Бiблiйнi пригоди на небi i на землi - Юрiй Ячейкiн (сторінка 15)

А ко­ли я, на­че нев­томний ка­меняр, вик­ре­шую зу­бами iскри з твер­до­го, як камiнь, ок­рай­ця хлiба i, за­тис­нувши пер­ста­ми но­са, ков­таю от­руйнi шмат­ки iржа­вих та смер­дю­чих осе­ледцiв, вiн i тут заз­дро шам­ко­тить по­рожнiми ще­лепа­ми:

- Де б менi знай­ти ро­боту ота­ку?

О гос­по­ди! I ко­ли я по­бачу, як вiн три­мас свiчку на пупi свос­му?

А си­ни й­ого, пре­подобнi Офнi та Фiнесс?

Та­ких ли­ходiув, як во­ни с, не знай­ти не тiль­ки в мiстi на­шому Сiломi, а по всiй землi Iзра­улевiй, вiд Да­на до Бе­ер-Се­би!

З виг­ля­ду во­ни - дикi. Пи­ками - вель­ми на­хабнi. Без­за­хис­них про­чан во­ни гра­бу­ють навiть на па­пертi i не со­ром­лять­ся тру­сити ки­шенi жеб­ракiв, за­бира­ючи у них доб­ро­хотнi по­да­ян­ня. I нiхто не мо­же вря­тува­ти вiру­ючих вiд буй­них синiв Iлiсвих, що рис­ка­ють, аки вов­ки, на шля­ху ове­чок бо­жих.

Си­ни Iлiу, хоч i по­пи во­ни, зна­ти не хо­чуть нiяко­го Сун­ду­ка i чу­ти не хо­чуть про святi обов'яз­ки своу. Ко­ли хто при­носить смач­ну й по­жив­ну жер­тву Сун­ду­ковi та й­ого од­но­сун­ду­чанам, Офнi та Фiнесс за­качу­ють ру­кави риз сво­ух, неп­ристой­но ого­ля­ючи рудi й во­лохатi, як у катiв, ру­ки, опус­ка­ють довгi шпи­чаки i гострi ви­дел­ки в ка­зан, де ва­рить­ся м'ясо, або в кас­тру­лю, або у ско­воро­ду, або в гор­щик i, що за­чепить шпи­чак або нас­тро­мить ви­дел­ка, те й по­уда­ють. I нiяко­го жа­ху пе­ред кип­ля­чим ус­твом не ви­яв­ля­ють, а тiль­ки неп­ри­бор­ка­ну жадiбнiсть i при­род­же­ну не­нажер­ливiсть.

А ме­не, вбо­гого, Офнi та Фiнесс же­нуть вiд тра­пез сво­ух, бо з ме­не во­лос­ся сип­леть­ся як зi ста­рого мат­ра­ца, хоч за вiком я ще от­рок. А во­лос­ся мос ла­масть­ся й сип­леть­ся то­му, що та­тусь мiй Ел­ка­на (та й чи бать­ко вiн менi?) i ма­ти моя Ан­на да­ли обiтни­цю бо­говi, що ле­зо нiко­ли не тор­кнеть­ся чо­ла мо­го i об­личчя мо­го. I нинi виг­ляд я маю пот­ворний.

Вже всi звик­ли до то­го, що я скрiзь сiю во­лос­ся свос. I ко­ли навiть не я, а хтось iнший не­обе­реж­но за­губить во­лос свiй i й­ого знай­дуть у ка­занi, або в кас­трулi, або в гор­щи­ку, а то й в ко­ритi для ху­доби, не­гай­но шу­ка­ють ме­не i би­чами би­чу­ють не­щад­но.

Воiсти­ну де­якi бать­ки не­розум­ни­ми й поспiшни­ми пос­вя­тами дiтей поз­бавля­ють чад сво­ух ухнiх ра­дощiв i хлiба на­сущ­но­го i прирiка­ють на жа­люгiдне iсну­ван­ня.

Я мов­чки сiдаю в тем­ний ку­ток Скинiу, сми­рен­но гри­зу су­ху ско­рин­ку i спос­терiгаю, як Офнi та Фiнесс без­со­ром­но об­жи­ра­ють Сун­ду­ка i весь безтiлес­ний почт й­ого. I Сун­дук теж мов­чить, i си­дить ти­хо, як ми­ша, бо лютi до харчiв си­ни Iлiу но­сять ку­лацю­ри по пiвпу­да кож­ний.

I ще негiдни­ки цi за­вели сус­тний зви­чай: нас­мокчуть­ся ви­на або пе­рего­ну вiд ска­жених корiвок (щоб во­ни пе­кель­ноу смо­ли нас­мокта­лися!), одя­га­ють­ся з вар­варсь­кою розкiшшю у за­морськi ша­ти i й­дуть до жiнок, що зби­ра­ють­ся у Скинiу. I грай­ли­во гор­нуть­ся нiкчемнi пас­тирi цi до гар­нень­ких i мо­лодень­ких ове­чок бо­жих...

А бать­ко мер­зотникiв, вер­ховний жрець Iлiй, ди­вить­ся на без­божнi не­подобс­тва роз­бе­щених грiхо­вод­никiв цих крiзь пер­сти своу i тiль­ки заздрiсне плям­кас:

- Ех, менi б ро­бот­ку ота­ку!

А на ра­нок Офнi та Фiнесс ви­ходять пе­ред вiвта­рем у зо­лото­му вбраннi, по­важнi й неп­риступнi, ча­дять ка­дила­ми пе­ред су­вори­ми iко­нопис­ни­ми лич­ка­ми пра­вед­никiв i вос­ку­рю­ють фiмiам самi собi.

I чи­та­ють ба­ранам, що чо­мусь звуть­ся чо­ловiка­ми, збез­че­щених i за­непа­щених пе­ред очи­ма гос­по­да ове­чок, гар­нень­ких i мо­лодень­ких, за­повiдi гос­поднi. А потiм ре­вуть свя­тих пiсень, аж у ву­хах зак­ла­дас. I не­хитрi шту­ки цi так за­хоп­лю­ють пас­тву, що замiсть узя­ти киу та по­лама­ти ух на глад­ких спи­нах на­хаб, ба­рани з овеч­ка­ми сто­ять з роз­зявле­ними пель­ка­ми, на­че i не в храмi во­ни, а в ба­лаганi яр­марко­вих ли­цедiув.

Та, як­що по­дума­ти, хiба не так бу­ло спо­конвiку?

Хiба не про попiв ска­зано: "Бре­ше, як пiп у церквi"?

I ще: "Пiп з бо­гом го­ворить, а сам на чор­та ди­вить­ся ".

А ко­ли вiдправ не­ма, Офнi та Фiнесс цiли­ми дня­ми ти­ня­ють­ся без дiла i, щоб не вмер­ти з нудь­ги, кли­чуть для потiхи ме­не:

- Гей ти, й­оло­пе, й­ди-но сю­ди! Не цу­рай­ся то­варис­тва, дов­го­носи­ку!

Нiс мiй - це хрест мiй.

Всi зну­ща­ють­ся з но­са мо­го, навiть Офнi та Фiнесс, хоч у са­мих в них но­си, як га­ки. Але мiй нiс - най­дов­ший з усiх вiдо­мих носiв, на пiвлiктя дов­жи­ною, i гос­трий та кри­вий, як кин­джал хал­де­ув.

На­хаб­но кли­чуть Офнi та Фiнесс ме­не, щоб пог­лу­мити­ся з ме­не:

- Вiзь­ми свiй нiс, бов­ду­ре, i по­голи­ся!

- Тiль­ки ж обе­реж­но, кре­тине! Бо й без но­жа зарiжеш се­бе!

Iржуть во­ни, як ситi конi, отак глу­зу­ючи. I зу­пиня­ють про­чан, ха­па­ють ух за по­ли, i го­ворять ум, що но­сяра мiй для рат­ноу працi ду­же зруч­ний. I що, ко­ли бу­де но­ва брань з не­чес­ти­вими, ме­не, шмар­ка­ча, нав­мисне вiзь­муть у вiй­сько, щоб но­сом сво­ум я до­бивав по­вале­них у прах во­рогiв на­ших.

- Усiх во­якiв зак­люс!

А по вiйнi, пе­реможнiй для мо­го но­са, не тре­ба бу­де пе­реко­вува­ти мечi на ра­ла, бо но­сом мо­ум мож­на ви­ора­ти всi землi вiд Да­на до Бе­ер-Се­би. I ве­лика радiсть бу­де в на­родi i свя­то на ву­лицi. I ко­жен про­чанин на честь мо­го зви­тяж­но­го но­са пос­та­вить у храмi тов­сту свiчку...

Зну­щан­ня цi кра­яли сер­це мос i при­нижу­вали гiднiсть мою гiрше, нiж чор­на ро­бота.

I тодi звер­нувся я до Все­вишнь­ого з га­рячим молiнням, уклiнно про­ха­ючи, щоб вiн до­помiг менi пiдня­тися на iсрархiчних схо­дах i ви­пере­дити цих пре­подоб­них бу­зувiрiв хоч на нiс, щоб во­ни й­шли за мною i ди­вили­ся ша­ноб­ли­во на мою по­тили­цю. I гос­подь на­по­умив ме­не.

Уночi, ко­ли вер­ховний жрець Iлiй по­чав на всi зас­тавки вис­висту­вати, я збу­див й­ого й сми­рен­но повiдо­мив:

- От­че, ось я.

Вiн гнiвно про­сичав:

- Та я те­бе, iдiота, i не кли­кав!

I вiн зно­ву впав на пу­ховi по­душ­ки своу, бо по­над усе по хир­ля­востi сво­уй лю­бить со­лод­ко пос­па­ти.

Але за го­дину я не полiну­вав­ся зно­ву штрик­ну­ти й­ого ме­жи реб­ра сво­ум твер­дим, як цвях, пер­стом:

- От­че, ось я.

- Гос­по­ди, де ти знай­шов та­кого бов­ду­ра? - ски­нув­ся Iлiй i зат­ремтiв од без­си­лоу лютi. - Геть iз очей мо­ух, кре­тине! Не кли­кав я те­бе!

Я слух­ня­но вiдiй­шов i лiг у кам'яне ло­же свос.

Але тiль­ки-но Iлiй зах­ропiв, як я ще раз пiдкрав­ся до нь­ого i зно­ву штрик­нув пер­стом сво­ум мiж реб­ра й­ого:

- От­че, ось я.

Ву­зенькi плечi й­ого пiдня­лися над лiжком i зат­ремтiли в нiмих ри­дан­нях, i по бiлiй бо­родi й­ого зас­тру­менiли сль­ози.

- Са­му­уле, я не кли­кав те­бе, - на­рештi жалiбно зас­киглив Iлiй. - Ти, от­ро­че, не мiй глас чусш...

- Тут бiль­ше нiко­го не­ма.

- Ка­жу тобi: не я те­бе кли­кав...

- А хто ж?

I тодi на­рештi я по­чув ба­жану вiдповiдь:

- Ти, Са­му­уле, чусш глас бо­жий!.. Iди, хлоп­че, з бо­гом до бо­га i слу­хай зре­чене сло­во й­ого... А ме­не за­лиш, немiчно­го... Бла­гаю...

Та хiба не знав я, що пiдступ­ний i мсти­вий ста­рець хит­рус, аби спокiй­но дос­па­ти нiч?

Бо хто i ко­ли чув, щоб Сун­дук по­дав го­лос зi сво­су схо­ван­ки?

Але я покiрли­во вiдповiв Iлiу:

- Слу­ха­юсь, от­че, i за тво­ум велiнням й­ду на глас бо­жий. Роз­верз гос­подь вус­та у не­дос­тойнi ву­ха моу!

А ран­ком пок­ли­кав Iлiй синiв сво­ух Офнi та Фiнес­са, бо в них ку­лацю­ри по пiвпу­да.

I усю пас­тву пок­ли­кав вер­ховний жрець - ба­ранiв та ове­чечок бо­жих, щоб прив­се­люд­но по­кара­ти ме­не за мос нiчне зух­валь­ство.

I ко­ли Офнi та Фiнесс по­чали кро­пити оц­том гнучкi рiзки, пок­ли­кав Iлiй ще й ме­не:

- Са­му­уле, де ти?

Я сми­рен­но вий­шов з на­тов­пу i оз­вався, як уночi:

- От­че, ось я.

Iлiю аж пе­рес­микну­ло.

- Що ро­бив ти уночi? - гнiвно сту­лив­ши бро­ви, по­чав до­пит вла­дика.

Я вiдповiв ти­хо, але не так ти­хо, щоб нiхто не по­чув.

- Бо­га слу­хав.

А ко­ли вiд по­диву роз­зя­вили ро­ти ба­рани та овеч­ки, до­дав уже гучнiше:

- Роз­верз гос­подь вус­та своу у не­дос­тойнi ву­ха моу i го­ворив зi мною, най­ниж­чим з рабiв сво­ух.

- Що ж ска­зав тобi Сунд... - ть­ху! - Все­вишнiй, хай сла­вить­ся у вiках iм'я й­ого? - су­воро за­питав ста­рець Iлiй.

- Страш­не сло­во й­ого! - з уда­ваним жа­хом вiдповiв я i пох­ню­пив­ся.

- Ка­жи, Са­му­уле! - ми­моволi ви­хопи­лося у ць­ого не­доте­пи.

Сло­ва ць­ого ли­ше i че­кав я.

Хiба мiг пе­ред­ба­чити цей тем­ний не­ук за­дум лю­дини з тон­ким ро­зумом?

Го­лос мiй зад­звенiв, як тя­тива, що спря­мува­ла нес­хибну стрiлу у во­рога:

- Слу­хай, Iлiй! Слу­хай­те, лю­ди! Слу­хай, ЕресIсра­ель! Ось що ста­лося уночi!

А тодi роз­повiв усе так, як за­писав i до Бiблiу в першiй книзi ца­рювань:

"I ста­лося в той час, ко­ли Iлiй ле­жав на свос­му мiсцi, - очi ж й­ого по­чали слiпну­ти, i вiн не мiг ба­чити, - i свiтиль­ник бо­жий ще не згас, i Са­му­ул ле­жав у храмi гос­поднь­ому, де кiвот бо­жий;

Зак­ли­кав гос­подь до Са­му­ула: (Са­му­уле, Са­му­уле!). I вiдповiв вiн: ось я!

I прибiг до Iлiу, i мо­вив: ось я! Ти кли­кав ме­не. Але той ска­зав: я не кли­кав те­бе; пiди на­зад, ля­гай. I вiн пiшов i лiг.

Але гос­подь вдру­ге зак­ли­кав Са­му­ула: (Са­му­уле, Са­му­уле!). Вiн звiвся i прий­шов до Iлiу вдру­ге, i мо­вив: ось я! Ти кли­кав ме­не. Але той вiдповiв: я не кли­кав те­бе, си­ну мiй; пiди на­зад, ля­гай.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.docx)Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.docx311 Кб2167
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.fb2)Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.fb2491 Кб2436

Пошук на сайті: