта­би май­бутнь­оу де­монс­трацiу си­ли? - дiло­вито за­питав ар­хангел Гав­ри­ло. - Зем­на ку­ля? Кон­ти­нент? Кра­уна? Мiсто? Се­лище мiсь­ко­го ти­пу чи якась там нiкчем­на ро­дина фа­ра­онiв?

Все­вишнiй на мить за­мис­лився, а по то­му вдум­ли­во вiдповiв:

- Я га­даю, для по­чат­ку вис­та­чить до­щен­тно­го зруй­ну­ван­ня мiста. От ко­ли не збаг­нуть, що й до чо­го... Але, яс­на рiч, слiд об­ра­ти мiсто ве­лике, ба­гате, усiм доб­ре вiдо­ме. Ду­же зруч­но для ць­ого роз­та­шова­ний Бей­рут...

- Але ж, - делiкат­но на­гадав Гав­ри­ло, - Бей­рут по­ки що - ли­ше не­велич­ке при­морсь­ке се­лище, не вар­те бом­барду­ван­ня й бри­ляка­ми. От у май­бутнь­ому!..

- Дай­те менi Авс­тралiю або хо­ча б Ма­дагас­кар! - на­раз слiзно за­каню­чив Ми­хай­ло.

- Цить, вель­ми­шанов­ний!

- Слу­ха­юсь...

- Якi бу­дуть кон­кретнi дум­ки та про­позицiу?

- Доз­воль­те менi, - звiвся на но­ги те­оре­тик.

- Ка­жи, Гав­ри­ле.

- Ва­ша Блис­ка­вичнiсть! - уклiн у бiк Все­вишнь­ого. - Ва­ша Зви­тяжнiсть! уклiн у бiк хмар­но­го го­лов­но­коман­ду­вача. - На мiй пог­ляд, кон­ти­нент Авс­тралiя та острiв Ма­дагас­кар, як об'скти ка­раль­но-ви­хов­ноу акцiу, ма­ють що­най­мен­ше два не­долiки. По-пер­ше, во­ни стра­шен­но вiдда­ленi вiд Свя­тоу землi i нiхто там про них по­ки що навiть не вiдас: розквiт мо­реп­лавс­тва та ге­ог­рафiчних вiдкриттiв ще по­пере­ду.

- Чо­го ж досi ба­рили­ся?

- Цить, Ми­хай­ле!

- Слу­ха­юсь...

- По-дру­ге, або­риге­ни тих вiдда­лених об'сктiв ще й по­шеп­ки не чу­ли сло­ва Бо­жого, от­же, на­ша ка­раль­но-ви­хов­на опе­рацiя тiль­ки по­силить вплив на ав­то­ритет там­тешнiх удiль­них iдолiв, ку­мирiв i то­темiв. Мов­ляв, це во­ни, iро­ди, роз­пе­реза­лися! Вiдтак, на­ша акцiя ви­явить­ся да­рем­ною, уу пси­хологiчний ефект дорiвню­вати­ме ну­лю. З од­на­ковим успiхом ми б сидiли отут, бездiяль­не склав­ши ру­ки. До то­го ж не за­бувай­мо, i наш не­керо­ваний хор пра­вед­никiв свос дiло ро­бить.

- Осан­на тобi. Гос­по­ди! - стру­сону­ло ат­мосфе­ру.

- Чус­те? - тон­ко усмiхнув­ся ар­хангел.

- Ближ­че до спра­ви, Гав­ри­ле! До чо­го ти ве­деш?

- А ось до чо­го. Ва­ша Блис­ка­вичнiсть! Я насмiлюсь - зро­зумiло, з ва­шого лас­ка­вого доз­во­лу - зап­ро­пону­вати та­ке: при­рек­ти на профiлак­тичну по­гибель мiсто, кот­ре ме­жус з обiця­ною колiнам iзра­уле­вим зем­лею, аби всi i звiдусiль на власнi очi уздрiли по­тугу, ве­лич i мас­штабнiсть на­ших вiко­пом­них дiянь. Щоб са­ма згад­ка про них жа­хала!

- Ти здурiв, Гав­ри­ле, чи що? - щи­ро зди­ву-. вав­ся го­лов­но­коман­ду­вач. Я ж там усе по­руй­ну­вав! Пе­рето­пив, роз­тро­щив, пе­ретовк на по­рох! Та й люднiсть по­вирiзу­вав ру­ками зга­даних то­бою iзра­уле­вих колiн...

На цей ви­бух Гав­ри­ло вiдповiв лу­кавим за­питан­ням:

- I ко­ли ж ти встиг, Ми­хай­ле?

- Уже й сам не пам'ятаю... Дав­но бу­ло!

- Отож во­но i с - "дав­но"! - чем­но заз­на­чив че­пурун. - А тим ча­сом по­вирос­та­ли новi мiста.

- Нев­же? - зрадiв го­лов­но­коман­ду­вач. - Ка­меня на ка­менi не ли­шу! Ви­нищу у кра­щих тра­дицiях свя­того пись­ма! Та я...

- За­мов­кни, Ми­хай­ле!

- Слу­ха­юсь...

- Який об'скт ти про­понусш, Гав­ри­ле?

- Ось да­вай­те ра­зом пог­ля­немо на кар­ту. Ба­чите, Ва­ша Блис­ка­вичнiсть i Ва­ша Зви­тяжнiсть, ось тут, на пе­рех­рестi ос­новних тор­го­вель­них шляхiв, сто­уть ве­лике, ба­гато­люд­не, розкiшне мiсто. Для на­шоу ме­ти - прос­то-та­ки справ­жня пер­ли­на. Знахiдка!

- Нi-не-вiя, - по скла­дах ви­мовив го­лов­но­коман­ду­вач, бо чи­тати був не мас­так.

- Так, Нiневiя, - лас­ка­во заз­на­чив Гав­ри­ло. - Як ви га­дас­те, чи дiзнасть­ся про наш профiлак­тичний захiд що­до ць­ого мiста всень­кий свiт? Чи не за­живе­мо тодi ми но­воу нев­ми­рущоу сла­ви? Чи не за­ся­ють з но­вим блис­ком нашi iме­на на зо­лотих скри­жалях iсторiу? Чи не бу­де це ще од­ною слав­ною сторiнкою в на­ших свя­тих дiян­нях?

- Ой, бу­де!

- То­му, архiге­нера­ле, вам i цю кар­ту в ру­ки, як­що на мою скром­ну про­позицiю зго­лосить­ся й­ого Блис­ка­вичнiсть...

Та Все­вишнiй тiль­ки зак­ло­пота­но спи­тав:

- А про мо­тиви по­каран­ня ти по­думав, Гав­ри­ле?

- Пхе, мо­тиви... То, Ва­ша Блис­ка­вичнiсть, ви­бач­те на словi, су­ща дрiбни­ця. При­гадай­те ли­шень, за що ми ру­ками колiн ска­рали на гор­ло ма­ди­ани­тян по­голов­не - всiх чо­ловiкiв, усiх жiнок, усiх дiтей i навiть хатнiх тва­рин ухнiх? Чо­му ж ми ух отак все­осяж­но по­кара­ли?

- Справдi - чо­му?

- На­гада­ти?

- Шквар, Гав­ри­ле!

- Цить!..

- Мов­чу, мов­чу!

- А то­му по­кара­ли, що який­сь не­доте­па ма­ди­ани­тянин буцiмто нiчноу по­ри "по­мочив­ся до стiни" i цим мер­зенним фiзiологiчним ак­том бру­таль­но вра­зив на­шу цнот­ливiсть. Ць­ого бу­ло за­досить...

- Ну й ут­ну­ли! Лю­бо-до­рого! Мов­чу, мов­чу...

- А що Нiневiя? - усмiхав­ся -без­со­ром­ний Гав­ри­ло. - Ого­лоси­мо уу сфе­рою на­ших бо­жесь­ких iнте­ресiв, та й годi!

- Ну, ого­лоси­мо... А що далi?

- А далi ми ма­тиме­мо мо­раль­не пра­во у сво­уй сферi ви­мага­ти сво­ух пра­вил по­ведiнки. Примiром, менi вiдо­мо, що меш­канцi Нiневiу, ко­ли сь­ор­ба­ють юш­ку, три­ма­ють лож­ку пра­вою ру­кою. А це - пре­тяж­кий грiх!

- Роз­тлу­мач, Гав­ри­ле, бо вже i я нiчо­го з тво­ух те­ревенiв не вто­ропаю, - на­супив­ся Го­лову­ючий.

- По­яс­нення нес­клад­не: пра­ва ру­ка приз­на­чена для то­го, щоб свя­тий хрест на ло­ба клас­ти, а не че­рево на­бива­ти, тiша­чи свою грiхов­ну плоть. Хiба не грiх?

- Масш рацiю, Гав­ри­ле, - муд­ро по­хитав го­ловою Все­вишнiй.

- А кож­но­го лiвшу (ух усiх ра­зом i сотнi не на­береть­ся) ого­лоси­мо пра­вед­ни­ком i вря­тус­мо вiд по­гибелi як свiдкiв. Це бу­де цiлком у дусi най­кра­щих бiблiй­них тра­дицiй...

- Слуш­но!

- Так от. Нiневiю ми мо­жемо спо­пели­ти, як Со­дом або Го­мор­ру...

- То­рох-то­ророх! - за­хоп­ле­но роз­тлу­мачив го­лов­но­коман­ду­вач.

- Або пiдда­ти нищiвно­му бом­барду­ван­ню з не­бес...

- Бах-бах-бах! - уточ­нив за­пов­зя­тий Ми­хай­ло.

- Або влаш­ту­вати мiсце­вий ло­каль­ний по­топ­чик. Рап­то­ва повiнь Тиг­ру та рвфра­ту i...

- Буль-буль-буль! - роз­чу­лив­ся го­лов­но­коман­ду­вач.

- Або, на­рештi, здiй­сни­мо акцiю за ком­плексним ме­тодом.

- То­рох-то­ророх-бах-бах-бах-буль-буль-буль! - уза­галь­нив ар­хангел Ми­ха­ул.

Та Все­вишнiй рiшу­че пок­лав край втiшно­му для не­бес­но­го ар­хис­тра­тега об­го­ворен­ню.

- Не про це за­раз у нас мо­ва, - су­воро про­голо­сив вiн. - За­соби по­каран­ня виз­на­чимо пiзнiше, ко­ли де­таль­но ви­яви­мо найбiльш враз­ливi мiсця. Ча­су на це у нас дос­хо­чу. На­сам­пе­ред ми му­симо вирiши­ти на­галь­не пи­тан­ня: ко­му да­мо зав­дання жа­хати нiневiй­ських удокiв страхiтли­вими про­року­ван­ня­ми? Гав­ри­ле, пог­лянь-но у спи­сок ресс­тро­вих вiщунiв. Чи зберiгся у нас хоч один кадр, який ще не пог­руз у мар­нославствi, ха­бар­ництвi, каз­нокрадствi, шах­ра­юваннi та iнших грiхах, що пас­ку­дять пас­тирiв в очах ове­чок бо­жих?

Кра­сень Гав­ри­ул лег­ко зняв­ся з мiсця, узяв з по­лицi при­поро­шений космiчним пи­лом фолiант i по­чав й­ого гор­та­ти, еле­ган­тно здму­ху­ючи пи­люку в нiс го­лов­но­коман­ду­вача.

На­рештi повiдо­мив:


- р та­кий кадр, Ва­ша Блис­ка­вичнiсть!

- Iм'я?

- Iона.

- Ап-п-пчхи! - пiдтвер­див Ми­хай­ло.

- Ко­ли на­родив­ся?

- Пiд час во­лода­рюван­ня ти­рана Iсро­во­ама Дру­гого.

- Мiсце на­род­ження?

- Десь у Галiлеу. Мiстеч­ко стер­то з ли­ця землi. Навiть наз­ви не ли­шило­ся...

- Ап-п-пчхи! - пiдтак­нув Ми­хай­ло.

- Соцiаль­не ста­нови­ще?

- Як у всiх свя­тих - дар­мо­уд.

- Фах?

- Вiщун, спецiалiзо­ваний на ба­зар­них тлу­мачен­нях снiв та про­року­ван­ню по лiнiях на до­лонi.

- Не гус­то, - зiтхнув Все­вишнiй. - А що далi?

- А далi в ан­кетi все "не"... У сек­тах не пе­ребу­вав... До сресi не вда­вав­ся... Об­лудним iдо­лам не вкло­няв­ся... До по­гансь­ких ку­мирень не хо­див... Ове­чок бо­жих не об­ди­рав... Дiв не­пороч­них не чiпав...

- А по­роч­них? - вклин­цю­вав­ся Ми­хай­ло.

- Цить!..

- Слу­ха­юсь...

- Нiчнi вер­те­пи не вiдвiду­вав... Пред­метiв релiгiй­но­го куль­ту з храмiв на тов­кучку не ви­носив...

Ар­хангел Гав­ри­ул все ви­читу­вав з фолiан­та новi й новi вiдо­мостi, в кож­но­му з яких обов'яз­ко­во фiгу­рува­ло за­пере­чен­ня "не", аж врештi i сам зди­вував­ся :

- Це воiсти­ну свя­тий, Ва­ша Блис­ка­вичнiсть, бо вiн досi жод­но­го ра­зу не спо­кусив­ся при­нада­ми й мож­ли­вос­тя­ми сво­го служ­бо­вого ста­нови­ща!

- Так, пiдозрiлий кадр, - по­годив­ся Ми­хай­ло.

- Ну що ж, - ре­зюму­вав Най­му дрiший. - Зу­пини­мось на Iонi. Га­даю, лiпшу кад­ру нам все од­но в усiй Бiблiу не вiдшу­кати... На ць­ому доз­воль­те на­шу не­велич­ку на­раду вва­жати закiнче­ною.

- Хва­ла тобi. Гос­по­ди! - з но­вою си­лою ба­бах­ну­ло за вiкна­ми.

Са­ме у тi не­забутнi днi вче­ними бу­ло впер­ше спос­те­реже­но цiка­ве ат­мосфер­не яви­ще: грiм се­ред яс­но­го не­ба.

ПРИ­ВАТНI НО­ТАТ­КИ

Iз спо­гадiв про­рока Iони

"Чи не на­гаду­ють свя­щен­нослу­жителi тих жон­глерiв, що... зак­ли­ка­ють нас ди­вити­ся на не­бо, а самi об­би­ра­ють тим ча­сом нашi ки­шенi?

Том­ма­зо КАМ­ПА­НЕЛ­ДА.

1. ХВО­РОБА НIКО­ГО НЕ КРА­СИТЬ

"Щось во­но та­ки с. Хай во­но до кiнця на­укою не вив­че­не, але во­но та­ки с. В цер­кву я не ход­жу, в бо­га я не вiрю, в чор­та теж, хо­ча ба­чив й­ого од­но­го ра­зу - зе­ленень­кий та­кий, як жа­беня. Але щось во­но та­ки с..."

Ми­кола БIЛКУН.

Трап­лясть­ся, що ме­не, пос­лушни­ка по кла­су ба­зар­них про­рокiв, за­питу­ють:

- Iоно, а хто твiй улюб­ле­ний про­рок?

Я з гiднiстю вiдповiдаю:

- Бла­жен­ний Са­му­ул!

Вiд ме­не од­ра­зу з оги­дою са­ха­ють­ся.

А хiба ж то моя про­вина, що найбiль­шо­го бре­хуна, iнтри­гана i здир­ни­ка ус­ла­вили в Бiблiу як най­ви­датнiшо­го про­рока? Мож­на ска­зати, ого­лоси­ли зраз­ко­во-по­казо­вим iде­алом! Щоб бу­ло ко­го наслiду­вати мо­лодiй тя­мущiй змiнi...

Справжнiй про­рок зав­жди го­товий на будь­який под­виг! Зви­тяжи­ти над сво­сю тлiнною плот­тю - це й­ому раз плю­нути. Примiром, я не­питу­щий. А до­водить­ся й чар­ку­вати­ся! А все чо­му? Вiд по­лум'яноу лю­бовi до сво­го ближнь­ого, що й за­повiдав нам про­рок Са­му­ул, зас­новник шко­ли про­рокiв та уу свя­тий пат­рон.

Чо­го тiль­ки не вдiсш за­ради ближнь­ого сво­го!

А мiй най­ближ­чий ближнiй - клеп­то­ман.

Вiн меш­кас з дру­жиною Iдою у сусiднiй келiу сту­дентсь­ко­го гур­то­жит­ку.

Хоч мiй сусiда Iсву­сей клеп­то­ман, але не без­надiй­ний. Я з лю­бовi до ближнь­ого роз­ро­бив делiкат­ну пси­хоте­рапiю, яка без тис­ку з мо­го бо­ку дас чу­довi наслiдки.

Скажiмо, при­ход­жу я з прак­тичних за­нять (а нав­ча­юся, як уже ска­зано, в школi про­рокiв) i ба­чу: зно­ву скру­тила Iсву­сея тяж­ка хво­роба.

Бо мо­го нiмба на цвяш­ку не­ма...

Я не зчи­няю га­ласу:

- Гра­бу­ють! Де дру­жин­ни­ки?

Я ви­тягую па­ру пля­шок око­витоу, яка чу­додiй­но вилiко­вус вiд усiх хво­роб (го­лов­не - профiлак­ти­ка!), i з слей­ною посмiшкою сту­каю до келiу сусiди.

- Хто там?

- Це яб Iона, сусiда твiй.

- А чо­го тобi?

- Iсву­сею, - бре­шу я з гу­маннiстю ве­лелюб­но­го слу­ги бо­жого, - сь­огоднi у ме­не день на­род­ження. Зап­ро­шую те­бе до се­бе в гостi. По­сиди­мо, по­гово­римо...

I що ви ду­мас­те?

Профiлак­ти­ка дiс!

Iсву­сей роз­чу­лено дя­кус, при­ходить, да­рус менi мiй влас­ний нiмб та ще тур­ботли­во не­поко­уть­ся:

- А чи бу­де вiн тобi, Iоно, за розмiром?

Я од­ра­зу примiряю цiнний, а то­му й не­корис­ли­вий да­рунок.

I що ви ду­мас­те?

Нiмб як на ме­не роб­ле­ний!

Сусiда радiс, на­че ма­ла ди­тина. Не­се до ме­не в келiю со­лонi ри­жики, ма­рино­ванi огiроч­ки, ква­шену ка­пус­тку з дрiбни­ми рай­ськи­ми яб­лучка­ми. А я став­лю на стiл ка­занок з кар­топлею у мун­ди­рах та всох­лий осе­ледець (че­рез оту ве­лелюб­ну профiлак­ти­ку до­водитья за­ощад­жу­вати).

Ми си­димо, го­мони­мо i до пiзнь­оу ночi спiвас­мо ян­голь­ських пiсень:

Обнiма­лися, цiлу­вали­ся,

Од­ним кри­леч­ком ук­ри­вали­ся!..

Нас­тупно­го дня при­ход­жу я з за­нять i з присмнiстю за­ува­жую: не­ма вла­сяницi.

Про­те я не га­ласую:

- Вла­сяни­цю по­цупи­ли! Ку­ди ди­вить­ся вар­та ти­рана Iсро­во­ама Дру­гого?

На­томiсть не­гай­но ле­чу, мов на ян­голь­ських кри­лах, по швид­ку до­помо­гу до най­ближ­чоу крам­ницi, а тодi сту­каю до сусiди:

- Iсву­сею, сь­огоднi у ме­не день на­род­ження. За­ходь - по­сиди­мо, по­гово­римо...

I що ви ду­мас­те?

При­носить менi в да­рунок мою влас­ну вла­сяни­цю та ще тур­бусть­ся:

- Ану, одяг­ни! Чи пiдiй­де?

Са­мо со­бою: вла­сяни­ця - як на ме­не ши­та!

Лiку­вати та­ку лю­дину - са­ма на­соло­да. З гордiстю усвiдом­люсш, що жи­веш на бiло­му свiтi не­мар­но. р i в ць­ому житiу своя втiха!

А оце не­дав­но Iсву­сей ме­не аж роз­чу­лив.

По­вер­нувся я в келiю i ба­чу: всiх свя­тих по­вино­сив! Хва­ла тобi, гос­по­ди! Яв­но нас­та­ла кри­за, ко­ли Iсву­сей навiть на свя­тих зло­чин­ну ру­ку пiдняв.

Не­гай­но сту­каю до сусiди i радiсно сповiщаю:

- Iсву­сею, сь­огоднi у ме­не день на­род­ження!

I що ви ду­мас­те?

По­вер­нув менi в по­дару­нок весь ком­плект iко­нок та ще лич­ка на них про­мив ос­вя­ченою у храмi во­дою. Ви­дужус лю­дина! На оз­на­мену­ван­ня хво­роб­ли­воу кри­зи пи­ли пер­вак i за­кусю­вали тюль­кою (да­вав­ся взна­ки су­ворий ре­жим еко­номiу). Та хiба щось пош­ко­дусш для доб­ро­го дiла.

Отак ми й жи­ли ду­ша в ду­шу, аж по­ки не ста­лося нес­подiва­не ли­хо.

2. ЩО НЕ СКЛАД­НО, ТО НЕ ЛАД­НО

"Здо­ровенькi бу­ли! Во­же вам по­можи!"

"Еге, ка­зали бо­ги, щоб i ви по­мог­ли!"

На­род­на при­каз­ка.

На пре­вели­кий жаль, оте лiку­ван­ня на­раз ур­ва­лося. Бiдо­лаха Iсву­сей ма­ло не вмер...

Дру­жина сусiди Iда по­дала скар­гу (а точнiше - зло­мов­ний нак­леп) на роз­гляд келiй­ноу ко­легiу. Мов­ляв, я мо­раль­но роз­бе­щую уу чо­ловiка. Та ще за­пев­ня­ла, нiби роб­лю я це з не­гар­ною ко­рис­ли­вою ме­тою, що нiяк не ли­чить лю­динi, яка да­ла обiтни­цю жи­вотiти в убо­гостi. А гор­лянка у неу та­ка гуч­на, що й тру­ба iсри­хонсь­ка по­заз­дрить.

- Мiй хатнiй iдiот, - труб­ним гла­сом во­лала во­на на ко­легiу, - ла­ден за пляш­ку ос­танню со­роч­ку з се­бе зня­ти!

- Що ви мас­те на увазi? - за­питав суд­дя, а пiдсуд­ки з цiкавiстю пiдтак­ну­ли.

- А ось що! Оць­ому заш­морга­ному охвiстю Са­тани, - ти­цяс пер­стом на ме­не ця гар­нень­ка ме­гера, - мiй хатнiй ду­рень по­дару­вав чор­то­ву дю­жину пер­шо­сор­тних нiмбiв, трид­цять вiсiм ли­ше трiшеч­ки но­шених вла­сяниць, п'ять ве­риг для скру­шен­ня грiхов­ноу плотi, дев'ять чо­ток з кутнiх зубiв пра­вед­никiв, три свят­ковi ри­зи i один пов­ний ком­плект iко­нопис­них пор­третiв свя­тих! Хiба ма­ло?

- При­уха­ла ба­ба з мiста, при­вез­ла вiстей трис­та! - зне­важ­ли­во бов­кнув я, бо зра­дила ме­не рятiвна вит­римка.

Зро­зумiло, це бу­ла по­мил­ка.

Лю­та жiнка од­ра­зу на­посiла на ме­не:

- А в ць­ого зна­хабнiло­го ро­зори­теля, - зно­ву ти­цяс пер­стом на ме­не, що­вечiр праз­ник - свят­кус свiй нескiнчен­ний день на­род­ження! Негiдник! Хоч би рiдну матiр не гань­бив! Де це ба­чено, щоб якась жiнка щод­ня то­го са­мого бов­ду­ра на­род­жу­вала? А вiн од­не знас - на дур­няк пи­ячи­ти! Хай вiн по­ми­ув нап'сть­ся i по­вер­не всi по­дарун­ки згiдно пе­релiку!

У­яв­лясте?

На­бала­кала стiль­ки, що й в по­лу су­тани не зiбра­ти.

Плю­нув я спе­ресер­дя на свою хат­ню те­рапiю i рiшу­че ска­сував усi профiлак­тичнi зу­сил­ля. Дверi сво­су келiу оз­до­бив та­кими за­сува­ми, що й на во­ротях фор­тецi Iсро­во­ама Дру­гого не ба­чили.

А що я мав ро­бити? Хiба ж вга­дасш на­перед, що жiно­ча стать ут­не? Провiща­ти жiночi вчин­ки - спра­ва ще без­глуздiша, нiж пе­редрiка­ти прог­ноз по­годи. У свя­тому письмi ска­зано ж: жiнку сот­во­рено на по­гибель чо­ловiковi. Во­на - помiчни­ця ди­яво­ла! А хiба нi? Як не вiри­те, пiдiть на ба­зар та з будь-якою пе­рекуп­кою по­бала­кай­те. Що не ба­ба, то уже й чорт у спiдницi!


Ко­рот­ко ка­жучи, пе­рек­рив я до сво­су келiу всi про­ходи.

Оси­ротiлий клеп­то­ман пох­му­ро сте­жив за мо­уми огид­ни­ми дiями. Що не день, й­ому гiрша­ло. Ру­ки в нь­ого тру­сили­ся, а в очах з'явив­ся по­лох­ли­вий нес­покiй. У ме­не теж на серцi шкреб­ло.

Цiлий тиж­день не­щас­ний Iсву­сей три­мав­ся ге­ро­уч­но. Ли­ше вчо­ра став­ся зна­мен­ний ре­цидив.

Ко­ли я по­вер­тався з прак­тичних за­нять по спус­то­шен­ню ки­шень вiру­ючих, Iсву­сей впiй­мав ме­не у тем­но­му ко­ридорi i при­тис до стiни, мов розiп'яв.

- Iоно, сь­огоднi у ме­не день на­род­ження, - збре­хав вiн з гу­маннiстю ве­лелюб­но­го слу­ги бо­жого. - За­ходь до ме­не уве­черi - по­сиди­мо, по­гово­римо... А по­ки дру­жини не­ма, вiзь­ми на по­дару­нок моу новi натiльнi кай­да­ни, що пре­чудо­ве об­ди­ра­ють плоть до самiсiнь­ких кiсток! Я ух ще навiть не примiрю­вав... Будь дру­гом!

Вечiр ми­нув пре­чудо­ве.

Ми з Iдою скла­ли гар­ний ду­ет i спiва­ли ян­голь­ських пiсень:

Обнiма­лися, цiлу­вали­ся,

Од­ним кри­леч­ком ук­ри­вали­ся...

По тих спiвах Iда за­чудо­вано гля­нула на ме­не та й мо­вила:

- Ех, як­би до цих пiсень­ок та до­дати прак­тичнi за­нят­тя...

- Все у руцi божiй! - обе­реж­но по­обiцяв я. - Усi ми жи­вемо й­ого муд­рим про­мис­лом...

- Ой, прав­да? - розквiтла Iда, ося­яна не­бес­ним од­кро­вен­ням.

- Iстин­но ка­жу! - ве­лелюб­но засвiдчив я.

От тiль­ки Iсву­сей де­що псу­вав менi настрiй - нiяк не ля­гав спа­ти. Та ще бре­хав ро­зум­ницi Iдi, нiби­то я - клеп­то­ман. I що, мов­ляв. тхнiй свя­тий обов'язок вилiку­вати ме­не вiд цiсу пе­кель­ноу хво­роби.

I що б ви ду­мали?

Iда охо­че по­годи­лася!

Во­на навiть вра­зила нас обох чу­довим зраз­ком жiно­чоу логiки.

- Вiдо­мо, - ду­же лагiдно мо­вила мо­лоди­ця, - що жiнка - власнiсть чо­ловiка. Отож, мiй лю­бий Iсву­сею, як­що ти по­бачиш ме­не в келiу клеп­то­мана Iони, не су­муй - я по­вер­ну­ся. Не бу­ду ж я пру­чати­ся, ко­ли ме­не, як чу­жу власнiсть, ха­пас хво­ра лю­дина без зло­го умис­лу! Як лiку­вати, то лiку­вати...

- Зо­лото у ме­не, а не жiнка! - аж роз­чу­лив­ся Iсву­сей. - Доб­ра ду­ша! Тож з ць­ого при­воду...

I вiн рiшу­че по­тяг­нув до се­бе сулiю.

Отак нiвро­ку i ал­ко­голiком мож­на ста­ти! А чим тодi лiку­вати­ся?

3. БЕЗ МУ­КИ НЕ ВУ­ВА НА­УКИ

"Не все жи­ти чу­жим ро­зумом, по­ра i за

свiй взя­тися".

На­род­не прислiв'я.

Як не щас­тить, то вже не щас­тить.

Скiль­ки я доб­рих справ зро­бив, та якось так ви­ходить, що про них кра­ще мов­ча­ти. Та­ка вже у ме­не ли­ха вда­ча.

Вiзь­ме­мо ви­падок з Iсву­сесм.

Я й­ого лiку­вав вiд клеп­то­манiу. А що вий­шло? Спив­ся сусiда до то­го, що, окрiм прак­тичних за­нять по жеб­ра­куван­ню у хра­мах бо­жих, нiякоу iншоу на­уки не виз­нав. Прав­ду ка­жучи, доб­ру копiй­чи­ну мас! Особ­ли­во пiд час дов­же­лез­них все­нощ­них вiдправ.

Як нiч, вiн - до хра­му, й­ого дру­жина Iда - до ме­не.

А як менi не втiши­ти по­кину­ту жiнку? Зреш­тою, чо­го нас нав­ча­ють? Най­го­ловнiшо­му: щирiй лю­бовi до ближнь­ого сво­го, ви­соко­му вмiнню га­мува­ти прис­трастi, знiма­ти страж­дання. Ото при­ходить Iда та й у сво­ух намiрах сповiдасть­ся. А на ра­нок я вiдпус­каю уй усi грiхи. I й­де Iда вiд ме­не зовсiм безгрiшною.

I досi не чув вiд неу жод­них нарiкань! Та хiба про це ко­мусь ска­жеш? Ад­же та­уну сповiдi слiд бе­рег­ти як­най­су­ворiше...

Або вiзь­ме­мо сь­огоднiшнiй ви­падок.

Iшов я на ви­пус­кний ек­за­мен з пер­шо­ос­нов сло­ва бо­жого i твер­до вiру­вав, що ви­тяг­ну бiлет з но­мером 13.

I не ди­вина: я що­разу ви­тягаю бiлет з цим осо­руж­ним но­мером. Не iнак­ше ота­ка мо­торош­на до­ля менi на ро­ду за­писа­на.

Уся на­ша братiя оцiсу чор­то­воу дю­жини бо­уть­ся, як дiдь­ко свiчки, а бог ко­чер­ги.

Та найбiль­ше жа­ха­юся я.

Так жа­ха­юся, що, крiм страхiтли­вого бiле­та N 13, нiчо­го i не вчу. Я точ­но знаю, що ви­тяг­ну са­ме цей фа­таль­ний но­мер. I маю всi пiдста­ви отак ду­мати: на­ша на­жаха­на до смертi братiя зав­жди якось при­муд­рясть­ся поз­на­чити пот­ворний но­мер свя­тим хрес­том.

I що б ви ду­мали?

Ко­ли я пiшов вiдповiда­ти i ви­тяг­нув бiлет, то од­ра­зу зас­терiг: та­ки но­мер 13.

Жах! Навiть зим­но ста­ло...

Вiд долi не вте­чеш!

Братiя з непiдроб­ним жа­лем i щи­рим спiвчут­тям ди­вила­ся на ме­не, як на без­не­вин­ну жер­тву, при­рече­ну до не­мину­чоу стра­ти. Прав­ду старi лю­ди ка­жуть: без му­ки не бу­ва на­уки.

"Ех! - у цiлко­вито­му роз­пачi по­думав я. - Як ги­нути, то па­ном!"

То й бов­кнув з вiдчаю:

- Мож­на вiдповiда­ти без пiдго­тов­ки?

Уся братiя вра­жено ос­товпiла.

4. У НА­УКИ ДОВГI РУ­КИ

"Щоб лю­ди при­буток да­вали по­мира­ючи,

ви­гада­ли бай­ку про пек­ло та про рай iще".

Во­лоди­мир МА­ЯКОВСЬ­КИЙ

Отож я за­питав нас­тавни­ка на­шого, от­ця Авiме­леха, на об­личчi яко­го ви­раз­но бу­ла зе­лена нудь­га пи­сана:

- Мож­на вiдповiда­ти без пiдго­тов­ки?

Вiн од­ра­зу пож­вавiшав:

- А чо­го ж! Хоч один сумлiнний пос­лушник се­ред ота­ри бов­дурiв знай­шов­ся...

- Я го­товий - за­питуй­те! - мо­вив я, мов у кри­жану во­ду пiрнув.

- Ну що ж, поч­не­мо, - хи­жо зир­кнув на ме­не ста­рець Авiме­лех. Вiдповiдай, от­ро­че Iоно, на пер­ше за­питан­ня бiле­та: "Що та­ке ате­уст?"

Я аж по­холов, не­мов жи­вий труп. _

Це од­не з най­ка­верзнiших за­питань з усiх пер­шо­ос­нов сло­ва бо­жого. Рiже во­но на ек­за­менах брат­ву, як гос­тра ко­са ко­лос­ки.

Та хоч який у ме­не був пе­реляк, од­нак я знай­шов у собi си­ли, щоб хваць­ко вiдповiсти:

- Ате­уст, па­нот­че, це лю­дина, для якоу не­мас нiчо­го свя­того!

- Ко­рот­ко i яс­но! - зрадiв Авiме­лах i мрiй­ли­во до­дав: - Ех, як­би усi так вiдповiда­ли... Уже й до­дому пiшли б! - а тодi до ме­не: - За­питан­ня дру­ге: "Ме­тоди­ка про­року­ван­ня кiнця свiту".

Я зат­ремтiв, мов оси­ка на вiтрi. Ад­же це та­кож од­не з най­хит­ро­мудрiших за­питань прог­ра­ми. На нь­ого вiдповiсти "ко­рот­ко i яс­но" поп­росту не­мож­ли­во.

Од­нак я не зволiкав з хваць­кою вiдповiддю:

- Ме­тоди­ка про­року­ван­ня кiнця свiту пе­ред­ба­час три ос­новних ета­пи. Пер­ший - за­ляку­ван­ня вiру­ючих. Дру­гий - ма­совi ря­тувальнi за­ходи. Третiй пiдго­тов­ка док­ладно­го звiту, чо­му не вiдбув­ся кiнець свiту.

Я мав не­обе­режнiсть пе­редих­ну­ти, i пiдступ­ний ек­за­мена­тор Авiме­лех не­гай­но з ць­ого ско­рис­тався. Для нь­ого не­мас бiль­шоу на­соло­ди, анiж без но­жа зарiза­ти ко­гось на iспи­тах. Пев­но, по­ходить з колiна Ка­уна.

- По­чинай тлу­мачи­ти по­етап­но, - со­лод­ко заспiвав цей гас­пид. - Ану, врiж по за­ляку­ван­ню...

Я бадь­оро врiзав:

- Щоб про­голо­шува­ти кiнець, слiд до­чека­тися по­чат­ку!

- Як так? - не вто­ропав вiн.

- Згiдно роз­робле­ноу iнструкцiу, па­нот­че! Для успiшно­го про­року­ван­ня кiнця свiту слiд до­чека­тися по­чат­ку чу­ми, хо­лери або iншоу по­шестi чи стихiй­но­го ли­ха. Скажiмо, по­сухи з не­доро­дом. Щоб грiшник вiдчув кри­жаний по­дих не­мину­чоу по­гибелi. Са­ме тодi слiд виз­на­чити да­ту кiнця свiту i по­чати за­ляку­вати.

- Мо­лод­ця! - поц­мо­кував Авiме­лех. - Шквар далi...

- На при­рече­них лю­дей, як пра­вило, найбiль­ше впли­ва­ють сце­ни Страш­но­го су­ду, ко­ли кiстя­ки мерцiв рап­том пов­ста­ють з-пiд землi i з мо­торош­ним вишкiром облiзлих че­репiв ста­ють у дов­же­лез­ну чер­гу до Все­вишнь­ого. А Най­ви­щий Суд­дя возсiдас на осяй­но­му прес­толi з гой­дли­вими те­реза­ми в ру­ках. На од­ну шаль­ку вiн кла­де добрi дiла кож­ноу ок­ре­моу осо­би, на дру­гу - грiховнi. Як­що пе­рева­жить пер­ша шаль­ка, мрець пот­ра­пить на сь­оме не­бо у сонм пра­вед­никiв. Як­що пе­рева­жить дру­га, то стрiмго­лов по­летить в гес­ну вог­ненну, де вiчно кипiти­ме у смолi та сiрцi або ли­зати­ме роз­пе­ченi ско­воро­ди, ка­зан­ки або мис­ки. А смер­дить у пеклi ще дуж­че, нiж у на­шому нуж­ни­ку, бо отець-еко­ном хар­чус пос­лушникiв ду­же кепсь­ко...

- Ть­ху на те­бе! - збу­рив­ся вiд мо­су ми­мовiль­ноу кри­тики Авiме­лех. Знай­шов про що ка­зати! Хiба я пи­тав те­бе про от­ця-еко­нома?

- Та я ж не про еко­нома, я ж - про нуж­ник, щоб яс­кравiше зма­люва­ти страшнi пе­кельнi му­ки...

- До­сить! Оповiдай про дру­гий етап!

- Щоб пiдго­тува­ти успiшне про­веден­ня дру­гого ета­пу, тоб­то здiй­снен­ня ком­плек­су ря­туваль­них за­ходiв, слiд кож­но­му зок­ре­ма i усiм в цiло­му втов­кма­чити, що найбiль­ший грiх - це дос­та­ток. Лю­дина з на­топ­та­ною тор­бою за пле­чима нiко­ли не пролiзе у вра­та раю, як вер­блюд не прой­де у вуш­ко гол­ки. Особ­ли­во ко­ли вер­блюд - дво­гор­бий. Пра­виль­но?

Авiме­лех ди­ко пог­ля­нув на ме­не, але змов­чав.

А я не вга­вав:

- Най­тупiший ду­рень або навiть при­род­же­ний бов­дур, кот­рих по­деку­ди ще ве­лича­ють кре­тина­ми, й­оло­пами, дебiла­ми, ко­лода­ми, ду­бами, трух­ля­вими пня­ми...

- При­пини пе­релiк! - зой­кнув ста­рець Авiме­лех. - Ка­жи по сутi!


- Так от, ко­жен ту­пак му­сить утя­мити: як­що вiн хо­че вря­тува­ти вiд пе­кель­них мук свою без­смертну ду­шу, то му­сить най­ре­тельнiше под­ба­ти, щоб у нь­ого нiчо­го за ду­шею не ли­шило­ся. А свя­тий обов'язок скром­них прис­лужникiв бо­жих - док­ласти всiх зу­силь, аби пiд час ма­сових ря­туваль­них за­ходiв ко­жен вiру­ючий ли­шив­ся го­лий i бо­сий, щоб ду­ша й­ого звiль­ни­лася вiд мирсь­ких тя­гарiв. У ць­ому разi путiвку в рай за­без­пе­чено. Го­ла i бо­са ду­ша, мов ле­гень­ка пта­шеч­ка, по­лине, по­лине, по­лине...

Я вже ма­ло не прис­пав ек­за­менацiй­ну пильнiсть ста­рого Авiме­леха, та на­раз вiн про­кинув­ся:

- Ку­ди?

- На не­бесi! - по­яс­нив я. - Уго­ру!

- Пе­реходь уже до зак­лючно­го ета­пу.

- Третiй етап по­чинасть­ся з бiди: термiн ого­лоше­ного кiнця свiту ми­нас, аж гульк - нiяко­го ли­ха не­мас! Отут, аби нiхто не по­думав, що су­мирнi слу­ги божi - бре­хуни, шах­рау, здир­ни­ки, грабiжни­ки, ошу­кувачi, прой­ди, мер­зотни­ки, злодiу, дар­мо­уди...

- При­пини пе­релiк! - спо­лошив­ся ста­рець Авiме­лех. - Ка­жи по сутi!

- Отут i слiд под­ба­ти про пiдго­тов­ку док­ладно­го звiту, чо­му не вiдбув­ся кiнець свiту. Зно­ву ж та­ки, це ро­бить­ся згiдно муд­рих нас­та­нов iнструкцiу. Мов­ляв, гос­подь-бог згля­нув­ся на щи­росер­дне ка­ят­тя грiшникiв i пе­ресу­нув да­ту кiнця свiту на кращi ча­си, ко­ли во­ни зно­ву одяг­нуть­ся та за­роб­лять грошi на прис­той­не взут­тя. Бо що ти з го­лого та бо­сого вiзь­меш?

- У те­бе все? - за­питав ук­рай вис­на­жений мо­сю оповiддю Авiме­лех.

- Все! - збадь­орив­ся я.

- На­рештi! - зрадiв i вiн, та все ж та­ки, iрод, вирiшив пос­та­вити до­дат­ко­ве за­питан­ня. А вiдо­мо: хво­роб­ли­ва цiкавiсть до доб­ра не ве­де.

- Що та­ке утопiя? - пiдступ­но за­питав вiн.

Зро­зумiло, що та­ке утопiя, я не знав: бiлет скла­дасть­ся ли­ше з двох за­питань, а не з трь­ох. Та вчас­но при­гадав, що Авiме­лех - ви­дат­ний еру­дит з пи­тань по­топо­логiу. На проб­ле­мах по­топа­тики я й вирiшив вип­ливти.

- Утопiя, па­нот­че, - зух­ва­ло вiдповiв я, - це ко­ли по­топа­ючий да­рем­но сподiвасть­ся на по­яву спа­сате­ля.

- Не зовсiм точ­но, - су­воро за­ува­жив Авiме­лех. - Не на по­яву спа­сате­ля, а на з'яв­лення Спа­сите­ля. За­пам'ятай це на­далi, от­ро­че Iоно.

- Довiку пам'ята­тиму, па­нот­че!

Авiме­лех вмо­чив гу­сяче пе­ро в ка­лама­рик з чор­ни­лом i трем­тя­чою вiд ска­ред­ностi на доб­ру оцiнку ру­кою впи­сав у мою залiко­ву книж­ку "за­довiль­но".

Ху! Збув­ся ли­ха!

А мог­ло бу­ти на­бага­то гiрше, як­би братiя не ос­вя­тила са­танинсь­кий бiлет бо­жим хрес­ти­ком.

Я тодi ще нi сном нi ду­хом не вiдав, у якiй ве­ликiй на­годi ста­не менi "Ме­тоди­ка про­року­ван­ня".

5. ДУ­ША ДУ­ШУ ЧУр

"Хто ко­го лю­бить,

той то­го чу­бить".

На­род­не прислiв'я.

За тиж­день роз­почнеть­ся но­ве жит­тя.

За тиж­день нас роз­подiлять по па­рафiях.

Цiка­во, що менi су­дило­ся?

Чи не ошу­ка­ють?

А по­ки що я вирiшив не га­яти ча­су да­рем­но i здiй­сни­ти ще од­не бла­ге дiян­ня. За­пас доб­рих дiл ки­шенi не тяг­не, а на те­резах Доб­ра i Зла ва­жить.

Не­подалiк од на­шого келiй­но­го гур­то­жит­ку меш­кас в ок­ремiй iзоль­ованiй пе­черi сес­тра Мар­фа, вже доб­ре пiдтоп­та­на не­пороч­на дiва.

Ба­чу: за­непа­дас сес­тра, страж­дас сусiдка.

Го­лос втра­тила, змарнiла, ледь со­васть­ся з клю­кою.

А ранiше, бу­вало, ко­ли сес­тра Мар­фа жи­ла се­ред ко­муналь­но­го збiго­вись­ка, то ак­тивно втру­чала­ся у ви­ру­юче жит­тя. Во­на тодi за­жила зас­лу­женоу сла­ви справжнь­оу i не­пере­вер­ше­ноу ве­лико­муче­ницi ду­хов­них сес­тер та братiв.

Як бiй­ка помiж от­ро­ками - тут i во­на: всiх за­пам'ятас, на всiх до­несе.

Як свар­ка помiж сес­тра­ми - во­на i тут свiдок: всi плiтки пiдбе­ре, уся­кий нак­леп за­нотус.

уу ба­зар­ний альт вик­ри­вав га­небнi не­долiки на збо­рах у спiльнiй кухнi i гро­мив не­дос­той­ну по­ведiнку братiу на ко­легiях. У кож­ну шпа­рин­ку ли­хим оком за­зира­ла. До кож­ноу щiли­ни у две­рях ву­хо прик­ла­дала. Хто тiль­ки вiд неу не пос­траж­дав! Менi теж доб­ря­че пе­репа­дало...

Од­но­го ра­зу зiбра­лися зму­ченi Мар­фою бра­ти i сес­три та й од­но­голос­не ух­ва­лили: за­без­пе­чити ве­лико­муче­ницю Мар­фу ок­ре­мою, iзоль­ова­ною пе­черою. Гур­том узя­ли кай­ла та ло­пати - за день у скелi пе­черу ви­дов­ба­ли.

I з то­го ча­су, як Мар­фу пе­ресе­лили в ске­лю, де во­на й мощi своу скла­де, сес­тра на­ша ти­хо ко­нас вiд цiлко­витоу бездiяль­ностi. Ад­же на­зем­ним па­цюкам та ле­тючим ми­шам на уу бур­котiння плю­вати. I до­носа­ми пе­чер­них гадiв не за­ляка­ти.

"Ех! - за­журив­ся я. - Не мож­на ки­дати лю­дину у бiдi! Со­ром за­бути ве­лико­муче­ницю! Тре­ба по­дати уй ру­ку до­помо­ги, щоб во­на зно­ву жи­ла пов­ноцiнним бут­тям. Це свя­тий обов'язок кож­но­го свiдо­мого слу­ги бо­жого".

А я слу­гую свiдо­мо.

Сiв i на­писав ве­лико­муче­ницi спiвчут­ли­ве пос­лання.

I ось якi зво­руш­ли­во-про­мовистi сло­ва знай­шов я у серцi свос­му:

"Не­пороч­на дiво Мар­фо, радiй!

Не по­бивай­ся, доб­родiй­ко, да­рем­но. Твоя страж­даль­на ду­ша ма­тиме ще до­волi втiхи.

Ось пе­редрiкаю тобi: я ба­чу твою тендiтну ду­шу. Нав­ко­ло по­лум'я i клу­бища ди­му. Нав­ко­ло сно­вига­ють чорнi й ро­гатi людцi з ви­лами. Бо ду­ша твоя спо­чивас не се­ред рай­ських кущiв, а се­ред ка­занiв про­тилеж­но­го по­вер­ху по­тойбiчно­го свiту.

Але ти не су­муй, слав­на ве­лико­муче­нице!

Не то­му зап­ро­тори­ли те­бе до пек­ла, що ти не зас­лу­гува­ла ра­юван­ня, а то­му, що у раю з тво­уми ви­дат­ни­ми та­лан­та­ми ро­боти - кат­ма. А в пеклi працi до­волi. Ось те­бе й швир­го­нули ту­ди для пiдси­лен­ня згур­то­вано­го нав­ко­ло ка­занiв ко­лек­ти­ву. Муд­ро вирiши­ли си­ли не­беснi: кра­щого наг­ля­дача для ув'яз­не­них та при­рече­них не знай­ти.

Ось як ви­соко те­бе поцiну­вали!

А ду­ша твоя мет­лясть­ся се­ред по­лум'я i прискiпли­во по­зирас дов­ко­ла. Усе вик­ли­кас у те­бе пiдоз­ру. Усе тобi не­гаразд. Усе не до шми­ги.

Ото на­дивить­ся ду­ша твоя на рiзнi не­подобс­тва дос­хо­чу, а по то­му на iм'я й­ого пе­кель­ноу Ве­лич­ностi шкря­бас до­нос на бе­резо­вому лубi, приз­на­чено­му для роз­па­лу вог­ню пiд ка­зана­ми:

"НИЗЬ­КО СХИ­ЛЯ­ЮСЯ I ДО­ПОВIДАЮ:

а) стар­ший наг­ля­дач вiддiлу пе­ревар­ки у кип­лячiй сiрцi г/д (грiшних душ) пан Хвос­тюк, зло­чин­но ко­рис­ту­ючись сво­ум служ­бо­вим ста­нови­щем, жи­ве на нет­ру­довi до­ходи, бо збу­вас цiнну опа­люваль­ну си­рови­ну як налiво, так i нап­ра­во, особ­ли­во - в зи­мовий се­зон. У ка­занах й­ого г/д бук­валь­но роз­ко­шу­ють. Для пе­ревiрки я за­нури­лася в один з ка­занiв i навiть змер­зла;

б) май­стер пiдвiддiлу роз­пе­чених ско­ворiдок пан Ко­пит­ко влаш­ту­вав­ся на цю вiдповiдаль­ну по­саду по бла­ту, або, як­що вис­ло­витись по-на­уко­вому, за про­текцiсю. Вiн не мас нiякоу спецiаль­ноу освiти. Не вiдвiду­вав навiть кур­си ви­роб­ни­чого нав­чання. Цей тем­ний не­ук, не зна­ючись на справi, за­нед­бав тех­но­логiчний про­цес до то­го, що на па­тель­нях, якi ли­жуть й­ого пiдопiчнi г/д, навiть сли­на не ви­сихас;

в) внаслiдок ви­щена­веде­них фактiв у пеклi не чу­ти нi зойкiв, анi сто­гонiв, аж нуд­но стас, як на по­ганенькiй вис­тавi з ви­роб­ни­чою те­мати­кою, поз­бавле­ноу нап­ру­ги i дра­матиз­му. Усi цi га­небнi яви­ща пе­рекон­ли­во свiдчать про грубi по­рушен­ня пе­кель­но­го ре­жиму, зат­вер­дже­ного ве­ликою пе­чат­кою та осо­бис­тим пiдпи­сом Ва­шоу пе­кель­ноу Ве­лич­ностi.

Приймiть цi вопiющi ряд­ки до най­пильнiшоу ува­ги".

А ух­ня Ве­личнiсть не бю­рок­рат, во­ни не­гай­но вiдповiда­ють:

"Ша­нов­на ве­лико­муче­нице!

За тво­ум лис­том за­ходiв вжи­то:

а) стар­шо­му наг­ля­дачевi вiддiлу пе­ревар­ки у сiрцi г/д за служ­бовi зло­чини по­лама­но ро­ги i роз­жа­лува­но у ря­довi груб­ни­ки;

б) май­стра пiдвiддiлу роз­пе­чених ско­ворiдок па­на Ко­пит­ка надiсла­но на кур­си пiдви­щен­ня квалiфiкацiу з обов'яз­ко­вими прак­тични­ми за­нят­тя­ми ли­зан­ням па­телень;

в) за вiдсутнiсть мо­торош­них зойкiв та по­тойбiчних сто­гонiв об­слу­гову­ючо­му пер­со­налу ого­лоше­но су­вору до­гану.

Вель­зе­вул".

А твоя ду­ша, Мар­фо, нат­хнен­на успiхом, - но­ву скар­гу, тре­тю, чет­верту...

I на­рештi нас­тас зна­мен­на мить, ко­ли за твос не­чува­не сумлiння сам Князь пiть­ми Вель­зе­вул Лю­ципе­рович де Лек­ло зап­ро­понус тобi свiй хвiст, ро­ги i ко­пита та й роз­чу­лено ска­же:

"Во­на ме­не за му­ки по­люби­ла,

А я уу - за ро­зумiння ух..."

Сло­вом, не жу­рися, не­пороч­на дiво Мар­фо. По­бачиш, все бу­де так як по пи­сано­му.

Твiй нiкчем­ний брат, сми­рен­ний слу­га бо­жий,

мо­лод­ший про­рок IОНА".

I що б ви ду­мали?

Мiй лист подiяв, як цiлю­щий баль­зам!

Ве­лико­муче­ниця бук­валь­но ожи­ла, вмить пож­вавiша­ла, од­не сло­во зцiли­лася.

Вчо­ра нав­ко­ло неу зiбрав­ся на потiху роз­ве­селий на­товп, ко­ли во­на пiд вiкон­цем мо­су келiу гуч­но­мов­но во­лала:

- По­кидь­ок не­щас­ний! На­волоч! Мер­зенний прохiндей! Я до патрiар­ха зi скар­гою на те­бе дiй­ду, га­де!

Отак влуч­но й до­теп­но во­на пе­рет­во­рила мос бю­рок­ра­тич­не ско­рочен­ня "г/д" на за­галь­нов­жи­ване i дохiдли­ве сло­во "гад".


А я, те­лепень убо­гий, до та­кого прос­то­го тлу­мачен­ня не до­думав­ся!

Сь­огоднi вранцi я одер­жав офiцiй­ний вик­лик до ко­легiу на роз­гляд чер­го­воу пер­со­наль­ноу спра­ви.

Що то зна­чить - вчас­но мо­раль­но пiдтри­мати лю­дину, не да­ти уй ду­хов­но за­непас­ти, на­дих­ну­ти на ак­тивну участь в гро­мадсь­ко­му життi, а не скнiти в нiкчемнiй са­моiзо­ляцiу...

На душi - спокiй­на й лагiдна бла­годать, хоч ме­не i при­мусять вiдсто­яти зай­ву все­нощ­ну.

Яких ли­шень мук не прий­меш за­ради ближнь­ого сво­го! Як i зо­бов'язус мiй сан...

6. З РОЗ­КОШI НЕ Й­ДУТЬ У МIХО­НОШI

"Най­кра­ща мо­лит­ва:

По­дай, гос­по­ди!"

Ос­тап ВИШ­НЯ.

Братiя схвиль­ова­но тов­кла­ся у ко­ридорi пе­ред две­рима кан­це­лярiу i че­кала приз­на­чень. Ко­жен га­дав: що ж й­ому бог дасть? Ех, як­би по­саду хра­мово­го скар­бни­ка! Або непiдзвiтно­го аген­та по про­дажу вiдпу­щень грiхiв за готiвку! Або шеф­ку­харя яко­усь ти­хоу, свя­тоу оби­телi!

- По­дай менi, гос­по­ди! - час вiд ча­су замрiяно зiтхав кот­рий­сь iз брат­ви, цо­ка­ючи, як на рахiвницi, кiсточ­ка­ми чо­ток. - Нинi i прiсно амiнь!

А я не мо­лив i не зiтхав. Якусь-то па­рафiю менi все од­но да­дуть. А я вже сам под­баю, щоб па­рафiяни су­нули в храм з да­рами, а по­вер­та­лися з хра­му, як i на­лежить, голi та босi, у пра­веднiй на­готi сво­уй. А ще менi да­дуть пiдй­омнi i но­вень­ку су­тану на м'якiй пiдкладцi, щоб не му­ляла руб­ця­ми тiло, та но­венькi чо­боти з ри­пом.

Я на­магав­ся роз­ва­жити зак­ло­пота­ну брат­ву, як мiг:

- Хлопцi, пос­лу­хай­те лiпше роз­ве­селу прит­чу! До муд­ро­го ца­ря Со­ломо­на при­уха­ла сла­вет­на спо­кус­ни­ця ца­риця Савсь­ка. Та от бiда - сук­ня до п'ят. Як своу при­нади ца­ревi по­каза­ти? "Ца­рю, - грай­ли­во ка­же ца­риця, - а я теж вчу­ся, щоб тобi бу­ти до па­ри". - "I чо­го ж ти нав­чи­лася?" - спiй­мав­ся Со­ломон на га­чок. "А ось чо­го", - вiдповiдас во­на i ви­соко за­дирас спiдни­цю. А тодi бе­ре з тацi во­лось­кий горiх, кла­де й­ого помiж колiна­ми, хрусть - i не­ма горiшка! Со­ломон вмить за­палив­ся. А ца­риця хру­пас та хру­па$ во­лоськi горiхи, а са­ма усiм тiлом хти­во ви­гинасть­ся, мов тан­цюс. Вже й уся пiдло­га всiяна шка­ралу­пою, а ца­риця все при­наднiше ви­танць­овус. Со­ломон зовсiм оте­терiв. А й­ого прид­ворнi са­нов­ни­ки по­диви­лися на це ди­во i сум­но заспiва­ли бла­гочес­ти­ву мо­лит­ву: "Бо­же, бо­рони ца­ря!"

I що б ви ду­мали?

Нiхто навiть не посмiхнув­ся...

Воiсти­ну, братiу у той день бу­ло не до смiху!

На­рештi пок­ли­кали й ме­не.

Наш нас­тавник ста­рець Авiме­лех мав та­кий за­суше­ний виг­ляд, що в гер­барiй лiпших кла­дуть. Але, хоч i кво­лим го­лосоч­ком, вiн здо­був­ся на силi, щоб менi вро­чис­то повiдо­мити:

- Iоно, ра­бе бо­жий, на те­бе впа­ла бла­годать.

Я зля­кав­ся. Ко­ли й­деть­ся про бла­годать, че­кай ли­ха. Со­лод­ко обiця­ють, та гiрко пи­ти. Он ко­ли на свя­того патрiар­ха Ав­ра­ама впа­ла бо­жа бла­годать, вiн до то­го знавiснiв, що ма­ло сво­го си­ноч­ка Iса­ака не зарiзав... Ач, i ме­не штов­ха­ють на слизь­ке! Я вам не тать з но­жакою!

Про­те Авiме­лех нес­хибно вiв далi:

- Пiдеш, лю­бий Iоно, у мiсто Нiневiю...

- Ще чо­го, на пе­риферiю?! - од­ра­зу став пру­чати­ся я.

- Так це ж ли­ше тим­ча­сова ро­бот­ка, Iоно...

- Ха, ще й тим­ча­сова! - обу­рив­ся я.

- Атож, бо нев­довзi Нiневiю бу­де зни­щено...

- I ви праг­не­те ме­не ту­ди зап­ро­тори­ти? - я ледь не зах­ли­нув­ся вiд гнiву. - Пiд улам­ки та ру­уни? Самi йдiть!

- Це на­каз, Iоно! - су­воро грим­нув Авiме­лех.

- Чий би?

- Са­мого Все­вишнь­ого!

- Ого! З не­бес­них сфер?

- Атож! Нiневiю спiткас до­ля Со­дома i Го­мор­ри. А тобi ви­пала честь пiти ту­ди з про­рочим по­перед­женням.

- А за що Нiневiю спо­пеля­ти?

- Чу­вати, грiшникiв там за­бага­то...

- А де ух не­ма?

- У то­му й суть: усiм бу­де на­ука...

- А пiдй­омнi вже ви­писа­ли? - ру­ба за­питав я, бо доб­ре вiдав, що Авiме­лех - скна­ра.

- Навiщо тобi? - й­ого аж затiпа­ло.

- А на якi кош­ти я жи­тиму?

- Про­хар­чус­шся, Iоно, свя­тою мо­лит­вою. Шлях дов­гий, встиг­неш наз­би­рати пов­ну тор­бу доб­ро­хот­них по­да­янь...

- Зна­чить, не дас­те?

- Анi копiй­чи­ни!

- А су­тану?

- Яку ще су­тану?

- Но­ву! З м'якою пiдклад­кою, щоб руб­ця­ми тiло не му­ляла.

- Ти що, здурiв, Iоно? Який же з те­бе не­корис­ли­вий про­рок, ко­ли хо­дити­меш в роз­ко­шах? Рад­жу тобi якесь дран­тя з пер­шо­го-лiпшо­го жеб­ра­ка зня­ти... От у ме­не по­пер­вах був ха­лат - мав сiмде­сят сiм лат! А тобi од­ра­зу по­дай су­тану? Пiдеш опу­далом, у са­моробнiй вла­сяницi...

- Зна­чить, не дас­те? - про­сичав я.

- Не дам! - про­гар­чав вiн.

- А чо­боти? - бо­ров­ся я за свою мрiю.

- Якi ще чо­боти? - сар­кастич­но пе­репи­тав ста­рий за­нуда.

- Новi чо­боти! Лис­кучi! З ри­пом!

- Мо­же, тобi ще рай­ськi криль­ця да­ти, щоб нiжок не по­томив? Але ти не жу­рись, от­ро­че Iоно, що не ма­тимеш чобiт. Мен­ше бу­де кло­поту. А то ух ще ма­зати тре­ба та взу­вати...

- Зна­чить, ви­руша­ти менi го­лим i бо­сим?

- Як i на­лежить - го­лим i бо­сим!

- А я не пiду!

- Побiй­ся бо­га, Iоно!

- А яко­го ли­ха менi ще бо­яти­ся? - ос­та­точ­но ска­зив­ся я. - Що з го­лого та бо­сого вiзь­меш? Чим по­карасш геть зне­доле­ного?

Я вий­шов i грюк­нув две­рима.

А братiя - од­ра­зу до ме­не:

- Ну що?

- Ну як?

Я вiдповiв ум ко­рот­кою, але про­мовис­тою бай­кою у прозi:

- Че­ревик упер­ше за свою вiрну служ­бу поп­ро­сив кашi. I що ж? Й­ого за це розiп'яли в шев­ця...

То­го ж дня я по­дав­ся свiт за очi: нинi на дур­няк i зо­зуля ку­вати не хо­че.

7. ВIД ОД­НО­ГО ВТIК, А ДРУ­ГОГО НЕ ЗДОГ­НАВ

"Ко­ли чи­тасш бiблiю, бiль­ше ди­вус­шся з

не­обiзна­ностi бо­га, анiж з й­ого всевiдан­ня".

Марк ТВЕН.

Ста­рець Авiме­лех, на­пев­не, га­ласус:

- Негiдник! Дар­мо­уд! Нев­дячна тва­рюка! Втiк i зiрвав вiдповiдаль­не зав­дання са­мого Все­вишнь­ого!

По­ганi вiстi не си­дять на мiсцi. Та й як й­ому не за­репе­тува­ти, ко­ли не так ста­лось, як га­далось? Та нiчо­го: не щод­ня й­ому слу­хати брид­ню, де­коли слiд по­чути й прав­ду.

А я що?

Я все роб­лю, як то­го бог хо­че. Ад­же вiдо­мо, що без бо­жоу волi i во­лоси­на з го­лови не впа­де, а як схо­че гос­подь, то впа­де i з ли­сини. Зна­чить, на те бу­ла во­ля бо­жа, щоб я по­дав­ся нав­прош­ки до мо­ря, а не в Нiневiю.

Все­вишнiй все на­перед пе­ред­ба­чив!

Ко­ли що, я й бо­говi ска­жу:

- Все­милос­ти­вий бо­же, а хiба ж ти не знав, що я помiняю мар­шрут?

Зро­зумiло, аби не зро­нити сво­го не­запе­реч­но­го ав­то­рите­ту, Все­вишнiй поб­лажли­во ска­же:

- Ха! Звiсно знав, Iоно! То­му й вказiвку пер­со­наль­но на твос iм'я спус­тив, бо знав, що ти уся­ке дiло за­валиш.

- Ну, тодi моя про­вина не вар­та й пе­ченоу ци­булi! Хiба не так?

- Так, Iоно, так! Я i то па­даю, як за влас­ну но­гу пе­речеп­люсь.

Оцi бо­годухi роз­ду­ми ме­не вель­ми втiши­ли.

До то­го ж, тiка­ючи вiд ста­рого при­дур­ка Авiме­леха, я на­оч­но ви­явив пов­ну не­корис­ливiсть - за­лишив у спа­док по собi пу­довий хрест свiй i не взяв натiльнi кай­да­ни для скру­шен­ня грiхов­ноу плотi. Хай ух бе­ре, ко­му за­бажасть­ся! Навiть вла­сяни­цю за­лишив у келiу на цвяш­ку...

Са­му Бiблiю взяв, аби скрiзь, де ступ­не но­га моя, за­охо­чува­ти до свя­того пись­ма грiшникiв.

А за­охо­чува­ти с чим!

Вiзь­ме­мо хо­ча б скан­даль­ну iсторiю пра­от­ця Ав­ра­ма, кот­рий до гли­бокоу ста­ростi, до бiлоу си­виз­ни тор­гу­вав тiлом сво­су дру­жини Са­ри. Навiть ко­ли Сарi ми­нав сь­омий де­сяток, Ав­рам при­муд­рився вигiдно збу­ти уу яко­мусь хти­вому фа­ра­оновi, ма­буть, схиль­но­му до ста­тевих збо­чень. Iнак­ше як це ди­во див­не по­яс­ни­ти? Ад­же нав­ко­ло то­го фа­ра­она тов­кла­ся цiла ота­ра свiжень­ких й мо­лодень­ких кра­сунь, нав­че­них до уся­ких лю­бов­них iгрищ...

Яко­го ж грiхо­вод­ни­ка, пи­таю я вас, ота пiкан­тна бу­вали­ця не зацiка­вить?

Та во­ни вмить роз­ха­па­ють квит­ки i на­тов­пом по­сунуть на моу лiте­ратурнi вiдпра­ви!

I Все­вишнь­ому, як Ав­то­ровi Кни­ги, бу­де прис­мно, що я при­вер­нув до й­ого бес­тсе­лера ува­гу най­шир­ших кiл чи­тачiв i не­пись­мен­них слу­хачiв.

А щоб не на­ража­тися на рев­нивi нарiкан­ня Ав­то­ра, слiд раз у раз нев­томно пiдкрес­лю­вати нез­ре­чен­ну мудрiсть гос­подню. Вiд сло­вес­но­го фiмiаму ще нiхто не гор­нув но­са. Хiба менi важ­ко жон­глю­вати сло­вами "генiаль­ний Ав­тор", "сди­ний у свiтi i не­пере­вер­ше­ний Тво­рець", "гло­баль­ний твiр". Або зак­ру­тити уже зовсiм по-на­уко­вому, щоб в отих муд­ра­гелях вже нiхто й нiчо­го не вто­ропав, внаслiдок чо­го вiдчув свою пов­ну ро­зумо­ву нiкчемнiсть.

Я й вiрша­ми мо­жу уш­ква­рити.

Нап­риклад:

Не Кни­га - Ди­во! А вiдтак

Пи­сань та­ких ми ще не зна­ли...

Спа­сибi, Ав­тор - наш Мас­так,

Що Ви нам Кни­гу на­писа­ли!


Яс­на рiч, вiрши­ки по­ганi. На рiвнi шко­лярсь­ко­го ри­муван­ня. Але ух не­одмiнно ого­лосять Ви­сокою По­езiсю. Бо хто, пи­таю я вас, на­важить­ся ух гу­дити, ко­ли во­ни хва­леб­но оспiву­ють "генiаль­но­го Ав­то­ра" та ще й "не­пере­вер­ше­ного Твор­ця"? Не по­бо­юся вис­ло­вити смiли­ве при­пущен­ня, що за це не­долу­ге ри­муван­ня менi ще й лiте­ратур­ну премiю гос­подь дасть. Та­ке вже не­од­но­раз трап­ля­лося! А ко­ли що - до­дам со­лодень­ко­го фiмiаму: бре­хати - не цiпом ма­хати. Що схо­чу, те й змо­лочу.

Примiром, як вос­хва­лити Все­вишнь­ого за те, що вiн на­дих­нув Ав­ра­ма з Са­рою на га­небнi, амо­ральнi вчин­ки?

А ду­же прос­то!

Ска­зав Най­мудрiший:

- Не бу­деш ти на­далi на­зива­тися Ав­ра­мом. Вiднинi iм'я тобi - Ав­ра­ам. А ти, жiнко, вже не зва­тимеш­ся Са­рою. Вiднинi iм'я твос - Сар­ра.

Вiдмiннiсть ли­ше на од­ну лiте­ру!

Хiба не до­теп­но?

Ну, хто те­пер на­важить­ся зви­нува­чува­ти ар­хисвя­того патрiар­ха Ав­ра­ама i й­ого цнот­ли­ву, бла­гочес­ти­ву Сар­ру за грiхи яки­хось там блу­додiй­них мер­зотникiв Ав­ра­ма та Са­ри? Та як­що хтось па­тяка­тиме, Ав­ра­ам з Сар­рою вмить при­тяг­нуть об­лудни­ка до су­ду за об­ра­зу ухнiх свя­щен­них осiб!

Отак бла­гочес­ти­во розмiрко­ву­ючи, я бадь­оро мiряв та мiряв но­гами твердь зем­ну, не­ухиль­но наб­ли­жа­ючись до мо­ря.

8. ОКО БА­ЧИТЬ ДА­ЛЕКО, А РО­ЗУМ ГЛИ­БОКО

"Ми час­то ка­жемо: "Й­ого совiсть гри­зе..."

Ви собi у­яв­лясте, що бу­ло б, ко­ли б совiсть

справдi зу­би ма­ла?"

Федiр МАКIВЧУК.

Ста­рець Авiме­лех нас­тавляв:

- Не ук­радь!

Спи­расть­ся, бу­вало, обiруч на бiблiй­ний фолiант i ре­че:

- Не убiй!

Як­що по­дума­ти, вiн не­дар­ма спи­рав­ся на свя­те пись­мо. Ад­же Бiблiя збiрник унiкаль­них кримiналь­них iсторiй. Суцiль­ний тобi де­тек­тив! З не­одмiнною мо­рал­лю, як во­но i го­дить­ся: зло­чин­ця нас­тигне не­мину­че по­каран­ня.

За­галь­на дум­ка бу­ла прос­та: усi лю­ди - грiшни­ки, або ж, як по-су­час­но­му, зло­чинцi. Та­ка вже людсь­ка при­рода, i нiку­ди вiд неу не вте­чеш. Бо ж не­мож­ли­во втек­ти вiд са­мого се­бе! Зло­чин, не­мов тiнь, ча­тус за пле­чима кож­но­го грiшни­ка, а в грiшни­ках хо­дять усi пос­по­литi.

А з чо­го во­но по­чало­ся?

З грiхо­падiння пра­батькiв усь­ого не­щас­но­го ро­ду людсь­ко­го Ада­ма i рви.

А жи­лося ж ум: уж - не хо­чу, пий - не мо­жу!

Не зна­ли i не вiда­ли, що во­но та­ке бать­ку­вати до­лю у го­лодi i хо­лодi.

А все од­но по­тяг­ло на крадiжку!

- Адам­цю, ну-мо пiшли оту яб­лунь­ку пот­ру­симо!

- Та ти що?

- Яб­лучко хо­чу!

- Чи ти з глуз­ду з'уха­ла?

- А що та­кого?

- Та ж Все­вишнiй за­боро­нив яб­лу­ню чiпа­ти!

- Ну й ду­рень!

- Хто ду­рень?

- Ти, Адам­цю!

- Я ду­рень?

- А хто ж iще? Ти про ко­го по­думав?

- До­бала­кались!..

- Бо ти - впер­тюх!

- Я ще й ви­нен?

- Адам­цю, ну, по­думай сам: як­що ми з'умо по ма­нюсiнь­ко­му яб­лучку, то хiба вiн збiднiс? З тор­бою пiде? Ду­шу з нас за яб­лучко вит­ру­сить?

- Ску­пому ду­ша де­шев­ша гро­ша!

- А менi.. яб­лучка хо­четь­ся...

- Ну, доб­ре, ходiмо по яб­лу­ка!..

А й­шло­ся зовсiм не про те, збiднiс Все­вишнiй чи не збiднiс.

Не бу­ло мо­ви й про та­ку дрiбни­цю, пiде вiн з тор­бою на путiвцях стар­цю­вати чи не пiде.

Рiч по­ляга­ла у прин­ципi - за­боронi по­рушу­вати святi нор­ми при­ват­ноу влас­ностi.

Але ж знов-та­ки ска­зано: не спiй­ма­ний - не злодiй.

Та хiба пра­бать­ки ма­ли кримiналь­ний досвiд? Хiба вмiли вправ­но за­хова­ти слiди? Хiба ма­ли по­нят­тя про алiбi?

На­жер­ли­ся яб­лук та й полiзли спа­ти у кущi!

Зас­ту­кав ух Все­вишнiй на га­рячо­му, а цi не­доте­пи од­ра­зу роз­рюмса­лися та й роз­ко­лоли­ся:

- То во­на ме­не на грiх зва­била!..

- А ме­не - яб­лучко...

А Все­вишнiй ум на те пов­чаль­но про­казус:

- На чу­жий ко­ровай ро­та не роз­зявляй!

Пе­рех­ресний до­пит, дiло в суд, ос­таннс сло­во пе­ред ви­роком i - "в даль­ний путь, на дол­гие го­да", ту­ди, де i хо­лод­но, i де го­лод­но...

Цiка­во, що тодi бу­ло зап­ро­вад­же­но пер­ший у свiтi фах - про­фесiю сто­рожа. Бо прис­та­вив Все­вишнiй до яб­лунi на вар­ту при­ват­ноу влас­ностi хе­руви­ма з вог­ненним ме­чем. Але той пер­ший грiх гли­боко за­корiнив­ся - усi хлоп­ча­ки i досi з яб­лунь по­чина­ють.

От Ка­ун, той уже був тя­мущий му­жик! Вiн пос­та­рав­ся все обмiзку­вати на­перед. А ко­ли порiшив­та­ки сво­го бра­та Аве­ля, то навiть i в думцi не мав ко­лоти­ся.

Все­вишнiй, що про­вадив слiдство у тiй най­першiй "мокрiй" справi, ду­же хит­ро, нiби ми­мохiдь за­питав пра­давнь­ого мор­ду­вав­цю:

- Ка­уне, де Авель, брат твiй?

А Ка­уновi хоч би що - за­тяв­ся, та й годi:

- За­питай­те у нь­ого са­мого! Хiба я сто­рож й­ому? Звiдки зна­ти менi, де вiн веш­тасть­ся i бай­ди­ки б'с?

- Так уже i не знасш?

- У ме­не сво­ух справ - по са­му зав'яз­ку! Тiль­ки всти­гай по­вер­та­тися...

Як­що розiбра­тися, то бо­жа Кан­це­лярiя - це все­ленсь­кий кар­ний роз­шук, в яко­му ян­го­ли, хе­руви­ми i се­рафи­ми слу­гу­ють су­дови­ми ви­конав­ця­ми. Ар­ханге­ли - вер­ховна ко­легiя. Але всi дiла вер­шить пре­муд­рий Все­вишнiй, сам-один у трь­ох ли­цях: бо­га-Слiдчо­го, бо­га-Про­куро­ра i бо­гаСуддi.

Та ось що не по­добасть­ся в цiй не­беснiй ка­ральнiй ус­та­новi, особ­ли­во з ог­ля­ду на прий­дешнiй по­голов­ний Страш­ний суд ("зло­чинцiв бу­де по­кара­но!"), це пов­на вiдсутнiсть хоч та­коу-ся­коу ад­во­кату­ри. За­хис­ти­тися - нiяк! То вже, знас­те, не де­мок­ра­тич­но...

Але про що це я ду­маю?

Геть з го­лови кра­молу!

Хiба не ме­не, сми­рен­ну овеч­ку, об­ра­но для втiлен­ня у жит­тя смер­тних за­думiв бо­га-Слiдчо­го, бо­га-Про­куро­ра i бо­га-Суддi? Ска­зано: путi гос­поднi незвiданi. То менi тiль­ки здасть­ся, що прос­тую я нав­мання. Нас­правдi ме­не ве­де Про­мисл бо­жий ту­ди ку­ди слiд. Ви­бач, о Ми­лосер­дний, ми­мовiль­ний грiх мiй не­зумис­но­го ро­зуму­ван­ня! Ад­же тобi. Все­видю­щому, зго­ри вид­ко, що я пруд­ко прош­кую на зав­ба­чено­му то­бою шля­ху. А твоя путь - iстин­на! Зваж, гос­по­ди: не всякi жар­ти чо­гось вартi...

Уже над­вечiр я при­ман­дру­вав до пор­то­вого мiста Iоппiу, щоб далi по­доро­жува­ти мо­рем. Го­лов­не, опи­нити­ся як­най­далi вiд при­рече­ноу Нiневiу. Цiка­во, де тут най­де­шев­ша кор­чма?

Усi лiхтарi на зах­ланних ву­лич­ках Iоппiу бу­ли роз­битi з пiдозрiлою послiдовнiстю. Та я чо­мусь не звер­нув на­леж­ноу ува­ги на це пох­му­ре зас­те­режен­ня з яв­ни­ми вiзу­аль­ни­ми на­тяка­ми. Ков­знув без­думно очи­ма, та й усе. А дар­ма.

9. ДУМ­КА ДУМ­КУ ГО­НИТЬ

"Не той кiнь, що в бо­лото уве­зе, а той, що

з бо­лота ви­тяг­не".

На­род­не прислiв'я.

Ть­мя­но бу­ло в бла­генькiй корчмi. В од­но­му кут­ку ледь бли­мав ка­ганець, в дру­гому ко­нала то­нень­ка свiчка. За две­рима, зовсiм не­подалiк, хлю­пало мо­ре.

Як на го­лод­но­го, па­хощi тут - за­памо­роч­ливi. А в ме­не у ки­шенях - анi ше­ляга. Як­що ме­не зви­нува­тять у то­му що я на дур­няк дос­хо­чу на­нюхав­ся смач­нень­ко­го, у ме­не й мiдякiв не­ма, щоб оп­ла­тити апе­титнi па­хощi дзво­ном.

Трап­ля­ють­ся мо­мен­ти, ко­ли за шма­ток ков­ба­си чор­ту ду­шу вiдда­си. Без грош­ви за­кон один: уж очи­ма, а ру­кам зась. А в ко­го в ру­ках, у то­го i в зу­бах. Та нiчо­го: кмiтли­ва лю­дина як не ру­ками, то язи­ком вiзь­ме. Мош­вою i ду­рень тру­сити мо­же...

Пот­ро­ху очi приз­ви­ча­ули­ся до пiть­ми. Яс­на рiч, сю­ди поз­би­рали­ся на нiчлiг рiзнi без­при­тульнi ло­буря­ки. За­раз на­жира­ють­ся i на­пува­ють­ся, потiм спа­тимуть по­котом, впри­тул один до од­но­го, щоб теплiше бу­ло.

Усе це був люд убо­гий: тiль­ки й грош­ви, що на по­луми­сок юш­ки та ке­лишок си­вухи. Але ж юш­ка яка - лож­ка сторч сто­уть! Тiль­ки у кут­ку, пiд ка­ган­цем, двос сма­ку­ють не з ке­лишкiв, а хлеб­чуть пря­мо з гру­бень­ко­го ба­риль­ця та мас­ла­ки з чи­мали­ми шма­тура­ми м'яса гри­зуть. Над ми­сюрою па­рус - харч свiжень­кий, щой­но з вог­ню...

Один з них - дов­гий i ху­дющий, мов ко­рабель­на щог­ла. Мор­да - з са­мого профiля. Дру­гий - ни­зень­кий i тов­стень­кий, не­мов дбай­ли­во на­топ­та­на уся­ким доб­ром тор­ба. Пи­ка - з са­мого ко­ла. Обид­ва - у стро­катих блу­зах, в яких по­люб­ля­ють хи­зува­тися мо­рехо­ди.

На них я й нацiлив­ся. Тiль­ки че­каю слуш­ноу на­годи.

Чую, щог­ло­видий по­важ­но ка­же:

- А гар­но ук­расти i на зуб не по­пас­ти!

Й­ого при­ятель не встиг i ро­та роз­ту­лити, як я вже вклин­цю­вав­ся в роз­мо­ву:

- Пхе! По­ганень­ке ре­мес­ло'лiпше доб­ро­го злодiй­ства...

Стро­катий з профiлем од­ра­зу на ме­не:

- А ти хто та­кий ро­зум­нень­кий?

Я ста­теч­но вiдповiв:

- Без плу­га - не орач, без мо­лота - не ко­валь, а без Бiблiу - не оповiдач.

- Нев­же Бiблiю масш? - вра­зив­ся вiн.

- Ав­жеж!

- Де ж ти ота­кий скарб роз­до­був?

- То моя спра­ва...


- I чи­тати по пи­сано­му вмiсш?

- А чо­го б я Бiблiю на горбi тя­гав?

- То сiдай до нас, юний от­че, за кум­панiю...

Я сiв i не­гай­но вда­рив­ся у спо­гад:

- Наш пiддя­чий лю­бить борщ га­рячий. А як го­лод­ний, зже­ре i хо­лод­ний.

- Склад­но ка­жеш!

- Сло­во по­чусш, та не зжусш.

- То при­гощай­ся - у нас на трь­ох ста­не!

- Грiх неп­ро­щений - ус­ти хлiб не­маще­ний. I ус­ти хо­чу, i гор­ло де­ре...

- Та ж ось ба­риль­це!..

I пiшло, i по­уха­ло...

- Ве­селий ти хло­пець, от­че! Ану роз­ка­жи щось з пiсанiя, щоб нi в тин нi у во­рота!

- Мож­на, - ка­жу я. - Ось пос­лу­хай­те.

Тут уже всi при­сутнi в корчмi при­суну­лись ближ­че. Навiть кор­чмар за­лишив свос мiсце за шин­ква­сом i за­вис надi мною.

10. КО­МУ СМIШКИ, А КО­МУ ГО­РЕ

"Рап­том на очах вiру­ючих з-пiд риз ви­пала пляш­ка з са­мого­ном, зат­кну­та ку­куруд­зя­ним ка­чаном. Пiп не роз­гу­бив­ся. Вiн су­воро пог­ля­нув у бiк iко­ни "Тай­на ве­черя" i ска­зав:

"Як­що ве­черяс­те, то ве­черяй­те, а пля­шок сю­ди не ки­дай­те!"

Федiр МАКIВЧУК.

- Чу­ли про Мер­тве мо­ре, в яко­му навiть жа­би не жи­вуть?

- Та чу­ли...

- А чо­го во­но мер­тве?

- Та хтоз­на...

- А я знаю!

- Чо­му ж во­но мер­тве?

- А то­му, що пiд вод­ною гладiнню по­хова­но стiль­ки про­пащих душ, що все жи­ве ги­не...

- Нев­же?

- Точ­но ка­жу! А ста­лося це так...

На то­му мiсцi, де те­пер смер­дить мер­ця­ми мо­ре, ко­лись сто­яли ряд­ком два ве­ликих мiста - Со­дом i Го­мор­ра. А пе­ред тим, як пог­рузну­ти в мо­ре, обид­ва мiста пог­рузли в роз­пусту. У Го­моррi жiнки по­кину­ли чо­ловiкiв i втiша­лися лю­бов'ю помiж со­бою, а в Со­домi все ста­лося нав­па­ки - помiж со­бою лю­били­ся чо­ловiки. У­яв­лясте?

Дiзнав­ся про цi не­подобс­тва Все­вишнiй i ду­же розгнiвав­ся:

- Я що лю­дям на­казу­вав?

- Лю­бити­ся i роз­мно­жува­тися! - хо­ром вiдповiли й­ому ян­го­ли.

- А що роб­лять лю­ди в Со­домi та Го­моррi?

- Люб­лять­ся, але не роз­мно­жу­ють­ся! - вiдповiв ян­голь­ський хор.

- А що ста­неть­ся, ко­ли ця по­шесть по­ширить­ся по всiй землi?

- Вим­руть усi лю­ди!

- Що ж ро­бити?

- А бог знас!

Все­вишнiй i справдi знав: ви­нищи­ти безплiдних по­руш­никiв до но­ги, та й по то­му.

А жив у Со­домi пра­вед­ник Лот, рiдний небiж патрiар­ха Ав­ра­ама. Вiн дру­жину не по­кинув. То­му й двох до­чок мав. Обидвi доч­ки - дiвки не­порочнi, бо же­нихи мiж со­бою ко­хали­ся.

Пос­лав Все­вишнiй до Ло­та двох ян­голiв з на­казом:

- Хай до ран­ку по­кине мiсто з усiм сiмей­ством. Хай iдуть во­ни свiт за очi i не ози­ра­ють­ся. Як­що озир­нуть­ся, ли­хо бу­де.

Прий­шли ян­го­ли до Ло­та. Та ледь пе­река­зали бо­жий на­каз, як пе­ред Ло­товою ха­лупою зiбрав­ся цiлий на­товп роз­бе­щених со­домитiв.

- Ло­те! - на­хаб­но ви­мага­ють. - Ану, по­дай нам сво­ух ян­го­ляток!

- Та що ви, лю­ди! - ка­же ум Лот. - Як вам не со­ром? Ад­же це ян­го­ли!

- ух нам i тре­ба!..

- Лiпше я вам сво­ух не­пороч­них до­чок на по­талу вiддам...

- А навiщо во­ни нам, ко­ли ми вiд влас­них мо­лодиць повтiка­ли?

Да­рем­но во­ни га­ласу­вали: ян­го­ли роз­лю­тили­ся i да­ли доб­ря­чоу про­чухан­ки усь­ому на­тов­пу.

А вранцi пiшов Лот з мiста. За ним - сiмей­ство. I чу­ють: за спи­нами у них грiмо­тить, гур­ко­че, на всi го­лоси во­лас. Ло­това жiнка озир­ну­лася i навiки ос­товпiла. Ли­шив­ся пра­вед­ний Лот без жiнки. По­селив­ся вiн з доч­ка­ми у пе­черi, по­далi вiд лю­дей.

А далi я вам пря­мо з Бiблiу про­читаю.

Ось слу­хай­те:

"у жив Лот в пе­черi, i з ним двi доч­ки й­ого.

I мо­вила стар­ша мо­лодшiй: бать­ко наш ста­рий; i не­ма чо­ловiка на землi, який увiй­шов би в нас за зви­часм всiсу землi.

Отож на­по­умо бать­ка на­шого ви­ном, i пе­рес­пи­мо з ним, i по­нови­мо вiд от­ця на­шого плем'я".

Я нав­мисне зу­пинив­ся на найпiкантнiшо­му мiсцi i зiтхнув:

- Ех, без до­бав­ки i горiлка не смач­на...

- I справдi! - зго­лосив­ся сам кор­чмар. - Доз­воль, вче­ний от­ро­че, я те­бе по­час­тую?

- Бла­гос­ловляю намiр твiй! - не пру­чав­ся я пiд не­тер­плячi ви­гуки слу­хачiв.

- Ось тобi ча­роч­ка, юний от­че, чи­тай далi...

"I на­по­ули от­ця сво­го ви­ном тiсу ночi, i пiшла стар­ша i пе­рес­па­ла з бать­ком сво­ум; а вiн не вiдав, ко­ли во­на ляг­ла i ко­ли вста­ла.

Нас­тупно­го дня стар­ша мо­вила мо­лодшiй: ось, я спа­ла вчо­ра з бать­ком мо­ум; на­по­умо й­ого ви­ном i цiсу ночi; i ти пiди, спи з ним, i по­нови­мо вiд от­ця на­шого плем'я.

I на­по­ули бать­ка сво­го ви­ном i цiсу ночi; i пiшла мо­лод­ша, i спа­ла з ним; а вiн не вiдав, ко­ли во­на ляг­ла i ко­ли вста­ла.

I по­роби­лися обидвi доч­ки Ло­товi вагiтни­ми вiд бать­ка сво­го.

I на­роди­ла стар­ша си­на i на­рек­ла й­ого iм'ям: Мо­ав, (ка­жучи: вiн вiд бать­ка мой­ого). Вiн отець мо­ави­тян по­нинi".

I мо­лод­ша та­кож на­роди­ла си­на i на­рек­ла й­ого iм'ям: Бен-Аммi, (ка­жучи: вiн син ро­ду мой­ого). Вiн отець амо­нитян по­нинi.

Аж тут ни­зень­кий тов­стун роз­хви­лював­ся:

- А чо­му ж гос­подь за отакi амо­ральнi вчин­ки не по­карав ста­рого грiхо­вод­ни­ка з мо­лоди­цями? Iнших, бач, ка­рас, а цих - нi! I нев­же поб­ли­зу вже й чо­ловiкiв не бу­ло?

- Як не бу­ло? - за­гаряч­ку­вав i кор­чмар. - А ви­но? Ти за­був про ви­но! У ко­го ж хтивi дiвки ви­но ку­пува­ли, ко­ли не в кор­чмарiв?

Роз­бурхав­ся i щог­ло­видий:

- Не ро­зумiю, як це мож­на пе­рес­па­ти з не­пороч­ною дiва­хою i навiть не помiти­ти? Зно­ву ж та­ки: хто й­ому но­вона­род­женi - си­ни чи ону­ки?

А тодi в один го­лос - до ме­не:

- От­че, а що ти ска­жеш?

Я за­мис­лився, а потiм муд­ро вирiк:

- Ду­же складнi вашi за­питан­ня. Спра­ва ця i дiй­сно над­зви­чай­но зап­лу­тана. Без пляш­ки в нiй нiчо­го не до­береш! А щось пляш­ки я й не ба­чу...

- За­раз бу­де, от­че. Од­на мить!

11. ЩО ВЗЯ­ТО, ТЕ Й СВЯ­ТО

"Ду­ховенс­тво но­сить плащ убо­гостi, яким при­ховус сек­рет умiння зба­гачу­вати­ся i за­без­пе­чува­ти се­бе всiля­кими на­соло­дами".

К.ВОЛЬ­НЕЙ.

Че­репок трiщав, мов твердь не­бес­на за часiв Всесвiтнь­ого По­топу...

Сур­ми сур­ми­ли ар­хангель­ськi...

Гру­ди па­лило, мов я пе­кель­ноу сiрки на­ков­тався...

З ро­та ви­рива­лося смер­дю­че ди­хан­ня...

Фу! Аж са­мого ну­дить...

О гос­по­ди!..

Пе­ред очи­ма стри­бало, плив­ло i гой­да­лося. Стiни по­хиту­вали­ся, не­мов п'янi. Сте­ля раз у раз нiби па­дала на мою бiдо­лаш­ну голiвонь­ку. Звiдусiль рипiло, скре­гота­ло i грю­кало. Ло­же со­валось пiдi мною ту­ди-сю­ди, не­мов на­мага­лось ски­нути ме­не на пiдло­гу.

Свя­та трiй­це, де я?

Рап­том дверi вiдчи­нили­ся, а на ме­не по­суну­ла та­ка фiгу­ра, що я аж отерп.

Фiгу­ра бу­ла без од­но­го ока, без од­но­го ву­ха, без однiсу ру­ки i без однiсу но­ги. Го­лова хваць­ко пов'яза­на яс­кра­во-чер­во­ною хус­ткою, зi сма­ком дiбра­ною пiд колiр но­са. Стро­катий тiль­ник i ши­рокi, як мо­ре, шта­ни до­вер­шу­вали вбран­ня. За ши­роким шкiря­ним по­ясом стир­чав набiр кин­джалiв. На лiво­му боцi телiпа­лася шаб­лю­ка. А на сдинiй руцi з за­сука­ним ру­кавом був ви­татуй­ова­ний че­реп з кiстка­ми нав­хрест. Той хрест був яв­но не бо­жесь­ко­го по­ход­ження.

Та я з присмнiстю за­ува­жив, що ця напiвлю­дина три­мас на­пого­товi в сво­уй сдинiй руцi вже вiдкор­ко­вану пляш­ку i при­яз­но до ме­не всмiхасть­ся.

Чо­го б це?

- Що, про­чумав­ся, ви­пиво­хо! - лагiдно прох­рипiв пе­репо­лови­нений нез­най­омець. - На ось, пох­ме­лися! Кра­щих лiкiв не знай­ти - по собi знаю...

Я прис­моктав­ся до пляш­ки, мов до цiлю­щого дже­рела. Од­ра­зу по­лег­ша­ло. Я вiдчув, що на­буваю звич­ноу фор­ми, гiдноу мо­го са­ну,

- А де за­кусь? - жва­во на­полiг я. Кож­но­му свя­тен­ни­ку вiдо­мо: зав­жди слiд ви­мага­ти бiль­ше, ко­ли тобi щось да­ють i так.

- Ота­коу! - зди­вував­ся мiй нес­подiва­ний рятiвник. - Ще й за­кусь й­ому у лiжко пiднось! - вiн су­нув ру­ку до ки­шенi i ви­тяг твер­ду, як наж­дак, га­лету. - На, же­ри, пас­кудни­ку!

Бач, зич­ли­во всмiхасть­ся, а сва­рить...

- Ти хто? - за­питав я, зу­бами вик­ре­шу­ючи з га­лети iскри.

- Як то хто? - зно­ву зди­вував­ся вiн. - Я капiтан Бен-Аку­ла, май­бутнiй адмiрал май­бутнь­оу розбiй­ниць­коу фло­тилiу.

- А це що? - я кво­ло повiв ру­кою нав­ко­ло.

- Мiй флаг­ман "Зi свя­тими упокiй".

- Ах, то це ко­рабель морсь­ких роз­би­шак! - на­рештi ос­та­точ­но прозрiв я. - То ось чо­го лiхтарi бу­ли по­роз­би­ванi!

- Ав­жеж...

- Чо­го ж я тут?

- Бо най­няв­ся.

- Ким?

- Ка­пела­ном. Те­пер у нас пов­ний керiвний ком­плект - капiтан i ка­пелан.

- Щось не при­гадую, - не­пев­но про­мим­рив я.


- А що тут див­но­го? - роз­судли­во мо­вив вiн. - Те­бе ж учо­ра двос мо­ух ло­буряк ледь на ру­ках при­нес­ли. Та ще твою ду­же ве­селу кни­гу. Ти ж по­обiцяв влаш­ту­вати на суднi ко­лек­тивну чит­ку, щоб на­вер­ну­ти ко­рабель на мар­шрут iстин­ний...

- I де ж ми за­раз?

- У вiдкри­тому морi.

- Жах! - прос­тогнав я.

- Нiяко­го жа­ху не­ма - не по­тоне­мо, - хиб­но зро­зумiв ме­не капiтан Бен-Аку­ла i, аби до кiнця зас­по­ко­ути, свос за­пев­нення об­грун­ту­вав: - Я пе­рело­вив усiх щурiв i ув'яз­нив до ми­шоло­вок, щоб не повтiка­ли. А по­ки щу­ри з ко­раб­ля не вте­чуть, суд­но нiза­що на дно не пiде. Це ко­жен мо­ряк знас! До речi, от­че, як те­бе зва­ти? Я й досi не знаю, бо вчо­ра ти ли­ка не в'язав...

- Звуть ме­не Iона! - поспiшив я ур­ва­ти й­ого пап­люжнi для мо­го са­ну спо­гади.

- Аз яко­го ро­ду?

- Мiй бать­ко - ги­цель Амiтай з колiна Зе­було­на.

- А де ж вiн котiв об­ди­рав... тоб­то де ти на­родив­ся, хо­чу я спи­тати.

- У мiстi Гад-Хе­фер.

- I хто ж ти за свя­тен­ниць­ким фа­хом?

- Я, Аку­ло, про­рок.

- А звiдки це тобi вiдо­мо?

- А в ме­не дип­лом с! Я закiнчив шко­лу про­рокiв, впер­ше зас­но­вану ве­ликим Са­му­улом!

- I ба­гато та­ких?

- Та як ска­зати... Роз­ра­хунок прос­тий: щоб на ко­жен ба­зар у кож­но­му мiстi ста­ло хо­ча б по од­но­му про­року...

- А що во­но, влас­не, та­ке - про­рок? - сди­не око капiта­на засвiти­лося цiкавiстю.

- Про­рок, Аку­ло, це лю­дина, яка не знас нiчо­го, але здо­гадусть­ся про все.

- Бре­шеш!

- Со­бака бре­ше, а не про­рок!

- Ану, вiдга­дай тодi, навiщо я ого­лосив до­дат­ко­вий набiр в ко­ман­ду мо­ух роз­би­шак?

- Ну, це для ме­не дрiбни­ця: щоб не бо­яти­ся нi бо­га, нi чор­та!

- Ти ди­ви - вга­дав! - вiн пiдсiв до ме­не ближ­че. - А навiщо це менi не бо­яти­ся нi бо­га, нi чор­та?

- Щоб гра­бува­ти i скар­би зби­рати.

- I ко­ли ж я роз­ба­гатiю? - ви­хопи­лось у нь­ого.

- Дай червiнця.

- Навiщо?

- Iнак­ше про­роц­тво не справ­дить­ся.

- На два! То ко­ли?

- Як тiль­ки зустрiнеш ку­пець­кий ко­рабель i ви­порож­ниш й­ого, як я оцю пляш­ку.

Я узяв у нь­ого пляш­ку й прис­моктав­ся.

Вiн сте­жив за про­цеду­рою з непiдроб­ним хви­люван­ням.

- Не ли­шай нi краплi! - ще й заб­ла­гав нап­рикiнцi.

- Будь спок! - втiшив й­ого я.

Се­анс про­року­ван­ня про­ходив нап­ро­чуд вда­ло. Настрiй мiй знач­но полiпшив­ся. У го­ловi вже не сур­ми­ли ар­ханге­ли i твердь не­бес­на не ре­пала. За бор­том лагiдно плюс­котiли хвилi. У ки­шенi под­зень­ку­вали червiнцi. Бла­годать! Я ви­тяг пач­ку "Фiмiаму" i з на­соло­дою вос­ку­рив.

- Iоно, ану дай i менi фiмiаму, - поп­ро­сив капiтан.

Ота­коу! Й­ого про­хан­ня ме­не вкрай зас­му­тило. Ой, як важ­ко бу­ло вiдмов­ля­ти такiй бла­городнiй лю­динi! Але що я мав ро­бити? Ад­же нас у школi нав­ча­ли тiль­ки бра­ти, а да­вати - не вчи­ли. Хiба ж я ви­нен, що ме­не ви­пус­ти­ли у свiт до ми­рян не­уком?

Од­нак, з по­ваги до капiта­на, я об­рав од­ну з найбiльш делiкат­них форм вiдмо­ви.

- А чи знасш ти, Аку­ло, - слей­ним го­лосом за­питав я, - що па­лити шкiдли­во?

- Нi, не знаю, - пох­ню­пив­ся скалiче­ний у бит­вах ва­таг пiратiв, - бо я не­пись­мен­ний...

- А мiж тим, - ве­лере­чиво пов­чав й­ого я, - курiння ду­же шко­дить здо­ров'ю. Щоб ти знав, од­на ци­гар­ка вби­вас ко­ня!

- Зро­ду не ба­чив ко­ня з ци­гар­кою в зу­бах, - роз­губле­но про­мим­рив вiн. Та ж я - не кiнь!

- Тим па­че! - на­полiг я. - Лю­динi курiння вко­рочус жит­тя на­поло­вину. Примiром, ска­жи: скiль­ки тобi за­раз рокiв?

- Не­пов­них со­рок п'ять, - вiдповiв морсь­кий бу­валець.

- Ну от ба­чиш, - спiвчут­ли­во зiтхнув я. - А все чо­му? Бо ку­риш! А як­би не па­лив, тобi вже бу­ло б пов­них дев'янос­то!

По­ки май­бутнiй адмiрал май­бутнь­оу фло­тилiу на­магав­ся збаг­ну­ти цю ма­тема­тич­ну нiсенiтни­цю, я спокiй­но до­курив "Фiмiам".

- Ко­ли бу­демо ус­ти? - дiло­вито за­питав я на­ув­но­го, як ди­тина, пе­репо­лови­нено­го те­сака­ми роз­би­шаку. Я iнту­утив­но пе­ред­ба­чав, що ско­ро вiн сам осо­бис­то за мо­ум сто­лом слу­гува­тиме. Дар­ма що з од­ною но­гою! Хiба не свя­те дiло - зро­бити з морсь­ко­го вов­ка покiрну овеч­ку бо­жу?

Та не встиг Бен-Аку­ла вiдповiсти, як з до­зор­ноу боч­ки за­гор­ла­ли:

- Пря­мо по кур­су - "ку­пець"!

- Ну,, Iоно, - вра­зив­ся мо­ум про­року­ван­ням капiтан, - ти як у во­ду ди­вив­ся...

- Свис­та­ти всiх на­гору! - хут­ко на­гадав й­ому я.

12. ДЕ ХРАМ - I Я ТАМ

"Ля­кас ми­ша киць­ку, та са­ма з но­ри не ви­лазить".

На­род­не прислiв'я.

Морськi роз­би­шаки - хлопцi всi такi, що й у дiдь­ка на ро­гах хвос­та зав'яжуть - мит­тю облiпи­ли бор­ти та щог­ли. Май­бутнiй адмiрал Бен-Аку­ла грiзно гу­пав про­тезом на капiтансь­ко­му мiстку. Ко­рабель "Зi свя­тими упокiй" на­ужа­чив­ся спи­сами, але­бар­да­ми, абор­дажни­ми га­ками. Один я ли­шив­ся у трюмi: менi й звiдси все доб­ре вид­ко i чут­но.

Два суд­на невiдво­рот­но наб­ли­жали­ся од­не до од­но­го.

- Бу­дем би­тися чи ми­рити­ся? - гуч­но за­волав Бен-Аку­ла, ко­ли ко­раблi наб­ли­зились на звук го­лосу.

- Би­тися! - вiдповiли з ку­пець­ко­го суд­на. - I вам зиск бу­де, i нам втрат мен­ше!

"Про що це во­ни?" - зди­вував­ся я.

- Мо­лод­ця! - схва­лив ге­ро­уч­не рiшен­ня ген­длярiв наш капiтан. - А що у вас на бор­ту?

- Сан­да­лове де­рево, чер­во­не де­рево, зо­лото...

- Оце нам! - за­волав капiтан. - Зо­лотом бий­те­ся!

- Так у нас зо­лото чор­не - невiль­ни­ки.

- Ть­ху на вас! Нiко­ли не повiрю, що ви без грош­ви! Нев­же анi ше­ляга не мас­те?

- Та де­що с... А до то­го ще - ко­косовi горiхи з про­холод­жу­валь­ним на­посм! Та кiль­ка ящикiв ро­му, по двад­цять пля­шок у кож­но­му!

- Оце усе - нам!

- За­раз!

I за мить з ку­пець­ко­го ко­раб­ля до­лину­ла су­то вiй­сько­ва ко­ман­да:

- Балiсти за­ряд­жай! З лiво­го бор­ту - прицiл на па­лубу грабiув пострiл!

Зас­кре­гота­ли на­тяг­нутi лин­ви. Бiля бой­ових спо­руд зас­тигли балiстiарiу. Друж­но гах­кну­ли ве­летенськi лож­ки балiст. Злетiли яд­ра i з мо­торош­ним вит­тям шви­гону­ли до нас. Але не до­летiли i шу­бов­сну­ли у во­ду.

- Ви що, по­дурiли? - обу­рив­ся Бен-Аку­ла. - Ще один та­кий пострiл, i я вас усiх пе­ревiшаю на ре­ях! Я нiко­му не доз­во­лю отак без­глуз­до гу­бити доб­ро!

- Та це ли­ше пристрiлка! - поспiши­ли з по­яс­ненням купцi. - А стрiля­ли ми ко­косо­вими горiха­ми. Во­ни у водi не то­нуть. Мож­на ви­лови­ти.

I схид­но за­пита­ли:

- А ви що, хотiли б, щоб ми од­ра­зу ба­бах­ну­ли по вас шрап­неллю з мо­нет?

- Ну-ну, - при­мир­ли­во про­бу бня­вив знiяковiлий Бен-Аку­ла. - Ну, по­гаряч­ку­вав... З ким не бу­вас... А ви ро­зум­но вчи­нили, нiчо­го не ска­жеш!

- З пра­вого бор­ту - пострiл!

Зно­ву рвуч­ко злетiли лож­ки балiст. Гуркiт розiтнув повiтря. Ко­косовi горiхи про­шили вiтри­ла i по­коти­лися па­лубою.

- рсть! - радiсно повiдо­мив капiтан. - Влу­чили! Бий­те нас далi!

- З лiво­го бор­ту - пострiл!

Лiвий борт ляс­нув лож­ка­ми, а на па­лубу ряс­но си­пону­ло мо­нета­ми.

Пiратiв вмить нiби з нiг поз­би­вало. Усi враз по­пада­ли нав­ка­рач­ки.

- З пра­вого бор­ту - пострiл!

На па­лубу пор­сну­ло кош­товним камiнням. Усiх не­мов ура­ган­ним под­му­хом з нiг зме­ло. Нiхто не всто­яв! Ну й бiй­ка - жах­на!

- Ура! - гук­ну­ли на ку­пець­ко­му суднi. - До­бивай­мо бан­дюг пляш­ка­ми!

- По­лун­дра! - зля­кано за­мету­шив­ся капiтан.

Я теж за­таму­вав по­дих.

Що ж це бу­де, о гос­по­ди?

Та хлопцi-мо­лодцi всi, як один, три­мали­ся на­пох­ватi. Жод­на пляш­ка не ляс­ну­ла на па­лубi. Хлопцi сприт­но ви­лов­лю­вати ух на ль­оту, не да­ючи роз­би­тися.

Ото вишкiл - зраз­ко­вий!

Аж рап­том морсь­ка бит­ва вщух­ла. Пев­но, у купцiв ви­чер­пався за­пас.

Од­нак Бен-Аку­ла про всяк ви­падок за­питав:

- Це вже все?

На ку­пець­ко­му суднi щи­ро зди­вува­лися:

- А вам хiба ма­ло?

- Ну, тодi бу­вай­те!

- I ви теж!

- Iдiть з ми­ром!

- А вам по­пут­но­го вiтру!

Суд­на розiй­шли­ся як у морi ко­раблi.

- Боц­ма­не! - гук­нув Бен-Аку­ла.

- Я тут, капiта­не!

- Якi у нас втра­ти?

- Жах­ливi, капiта­не, - ви­нува­то пох­ню­пив­ся боц­ман.

- До­повiдай, нiчо­го не кри­ючи.

- Бiда ста­лась! Не встиг я взя­ти пляш­ки на облiк, як ух з пiвсотнi вже встиг­ли вис­мокта­ти.

- Ого!

- Ав­жеж! Ма­буть, взя­ли на борт зай­вих вiдмiнникiв з пи­яти­ки. Он­дечки хо­дять з чер­во­ними пи­ками, аж за­тина­ють­ся...

- Ну-ну, бу­вас! Такi збит­ки навiть у вин­ма­гах пе­ред­ба­ченi. На­зива­ють­ся - склобiй.

- А так, щоб бу­ло чим з-пiд по­ли тор­гу­вати та ще й у не­уроч­ний час з ви­пивох три шку­ри дер­ти...


- Об­лишмо зайвi ба­лач­ки.

- Ва­ша прав­да, капiта­не...

Аж тут Бен-Аку­ла ве­лич­но вип­ростав­ся i змах­нув сди­ною ру­кою, зак­ли­ка­ючи ва­тагу до ува­ги.

- Гей, хлопцi! - влад­но гук­нув вiн. - Грошi i кош­товностi - на боч­ку! Не бу­демо чи­нити­ся - бу­демо дiли­тися! Кож­но­му ка­тюзi ста­не по зас­лузi!

Як? Ота­ке все­народ­не свя­то та без ме­не?

Я про­жогом рво­нув на па­лубу.

- Ось i я!

13. НЕ БУ­ДЕ РИ­БА РА­КОМ

- Чу­вати, хо­че вiн нас­та­вити на путь iстин­ну, - Фан­фу­лик зне­важ­ли­во сплю­нув.

- Хай ро­бить, чо­го й­ого нав­чи­ли, - мир­но оз­вався Бо­чан. - Нам вже од­на­ково нiчо­го не до­помо­же.

Ярос­лав ГА­ШЕК.

Усе бу­ло б доб­ре, але я нiяк не мiг ви­киш­ка­ти з пам'ятi оте чарiвне ви­довись­ко - доб­ря­ча, ма­ло не до колiн ку­па сон­це­сяй­них мо­нет i на­бага­то мен­ша, але й на­бага­то кош­товнiша куп­ка зiрчас­тих дiамантiв.

А де за­раз ота ку­па i ота куп­ка?

Роз­по­роши­лися по чу­жих ки­шенях!

I як би це менi при­муд­ри­тися та зiбра­ти ух зно­ву до­купи?

Ме­та нiби не з до­сяж­них...

А за­галом до ме­не став­лять­ся доб­ре. Ав­то­рите­ту я на­був не­аби­яко­го. Моя по­пулярнiсть з дня на день зрос­тас. В очах ко­ман­ди я стаю зраз­ком i прик­ла­дом. Кож­не зре­чене мною сло­во жадiбно лов­лять i по­бож­но пе­река­зу­ють.

От i за­раз ми­мохiдь чую оповiдку про мою прин­ци­пову су­тич­ку з боц­ма­ном, дру­гою пiсля капiта­на лю­диною на суднi:

- Боц­ман ка­же й­ому: "Iоно, вип'смо вин­ця на­тураль­но­го?" А свя­тий отець твер­до сто­уть на свос­му: "Кра­ще де­нату­раль­но­го". До­теп­на лю­дина наш ка­пелан!

- А як вiн здо­рово вис­ту­пив на лекцiу про шкiдливiсть ви­пив­ки, яку за­ходив­ся чи­тати капiтан! - зах­ли­насть­ся iнший. - Iона встав i сми­рен­но мо­вив: "Капiтан вам роз­ка­же, а я й­ого оповiдку проiлюс­трую". I до то­го наiлюс­тру­вав­ся, що аж до ран­ку у трюмi зе­лених бiсе­нят ло­вив... Гiдна наслiду­вань лю­дина!

Сло­вом, дiла iдуть, язи­ки пле­туть, а нiхто й гад­ки не мас, що я весь час обмiзко­вую, як би ото ще раз по­бачи­ти двi чарiвнi ку­пи, спо­лученi до­купи. Нiхто не чус, як ниш­ком що­вечо­ра я уклiнно мо­лю Все­вишнь­ого:

- Гос­по­ди, наш­ли на нас хоч та­кого-ся­кого штор­мя­гу!

А зран­ку я зно­ву - се­ред грiшникiв. Див­лю­ся, як ду­рять во­ни один од­но­го, ки­да­ючи на боч­ку чорнi ку­бики з бiли­ми ця­точ­ка­ми, або лов­лять акул i шу­ка­ють в ухнiх не­ситих ут­ро­бах пляш­ки (за­кор­ко­ванi, зви­чай­но). Ну­дота ска­зити­ся мож­на.

А на морi - гладiнь. Навiть за борт пог­ля­нути гид­ко.

- Гос­по­ди, ко­ли ти наш­леш на нас хоч мир­ша­ву бу­рю? Ад­же один твiй под­мух, о гос­по­ди, i мо­ре враз збу­рить­ся...

План я роз­ро­бив прос­тий, але, з ог­ля­ду на морськi за­бобо­ни, ду­же дiй­овий. Лед­ве гос­подь дасть шторм, я ниш­ком по­випус­каю з ми­шоло­вок ко­рабель­них па­цюкiв i пер­шим за­панiкую:

- Щу­ри тiка­ють! Ря­туй­ся, хто мо­же! Спасiння на­ше - в дес­ницi божiй!

Бе­зумов­но, у штор­мо­вому ха­осi нiхто не до­бере, ку­ди го­лоднi тва­рюки тiка­ють: за борт чи в кам­буз по не­до­уд­ки. Ма­совою вте­чею щурiв з ми­шоло­вок я до­сяг­ну при­голом­шли­вого мо­раль­но­го ефек­ту. Це бу­де для них не­мов грiм з яс­но­го не­ба. Ад­же зав­дя­ки мудрiй ви­гадцi капiта­на пiра­ти звик­ли по­чува­ти се­бе у цiлко­витiй без­пецi, мов у бо­га за па­зухою.

На ць­ому пер­ший етап за­ляку­валь­ноу об­робки грiшникiв бу­де за­вер­ше­но.

Етап дру­гий: се­ред гро­му i блис­ка­вок (де­корацiу - во!) я про­рокую близь­кий кiнець суд­на, по самi биль­ця на­ван­та­жено­го нес­по­кута­ними грiха­ми, ли­хом та крив­дою. У зв'яз­ку з цим я мит­тю зас­но­вую i очо­люю жит­ло­во-ко­опе­ратив­не то­варис­тво для ви­молю­ван­ня теп­ло­го мiстеч­ка на небi з ок­ре­мим пер­со­наль­ним рай­ським ку­щем.

За готiвку - мо­нети i нiкчемнi кош­товнi камiнцi - бла­гопо­луч­на й успiшна по­дорож за мар­шру­том "Зем­ля - Не­бо" га­ран­то­вана.

Примiтка: хто за­жилить хоч копiй­ку, до самiсiнь­ко­го Страш­но­го Су­ду кипiти­ме у пе­кель­но­му ка­занi, з го­ловою за­нуре­ний у смо­лу та сiрку. Та ще дiдь­ки ро­гатi штри­кати­муть в бiк iржа­вими ви­лами...

Ко­рот­ко ка­жучи, наслiдок опе­рацiу пiд ко­довою наз­вою "Ря­туй­те вашi душi" му­сить бу­ти один - усе наг­ра­бова­не й нак­ра­дене опи­нить­ся в мо­уй торбi.

На ць­ому дру­гий етап об­робки бу­де за­вер­ше­но.

Третiй етап, тоб­то роз'яс­ню­валь­ний, чо­му не вiдбув­ся кiнець суд­на, я вирiшив не про­води­ти. Лiпше од­ра­зу по акцiу "Ря­туй­те вашi душi" ся­ду в шлюп­ку (тор­ба, звiсно, при менi) i вiддам швар­товi кiнцi.

Та на пре­вели­ку мою скор­бо­ту, усе це - в не­пев­но­му май­буттi. Навiть бла­гень­ко­го вiтер­ця кат­ма...

Я спе­ресер­дя плю­нув за борт в свiча­до не­озо­роу ка­люжi (хiба ж то мо­ре без хвиль з ба­ран­ця­ми?) i вже вкот­ре по­дум­ки взмо­лив­ся:

- О гос­по­ди, по­дай штор­мя­гу!

14. ТО­РОХ, ТО­РОХ ОБ СТIНУ ГО­РОХ!

"Пе­реби­ла сви­ня "От­че наш",

не­хай те­пер са­ма мо­лить­ся".

На­род­не прислiв'я.

Бу­ря ша­ленiла.

Блис­кавки не­само­вито шма­тува­ли хма­ри i пiрна­ли у чорнi хвилi, що на­сува­лися стiною.

Ог­лушли­во ре­готав грiм.

З усь­ого бу­ло вид­но, що бо­жий пос­ла­нець Iлляг­ро­мовер­жець цiсу ночi ви­конас тиж­не­ву нор­му. Бач, яку роз­ви­нув штормiвщи­ну! То бай­ди­кував, а те­пер, не­мов здурiлий, над­дас до пла­ну...

Ко­рабель "Зi свя­тими упокiй" стог­нав усiма шпан­го­ута­ми. Страхiтли­во скрипiли щог­ли. Замiсть вiтрил на ре­ях ло­потiло якесь не­зугар­не шмат­тя. Морськi роз­би­шаки по­пада­ли на колiна i пал­ко мо­лили­ся сво­ум од­но­оким, од­но­руким та од­но­ногим бож­кам.

Аж рап­том ве­летенсь­ка хви­ля пiдня­ла на­шу по­суди­ну ма­ло не до роз'ят­ре­ного Iллю­шею не­ба, а звiдти вда­рив та­кий грiм, нiби твердь не­бес­на роз­ко­лола­ся.

У цей слуш­ний мо­мент я й за­панiку­вав:

- Щурi тiка­ють!

Ефект був над­зви­чай­ний.

У не­пев­но­му освiтленнi блис­ка­вок я з присмнiстю спос­терiг, що навiть боц­ман по­полотнiв, хоч мав та­ку чор­ну шкiру, нiби одвiку коп­тився у пеклi i вми­вав­ся самiсiнь­кою смо­лою.

- Ря­туй­ся, хто мо­же! - за­волав який­сь при­дурок. У нашiй свя­тен­ницькiй справi що доб­ре - зав­жди знай­деть­ся ду­рень, який ла­ден щи­ро увiру­вати в будь-яку нiсенiтни­цю. Увiру­вати i га­ряче пiдтри­мати пал­ким га­ласом.

Я вже встиг вдер­ти­ся на iмпровiзо­вану три­буну, скла­дену з ря­туваль­них кiл (обе­режнiсть нiко­ли не за­вадить!) й роз­ви­нув муд­ре гас­ло невiдо­мого менi при­дур­ка:

- Грiшни­ки! Не тiло, а душi своу без­смертнi ря­туй­те! Бо­жий суд ось за­раз гря­де!

Зро­зумiло, та­коу ахiнеу морськi вов­ки ще нiко­ли не чу­ли, то­му во­на спра­вила на­леж­не вра­жен­ня: всi го­лови по­вер­ну­лися на мiй зак­личний глас.

А я не вга­вав:

- Iстин­но ка­жу: щурi тiка­ють - нас­тас кiнець суд­на. Пог­лянь­те на не­бо!

Усi слух­ня­но зве­ли очi горi.

- Що ви ба­чите? - за­питав я.

- Хма­ри та блис­кавки! - про­луна­ло у вiдповiдь од­ра­зу кiль­ка го­лосiв.

Отут я на­полiг:

- А я хма­ри наскрiзь про­зираю i ба­чу: на блис­ку­чому прес­толi Все­вишнiй си­дить, один у трь­ох ли­цях...

Усi з по­дивом вту­пились в ме­не.

- А вiн що - три­голо­вий? - за­питав чор­ношкiрий боц­ман, яв­но тем­ний язич­ник.

- Це в нь­ого пiсля пе­репою в очах тро­уть­ся, - з усмiшкою гiсни по­яс­нив капiтан Бен-Аку­ла. - Не звер­тай­те ува­ги, хлопцi. За­раз наш п'янич­ка поч­не у трюмi бiлих слонiв ло­вити. А те­пер слу­хай­те мою ко­ман­ду: ба­ласт за борт!

Спокiй капiта­на подiяв на пiратiв бла­годiй­но. Во­ни по­веселiша­ли, нiби й бу­ря вже вщух­ла.

- Стiй­те, грiшни­ки! - у роз­пачi вiдчай­душ­не за­волав я. - Не слу­хай­те капiта­на! То не ваш слав­ний Бен ка­же, а сам князь пiть­ми Вель­зе­вул гла­голить й­ого без­божни­ми вус­та­ми!

- Що? - на­раз визвiрив­ся капiтан. - Бунт у ме­не на бор­ту?!

- Все­вишнiй все ба­чить, все чус! - пiдви­щив я свiй про­рочий глас. - Вiн ба­чить, як ви пог­рузли в грiхи, не­мов у смер­дю­че ба­говин­ня. Вiн чус, як радiсно скре­гочуть зу­бами чор­ти у пеклi, ве­село i зав­зя­то го­ту­ючи ка­зани для чис­тки ва­ших чор­них душ.

- Ну? - за­питав капiтан боц­ма­на.

- Ме­ле, не­наче з га­ряч­ки, - вис­ло­вив при­пущен­ня той, виб­лиску­ючи бiли­ми зу­бами.

Та я ух заг­лу­шив гро­моподiбним зак­ли­ком:

- Грiшни­ки! Ку­пуй­те у ме­не, по­ки не пiзно, не­бес­не бла­женс­тво за грошi та камiнцi, здо­бутi злодiй­ством i роз­босм! Спо­кутуй­те грiхи вашi тяжкi. А грiхiв у вас ой як ба­гато! Гос­подь ска­зав - "не убiй"! Таж хiба ви слу­хас­тесь? Гос­подь су­воро на­казав - "не кра­ди"? А ви що дiсте? Зи­рите не­сити­ми очи­ма на пра­вед­но на­копи­чене доб­ро ближнь­ого! Навiть один у од­но­го на­магас­тесь ос­танню копiй­чи­ну ви­дури­ти! Жах! Гос­подь ра­дить "вда­рили те­бе по ки­шенi... ть­ху!.. по щоцi, пiдстав­ляй дру­гу", а ви хiба зас­во­ули бо­жесь­ку на­уку? Ой, бу­де вам не­пере­лив­ки, ой, бу­де!..

Капiтан Бен-Аку­ла усе бiль­ше хмурнiв, слу­ха­ючи мою пас­тирсь­ку про­повiдь.

- Боц­ма­не, - на­рештi зловiсне процiдив вiн, - чи не здасть­ся тобi, що цей зна­хабнiлий п'ян­ди­га роз­хи­тус на­шу залiзну дис­циплiну?

- Так точ­но, капiта­не!

- Мо­раль­но роз­кла­дас наш бой­овий ко­лек­тив?


- Ва­ша прав­да, капiта­не!

- Сiс у на­ших ря­дах чор­ну зневiру?

- Факт, капiта­не!

- То що з ним ро­бити?

- На рею й­ого, капiта­не! - кро­вожер­но прох­рипiв чор­ний, як iз печi, боц­ман.

- Нi, кра­ще за борт - замiсть ба­лас­ту. Нiчо­го з ним не ста­неть­ся, бо п'яно­му мо­ре по колiна. А про­чумас - зно­ву лю­диною бу­де.

Не встиг я отя­мити­ся, як боц­ман зро­бив з про­фесiй­но­го про­рока по­зап­ла­ново­го му­чени­ка. Схо­пив ме­не здо­ровез­ни­ми ру­чись­ка­ми, пiдняв уго­ру, мов пух-пе­ро, та й швир­го­нув у морсь­ку пу­чину.

Ха­на тобi, Iоно!

Гап­лик!

15. ДИ­ВО ЯК СИ­ТО, А ЧУ­ДО ЯК РЕ­ШЕТО

"Чу­деса там, де в них вiрять, i чим бiль­ше вiрять, тим частiше во­ни трап­ля­ють­ся".

Денi ДIДРО.

Аж тут ста­лося чу­до.

Тiль­ки-но я шу­бов­снув у во­ду, як од­ра­зу зiп'яв­ся на но­ги. Хоч i по­хиту­вало, та сто­яв твер­до.

Ней­мовiрно, але факт!

Спер­шу я влас­ним очам не повiрив - мо­ре бу­ло менi точнiсiнь­ко по колiна.

До то­го ж i бу­ря вщух­ла: пев­но, Iллю­ша вже вiдга­сав тиж­не­ву нор­му.

За кiль­ка лiктiв вiд ме­не по­гой­ду­вав­ся на роз­ло­гих хви­лях грiзний пiратсь­кий ко­рабель "Зi свя­ти-ми упокiй". А я сто­яв се­ред без­межно­го морсь­ко­го прос­то­ру, мов у справжнiсiнькiй до­щовiй ка­люжi!

Ко­ман­да оте­терiло лу­пала очи­ма на ме­не, а я оч­манiло лу­пав очи­ма на ко­ман­ду.

Капiтан Бен-Аку­ла полiз сди­ною ру­кою у влас­ну чуп­ри­ну.

- А та­ки прав­ду старi лю­ди ка­жуть, - на­рештi ви­чавив вiн iз се­бе, - що п'яно­му мо­ре по колiна. Я ж ка­зав, що вiн нас­моктав­ся, як лин му­лу. Ка­зав чи не ка­зав?

- Ка­зали, - засвiдчив боц­ман. - А все-та­ки кра­ще бу­ло б й­ого на рею.

Ач який!..

- Як­що на рею, - за­ува­жив капiтан, - то вiн би зас­мердiв нам усю па­лубу.

- Але рея мас i пе­рева­ги, - об­сто­ював своу пе­реко­нан­ня боц­ман. У­явiть, що по­ряд з чор­ним клап­тем з че­репом та кiстка­ми ви­сить вис­ка­лений кiстяк i вис­ту­кус суг­ло­бами склян­ки. Та купцi вiд жа­ху самi спо­ряд­жа­ли б до нас ко­раблi з доб­ро­хот­ни­ми ла­ян­ня­ми!..

По­ки мiж капiта­ном та боц­ма­ном то­чила­ся чис­то те­оре­тич­на дис­кусiя про при­нади й пе­рева­ги умог­лядних пос­ту­латiв "за борт" та "на рею", я га­ряч­ко­ве оцiню­вав си­ту­ацiю. Згiдно вип­ро­бува­них, ка­нонiчних нас­та­нов з пер­шо­ос­нов про­роц­тва се­ред не­ор­ганiзо­вано­го ба­зар­но­го на­тов­пу.

У ме­не на ру­ках бу­ло три ко­зирi: щу­рячий за­бобон i два чу­да - мо­ре по колiна i рап­то­ве при­пинен­ня бурi.

Ото дав менi гос­подь!

Не ско­рис­та­тися з цих ви­нят­ко­вих умов - все од­но що взя­ти най­тяж­чий грiх на ду­шу. Та я нiза­що не при­пущу й на­тяку на грiховнi по­мис­ли! Пра­вед­ник я чи нiкчем­на ганчiрка?

Як­би я не ско­рис­тався цiсю чу­довою на­годою з трь­ома ко­зир­ни­ми ту­зами на ру­ках, а братiя дiзна­лася про цей вiро­лом­ний зло­чин, ко­легiя, по­за уся­кими сумнiва­ми, при­рек­ла б ме­не до спа­лен­ня жив­цем як огид­но­го вiдступ­ни­ка i мер­зотно­го сре­тика. Та я й сам з ота­кого знавiснiло­го зап­ро­дан­ця вiри свя­тоу з жи­вого б шкiру зiдрав! Сiллю б й­ого ра­ни по­сипав! На то­нень­ких па­тич­ках сма­жив би й­ого! Аби усвiдо­мив негiдник, що то зна­чить - вчи­нити зло­чин...

Ху, аж сам роз­хви­лював­ся!

Ка­нон гла­голить: будь-яке чу­до - це зо­лоте дно. Хоч би ди­вови­жа й ста­лася по­серед мо­ря...

Та й справдi: як­би чу­до не да­вало при­бут­ку, навiщо тодi бу­ли б чу­деса?

16. БА­ГАТО р ДУРНIВ, ТА НЕ ВСI ВКУПI

"Не­бес­ний ца­рю! Суд твiй всус,

I всус царствiс твос".

Т.Г.ШЕВ­ЧЕНКО

Вiд усiх тих бла­гочес­ти­вих ду­мок я спо­важнiв i зно­ву по­дав глас про­рочий:

- Грiшни­ки! Iстин­но гла­голю вам з пу­чини морсь­коу: ба­чите, Все­вишнiй явив пе­ред негiднi й­ого ми­лостi очi вашi справжнс чу­додiй­не ди­во - пiдклав пiд но­ги моу се­ред бур­хли­вих хвиль надiй­ну твердь i од­ним по­махом при­пинив бу­рю, яка ма­ла пог­ли­нути вас усiх без по­ка­ян­ня та вiдпу­щен­ня страхiтли­вих грiхiв ва­ших.

Я вро­чис­то по­мов­чав, щоб на­дати сло­вам мо­ум ще бiль­шоу ва­ги. А тодi спи­тав:

- А що це оз­на­час? А ось що: гря­де бо­жий суд! Все­вишнiй на прес­тол ся­де з точ­ни­ми лих­варсь­ки­ми те­реза­ми у ру­ках. Ся­де i пок­ли­че на суд, примiром, боц­ма­на: "Чор­ний ду­шогу­бе, де ти?"

- Ось я! - оз­вався з бор­ту спан­те­личе­ний мо­ум ди­вовиж­ним на­хабс­твом боц­ман.

- I за­питас Все­вишнiй, мов су­ворий ми­тар: "Боц­ма­не, чи брав ти на ду­шу грiх убiснiя людсь­коу плотi без мо­го доз­во­лу?"

- Брав, о гос­по­ди! - скруш­но прос­тогнав боц­ман.

- За­питас Все­милос­ти­вий: "Чи крав ти, чи ба­жав доб­ра ближнь­ого сво­го?"

- Крав i ба­жав, па­не, - пох­ню­пив­ся боц­ман.

- "Чи плюн­дру­вав ти, мов пре­пога­ний коз­ли­ще, чес­но­ти дiв не­пороч­них? Чи стри­бав ти, яко хи­жий тигр, на доб­ро­чес­них жон ближнiх сво­ух?

- Плюн­дру­вав, мов коз­ли­ще, i стри­бав, яко тигр, - зi сль­оза­ми ка­ят­тя в го­лосi зас­киглив боц­ман. - Нiку­ди прав­ди дiти, ва­ше Вер­хо­венс­тво...

- "Ай-яй-яй! - за­суд­ли­во по­хитас си­вою го­ловою Все­вишнiй. - I як тобi не со­ром, боц­ма­не?"

- Ой, со­ром, ва­ша Вель­можнiсть! Ой, со­ром...

- "Отож, горiти тобi, боц­ма­не, довiку в геснi вог­неннiй, бо тво­уй зчорнiлiй душi вже нiяка чис­тка не до­помо­же".

Не­щас­ний боц­ман зат­ремтiв, не­мов скру­тила й­ого лю­та про­пас­ни­ця.

А я не­ухиль­но виспiву­вав сво­су:

- "Але, о гос­по­ди, - змо­лить­ся наш боц­ман, бо щи­ро усвiдо­мив свою злодiй­ську про­вину, - грош­ву i камiнцi, що ви­пали на мою до­лю пiсля розбiй­но­го на­паду, я вiддав у храм бо­жий на свiчки. Про­шу спи­сати цей га­неб­ний грiх пог­ра­буван­ня з мо­го вкрай об­тяжли­вого для душi ба­лан­су".

Боц­ман од­ра­зу пож­вавiшав i ки­нув на сво­ух спiль­никiв радiсний пог­ляд.

- А далi боц­ман ска­же: "А на тi кош­ти, бо­же мiй, слу­ги твоу навiть то­нюсiнь­коу свiчеч­ки не ку­пили..."

- Ку­ди ж ви, об­лудни­ки, ух подiли? - вмить збу­рив­ся чор­ний боц­ман. - У ши­нок по­нес­ли? З дiвка­ми на моу кревнi бес­ти­лись?

- Ще чо­го? - обу­рив­ся i я. - У го­ловi тво­уй - од­не не­подобс­тво! А ще до ка­ят­тя узяв­ся... Та ми, сми­реннi слу­ги божi, твоу кош­ти ниш­ком, бо нам мирсь­ка сла­ва нi до чо­го, пус­ти­ли на ут­ри­ман­ня згорь­ова­них удiв та сирiт убо­гих. А цi сiро­махи вибiли­ли твою ду­шу чис­ти­ми сль­оза­ми по­дяки кра­ще вiд уся­коу пе­кель­ноу чис­тки. Збаг­нув?

- Ну, то це - iнша спра­ва! - мо­вив боц­ман.

- I тодi ска­же тобi Все­вишнiй: "Всень­ке жит­тя свос, боц­ма­не, ти був на землi за­тятим грiшни­ком, а на не­бесi зро­бив­ся пра­вед­ни­ком. Та­ке вже не раз трап­ля­лося. Бе­ри, боц­ма­не, кри­ла за розмiром, бе­ри ар­фу до рук i па­няй в рай­ськi кущi, якi тобi ли­шень любi. Там те­бе чарiвнi ян­го­лицi, усi - мов з пи­сан­ки, по­час­ту­ють нек­та­ром з ам­брозiсю, при­гор­нуть й при­голуб­лять..."

Я зно­ву вро­чис­то про­мов­чав, щоб це за­хоп­лю­юче не­бес­не ви­довись­ко дос­те­мен­но­го ра­юван­ня вкорiни­лося в най­тупiшi го­лови.

А по то­му - рiшу­че на­полiг.

- Грiшни­ки! Берiть прик­лад з ва­шого чор­но­го пра­вед­ни­ка! Впро­вади­мо гiдний по­диву по­чин свя­того боц­ма­на в ши­рокi ма­си роз­би­шак! Ви­вер­тай­те ки­шенi! Зда­вай­те менi, ра­бу сми­рен­но­му, все, що в га­манах под­зво­нюс та в по­яси за­шито! Я сам до­несу ва­шу де­щицю до хра­му бо­жого. До­несу, будь­те певнi! Ба­чите: мо­ре менi по колiна!

- А та­ки до­несе, - роз­чу­лено мо­вив боц­ман, роз­ма­зу­ючи на сво­уй бруднiй пицi чи то чистi сль­ози ка­ят­тя, чи то морськi бриз­ки - не до­береш. - " До­несе аж до пер­шоу кор­чми...

На бор­ту ко­раб­ля "Зi свя­тими упокiй" ви­бух­ну­ли глуз­ли­вим ре­готом.

Ви­яв­лясть­ся, цей негiдник весь час тiль­ки кле­ув iз се­бе дур­ня! От же гад пов­зу­чий...

- Що, не вiри­те? - за­волав я, вра­жений у са­ме сер­це не­чува­ним блюзнiрством ць­ого пiдступ­но­го вiдступ­ни­ка. - Хiба не ба­чите чу­да? Мо­ре менi по колiна!

- Ще па­ру пля­шок, - лагiдно мо­вив боц­ман, - i ти, Iоно, хо­дити­меш по водi, яко по су­ху.

О гос­по­ди! Якоу ре­путацiу я за­жив! Пра­виль­но лю­ди ка­жуть: з ким­по­ведеш­ся, з тим i на­береш­ся. А я во­чевидь весь час ще й пе­реби­рав...

Од­нак я ще мав надiю на щас­ли­вий кiнець: рап­том ста­неть­ся ще од­не чу­до?

- Грiшни­ки! - за­гор­лав я. - уй-бо­гу, я не бре­шу!

- Iоно, - поб­лажли­во оз­вався капiтан Бе­нАку­ла, - ходь на борт. Як пить дать да­мо тобi ви­пити... А ти, боц­ма­не, якоу дум­ки?

- Ну що ж, вис­та­ва вар­та чар­ки...

Ото й усе за всi моу тру­ди?

- Не пiду! - за­тяв­ся я. - Не пiду, ко­ли менi не вiру­ють. Бач, з про­рока бре­хуна зро­били!

А капiтан на те - ми­ролюб­но:

- Та звiдки нам зна­ти, бре­шеш ти чи нi? Он уже скiль­ки лан­тухiв гре­чаноу вов­ни на­молов...

I тут я зва­жив­ся на вiдчай­душ­ний крок.

Цiка­витесь який?

По­чав сам на се­бе не­бес­ну ка­ру нак­ли­кати! Аби нас­та­нови­ти за­коренiлих у роз­бо­ях грабiжникiв на путь iстин­ну до справжнь­ого ба­гатс­тва...

- Хай ме­не грiм поб'с, ко­ли бре­шу! - зап­ри­сяг­нувся я, сам жа­ха­ючись сво­го вчин­ку.

По­дивив­ся на не­бо - про­нес­ло.


- Хай ме­не блис­кавка спо­пелить, ко­ли щось кри­ве мо­вив! - мо­вив уже смiливiше.

Пог­ля­нув уго­ру - про­нес­ло.

- Хай хлябi воднi роз­вер­знуть­ся, ко­ли хоч грiш втаю! - вже зовсiм хо­роб­ро збре­хав я i на до­каз туп­нув но­гою.

На­раз твердь пiдi мною за­хита­лася, роз­вер­зла­ся чор­на бе­зод­ня i вмить пог­ли­нула ме­не.

17. У ПЕКЛI ХОЧ I ТЕП­ЛО, ТА ХТО ТУ­ДИ ЗА­БАЖАр

"Ць­ого Iона не че­кав. Але оскiль­ки зро­бити щось бу­ло не­мож­ли­во, вiн вирiшив тер­пля­че очiку­вати нас­тупних подiй в свос­му див­но­му но­вому примiщеннi".

Лео ТАКСIЛЬ.

Я опи­нив­ся в аб­со­лют­но темнiй i вогкiй ка­мерi. Пiть­ма - хоч в око стрель. Звiдкiлясь повiва­ло смо­родом, нiби я вско­чив прямiсiнь­ко в галь­юн.

Я ви­тяг­нув ру­ки i су­нув­ся нав­мання. Тиць­нув­ся сю­ди, тиць­нув­ся ту­ди скрiзь бу­ли вогкi i драг­листi стiни, нiби ух сли­мака­ми ви­маза­ли. За­ходив­ся бу­ло об­ти­рати од­ну стiну по­лою, ко­ли це во­на рап­том кон­вуль­сив­не здриг­ну­лася, а потiм дрiбнодрiбно зат­ру­сила­ся.

Хтось за­рего­тав страш­ним ут­робним ба­сом:

- Ха-ха-ха! Ой, не лос­ко­чи, бо я не втри­ма­юсь, i те­бе пе­рет­равлю... Хи-хи! Ой, не мо­жу!.. Ха-ха-ха!

Во­лос­ся в ме­не ста­ло сторч, а сам я з ля­ку за­дубiв, як на лю­тому мо­розi, хоч у ка­мерi бу­ло теп­ло i навiть за­душ­ли­во.

- Ц-ц-ц-ц-це де я? - тiль­ки й спромiгся, що про­цокотiти зу­бами.

- У че­ревi ки­тово­му, - вiдповiв той же ут­робний го­лос. - Хо-хо...

- А хто ц-ц-ц-це го­ворить?

- Че­рево.

- Яке че­рево?

- Мос, ки­тове.

"Ду­рить, гни­да, - вирiшив я. - Мо­рочить менi го­лову, бо знас - тут не ду­же роз­ди­виш­ся..."

- Зна­чить, у че­ревi?

- Ав­жеж.

- У ки­тово­му, ка­жеш?

- Точ­но.

- А хiба ж мо­же че­рево роз­мовля­ти?

- Це як у ко­го, - охо­че по­яс­нив ут­робний го­лос. - У ме­не, нап­риклад, мо­же, бо я кит-че­рево­мовець. Та й по­дума­ти: тре­ба ж ареш­тантовi хоч з ки­мось слiвцем пе­реки­нутись. Хоч би й з наг­ля­дачем.

- Так ти наг­ля­дач?

- Пе­редусiм - в'яз­ни­ця.

- Як же так?

- А прос­то - за сумiсниц­твом.

- Ви­ходить, я - ув'яз­не­ний?

- Ви­ходить, що так.

- I на­дов­го?

- На п'ят­надцять дiб.

- Ото!

- Не ого­кай! Строк по­каран­ня вiдмiря­ли в са­мий раз, бо твою про­вину вирiши­ли вва­жати дрiбною. З де­яких мiрку­вань...

- Це ж яких, цiка­во?

- Тобi кра­ще зна­ти.

- А тобi до­ля в'яз­ня бай­ду­жа?

- Мос дiло ма­ле: за на­казом зго­ри ха­пати i три­мати, по­ки строк по­каран­ня не ми­не.

- I щось за це масш?

- Та не так щоб i розкiшно - за харчi.

- I доб­ре го­ду­ють?

- Най­дрiбнiшим план­кто­ном! Мож­на ска­зати, на го­лоднiй пайцi три­ма­ють...

- А ти що?

- Та нiчо­го... Сла­вос­ловлю i за тур­бо­ти дя­кую! Бо ко­ли що не так, у мо­ре од­ра­зу от­руй­них ме­дуз на­кида­ють... Ть­ху, ги­дота яка!

Обид­ва су­мови­то за­мов­кли. Не­веселi дум­ки зас­ну­вали в мо­уй го­ловi.

- Бо­же мiй! - зас­киглив я. - Зми­луй­ся над сми­рен­ним ра­бом тво­ум.

- Мо­лод­ця! - пох­ва­лив ме­не го­лос. - Повiдом­ляю: термiн ув'яз­нення бу­де знач­но ско­роче­ний, як­що ти доб­ро­чес­но роз­кас­шся i нев­томно вих­ва­ляти­меш Все­вишнь­ого.

- То це вiн ме­не сю­ди зап­ро­торив?

- А хто ж iще?

- Ви­ходить, ти слу­гусш Все­вишнь­ому?

- Нi, бо­гу морiв По­сей­до­ну. Од­нак брат По­сей­до­на вер­ховний олiмпiсць Зевс ук­лав з тво­ум Все­вишнiм уго­ду про то­варись­ку взас­мо­допо­могу. Отож, у вiдповiдь на дружнс кло­потан­ня кан­це­лярiу Сь­омо­го Не­ба про зат­ри­ман­ня у во­лодiннях По­сей­до­на не­без­печно­го зло­чин­ця, що сприт­но втiк з те­рену, пiдвлад­но­му Все­вишнь­ому...

- Яс­но! - ур­вав я й­ого осо­руж­ну кан­це­лярсь­ку мо­ву. - Мо­жеш пе­репо­чити...

Тiль­ки те­пер я усвiдо­мив до кiнця влас­ну при­реченiсть. Оце влип! З ко­раб­ля та в стра­вохiд. Сiв я прос­то у ка­люж­ку (пев­но, шлун­ко­вого со­ку) i за­журив­ся. Тра­пилось як у то­го нев­да­хи: хотiв ми­нути пень, та за ко­лоду пе­рече­пив­ся...

А кит-че­рево­мовець пи­тас:

- Як те­бе, зло­дюж­ко, зва­ти?

- Iоною, - вiдповiдаю, про всяк ви­падок не ре­агу­ючи на об­ра­зу: зне­вага до в'яз­ня - свя­тий обов'язок наг­ля­дача. - А те­бе як ве­лича­ти?

- Нев­же не знасш?

- Звiдки? Я ж упер­ше...

- I то прав­да! А звуть ме­не Левiафа­ном.

- Що ж, будь­мо знай­омi!

- А ку­ди дiти­ся? Ти, Iоно, той - влаш­то­вуй­ся. За­раз я вiдкрию вен­ти­ляцiйнi от­во­ри, свiтлiше ста­не. Роз­ди­вися в че­ревi, що там i до чо­го...

I справдi, вгорi роз­су­нули­ся два оч­ка, крiзь якi ки­ти фон­та­ни пус­ка­ють, i в че­ревi од­ра­зу посвiтлiша­ло.

18. НЕ ЛЯ­КАЙ В'ЯЗ­НЯ ТЮР­МОЮ: ТО Й­ОГО ХА­ТА

"Пер­ший: Да, ве­селий раз­го­вор.

Дру­гий (зiтхас): Що да, то да".

Федiр МАКIВЧУК.

Я ози­рав­ся навсiбiч. Че­рево Левiафа­на бу­ло не та­ке вже й ве­лике: три кро­ки вздовж, два кро­ки впо­перек. Ву­зень­кий обе­ремок во­дорос­тей мав, оче­вид­но, пра­вити за лiжко.

Я звiв очi i аж зас­тиг вiд зах­ва­ту - над ло­жем бу­ло пов­но пар­сун най­врод­ливiших не­ре­уд, на­яд та ру­салок, ве­ликих, як на мiй смак, спо­кус­ниць. Ота­кий набiр по­деку­ди й по­нинi мож­на по­бачи­ти в па­рубоць­ких келiях. Але хто цi гарнi, мов мрiя, зоб­ра­жен­ня чарiвниць сю­ди при­тас­кав?

Пiд кож­ною пар­су­ною був на­пис, що в су­куп­ностi де­що на­гаду­вало шлюбнi ого­лошен­ня:

БЕЗ ПА­РИ НЕ­МА КО­ХАН­НЯ.

ОЙ, ГАР­НА Я, МОВ ЗАС­ВА­ТАНА.

КО­МУ ЩО, А МЕНI ПА­РУБОК.

НЕ ЛIЗЬ, ХО­РОШИЙ, ЯК­ЩО ТИ БЕЗ ГРО­ШЕЙ.

КРА­ЩЕ ХВОС­ТА­ТА, НIЖ ЯЗИ­КАТА.

ВРО­ДА - ЗАВ­ЖДИ МО­ДА.

ЛЮ­БИ, ТА НЕ ЗГУ­БИ.

ПО­КОХАЮ ЯКО­ВА, ТА НЕ УСЯ­КОГО.

ЛЮ­БИ МЕ­НЕ, ЯК Я ТЕ­БЕ.

"Таж хiба я про­ти? - по­дум­ки мо­вив я. - Та я за од­ну жи­ву не­ре­удоч­ку вiддав би усю цю кар­тинну га­лерею!"

Аж тут я зас­терiг де­що не­чем­ний на­пис, що був над­ря­паний на бе­рес­тя­ному лубi:

НА ТАКI ЗАЛЬ­ОТИ НЕ МАЮ ОХО­ТИ.

- Левiафа­не, що за не­чема тут сидiв?

- Про ко­го ти? - оз­вався наг­ля­дач. - У че­ревi ба­гато хто вiдбу­вав строк.

- Я про то­го, хто на дiвочi сло­ва гру­бо вiдпи­сав: "На такi заль­оти не маю охо­ти". Хто цей не­долу­гий пiута?

- Ну, це лю­дина ду­же вiдо­ма...

- Ти ка­жи пря­мо - хто?

- Ге­ракл.

- Ге­ракл? - вра­зив­ся я. - Тоб­то Ге­рак­лес?

- Вiн са­мий...

- Ви­ходить, i ге­роя у че­рево ув'яз­ни­ли?

- А чо­го ж?

- На який же строк?

- Безс­тро­кове.

- Щось не збаг­ну...

- Ту­пий ти, Iоно! Нев­же нiко­ли не чув про довiчне ув'яз­нення?

- А я чув, що Ге­рак­ла ого­лоси­ли напiвбо­гом i узя­ли жи­вим на не­бо. Як же так? Нев­же брех­ня?

- Та нi, усе прав­да...

- Як же так ста­лося?

- А це - служ­бо­ва тас­мни­ця, - за­вагав­ся Левiафан.

- Ко­му ж менi отут тас­мницi оповiда­ти? Тобi? Але ж ти й сам усi тас­мницi знасш!

- Ну, доб­ре, - не­охо­че про­мим­рив Левiафан, - ска­жу тобi: Ге­ракл втiк...

- Як утiк?

- Вiдсидiв три до­би i втiк...

- Я не про це, я пи­таю, в який спосiб?

- Так я тобi й ска­зав! Щоб i ти втiк? Лiпше за­молюй грiхи та ус­лавлюй Все­вишнь­ого, строк i по­мен­шас...

Од­нак но­вина бу­ла прецiка­ва: кмiтли­ва лю­дина i з че­рева мо­же вис­лизну­ти!

Я зно­ву вту­пив­ся в на­пис:

ЛЮ­БИ МЕ­НЕ, ЯК Я ТЕ­БЕ.

А що, ко­ли це гас­ло зро­бити те­мою мо­ух апе­ляцiй­них молiнь до Все­вишнь­ого? Хоч i хвос­та­та дiвка, а ро­зум­ни­ця. Про­те я збаг­нув й iнше для чо­го тут розвiшанi пар­су­ни чарiвних спо­кус­ниць: щоб по­сили­ти страж­дання i скор­бо­ту за во­лею...

Та хай! Зреш­тою, п'ят­надцять дiб - не строк, а житт­свий досвiд.; До то­го ж, як на че­рево, ка­мера бу­ла не­пога­но об­ладна­на. Теп­ло, ло­же м'яке, зго­ри свiтло сiсть­ся. Мож­на бу­де якось i пе­реби­тися два тижнi з во­ди на хло­релу. Че­рево ки­тове - це вам не кам'яний мiшок в пiдва­лах ти­рана Iсро­во­ама Дру­гого! А ко­ли якась на­ядоч­ка зми­лос­ти­вить­ся над бiдо­лаш­ним в'яз­нем та при­несе пе­реда­чу... Ух, аж по­дих пе­рехо­пило!

I рап­том се­ред цих iдилiчних ду­мок май­ну­ла по­лох­ли­ва: а що, як мо­го Левiафа­на за­гар­пу­нять ки­тобоу?

Во­ни ж ме­не жив­цем тут зас­ма­жать, ко­ли то­пити­муть ки­товий жир!

Нi! Не­гай­но ка­яти­ся! Не­гай­но вих­ва­ляти й усiля­ко сла­вос­ло­вити бо­га! Чи в ме­не язи­ка не­ма, щоб дур­ницi мо­лоти? На брех­ню ме­не зав­жди ста­не - у школi про­рокiв нав­чи­ли. Вирiше­но: бог з ним, з отим бо­гом! Зроб­лю, як вiн хо­че...

19. У БО­ГА ВСЕ МО­ГА


"Як­що ро­зум - дар не­ба i як­що те ж са­ме мож­на ска­зати про вiру, зна­чить, не­бо пос­ла­ло нам два да­ри, якi не­сумiснi й су­пере­чать один од­но­му".

Денi ДIДРО.

За сво­уми розмiра­ми Левiафан - найбiль­ший з усiх вiдо­мих людс­тву китiв. Навiть бла­кит­ний кит-блю­вал знач­но пос­ту­пасть­ся й­ому в га­бари­тах. Це з роз­ло­гоу спи­ни Левiафа­на я да­рем­но на­магав­ся на­вер­ну­ти морсь­ких роз­би­шак на путь iстин­ну. Та до­лю мою бу­ло вже вирiше­но i ви­рок ух­ва­лено. Ма­буть, то­му й моя пас­тирсь­ка мо­ва пе­рет­во­рила­ся на суцiль­ну ко­медiю для роз­ва­ги й зу­бос­каль­ноу потiхи...

Вчо­ра Левiафан з не­аби­яким iнте­ресом вис­лу­хав мос са­мок­ритц­чне ка­ят­тя, тiль­ки за­ува­жив, що во­но де­що од­но­манiтне: там ви­пив, а десь ще й на­пив­ся. Мас рацiю чу­дись­ко! В май­бутнь­ому тре­ба бу­де док­ласти всiх зу­силь, щоб вип­ра­вити цей га­неб­ний не­долiк: не­обхiдно бу­де яко­мога бiль­ше урiзно­манiтню­вати асор­ти­мент на­по­ув. Хiба мож­на порiвня­ти убо­гу оповiдку пе­ресiчно­го п'янич­ки з про­фесорсь­ки­ми ро­зуму­ван­ня­ми досвiдче­ного де­гус­та­тора? Прий­му му­ку, та по­дужаю цю на­уку! Будь пе­вен, мiй лю­бий Левiафа­не, вип­равлюсь.

А сь­огоднi, аби не по­вер­та­тися до ви­чер­па­ноу по са­ме ден­це те­ми, я за­пов­зявся до дру­гоу умо­ви, нак­ла­деноу на ме­не епiтимiу, - на всю гу­бу сла­вос­ло­вити Все­вишнь­ого:

- Наш не­бес­ний пан ду­же ро­зум­ний, най­мудрiший у свiтi, що не вдiс - все генiаль­но! Що не за­мис­лить, нiхто не те щоб сло­ва, а й лiте­ри про­ти не ска­же. Та­ка вже у нь­ого не­людсь­ка вда­ча!

- А як про це дiзна­лися? - цiлком слуш­но за­питав Левiафан. Що не кажiть, а до­пит­ли­ва iсто­та!

Я охо­че вiдповiв:

- Таж вiн сам про це ска­зав!

- I всi од­ра­зу повiри­ли?

- Ди­вак ти! А ко­му бу­ло вiру­вати? Ад­же й­ого най­мудрiша мудрiсть у всь­ому свiтi ви­яви­лася ще тодi, ко­ли й бiло­го свiту не бу­ло. I тем­но­го теж. Нiяко­го свiту тодi не бу­ло. Вза­галi нiчо­го не iсну­вало. Навiть на небi, бо яке мо­же бу­ти не­бо, ко­ли не­мас землi? Мiрiади вiчнос­тей ши­ряв Все­вишнiй у цiлко­витiй са­мотi, мов довiку ув'яз­не­ний в оди­ноч­ку.

- А де ж вiн ши­ряв?

- Ка­жуть, у цiлко­вито­му ха­осi, хоч що та­ке цей ха­ос, нiхто й по­нинi до пут­тя не вiдас. А мо­же, й са­мого ха­осу тодi та­кож не iсну­вало.

Та не бiда! Ци­ган з нiчо­го юш­ку зва­рить. А ку­ди ци­гану до Все­вишнь­ого? Нiко­му й на дум­ку не спа­де порiвню­вати ци­гана з те­перiшнiм Во­лода­рем Всесвiту. Так от - пов­то­рюю: тодi вза­галi нiчо­го не бу­ло, от­же, не бу­ло нi знань, нi будiвель­но­го досвiду.

Отут i ви­яви­лася не­людсь­ка мудрiсть Най­мудрiшо­го. Iнший на й­ого мiсцi, хай би навiть най­лу­кавiший ци­ган, нiза­що не до­думав­ся б, з чо­го по­чина­ти. А Все­вишнiй враз утя­мив. Вiн по­чав з го­лов­но­го: сот­во­рив твердь не­бес­ну i твердь зем­ну. Ти за­питусш. Левiафа­не, як вiн ух сот­во­рив? А прос­то на­казом! Ска­зав: "Хай бу­де твердь не­бес­на!" I за­вис­ла твердь, невiдо­мо над чим, бо у­яви "горi" та "долi" тодi теж не iсну­вало. Ба­чить гос­подь: не­поря­док! I на­казав гос­подь: "Хай бу­де твердь зем­на!", i твердь не­бес­ну пiдпер­ла твердь зем­на. Вже й Будiвни­чому бу­ло на що спер­ти­ся. Нуль­овий цикл творiння бу­ло звер­ше­но.

Тут слiд при­гада­ти, що до сот­ворiння Не­ба i Землi Все­вишнiй шу­гав в аб­со­лютнiй тем­рявi. Але це й­ого не ля­кало, бо на­летiти у пiтьмi не бу­ло на що. А те­пер як бу­ти, ко­ли вiн спо­рудив твердi? Зно­ву ж та­ки: хiба мож­ли­во сот­во­рити щось путнс на­ослiп?

Зав­мер Все­вишнiй мiж дво­ма твер­дя­ми, щоб не­наро­ком гулi на бо­жому чолi не на­бити, та й дум­ку га­дас:

- Як те­пер бу­ти? Отак i стов­би­чити не­рухо­мо довiчним стов­пни­ком? Уже й ши­ряти не мож­на... От на­пасть!

Що ро­бити? Iнший би нiза­що не здо­гадав­ся. А Все­вишнiй зно­ву до­тямив, бо вiн - Най­мудрiший. Узяв та й на­казав, хоч i сам до то­го не вiдав, що во­но та­ке.

- Хай бу­де Свiтло!

I враз за­ся­яло Свiтло.

По­дивив­ся Най тя­мущий на нь­ого i мо­вив:

- Це доб­ре!

("Ну й за­тятий ти. Левiафа­не! Звiдки менi зна­ти, хто ви­кону­вав божi роз­по­ряд­ження? У Бiблiу про це - анi слiвця... Бог й­ого, то­го ви­конав­ця, знас! Слу­хай лiпше далi i не па­тякай зай­ве... Ач, роз­бестив­ся на во­дах!")

Нас­тав третiй день творiння ("по­перед­жую те­бе, Левiафа­не, од­ра­зу: як Все­вишнiй ра­хував днi, й­ому од­но­му вiдо­мо, бо до­ба тодi ще не подiля­лася на день та нiч, вiдтак, i са­моу до­би не бу­ло"). У цей день Все­вишнiй за­хопив­ся садiвниц­твом та озе­ленен­ням. Вiн скрiзь, по всiй землi, по­садив яб­лунi, грушi, сли­ви, ко­косовi та фiнiковi паль­ми, мас­личнi та хлiбнi де­рева, ду­би, ки­пари­си, ба­оба­би, ев­калiпти i ще ба­гато-пре­бага­то де­рев - я навiть усiх назв не знаю. А ще на­садо­вив безлiч роз­ма­утих кущiв i посiяв рiзнi тра­ви. То­го ж дня все по­вирос­та­ло, а над­вечiр вже й пло­доно­сило.

Про­дегус­ту­вав Все­вишнiй фрук­ти та овочi i мо­вив, сам се­бе пох­ва­лю­ючи:

- Це доб­ре!

А го­лов­не, в чо­му найбiль­ше ви­яви­лася й­ого генiальнiсть, - це те, що вiн не поспiшав сот­во­рити Кри­тич­ний Ро­зум. Ад­же кри­тик од­ра­зу по­чав би ве­реду­вати: мов­ляв, i те зроб­ле­но не так, i це й­ому не до впо­доби. Оте тре­ба до­роби­ти, оте пе­реро­бити... Навiть сло­ва, мов­ленi Твор­цем, пiддав би сумнiву. Примiром, за­ува­жив би, що пiсля де­гус­тацiу плодiв слiд ка­зати "Це смач­но", а не "Це доб­ре"... Атож, як­би Най­мудрiшо­го зра­дила iнту­уцiя i вiн на свою го­лову мав би кри­тика, то й досi не вий­шов би з по­чат­ко­воу стадiу творiння, ли­шив­ся б на вiки вiкiв не­долу­гим по­чаткiвцем. А так ска­зав сам собi: "Це доб­ре!" - i край.

Хiба не муд­ро?

А на чет­вертий день гос­подь вирiшив за­пали­ти на небi свiтиль­ни­ки Сон­це та Мiсяць. Ще й зiрки ве­село за­яскрiли. Отак ви­ник­ли день i нiч. Сон­це освiтлюс зем­ну твердь удень. Мiсяць iз зiрка­ми - уночi.

Тут Левiафан вже вкот­ре не стри­мав­ся i зно­ву ур­вав мою свя­ту оповiдку:

- Навiщо ж бу­ло'засвiчу­вати Сон­це i Мiсяць, ко­ли й так уже ся­яло Свiтло? I ку­ди во­но подiло­ся?

Я навiть роз­сердив­ся. Цей Левiафан сво­уми за­питан­ня­ми ро­бить з ме­не викiнче­ного дур­ня! А я ж оповiдаю й­ому точ­но за свя­тим пись­мом, не­мов за­коренiлий вiдмiнник. Та щось вiдповiсти ць­ому тю­рем­но­му одо­роба­лу та­ки тре­ба. В'яз­невi псу­вати сто­сун­ки з наг­ля­дачем - нi до чо­го. Ста­рець Авiме­лех, бу­вало, ще й не так ме­не на iспи­тах ка­тував...

- У то­му-то, - хит­ро по­яс­нив я, - й ви­яви­лася не­пере­вер­ше­на кмiтливiсть Все­вишнь­ого. Як­би хтось мiг тут щось вто­ропа­ти, то Най­мудрiший не зас­лу­гову­вав би на зван­ня Най­мудрiшо­го. Яка ж це бу­ла б нез­ре­чен­на мудрiсть, як­би ко­жен ду­рень мiг би до ць­ого до­тум­ка­ти? Утя­мив iсти­ну?

- Яс­но, що нiчо­го не­яс­но, - по­годив­ся з мо­уми те­ологiчни­ми до­каза­ми Левiафан. - Хва­ли сво­го бо­га далi.

20. УСЯ­КОт ТВАРI - ПО ПАРI

"Це був, найвiрогiднiше, ку­мед­ний па­рад. Навiть найбiльш вче­ний при­родоз­на­вець нав­ряд чи на­важив­ся б ста­ти в ць­ому ви­пад­ку на мiсце Ада­ма".

Лео ТАКСIЛЬ.

- А на п'ятий день по­чав Все­вишнiй тво­рити уся­ке бо­же ди­хан­ня: сви­ней, га­дюк, ша­калiв, удавiв, тхорiв, па­вукiв, жаб, клопiв, стерв'ят­никiв, вовкiв, акул, бло­щиць, кро­кодилiв, ко­марiв, тигрiв, гадiв пов­зу­чих, лiта­ючих i пла­ва­ючих... Уся­коу тварi - по парi.

По­дивив­ся потiм на своу творiння - птахiв, риб, ссавцiв та гадiв, по­милу­вав­ся, за­пишав­ся вiд влас­ноу, нiчим не при­бор­ка­ноу фан­тазiу та й мо­вив:

- Це доб­ре!

- А план­ктон вiн теж сот­во­рив? - вже вкот­ре вклин­цю­вав­ся в мою роз­повiдь Левiафан.

- Са­мо со­бою. Вiн усе жи­ве то­го п'ято­го дня сот­во­рив. Тiль­ки вiн i сам тодi ще не знав, чи це план­ктон, чи гiпо­потам. А мо­же, кен­гу­ру... Звiдкiля бу­ло й­ому зна­ти? Ад­же нiяких назв для всь­ого су­щого ще не iсну­вало.

- А як же ми дiзна­лися?

- Пер­шим до назв доп'яв Адам. Вiд нь­ого й по­вело­ся...

- Адам, хто це?

- О, тут цiла iсторiя! Усi творiння не ли­ше не ма­ли назв, а й бу­ли нi на що не схожi. Аж тут Все­вишнь­ому за­кортiло са­мим со­бою ми­лува­тися. Але як? От вiн i порiшив: сот­во­рю собi жи­вий ав­то­пор­трет за сво­ум об­ра­зом та по­добою.

- I сот­во­рив?

- Звiсно! Iнак­ше звiдки взя­лися б лю­ди?

- Ви­ходить, i ти - як гос­подь-бог?

- Ще б пак!

- Чо­го ж те­бе ув'яз­ни­ли?

- А хiба я знаю?

- Ну й дiла!..

- Атож, дiла - мов са­жа бiла.

- Тодi, Iоно, оповiдай про Ада­ма далi.

- Доб­ре, а ти слу­хай i не ури­вай, iнак­ше на роз­повiдь й п'ят­надця­ти дiб не ста­не.

- Мов­чу, як ри­ба! - зап­ри­сяг­нувся по-морсь­ко­му Левiафан.

- Вранцi шос­то­го дня взяв Все­вишнiй доб­ря­чий ка­валок бiло-ро­жевоу гли­ни i за­ходив­ся лiпи­ти свiй скуль­птур­ний ав­то­пор­трет. Пог­ля­не на се­бе у свiча­до став­ка та й лiпить, пог­ля­не та й лiпить... Весь у глив­ча­ку ви­мас­тився, але та­ки злiпив фiгу­ру. Дмух­нув на неу, i во­на ожи­ла! Вий­шов хло­пець - хоч ку­ди ко­зак. I нарiк й­ого Ми­тець Ада­мом, щоб не за­давав­ся. А це мог­ло ста­тися, ко­ли б вiн за­ресс­тру­вав но­вос­тво­рено­го пiд влас­ним прiзви­щем. А так - не виз­нав за сво­го...

Отут i з'ясу­вало­ся, як i яке бо­же ди­хан­ня на­зива­ти. До то­го бо­говi не бу­ло з ким роз­мовля­ти. А те­пер - ста­ло! Але як роз­мовля­ти, ко­ли нiяких назв не iснус? Мог­ло ж вий­ти, як у пiсеньцi: "Дiд ка­же, що пшо­но, ба­ба ка­же - греч­ка..." То­го ж дня Все­вишнiй ор­ганiзу­вав Ада­мовi грандiознi ог­ля­дини усь­ого су­щого. Адам да­вав усь­ому наз­ви, а Все­вишнiй за­пам'ято­вував. I хто з них був вчи­тель, а хто учень, й по­нинi не доб­ра­ти...

Адам ди­вив­ся на нескiнчен­ну че­реду рiзноу звiри­ни та птас­тва i ви­лущу­вав слiвця, мов зер­ня­та з насiння:


- Па­ва, лев, пу­ма, ара, вепр, оран­гу­танг, ко­за, тур, дип­ло­док, ар­хе­оп­те­рикс, го­робець, ли­сиця, во­рона, киць­ка, во­ша, но­сорог, со­бацю­ра...

То­го дня Адам за­люб­ки мiг зро­бити з му­хи сло­на, а iз сло­на - му­ху. Усе за­лежа­ло тiль­ки вiд то­го, як вiн наз­ве.

А вiн тiль­ки ви­тирав пiт з чо­ла i нев­томно шква­рив добiрни­ми наз­ва­ми:

- Снiгур, ди­коб­раз, шим­панзе, морж, iгу­ано­дон, ти­рано­завр-рекс, боа-констрiктор, лiни­вець...

Це бу­ла ней­мовiрно важ­ка i вис­нажли­ва пра­ця. Не­дар­ма Все­вишнiй сь­омий день ого­лосив Днем Спо­чин­ку.

Тiль­ки вiнцю творiння - Ада­мовi - бу­ло пiд си­лу впо­рати цей мов­ний ка­лей­дос­коп. Все­вишнiй, на­пев­не, зак­лав у й­ого че­реп­ну ко­роб­ку пер­ший у свiтi елек­трон­ний мо­зок. Зви­чай­на лю­дина за один день з цим вiдповiдаль­ним зав­данням нiза­що б не впо­рала­ся. Нам у школi ка­зали, що ко­ли тiль­ки на­земнi "божi ди­хан­ня" звес­ти до­купи i що­секун­ди да­вати од­ну наз­ву, то вис­та­чило б на чо­тири мiсяцi без­пе­рер­вноу ро­боти. Без пе­реди­ху! Без сну i спо­чин­ку! Адам же впо­рав­ся за один не­пов­ний ро­бочий день, та ще й охо­пив ресс­трацiю чис­ленних меш­канцiв пiдвод­но­го царс­тва. Кiбер, та й годi!

В iсторiу людс­тва це був пер­ший свiто­вий ре­корд. А все чо­му? Бо твор­цем Ада­ма був Най­дос­ко­налiший, Най­мудрiший, Усевiда­ючий Всез­най­ко, з яким Ада­мовi не­ма чо­го й рiвня­тися. По­дума­ти тiль­ки: Адам за один день ли­ше дав наз­ви усь­ому су­щому, а Все­вишнiй за один день усе те су­ще сот­во­рив. Що важ­че? Бу­ло б дiло, а наз­ва знай­деть­ся! I рiвня­ти ух не мож­на! До­сить зга­дати, що на й­ого пер­шу ди­тину. Ка­уна, пiшло аж дев'ять мiсяцiв творiння. Од­нак i то­го Ка­уна без Ада­мовоу помiчницi рви не бу­ло б...

Отак я воз­дав хва­лу От­цю Не­бес­но­му. Га­даю, Все­вишнь­ому спо­доба­лося. Мо­же, зми­лос­ти­вить­ся i ви­пус­тить на во­лю дос­тро­ково?

Про всяк ви­падок (як па­дати, то на м'яке!) вирiшив пiдлес­ти­тись i до мо­го наг­ля­дача.

- Пи­шай­ся, Левiафа­не! - со­лод­ко проспiвав я.

- Це б з чо­го? - зди­вував­ся той.

- Як з чо­го? Хо­ча б з то­го, що твiй ро­довiд давнiший вiд мо­го. Будь-який цар за­пишав­ся б, як­би дiзнав­ся, що по­ходить з че­рева тво­го пра­щура.

- Нев­же?

- Прав­ду ка­жу. Усi вель­можi ра­ху­ють­ся помiж со­бою, чий ро­довiд давнiший.

- А хiба мiй рiд давнiший вiд тво­го?

- А ти що - не слу­хав? Ад­же па­ру тво­ух пра­щурiв Все­вишнiй сот­во­рив на п'ятий день, а мо­ух - на шос­тий. Та й то - не­ком­плектне...

21. ГОС­ТРЕ СЛО­ВЕЧ­КО КО­ЛЕ СЕР­ДЕЧКО

"Му­жик по­ки ще тем­ний, то й у бо­га вiрус, а нав­чить­ся - вiн i цер­кву за­буде, а про ба­тюш­ку - по­минай як зва­ли!"

Па­нас МИР­НИЙ.

Уже нас­тав третiй день мо­го ув'яз­нення, а про звiль­нен­ня й гад­ки не­ма. Ну, заждiть! Ге­ракл втiк, i я - не з гiрших.

Ото по­жував сухiврю з хло­рели i повiв хит­ру мо­ву:

- Все­вишнiй i справдi мас свiтлий ро­зум. А все чо­му? Бо по­серед раю вiн зав­бачли­во ви­рос­тив для се­бе Дре­во Пiзнан­ня. Пло­ди з нь­ого вiн усть сам-один. Як тiль­ки чо­гось не знас, з'усть пiзна­валь­ний плiд, i вже все й­ому вiдо­мо.

А всiм iншим пiд стра­хом Страш­но­го су­ду муд­ро за­боро­нив отi пiзна­вальнi пло­ди жер­ти. Iнак­ше, примiром, мав­пи з мав­почка­ми вмить би оте де­рево об­несли, i нинi б не лю­ди во­лодiли зем­лею, а мав­пи. Навiть Ада­мовi гос­подь за­боро­нив з то­го де­рева куш­ту­вати. Щоб не вий­шов з нь­ого ве­ликий ро­зум­ник. З дур­нем зав­жди лег­ше: вiн влас­ноу дум­ки не мас. Що дур­невi не ска­жи, усь­ому повiрус на сло­во.

I жив Адам в раю у свя­тому невiданнi. Мов викiнче­ний ди­кун. Не знав, тем­но­та, навiть та­коу дрiбницi: одя­гати­ся й­ому чи нi. Га­сав по рай­ських ку­щах го­ляком, як й­ого Все­вишнiй сот­во­рив. Весь нев­ми­ваний, у син­цях та под­ря­пинах...

Од­но­го ра­зу по­куш­ту­вав Все­вишнiй з Дре­ва, i й­ого вмить ося­яла чер­го­ва iсти­на: уся­коу тварi вiн сот­во­рив по парi, а от Ада­ма - не­ком­плектне!

Яв­ний не­дог­ляд!

От i на­посiвся вiн на Ада­ма, нiби той ви­нен:

- Час тобi, хлоп­че, од­ру­жити­ся. А то веш­тас­шся один, мов без­при­туль­ний. Тре­ба, ой, тре­ба тобi жiнку знай­ти!..

Адам слу­хас i в свос­му ди­кому невiданнi нiчо­го не го­ден вто­ропа­ти. Тiль­ки лу­пас по-дур­но­му очи­ма.

Але на той час, пев­но, дав­но вже до­щу не бу­ло. Гли­на, ма­буть, так всох­ла, що по­репа­лась. А хiба з су­хоу гли­ни щось злiпиш? Та во­на у паль­цях роз­си­пасть­ся на по­рох.

Але гос­подь не роз­гу­бив­ся, не по­зад­ку­вав пе­ред тим­ча­сови­ми труд­но­щами, не зiрвав пла­нових строкiв творiння внаслiдок нес­при­ят­ли­вих "об'сктив­них при­чин". Вiн не з та­ких! Й­ого ви­роб­ни­че пра­вило твер­де: ска­зано зроб­ле­но.

Ко­ли Адам спав, Най­спритнiший так лов­ко вис­микнув у хлоп­ця реб­ро, нiби все жит­тя на тов­кучках по ки­шенях спецiалiзу­вав­ся. Адам нiчо­го й не помiтив, на­чеб оте реб­ро у нь­ого бу­ло зай­вим.

А Все­вишнiй дмух­нув на реб­ро i мо­вив:

- Хай бу­де жiнка!

I ста­ла жiнка. Гар­нень­ка! На всiх iко­нах уу ма­лю­ють блон­динкою з бла­кит­ни­ми очи­ма. То­муто з то­го ча­су чо­ловiки на­да­ють пе­рева­гу бiля­вим. А жiнки, зна­ючи про це, во­лос­ся фар­бу­ють. Щоб ввес­ти дурнiв у ома­ну та спо­кусу! Ну, це я так - ми­мохiдь вiдхи­лив­ся

Ко­ли Адам про­кинув­ся, ба­чить - ве­де до нь­ого Все­вишнiй чарiвне створiння, з пше­нич­ним во­лос­сям аж до колiн. Зро­зумiло, го­ле-голiсiнь­ке. Про одя­ган­ку, хоч би бла­гень­ку, гос­подь зовсiм не дбав...

- Ой-ой-ой! - по­лох­ли­во зой­кнув у свос­му невiданнi пов­ний невiглас Адам. - Но­ва звiрю­ка! - I щоб од­ра­зу покiнчи­ти з ресс­трацiсю, тиць­нув у но­ву звiрю­ку паль­цем, да­ючи воiсти­ну при­дуроч­ну наз­ву: - Секс-Бом­ба!

- Що ти ме­леш? - впер­ше ска­сував наз­ву Все­вишнiй. - Це твоя под­ружка, а не звiрю­ка. Iм'я уу нiжне, мов квiтка, - рва. Гар­на дiвчи­на, прав­да? Ви­бирай - не ви­бирай, а кра­щоу за­раз все од­но не знай­деш.

I су­воро до­дав:

- I щоб по­гансь­ких слiв про неу я бiль­ше вiд те­бе не чув!

- Слу­ха­юсь, от­че, - пiдко­рив­ся Адам i за­питав: - А що я маю з нею ро­бити?

- Тобi ще роз­тов­кма­чити, бов­ду­ре?

- А то, - про­мим­рив Адам.

- Ну, доб­ре - по­яс­ню. Бу­деш хо­дити з нею в парi. Ку­ди ти, ту­ди й во­на, як нит­ка за гол­кою. Ти - пiд ку­щик, i во­на пiд ку­щиком до те­бе при­гор­неть­ся...

- I оце все? - зрадiв Адам.

- Е, нi! Бу­деш про неу тур­бу­вати­ся, пiклу­вати­ся, го­дува­ти, в доб­ро­му тiлi три­мати. Збаг­нув?

- Слу­ха­юсь, от­че, - пох­ню­пив­ся Адам. - Хай бу­де так!

А ко­ли Все­вишнiй пiшов, яс­но всмiха­ючись, Адам за­питав рву:

- Слу­хай, "ти вмiсш по де­ревах ла­зити?

- Таж ста­рий ка­зав - кра­ще у кущi, - грай­ли­во вiдповiла рва, гiпно­тизу­ючи Ада­ма дим­частою млос­ною бла­кит­тю. Ада­мовi зда­лося, що вiн ось за­раз - вто­пить­ся в уу без­донних, як не­бо, очах.

Мо­торош­но ста­ло хлоп­цевi. Як вiд то­го бла­кит­но­го по­топу вря­тува­тися? I нез­чувся, як вже гой­дав­ся на макiвцi най­ви­щого де­рева, де й хо­вав­ся в гу­щавинi до ночi. А рва цiлiсiнь­кий день про­сидiла пiд де­ревом, аки вовк, що по­люс на мис­ливця. Що во­на iще ро­била? Та нiчо­го та­кого - пiсень­ки му­гика­ла, з квiто­чок вiно­чок спле­ла...

Отак га­няла рва Ада­ма день у день по рай­ських ха­щах, аж по­ки не на­диба­ла на бо­гове Дре­во.

- Ада­ме, - нiжним го­лосоч­ком спи­тала во­на, - а чо­му ти жод­но­го ра­зу не ви­дер­ся на це де­рево? Ди­вись, якi на нь­ому гарнi пло­ди...

- Ти що, оч­манiла? - оз­вався з ба­оба­ба за­хека­ний Адам.

- А що я по­гано­го ска­зала?

- За­боро­нено- на нь­ого ла­зити! Пiд стра­хом Страш­но­го су­ду i не­мину­чоу ка­ри за­боро­нено! I пло­ди з нь­ого жер­ти - зась!

- Чо­му, Ада­ме? - ме­лодiй­но джер­котiла рва.

- А я звiдки знаю? Що я, бог - усе зна­ти? I вза­галi вiдче­пися од ме­не, бо - уй-бо­гу - ур­веть­ся у ме­не тер­пець! Як дам ко­косо­вим горiхом!

- Ой, дай, Адам­цю! Менi щось i справдi пи­ти хо­четь­ся

Зас­кре­готав Адам зу­бами, мов шин­кар, ко­ли у нь­ого лю­ди си­дять i тiль­ки те­реве­нять, а горiлки не за­мов­ля­ють, та й по­дав­ся у хащi ви­кону­вати рви­ну прим­ху. Бач, з лiсо­вого дже­рель­ця не мо­же на­пити­ся...

Ну, тут, як во­но зав­жди бу­вас, тiль­ки чо­ловiк з очей, як до рви чем­ний Спо­кус­ник су­не:

- Доз­воль­те з ва­ми поз­най­оми­тися. Ме­не звуть Змiсм.

- А ме­не рвою... Але я вас щось не ба­чила...

- I не див­но - моу во­лодiння роз­та­шованi ок­ре­мо вiд ць­ого чу­дово­го рай­сько­го ку­точ­ка. Оце завiтав поз­най­оми­тися.

- I що, не жал­кусте? - лу­каво прим­ру­жилась рва.

- Жал­ку­вати, що поз­най­омив­ся iз справжнь­ою чарiвни­цею? Та ви що! Ви б тiль­ки пог­ля­нули на се­бе. Кра­щоу ста­тури не знай­ти! А якi ко­си! А очi! Чак­лунка, бо­же створiння! А ця дов­бня - ваш Адам - тiль­ки й знас що по де­ревах га­сати. Та­ку кра­лю не цiнус... Я б для вас, моя крихiтко, влаш­ту­вав би воiсти­ну рай­ське жит­тя!..

- З ми­лим рай i в ку­ренi, - як мог­ла, пру­чала­ся без­за­хис­на рва, зовсiм-зовсiм ого­лена.

- Який курiнь? Де ви ба­чили той курiнь? Ваш бов­дур не з ва­ми у ку­ренi, а з мав­почка­ми на гiлля­ках ра­юс. Ех, менi б ота­кий скарб! Та я б!.. Та ви б!.. Та ми б уд­вох!.. Доз­воль­те, моя чарiвни­це, по­час­ту­вати вас оцим прек­расним пло­дом...

- А менi за­раз Адам ко­косо­вого горiха при­несе...

- Ко­косо­вого горiха... Та ще гни­лого... Та ще по до­розi сiк сам вис­мокче... Та ще потiм вам отим гни­лим ко­косом усе жит­тя до­коря­тиме... А цей, дивiть­ся, який со­кови­тий!

- Адам ска­зав, що з ць­ого де­рева куш­ту­вати най­су­ворiше за­боро­нено...


- Адам... Ска­зав... За­боро­нено... Та чи по­дума­ли ви: рап­том вiн бре­ше? I що вiн вза­галi знас, ваш тем­ний не­ук Адам? I ро­зум й­ого не посвiтлiшас, по­ки нех­ту­вати­ме ци­ми чу­додiй­ни­ми пло­дами. Бо пло­ди з ць­ого де­рева со­лод­ке дже­рело пiзнан­ня. От по­куш­туй­те i дiзнас­те­ся, бре­шу я чи нi... Я прав­ду ка­жу: за­боро­нене - со­лод­ке...

- Ну, хiба шма­точок, щоб ви­вес­ти вас на чис­ту во­ду, - за­вага­лася рва.

Спо­кус­ник од­ра­зу вклав у руч­ку рви за­боро­нений плiд i у зах­ватi аж сплес­нув у до­лонi:

- Бо­же мiй, яка кра­са! Хоч кар­тинку ма­люй "Дiвчи­на з яб­лу­ком"... Ну... Ну... Смiливiше, нiчо­го не бiй­те­ся... На­рештi, ро­зум­ни­це моя! А те­пер скажiть, во­лодар­ко мо­ух мрiй, чи бре­хав я, ко­ли при­сягав­ся, що ви най­чарiвнiша жiнка у свiтi?

- На­хабо! - у рви прорiза­лася жiно­ча логiка.

Спо­кус­ник оте­терiв вiд нес­подiван­ки.

- А що та­ке? - роз­губле­но за­бель­котiв вiн. - А що я та­кого? Я ж тiль­ки хва­лив...

- Хва­лив! - грим­ну­ла рва. - Зну­щав­ся, а не хва­лив! Бач, й­ому порiвня­ти ме­не не­ма з ким... Яс­но, не­ма! I не бу­де, по­ки я ли­шати­мусь сди­ною жiнкою на свiтi! На мос­му мiсцi i гор­ба­та бу­ла б кра­щою!

- Ну, ко­ли так, - розiзлив­ся Змiй-Спо­кус­ник, - то вiднинi кож­на жiнка лю­то страж­да­тиме вiд то­го, що во­на - не сди­на!

22. ЯКУ ХТО МАр, ТА­КУ Й ОБIЙ­МАр

"Чи не прав­да, во­на до­сить ку­мед­на, "свя­та" Бiблiя, ко­ли чи­тасш уу уваж­но?"

Лео ТАКСIЛЬ.

- Адам­чи­ку, ану злазь з де­рева!

- Навiщо?

- Курiнь бу­дува­ти.

- Який ще курiнь?

- Ну, як не курiнь, то ха­ту.

- Яку ще ха­ту?

- Ну, як не ха­ту, то са­диба не за­вадить.

- Та я навiть слiв та­ких не чув!

- Нiчо­го - я нав­чу...

- Адам­цю, де ти цiлий день но­ги б'сш? Хоч би дров на­рубав...

- А навiщо?

- Щоб роз­клас­ти ба­гат­тя...

- А ба­гат­тя для чо­го?

- Для чо­го, для чо­го... Бо­же мiй, ко­ли ти зро­зумiсш? Щоб ри­бу зас­ма­жити - ось для чо­го! Сма­жена ри­ба смачнiша.

- А ти звiдки знасш?

- Знаю, та й усе...

- А без ба­гат­тя хiба не мож­на?

- Звiсно, мож­на! Як­що ти груб­ку скла­деш...

- Ада­ме, i не со­ром тобi цiлiсiнь­кий день на пiдсоннi ви­лежу­ватись? Ро­боти в хатi не­ма, чи що?

- А що я маю ро­бити?

- Ну, хоч би огiркiв наб­рав та на­солив, грибiв по­наз­би­рав на за­суш­ку... Бо ж нiяких за­пасiв у хатi! Гiсть прий­де, по­час­ту­вати нiчим...

- Який ще гiсть?

- Та хоч би отой ста­рець Все­вишнiй...

- А ти звiдки знасш, що гiсть прий­де?

- Як не прий­де, то й самi з'умо...

- Адам­чи­ку, ти хоч би пог­ля­нув ко­ли на ме­не...

- Ха! Нiби я те­бе не ба­чив!

- Нев­же у всь­ому роз­ди­вив­ся?

- Та не слiпий...

- Щось не помiтно, щоб ти був зря­чий...

- Адам­чи­ку, ко­тику, мур-мур-мур...

- Чо­го це ти? Чи не зах­ворiла?

- Ну, Адам­цю, не будь та­ким... Ну, при­голуб свою рвонь­ку...

- Знасш, нiко­ли - ро­боти по гор­ло.

- Якоу ще ро­боти? Вже сон­це ни­зень­ко, вже вечiр бли­зень­ко...

- Нiчо­го, ще встиг­ну го­роди­ну зiбра­ти. Свiжих фруктiв та овочiв при­несу. Са­ма ка­зала: гiсть з'явить­ся - по­час­ту­вати нiчим.

- Ой, ти, пев­но, зго­лоднiв, мiй ми­лий? О, яка я не­уваж­на! На, по­ласуй оцим...

- Як?! З ото­го де­рева?! Пiд стра­хом не­мину­чоу ка­ри?!

- Яка ка­ра? Нiчо­го не бу­де... Я куш­ту­вала... I нiчо­го та­кого...

- Ко­ли ти ула?

- Та ще по­зав­чо­ра... Знасш, за­боро­нене - ду­же со­лод­ке... Та ти хоч над­ку­си на про­бу...

- Ну, хiба що над­ку­сити...

- Отак... Мо­лод­ця!.. Ще, Адам­чи­ку, ще!.. Ну, то як? А те­пер, мiй лю­бий, пог­лянь на ме­не...

I впа­ла по­луда з очей Ада­мових:

- Ага, ба­чу, од­не у те­бе на думцi - го­лою спо­кус­ни­цею ви­хиля­тися... Хоч би лис­точком за­тули­лася!

- Адам­цю, а навiщо менi вiд те­бе хо­вати­ся? Хiба ми - не па­ра?..

Той рай­ський ви­падок ду­же зап­лу­таний. Свiдкiв - кат­ма. Ко­жен оповiдас в мiру влас­ноу роз­бе­щеностi.

Од­не яс­но: Все­вишнiй був ду­же за­дово­лений, що при­муд­рився так хит­ро втiли­ти свiй смiли­вий за­дум у жит­тя. Вiн навiть ос­вя­тив пер­ше у свiтi ательс мод, в яко­му сам обiй­няв ду­же вiдповiдаль­ну по­саду пер­шо­ряд­но­го май­стра кра­вець­коу спра­ви.

У свя­тому пи­санiу пря­мо ска­зано:

"I зро­бив гос­подь (бог) Ада­мовi та дру­жинi й­ого одя­ги шкiрянi, i одяг­нув ух обох".

I що б ти ду­мав, Левiафа­не?

Шкiря­ний одяг досi не вий­шов з мо­ди!

23. ВИЙ­ШОВ СУ­ХИМ 13 ВО­ДИ

"I ось Iона зно­ву на су­ходолi. Ще й за­раз по­казу­ють мiсце, де кит вип­лю­нув про­рока. Втiм, бо­гос­ло­ви не зна­ють твер­до, чи був Iона ви­риг­ну­тий, чи ж кит ева­ку­ював й­ого з бо­ку хвос­та".

Лео ТАКСIЛЬ.

Це я тiль­ки тут iсторiю грiхо­падiння Ада­ма i рви так фраг­ментар­не вик­лав: щоб i дiти до шiстнад­ця­ти рокiв мог­ли про­чита­ти. У свя­тому письмi iнтимнi сто­сун­ки ян­голiв та лю­дей роз­пи­санi з со­ромiць­кою вiдвертiстю, без уся­кого бла­гоп­ристой­но­го ка­муф­ля­жу. Не­дар­ма в без­божно­му за­оке­ансь­ко­му царствi Жов­то­го Ди­яво­ла в по­дару­нок мо­лодо­жонам ви­дано "Пор­но-Бiблiю" з "ого­леним" iлюс­тра­тив­ним "ма­терiалом". Хтоз­на, рап­том мо­лодя­та не­пись­меннi! То хоч з чу­дових ма­люнкiв до­беруть, що й до чо­го та як... Вартiсть ви­дан­ня - ого-го!

Але навiщо менi бу­ло роз­бе­щува­ти Левiафа­на? Мiй наг­ля­дач - бла­город­на й цнот­ли­ва тва­рюка. До то­го ж Левiафан ви­явив­ся нап­ро­чуд уваж­ним й до­пит­ли­вим слу­хачем. Не­дар­ма ка­жуть, що мо­зок морсь­ких ссавцiв нiчим не пос­ту­пасть­ся людсь­ко­му.

Нап­риклад, я оповiдаю, а вiн за­питус:

- А який вiн на виг­ляд був?

- Хто? - не мо­жу втя­мити я, ури­ва­ючи свою гла­день­ку оповiдку.

- Бiблiй­ний Змiй.

- рва прий­ня­ла й­ого за лю­дину. Змiй тодi хо­див на двох но­гах, а не пла­зував. Хваць­ко роз­мовляв, а не шипiв. А лю­дей гос­подь сот­во­рив за сво­ум об­ра­зом та по­добою. Вiдтак, с грун­товнi пiдста­ви при­пус­ти­ти, що й Змiй-Спо­кус­ник був копiсю са­мого Все­вишнь­ого. Тiль­ки мо­лод­ший... Звер­ни ува­гу. Левiафа­не: вiн i по раю вiль­но веш­тався!

- А звiдки ж вiн узяв­ся?

- Дру­же, вiд тво­ух за­питань упрiти мож­на. Аж го­лова обер­том й­де! Звiдки узяв­ся ве­лемов­ний i пре­муд­рий Змiй, один гос­подь знас, та нiчо­го про це не на­писав...

- А мо­же, це вiн - Ви­кона­вець На­казiв гос­поднiх? Ска­зав гос­подь: "Хай бу­де Свiтло!" I ста­ло свiтло... Як ти, Iоно, га­дасш?

- Ой, кра­ще по­мовч, Левiафа­не! А то й у те­бе Все­вишнiй вiдбе­ре мо­ву. I за­мов­кнеш ти навiки, як не­щас­ний бiблiй­ний Змiй... Ко­му потрiбнi зайвi те­ревенi?

- Так во­но ж цiка­во...

- Й­ому, ба­чите, цiка­во! Ха! Та менi ли­ше за те, що я слу­хав те­бе, охаль­ни­ка дiянь гос­поднiх, строк ув'яз­нення збiль­шать на пов­ну ко­туш­ку! Зам­кни вус­та - ть­ху! - ут­ро­бу - i на­мотуй на вус, що чор­ним по бiло­му пи­сано. Яс­но? Мов­чки слу­хай!

- Та я слу­хаю...

Я собi далi оповiдаю, а вiн зно­ву:

- А чо­му Все­вишнiй од­ра­зу не виг­нав з раю Ада­ма i рву?

- Га? - ту­по ви­гук­нув я, сил­ку­ючись ос­мисли­ти но­ве ка­пос­не за­питан­ня.

- Сам по­думай, Iоно, - впер­то роз­тов­кма­чус менi Левiафан, - то вiн мо­лодят го­лубить i сам ум моднi строу шис, а то враз - ви­ганяс! Навiщо бу­ло й­ому стiль­ки ча­су з ни­ми во­лово­дитись? Ад­же ви­рок ух­ва­лено на­перед! I су­довоу спра­ви по­рушу­вати не­ма пот­ре­би... Ка­рай - та й усе!

Аж тут при­ход­жу до тя­ми i вик­ру­чу­юсь, як вуж на па­тельнi:

- А хто тобi ска­зав, що гос­подь виг­нав Ада­ма з рвою за пре­любi дiян­ня?

- Так усi пас­тирi ка­жуть!

- Усi пас­тирi ка­жуть... Усi невiгла­си бре­шуть! Як гос­подь мiг ви­ганя­ти ух за милi лю­бощi? Ад­же вiн сам на­казав: "Любiть­ся i роз­мно­жуй­те­ся". Вто­ропав? А тi пас­тирi бай­ди­ку­ють на за­нят­тях з пер­шо­ос­нов ра­юван­ня, а потiм па­тяка­ють, як викiнченi не­уки. Чу­ли дзвiн, та не зна­ють, де вiн...

- А за що ж виг­нав? - по­вер­тас на свос впер­тюх Левiафан.

До­вело­ся на­тужи­ти пам'ять i при­гада­ти залiко­вий курс з до­помiжних пи­сань - апок­рифiв, що не увiй­шли до бiблiй­но­го ка­нону.

- Бо в раю бу­ло ще од­не Дре­во, - при­тише­ним го­лосом повiдо­мив я.

- Яке? - мов змов­ник, про­шепотiв i Левiафан.

- Дре­во Жит­тя! - на­важив­ся я про­шелестiти без­бар­вним го­лосом.

- То й що з ць­ого?

З усь­ого бу­ло вид­но, що Левiафа­новi мос повiдом­лення про Дре­во Жит­тя в но­вин­ку. До­вело­ся по­яс­ни­ти док­ладнiше:


- Хто по­куш­тус плодiв з ць­ого Дре­ва, здо­бувас без­смер­тя. А рва вже до­бира­лася до нь­ого... Вар­то уй з Ада­мом бу­ло з'ус­ти хоч по од­но­му пло­ду, як во­ни по­роби­лися б все­могутнiми, не­мов сам гос­подь-бог! Навiть ян­го­ли вже не зна­ли б, ко­му ко­рити­ся. З ти­ранiчною вла­дою Най­мудрiшо­го бу­ло б покiнче­но на­зав­жди! I нiяко­го По­топу не бу­ло б! Та й iнших лих i зни­щень... Ось на цю без­божну ди­версiю у раю i замiряв­ся штов­хну­ти несвiдо­мих мо­лодят хит­ро­муд­рий мер­зотник Змiй. Та гос­подь вчас­но вик­рив цю пiдступ­ну змо­ву при­рече­них. По­карав усiх трь­ох! Особ­ли­во бу­ло не­пере­лив­ки Змiсвi... Та всю цю спра­ву Все­вишнiй ро­зум­но хо­вас в най­су­ворiшiй тас­мницi. Навiщо бен­те­жити сво­ух рабiв нездiй­снен­ни­ми надiями й мрiями?

Ко­рот­ко ка­жучи, оповiда­лося про Ада­ма та рву дов­го.

Роз­повiдаю Левiафа­новi, а сам пиль­но сте­жу, як вiн ре­агус. На по­чат­ку оповiдки (в уу сла­вос­ловнiй час­тинi) мiй кит бай­ду­же жу­вав план­ктон. Та потiм й­ого за­чепи­ло. На фри­воль­ний га­чок. Що­далi - га­чок мiцнiше впи­нав­ся. Левiафан навiть за­був жу­вати. А потiм так зас­лу­хав­ся, що аж па­щу роз­зя­вив.

Отут я й спос­терiг, що Левiафан, за­хоп­ле­ний бiблiй­ни­ми бас­чка­ми, втра­тив уся­ку пильнiсть, що нiяк не ли­чить нi в'яз­ницi, анi наг­ля­дачевi. Вiн навiть за кур­сом не сте­жив. Пот­ро­ху лiнивi хвилi при­били й­ого аж до бе­рега.

А я iнтри­гу­ючим гла­сом ка­жу:

- Як дiзнав­ся про Дре­во гос­подь...

Та й стрiмго­лов ки­нув­ся че­рез роз­зявле­ну ки­тову пель­ку на бе­рег.

- Ти ку­ди? - запiзнiло спо­лошив­ся Левiафан. - Тiка­ти? Ану, гай­да на­зад в ут­ро­бу!

- Нi, дру­же Левiафа­не, не бу­де ць­ого. Про­щавай!

Тодi вiн по­чав ка­нючи­ти, мов жеб­рак не­щас­ний:

- По­вер­ни­ся, Iоно, ко­ли справдi вва­жасш се­бе мо­ум дру­гом... Ме­не ж з ро­боти по­турять... Ска­жуть: роз­зя­ва... А в ме­не на шиу ки­тиха чу­до-юдо, малi ки­теня­та...

Ех, до­ведеть­ся до­помог­ти! Хо­ча б ко­рис­ни­ми в цiй си­ту­ацiу по­рада­ми...

- Який же ти роз­зя­ва. Левiафа­не? - при­мир­ли­во ка­жу я. - Та хто й насмiлить­ся ота­ку нiсенiтни­цю вер­зти? Ти ж сам пре­чудо­ве знасш, що все - в руцi божiй. Зна­чить, на мою вте­чу й­ого во­ля бу­ла. Але про яку це вте­чу я ка­жу? Це бу­ло звiль­нен­ня за бо­жим про­мис­лом! Твiй ха­зя­ун По­сей­дон все од­но до пут­тя не до­бере, що ста­лося. Ад­же свiдкiв не­ма! Окрiм то­го, нiхто й досi не под­бав про те, щоб за­вес­ти у твос­му че­ревi кан­це­лярiю з вхiдною i вихiдною до­кумен­тацiсю. От­же, ви­ходить, що ти - непiдзвiтна адмiнiстра­тив­на оди­ниця.

- Так-то во­но так, але...

- Нiяких "але". Левiафа­не! За­будь про тi лихi "але" i нiко­ли не зга­дуй! Пам'ятай: за вiдсутнiстю кан­це­лярсь­коу до­кумен­тацiу тобi му­сять вiри­ти на сло­во. Що ска­жеш, те й вiдповiда­тиме iстинi! А ще с один бю­рок­ра­тич­ний прий­ом, що б'с на­чаль­ство на­повал!

- Який це, Iоно? - схо­пив­ся Левiафан на мiй на­тяк, мов по­топа­ючий за со­ломин­ку.

- А ось який: ко­ли пос­та­неш пе­ред грiзни­ми очи­ма По­сей­до­на, на­бери­ся на­хабс­тва i од­ра­зу премiю про­си!

- А за що?

- Ну, це яс­но: за по­над­нормо­ву тру­дову вах­ту по ут­ри­ман­ню особ­ли­во не­без­печно­го зло­чин­ця. Тодi По­сей­дон бу­де ду­мати не про ме­не - втiк я чи не втiк, а про премiю - да­вати уу тобi чи не да­вати... Ну, бу­вай жи­вий-здо­ровий! А менi в до­рогу час!

- Бу­вай, ареш­танте! - вже ве­селiше вiдгук­нувся Левiафан. - Ну, й хит­рун же ти, Iоно! Але пос­лу­хай-но i мо­су по­ради. Iди, хлоп­че, в Нiневiю i не ба­рися. Як­що, звiсно, не хо­чеш бу­ти ув'яз­не­ним ще й у че­ревi Бе­гемо­та...

24. НЕ­МА ВОЛI Й НА ЗА­ЯЧИЙ СКIК

"Швид­ко й­ти - бiду знай­деш.

По­малу й­ти - бiда те­бе знай­де".

З на­род­ноу са­тири.

Стою на ви­соко­му па­горбi i ми­лу­юся зго­ри пре­чудо­вим мiстом, яке спо­рудив ле­ген­дарний цар Нiн, а прик­ра­сила ус­лавле­на ца­риця Се­мирамiда. Се­ред пиш­них зе­лених садiв ви­сочать бiлi па­лаци. Вздовж й­ого бе­регiв ли­не ши­рока рiка Тiгр. Ти­хо стру­менiють, зблис­ку­ючи в со­няч­них про­менях, про­зорi во­ди. Чов­ник ри­бал­ки пли­ве. Вда­линi вiтри­ло ко­раб­ля пло­менiс. Кра­са!

Отак ук­ляк на па­горбi i ми­лу­юся.

Аж гульк - з обох бокiв бiля ме­не стов­би­чать ще двос. Один, кра­сун­чик у ви­шука­ному хiтонi, нед­ба­ло паль­мо­вою вiттю по­махус. Дру­гий, бар­чистий ге­вал - з шиу до п'ят обвiша­ний вiй­сько­вими вiдзна­ками, зловiсно ме­чем поб­рязкус.

Нев­же я вско­чив у но­ву ха­лепу?

А на­ув­ний, мов ди­тина. Левiафан обiцяв ли­ше Бе­гемо­та. Та чо­го iншо­го мож­на че­кати вiд прос­то­го морсь­ко­го тру­даря-доб­ря­ги? Левiафан тiль­ки зовнi - чу­дись­ко. А цi двос...

- Як. ти га­дасш, Ми­хай­ле, - лiни­во цiдить кра­сун­чик, - по­розумнiшав у че­ревi ки­тово­му наш мо­лодень­кий не­пос­лух чи й досi дурiс?

- То твос шту­карс­тво, Гав­ри­ле, тобi й зна­ти, - зне­хотя бур­чить об­тя­жений м'яза­ми ге­вал. - А моя ме­тода прос­та: ка­зан­ком по мордi - i край! Та­кому - сло­во, вiн тобi - сто. А ко­ли да­си ка­зан­ком по мордi, од­ра­зу - пов­не взас­мо­розумiння.

- Це ти серй­оз­но?

- Цiлком! Ка­занок, особ­ли­во ча­вун­ний, дохiдли­вий i пе­рекон­ли­вий ар­гу­мент, що не пот­ре­бус жод­них дис­кусiй.

- Цiка­ве спос­те­режен­ня...

Отак ба­лака­ють помiж со­бою, нiби ме­не й на спо­мин не­ма. А я мiж ни­ми нi в сих нi в тих....

У кож­но­го на ра­менах, мов ге­нераль­ськi епо­лети, ле­жать ма­ленькi зо­лотi криль­ця. Чу­вав я, нiби у не­божи­телiв зав­жди так: чим ви­щий сан, тим менш об­тя­жу­ють плечi кри­ла. У ар­хангелiв, примiром, це прос­то ле­гесень­ка iсрархiчна оз­на­ка - ум не­бес­них бри­ляк не тя­гати. А ве­личезнi ван­тажнi кри­ла - то у ря­дових ян­голiв-чор­но­робiв.

Хто ж цi двос?

- Ка­зан­ком по мордi, ка­жеш? - замрiяно по­махус вiттю ми­лосер­дя гар­нень­кий до оги­ди кра­сун­чик.

- Ав­жеж, Гав­ри­ло. Але мож­на й чо­ботом пiд дих. А то й ку­лацю­рами реб­ра по­лос­ко­тати.

- Цiкавi про­позицiу, - зно­ву лiни­во мим­рить пот­ворно-гар­ний кра­сень.

Бо­же мiй! Нев­же?..

Нев­же це пер­ший по­рад­ник Все­вишнь­ого ар­хангел Гав­ри­ул i вер­ховний ду­шогуб ар­хис­тра­тиг Ми­ха­ул? Схо­же на те...

Ну, ко­ли так, то нiякi сло­веса менi не до­помо­жуть. Тiль­ки пов­на, без­межна й мов­чазна по­кора. Iнак­ше цей нiжний кра­сун­чик ме­не дво­ма паль­чи­ками при­душить.

Я бе­бех­нувся на колiна, мо­литов­не склав до­лонi i звiв очi до не­ба з нiмим бла­ган­ням.

- Мо­лод­ця! - ян­голь­ським го­лосом схва­лив моу капiту­ляцiйнi дiу ар­хангел Гав­ри­ул.

- Ага! - прис­днав­ся до нь­ого ар­хис­тра­тиг Ми­ха­ул. - Те­пер i чо­ботом й­ому по мордi зруч­но да­ти...

Чо­боти ар­хис­тра­тига бу­ли з мiцни­ми чо­тири­кут­ни­ми но­сака­ми, оку­тими брон­зою. Та­ким чо­ботам - зно­су не­ма. Скiль­ки б не­бес­ний го­лов­но­коман­ду­вач не чов­гав ни­ми по мор­дах, пи­ках та фiзiях.

- Чо­му ж ти не пос­лу­хав­ся, Iоно? - слей­ним го­лосоч­ком за­питав Гав­ри­ло. - Тобi ж ви­пала най­ви­ща честь: про­року­вати iм'ям Все­вишнь­ого.

- Доз­воль­те по­яс­ню! - змо­лив­ся я.

- Тiль­ки ко­рот­ко, - по­пере­див ге­вал Ми­хай­ло. - А то...

- Знаю: по мордi!

- Ти ди­ви! - роз­чу­лив­ся ар­хис­тра­тиг. - Ну, да­вай, ка­жи, що масш збре­хати.

- Вашi Свiтлостi! В усь­ому ви­нен ста­рий пень Авiме­лех. Вiн ска­зав, щоб я пiшов про­року­вати кiнець Нiневiу, та не ска­зав, вiд чо­го во­на мас за­гину­ти. А це с гру­бим по­рушен­ням свя­тоу iнструкцiу. Ад­же уся­ке про­роц­тво му­сить бу­ти кон­крет­ним, iнак­ше всi про­рочi зу­сил­ля ви­яв­лять­ся мар­ни­ми.

Я за­мовк i зно­ву звiв очi до не­ба, не мiня­ючи мо­литов­ноу по­зи.

- Вмо­тиво­вано бре­ше, - оцiнив Гав­ри­ло.

- Як на дур­ня, то повiрить! - по­годив­ся Ми­хай­ло, поб­рязку­ючи лус­кою на­город.

- Що ж, Iоно, - про­вадив далi кра­сун­чик Гав­ри­ло, - я вип­равлю по­мил­ку Авiме­леха. Хо­ча б для то­го, щоб на­далi ти не мав чим вiдбрiху­ватись. Знай: ресстр по­карань гос­поднiх нiчим не об­ме­жено. Кiнець мiста нас­та­не че­рез со­рок дiб з дня по­чат­ку тво­ух про­року­вань. Мож­ли­во, Нiневiю спо­пелять над­по­тужнi блис­кавки...

- То­рох-то­ророх! - повiдо­мив ко­дову наз­ву ка­раль­ноу акцiу ар­хис­тра­тиг Ми­хай­ло.

- Або мiсто бу­де зруй­но­вано ас­те­ро­уда­ми, ме­те­ори­тами, болiда­ми та iнши­ми сфе­ро­уда­ми...

- Вах-бах-бах! - по­яс­нив го­лов­но­коман­ду­вач.

- Або й­ого пог­ли­нуть во­ди Тiгру куп­но з хля­бами не­бес­ни­ми...

- Буль-буль-буль! - уточ­нив стра­тиг.

- Мо­же бу­ти зас­то­сова­ний ком­плексний ме­тод по­карань гос­поднiх.

- То­рох-то­ророх-бах-бах-бах-буль-буль-буль! - у зах­ватi роз­тлу­мачив Ми­хай­ло.

- Все у­яс­нив,, Iоно?

- Як на ду­ху! - га­ряче за­пев­нив я.

- Ну, тодi па­няй з бо­гом.

- А то - ба­няком по мордi!

25. ЯКА ПТАШ­КА, ТА­КА Й ПIСНЯ

"Ма­ло знай­деть­ся лю­дей, якi на­важи­лись би уго­лос вис­ло­вити те, про що тас­мно про­сять бо­га".

Мiшель МОН­ТЕНЬ.

Гос­по­ди, яке розкiшне мiсто ця Нiневiя!

Скрiзь стiль­ки при­над i спо­кус, що хоч очi по­лою за­туляй. Особ­ли­во ко­ли в те­бе, як у ме­не, в ки­шенях вiтер гу­ляс...

То­го ж дня сiв i склав звiт-молiння на iм'я са­мого Все­вишнь­ого (той скна­ра Авiме­лех - ка­нюч у нь­ого чи не ка­нюч - все од­но й ла­мано­го ше­ляга не дасть):

"Най­мудрiшо­му, Все­милос­ти­вому, Най­мо­гутнiшо­му


па­новi Все­вишнь­ому,

сди­ному i не­подiль­но­му в трь­ох ли­цях!

Уклiнно до­повiдаю: за на­казом Ва­шоу Ви­сокостi при­був у все­оз­бросннi свя­тих нас­та­нов та не менш свя­тих iнструкцiй на ко­рот­ко­час­не про­року­ван­ня у мiсто Нiневiю.

Тут ба­гато та­кого, чо­го я в життi не ба­чив, а вiдсутнiсть вiдповiдно­го досвiду зби­вас з пан­те­лику i за­важас плiдно про­року­вати.

Скажiмо, на мiсце­вому ба­зарi про­да­ють жовтi i зе­ленi кулi, що сво­сю фор­мою й га­бари­тами на­гаду­ють м'ячi. Як­що розрiза­ти жов­ту ку­лю, во­на все­рединi жов­та. А як­що розрiза­ти зе­лену ку­лю, то во­на чо­мусь все­рединi яс­кра­во-чер­во­на. Мiсцевi грiшни­ки ку­пу­ють цi устiвнi кулi (i жовтi, i зе­ленi), рiжуть ух на скиб­ки i прив­се­люд­но ни­ми за­пиха­ють­ся, аж сли­на та сiк з ротiв те­че. Ка­жуть, смач­но. Не знаю - не про­бував. Пришлiть грошi поп­ро­бую.

I ще тут у крам­ни­цях про­да­ють пляш­ки, на яких зiрки на­маль­ованi. Най­мен­ша кiлькiсть зiрок - три. Чим бiль­ше зiрок, тим пляш­ка до­рож­ча. Ме­не аж нур­тус: а що во­но та­ке? Мiсцевi грiшни­ки ку­пу­ють цей зо­ряний напiй i ка­жуть, що вiдчу­ва­ють вiд нь­ого не­бес­не бла­женс­тво. Не знаю - не про­бував. Пришлiть грошi - поп­ро­бую. А ще тут на бе­резi рiки Тiгр с так зва­ний пляж, а точнiше - зва­лище ого­леноу людсь­коу плотi. I на то­му пляжi винiжу­ють своу при­нади мiсцевi грiшницi (геть усi - босi i, мож­на смiли­во ка­зати, голi). Ка­жуть, ду­же апе­титнi. Не знаю - не про­бував. Пришлiть при­датнi на це дiло пiдй­омнi - поп­ро­бую.

Ще раз уклiнно на­гадую: тiль­ки грун­товне вив­чення жит­тя дасть менi ре­аль­ну змо­гу з успiхом впли­вати на ото­чен­ня.

Ваш сми­рен­ний слу­га, раб бо­жий

про­рок Iона".

Тiсу ж ночi от­ри­мав термiно­ву блис­кавку:

"Вель­ми­шанов­ний от­че Iоно!

Мас­мо ве­лику присмнiсть на­гада­ти: Вам уже твер­до обiцяю да­ти ка­зан­ком (ба­няком) по мордi. Од­нак ми й досi вва­жас­мо, що Вашi до­маган­ня де­що пе­ред­часнi.

Приймiть най­кращi нашi по­бажан­ня.

Хе­рувим (пiдпис не­розбiрли­вий)".

Ну, от - масш!

Та чо­го ди­вува­тись?

Так нас i в про­рочiй школi нав­ча­ли: бог i слу­ги й­ого все бе­руть, та на­зад не вiдда­ють.

26. УСЕ - БО­ЖЕ, ТIЛЬ­КИ ГРIХИ НАШI

"Не­мас та­кого зло­чину, яко­го не вчи­нила б лю­дина на до­году бо­говi i за­ради вми­лос­тивлен­ня не­бес­но­го вла­дики".

Поль ГОЛЬ­БАХ.

Менi ли­шало­ся од­не - по­чати про­року­вати.

Чим швид­ше я поз­бу­дуся Нiневiу, тим швид­ше ма­тиму но­ве, бiльш прис­той­не приз­на­чен­ня.

Та от бiда - сам про­цес про­року­ван­ня ме­не анiтро­хи не на­дихав, не вик­ли­кав i най­мен­шо­го ен­тузiаз­му. Гнiти­ли спо­гади з ду­же не­давнь­ого ми­нуло­го. Звiсно, за борт ме­не тут не ки­нуть, бо не­ма вiдповiдних при­род­них умов: рiчка - не мо­ре. Але мiсцевi ли­ходiу цiлком мо­жуть вда­тися до прив­се­люд­но­го по­бит­тя камiнням. Або чем­но зап­ро­сити:

- Про­симо па­на про­рока до гiлля­ки!..

До то­го ж провiща­ти кiнець мiста до­води­лося всу­переч нас­та­новам iнструкцiу. У Нiневiу дав­но вже не лю­тува­ла хо­лера, не ко­сила лю­дей чу­ма, i нiхто з грiшникiв не го­лоду­вав. Один я пес­тився. Я так схуд­нув, що в моу шта­ни влiзло б два Iони. Си­ли моу так пiду­пали, що ух лед­ве вис­та­чило на те, щоб вид­ря­пати­ся на боч­ку по­серед ба­зару.

Я гля­нув дов­ко­ла, i з очей мо­ух ми­моволi по­коти­лися гiркi сль­ози. Бо я по­бачив: скрiзь грiшни­ки об­жи­ра­ють­ся за­паш­ни­ми ба­раня­чими шаш­ли­ками, за­пива­ють со­ковитi шма­тури м'яса про­холод­ни­ми на­по­ями, хрум­тять ре­дис­кою, мо­лодим час­ничком, огiрка­ми та помiдо­рами, з хрус­ко­том встром­ля­ють гострi ле­за в сму­гастi бо­ки ка­вунiв.

А над ба­заром лу­нас спо­кус­ли­ва рек­ла­ма:

- Ко­му мор­кви? Ко­му бу­рячкiв на борщ?

- Буб­лик - за п'ятак, дiрка - за так!

- Iдеш до ку­ми, ко­ли не­ма ку­ма, ку­пи у ме­не ра­хат-лу­куму!

Я про­ков­тнув су­хий клу­бок, що зах­ряс у ме­не в горлi, i вiдчай­душ­не во­зопiяв:

- Грiшни­ки та грiшницi! Ще со­рок днiв, i Нiневiю бу­де зруй­но­вано!

Мер­тва ти­ша впа­ла на гомiнкий за хви­лину пе­ред тим ба­зар. Усi очi вту­пились в ме­не. Навiть уда­ванi слiпi, що зав­жди по ри­ноч­ках по­бира­ють­ся, по­вер­ну­ли до ме­не го­лови i роз­плю­щили повiки. У повiтрi за­пах­ло гро­зою.

"За­раз вiзь­муть­ся за ка­меню­ки", - по­думав я.

- Лю­ди! - на­мага­ючись вря­тува­ти свою плоть вiд ка­туван­ня, за­голо­сив я. - Iстин­но ка­жу: че­рез со­рок днiв бу­ти тут пус­ту! - я про­ков­тнув со­лонi сль­ози. - Я про кiнець мiста точ­но знаю! Ось, дивiть­ся, у ме­не до вас ко­ман­ди­ровоч­не посвiдчен­ня, ви­дане бо­гом-бать­ком, пiдпи­сане бо­гом-си­ном i засвiдче­не бо­гом-ду­хом свя­тим! Термiн вiдряд­ження - трид­цять дев'ять дiб. Бо на со­роко­вий день во­гонь не­бес­ний впа­де на вашi го­лови! То­рох-то­ророх!..

Усi зав­мерли. За­бутi шаш­ли­ки смердiли горiлим. Ка­вуни па­дали з онiмiлих рук i ре­пались на брукiвцi. Нiжки кап­лунiв стир­ча­ли з мас­них ротiв.

Хва­ла тобi гос­по­ди, зля­кали­ся!

Бiль­шо­го ефек­ту я б не до­сяг, ко­ли б навiть ще й грiм вда­рив з яс­но­го не­ба. А все чо­му? Бо жи­телi мiста, на вiдмiну од морсь­ких роз­би­шак, доб­ре зна­ють ли­хий но­ров Все­вишнь­ого - у цер­квах ух нав­ча­ють бо­жоу бiог­рафiу. А в нiй що не сторiнка, то ка­ра та й ка­ра...

Що тут ста­лося!

Усi об­сту­пили ме­не, час­ту­ють, мов най­до­рож­чо­го гос­тя, i роз­пи­ту­ють: та як, та що, та за вiщо? Пе­реля­ку мо­го як не бу­вало. Я по­чував се­бе вiдмiнни­ком на iспи­тових за­нят­тях i охо­че вiдповiдав:

- Так от (хай хтось змо­тасть­ся у ши­нок по бу­тер­брод з iкор­кою), ве­ликий грiх ви взя­ли на ду­шу, бо надмiру роз­ба­гатiли. А звiдки ва­ше ба­гатс­тво? Вiд бо­га! Усе, що мас­те, - все бо­же. А от грiхи - вашi! (Дай­те оту сулiю з бiлим - у горлi пе­ресох­ло). I не знас­те ви то­го, що у пеклi чор­ти дав­но вже на вас ви­ла гос­трять, го­ту­ючись до ма­сово­го прий­ому... Зно­ву ж та­ки, не тiсю ру­кою ус­те. Тре­ба лiвою, як у кра­щих до­мах Фiла­дельфiу та Алек­сандрiу, а ви - пра­вою! Яв­ний зло­чин i грiхов­ний не­поря­док!

- Що ж нам ро­бити, свя­тий от­че? - уже скиг­лять.

- Звiсно - ря­тува­тися, по­ки с час. (У ко­гось с пляш­ка з чер­во­ним?) Сми­рен­ним ка­ят­тям i доб­ро­хот­ни­ми по­да­ян­ня­ми ще мож­на зас­лу­жити вiчне бла­женс­тво на Сь­омо­му Небi. Оп­ла­ту вiль­них мiсць прий­маю на­перед i тiль­ки готiвкою. Са­мо со­бою, пiд роз­писку з га­рантiсю. (Ще од­но­го шаш­личка пiд "Пер­ли­ну пус­телi" з'ус­ти, чи що?) Ух, доб­ре пiшла!

За го­дину боч­ка з-пiд осе­ледцiв аж крек­та­ла вiд по­да­янь. Я хи­тав­ся вiд уто­ми. Од­нак пiшов ще до шин­ку - п'яниць ля­кати.

- Грiшни­ки! - грiзно повiдо­мив. - Ще со­рок днiв, i ви пе­кель­ноу смо­ли нап'сте­ся!

Зно­ву: та як, та що, та за вiщо? Я охо­че i до ла­ду, з усiма под­ро­биця­ми ум роз­тлу­мачив, не за­бува­ючи сумлiнно де­гус­ту­вати зо­рянi на­поу.

Аж тут зга­дав про бiдо­лаш­них грiшниць, що у пов­но­му невiданнi голi i босi винiжу­ють­ся на бе­резi Тiгру. Од­ра­зу ж ки­нув­ся нас­тавля­ти ух на путь iстин­ну, за­лишив­ши пiд наг­ля­дом шин­ка­ря боч­ку з-пiд пи­ва з на­кида­ним ту­ди зло­том та срiблом.

- Грiшницi! - грим­нув я на без­со­ром­них спо­кус­ниць з усiсю мож­ли­вою су­ворiстю. - Ще со­рок днiв, i вас сад­жа­тимуть го­ляком на роз­пе­ченi па­тельнi!

Ну, яс­но - пiшли ой­ки, ай­ки, охи, ахи... Я ум теж нат­хнен­но по­яс­нив, як свою без­смертну ду­шу по­ряту­вати. Та ще об­рав трид­цять дев'ять дiв най­апе­титнiших (з тих, що най­до­рожчi), щоб во­ни ма­ли пов­ну змо­гу поп­ла­кати­ся в пас­тирсь­ких обiй­мах в пер­со­наль­но­му по­ряд­ку. Прий­ом, зро­зумiло, у нiчну по­ру, бо вдень я по гор­ло зай­ня­тий. Звiсно, на пляжi ли­шив ящик з-пiд мо­рози­ва, вщерть за­сипа­ний жiно­чими прик­ра­сами.

Уже над­вечiр, ко­ли лед­ве три­мав­ся на но­гах вiд трудiв пра­вед­них, доп'яв­ся до царсь­ко­го па­лацу.

- Ца­рю! - су­воро ска­зав не­щас­но­му по­маза­нику бо­жому. - Ще со­рок днiв, i прий­де кiнець тво­му ца­рюван­ню! Вий­май каз­ну, а гор­ди­ню свою здай у лом­бард! Як­що вiзь­муть уу пiд зас­та­ву...

27. ГУ­ЛЯЙ, КУР­КО, ПО БОР­ЩУ, ПО­КИ ДРУ­ГУ ПРИ­ТАЩУ!

"Хо­див рак сiм рокiв по во­ду та прий­шов до­дому. Полiз че­рез порiг, роз­лив во­ду та й ка­же:

- Отак чорт бе­ре ско­ру ро­боту!"

З на­род­но­го гу­мору.

Усе й­шло як по пи­сано­му. Лю­бо й до­рого по­диви­тися. Вiзь­ме­мо ту­тешнь­ого ца­ря-ба­тюш­ку. До то­го пе­репу­див­ся бо­жий по­маза­ник, що на­каз ви­дав на пред­мет спо­куту­ван­ня грiхiв:

"Щоб нi лю­ди, нi ко­рови, нi вiвцi, нi свинi нiчо­го не ули, не ви­паса­лися i во­ди не пи­ли. Т щоб одяг­ли­ся у руб'я та вла­сяницi го­родя­ни i тва­рини ухнi, i крiпко вопiяли до бо­га, i щоб кож­ний з них од­вернув­ся вiд злоу путi сво­су i вiд на­силь­ств рук сво­ух".

Я цей на­каз нав­мисно пе­репи­сав, щоб вiн пот­ра­пив до свя­того пись­ма. Всох­лий до спин­но­го моз­ку Авiме­лех все од­но нiчо­го не до­бере, а лю­динi з ро­зумом, ко­ли во­на вiзь­ме до рук Бiблiю, бу­де потiха. Це ж тре­ба - цар не вiдрiзняв лю­дей вiд ху­доби! Го­родя­ни у нь­ого ви­паса­лися, а тва­рини веш­та­лися у руб'у та вла­сяни­цях!

Отак вопiяли во­ни згiдно Й­ого Ве­лич­ностi на­казу (особ­ли­во доб­ре це ви­ходи­ло у не­годо­ваноу i не­пов­ноу ху­доби), а я спокiй­но й дiло­вито об­би­рав мiсто.

Над­вечiр трид­цять дев'ято­го дня вий­шов я з ка­рава­ном вер­блюдiв (як од­но­гор­бих, так i дво­гор­бих), тяж­ко на­ван­та­жених "доб­ро­хот­ни­ми по­да­ян­ня­ми", за вра­та при­рече­ного вер­тогра­да. Зу­пинив­ся на то­му ж ви­соко­му па­горбi, з яко­го ми­лував­ся мiстом ра­зом з не­бес­ни­ми са­нов­ни­ками Гав­ри­лом та Ми­хай­лом. Звiдси я в усiх под­ро­бицях по­бачу, як Все­вишнiй спо­пеля­тиме це наскрiзь прог­ни­ле, мо­раль­но за­непа­де, роз­бе­щене дос­татком грiхов­не куб­ло.

Нас­тупно­го дня я пiдняв­ся ра­зом з со­неч­ком, щоб не про­гави­ти унiкаль­но­го ви­довись­ка. Це ж тре­ба: бу­ло жи­ве мiсто i на­раз - во­но вже мер­тве! Сiв зручнiше i че­каю. Сон­це пiднiмасть­ся все ви­ще та ви­ще, а мiсто як сто­яло, так i сто­уть. У небi - анi хма­рин­ки.

"Що ж це та­ке? - ди­ву­юся. - Чо­му зат­римка? Чи, мо­же, вирiше­но ни­щити Нiневiю не блис­кавка­ми, а не­бес­ни­ми бри­ляка­ми? Ад­же ко­ли не­ма до­щу, то й По­топ вiдпа­дас..."

А сон­це вже пiвне­ба обiй­шло. Пе­че так, що пiсок аж п'яти пiдсма­жус. Огор­нув ме­не нес­покiй. Зга­дав я гос­по­да на­шого. Пра­виль­но старi лю­ди ка­жуть: як три­вога, то - до бо­га.

- Гос­по­ди! - чем­но змо­лив­ся я. - Чи не пе­реп­лу­тав хтось у кан­це­лярiу? Ве­ликий бо­же, ад­же слiд грiшникiв, що пра­вою ру­кою же­руть, спо­пеля­ти, а не вiрно­го ра­ба тво­го!

I що б ви ду­мали? Враз з-пiд землi вирiс рай­ський кущ з нап­ро­чуд гус­тим, неп­ро­бив­ним для со­няч­них про­менiв лис­тям!

Все­вишнiй по­чув, знац­ця, мос молiння i сот­во­рив чер­го­ве чу­до. То не­роби з бо­жоу кан­це­лярiу тобi нiчо­го, окрiм ка­зан­ка (ба­няка), не да­дуть. Розлiгся я в прис­мно­му затiнку, по­курюю "Фiмiам" i далi по­каран­ня че­каю. А й­ого все не­ма та й не­ма.

- Гос­по­ди! - зно­ву звер­нувся я до не­бес. - По­карай цих грiшникiв, бо ж ме­не бре­хуном ос­лавлять. Про­паде моя про­роць­ка ре­путацiя!

I що б ви ду­мали?? Сам Все­вишнiй по воз­ду­сях на мiй па­горб де­сан­тус!

Я, звiсно, стаю, як во­но i го­дить­ся, нав­ка­рач­ки, а ло­бом ста­ран­но тов­чу пи­люгу.

- Чо­го ти за­журив­ся, Iоно?

- Та як менi не жу­рити­ся, Ва­ша Ви­сокiсть? Обiцяв я нiневiй­цям на сь­огоднi розкiшне по­каран­ня з гро­мом та блис­кавка­ми, а й­ого не­ма. Ви­ходить, я не про­рок в очах ухнiх, а жа­люгiдне ба­зар­не брех­ло.

- Не жу­рися, Iоно, - зас­по­ко­юс ме­не Все­вишнiй. - Сам по­думай: навiщо менi за­раз ка­рати Нiневiю, ко­ли ти уу сам упо­рав?

- Як так? - вра­зив­ся я.

- А отак: обiбрав пiд зас­та­ву по­каран­ня до нит­ки усiх жи­телiв i ли­шив ух у са­мому руб'у та вла­сяни­цях. Хай во­ни зно­ву в грiх роз­кошiв пог­рузнуть, тодi й ска­рас­мо. Я ка­жу тобi: Нiневiя бу­де спо­пеле­на так, що реш­тки мiста май­бутнi ар­хе­оло­ги дов­гень­ко шу­кати­муть...

I гук­нув я улюб­ле­ними сло­вами най­мудрiшо­го гос­по­да на­шого:

- Це доб­ре!

I вос­таннс про­лив Все­вишнiй баль­зам на мою зра­нену мар­нославс­твом ду­шу:

- Ти пер­ший довiв, Iоно, що свя­те сло­во - воiсти­ну зо­лото. Жо­ден про­рок досi не спромiгся та­кого еко­номiчно­го ди­ва! I твiй пра­вед­ний под­виг, Iоно, на­зав­жди ли­шить­ся нетлiнним зраз­ком для всiх свя­тих отцiв цер­кви.

Зро­сила зре­чена мудрiсть гос­подня дум­ки моу, i я гук­нув, мно­жачи глас свiй на всi сто­рони свiту:

- Хва­ла тобi, гос­по­ди!

Тут ру­копис бiблiй­но­го про­рока Iони ури­васть­ся. То­му ми й досi не знас­мо, за якi й­ого зас­лу­ги один з не­бес­них по­верхiв наз­ва­но Iони Сфе­рою. По ць­ому "ти­хому" жартi ми й пос­та­вимо крап­ку.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.docx)Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.docx311 Кб2167
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.fb2)Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.fb2491 Кб2435

Пошук на сайті: