Бiблiйнi пригоди на небi i на землi - Юрiй Ячейкiн (сторінка 16)

Са­му­ул ще не знав тодi _гла­су_ бо­жого, бо ще не вiдкри­вало­ся й­ому до то­го сло­во гос­поднс.

I зак­ли­кав гос­подь Са­му­ула ще втретс. Вiн звiвся, i прий­шов до Iлiу, i мо­вив: ось я! Ти кли­кав ме­не. Тодi зро­зумiв Iлiй, що то бог кли­че от­ро­ка.

I на­казав Iлiй Са­му­улу: пiди на­зад i ля­гай, i ко­ли глас пок­ли­че те­бе, ти озо­вися: "ка­жи, гос­по­ди, бо чус раб твiй". I пiшов Са­му­ул, i лiг на мiсцi свос­му".

- Чи так все бу­ло, от­че? - за­питав я Iлiю.

- А так, а так! - ствер­дно по­хитав вiн го­ловою.

Моя бо­жесь­ка оповiдь уже всю пас­тву три­мала в уважнiй нап­рузi.

I ли­ше тодi, ко­ли Iлiй сво­ум пас­тирсь­ким сло­вом скрiпив мою оповiдь, я на­рештi зав­дав нищiвно­го уда­ру:

- Слу­хай­те, лю­ди! Слу­хай, Iлiй! Ска­зав менi Все­милос­ти­вий: "Ось я зроб­лю дiло в Iзра­улi, про яке, хто по­чус, у то­го дзво­ни за­гудуть в обох ву­хах. У той день я викiнчу над Iлiсм усе те, що я ка­зав про дiм й­ого; я поч­ну й покiнчу з ним". Кiнець до­му Iлiу!

Вер­ховний вла­дика по­полотнiв од лютi.

А си­ни й­ого Офнi та Фiнесс ки­нули­ся до ме­не, щоб пiвпу­дови­ми ку­лацю­рами сво­уми зро­бити з плотi мо­су кри­ваве мiси­во або при­най­мнi вiдбив­ну кот­ле­ту. Ви­рок цей яс­но мож­на бу­ло про­чита­ти на не­голе­них пи­ках ухнiх.

Але бу­ло вже пiзно: ба­рани та овеч­ки з ба­раня­тами зас­ту­пили звiдусiль ме­не, сво­го но­вого пас­ти­ря, щоб кра­ще по­чути сло­во бо­же. А я сло­вом бо­жим до­бивав iсрархiчних су­пер­никiв мо­ух:

- I ска­зав цар не­бес­ний: "Я ого­лосив й­ому, що я ска­раю дiм й­ого навiки за ту про­вину, що вiн знав, як си­ни й­ого без­чинс­тву­ють, i не вга­мував ух". За­судив гос­подь мер­зотникiв!

Радiсни­ми зой­ка­ми зустрiла уся пас­тва про­рочi сло­ва цi. Кри­чали про­чани, пог­ра­бованi си­нами Iлiсви­ми, кри­чали зу­божiлi жеб­ра­ки, обiдранi не­сити­ми вов­ка­ми ци­ми, кри­чали гар­ненькi й мо­лоденькi ове­чеч­ки, збез­че­щенi ти­ми коз­ла­ми в зо­лотих ри­зах, i рев­ли, мов би­ки, ошу­канi ба­рани ухнi.

- Хай жи­ве Все­вишнiй i Са­му­ул, ве­ликий про­рок й­ого! - кри­чали усi во­ни.

Отак за якусь мить я здо­був ви­соке й не­дотор­ка­не зван­ня про­рока на ць­ому свiтi i нiмб свя­того на то­му. Зем­ля ста­не менi пу­хом. Рiки для ме­не по­течуть мле­ком та ме­дом. Не­беса вiдчи­нять менi ся­ючi вра­та раю.

- Де б менi знай­ти ро­боту ота­ку? - заз­дро со­вав­ся в сидiннi свос­му Iлiй.

А я ди­вив­ся на тем­них лю­дей цих, якi нав­ка­рач­ки су­нули до ме­не, щоб поцiлу­вати бруднi по­ли руб'я мо­го, про­сяк­ну­того стiй­ким бу­кетом по­ми­ув.

Якi мар­новiрнi й не­хитрi во­ни!

ух нiчо­го не вар­то об­ду­рити!

В уро­чистi хви­лини цi я при­гадав бiблiйнi под­ви­ги найбiль­ших бре­хунiв, якi пос­та­вали нинi пред­те­чами мо­уми.

Пе­ред внутрiшнiм зо­ром мо­ум з'явив­ся бла­жен­ний Ва­ла­ам, син Ве­ора, i й­ого ус­лавле­на по­божнiстю ос­ли­ця, на якiй вiн ухав iз мiста Пе­фор гос­тю­вати до ца­ря мо­ави­тян Ва­лака.

Спокiй­но ухав вiн, i рап­том по­серед мiсь­коу бра­ми ос­ли­ця по­чала впи­рати­ся i не за­хотiла й­ти далi. Ма­буть, пiдврат­на тем­ря­ва ля­кала уу. А го­лод­но­го Ва­ла­ама вже че­кали за сто­лом ца­ря Ва­лака з ви­шука­ними стра­вами та на­по­ями, i бла­жен­ний про­чанин знав про це.

Жор­сто­ко й не­щад­но вiдлуп­цю­вав дрюч­ком ос­ли­цю свою пра­вед­ний Ва­ла­ам. Але, як це вiдо­мо спо­конвiку, по­боу впертiй ос­лячiй по­родi не до­пома­га­ють. I лю­ди по­чали смiяти­ся з ку­мед­ноу ха­лепи нев­да­хи-мандрiвни­ка, i по­чала та­нути й­ого сла­ва провiсни­ка i зак­ли­нате­ля долi.

Але не роз­гу­бив Ва­ла­ам ро­зум свiй. По­важ­но по­яс­нив вiн ву­лич­ним га­воло­вам, що то ян­гол не­бес­ний зас­ту­пив шлях ос­лицi й­ого. I що бла­гочес­ти­ва ос­ли­ця й­ого усе не­бес­не ша­нус, а тим па­че ян­голiв - пос­ланцiв бо­жих.

I що ж?

Хоч нiхто не ба­чив нiяко­го ян­го­ла, всi повiри­ли Ва­ла­амовi та й­ого ос­лицi!

I сла­ва й­ого про­роча змiцнiла.

А ще я по­бачив пе­ред внутрiшнiм зо­ром куд­ла­того, як i я, зди­чавiло­го роз­би­шаку Сам­со­на, прос­лавле­ного каз­ка­ми си­на Ма­ноя.

Десь во­лочив­ся Сам­сон тиж­день чи два, а потiм по­вер­нувся до­дому, i со­ром­но й­ому ста­ло пе­ред бать­ка­ми i ро­дича­ми й­ого. Тодi за­пев­нив ух Сам­сон, що вiн бай­ди­ки не бив i ча­су не мар­ну­вав да­рем­но, а зви­чай­ною ос­ля­чою ще­лепою по­бив сам-один ти­сячу оз­брос­них фiлiстим­лян.

- Нев­же? - за­пита­ли й­ого з не­довiрою.

- А ось вам! - мо­вив у вiдповiдь Сам­сон i су­нув, щоб до­вес­ти свос, на очi усiх оту ос­ля­чу ще­лепу.

Воiсти­ну тре­ба бу­ти ос­лом, щоб повiри­ти в цi ос­лячi ви­гад­ки!

То­го ж дня я за­зир­нув на­рештi пiд да­шок сун­ду­ка. Як i слiд бу­ло че­кати, вiн ви­явив­ся по­рожнiм. Та це не за­вади­ло менi впер­ше з на­соло­дою скуш­ту­вати но­вих пiльг й привiле­ув мо­ух, гiдних ви­соко­го зван­ня про­рока, i ду­шев­но втiши­тися ни­ми.

Я нед­ба­ло вiдштов­хнув вiд ка­занiв не­нажер Офнi та Фiнес­са i по­чав сумлiнно ви­лов­лю­вати шпи­чаком та ви­дел­кою найнiжнiшi шмат­ки м'яса. I в кас­трулi со­вав ух, i в ско­воро­ди, i в гор­щи­ки бо­гомольцiв. I не ви­яв­ляв нiяко­го жа­ху пе­ред кип­ля­чою ужею цiсю, а тiль­ки за­дово­лен­ня i радiсть.

А вве­черi взяв ви­но в Офнi та Фiнес­са, взяв вар­варськi ша­ти ухнi, одяг ни­ми плоть мою i пiшов нас­тавля­ти на путь iстин­ну гар­нень­ких i мо­лодень­ких бо­гомо­лочок.

Та, вид­но, у ли­ху го­дину я пiшов. Тiль­ки за­вер­нув за рiг, як нiчнi татi на­кину­ли на го­лову мою смер­дю­чий мiшок i за­ходи­лися мо­лоти­ти пiвпу­дови­ми ку­лацю­рами реб­ра моу, на­мага­ючись зро­бити з ме­не ра­гу або при­най­мнi вiдбив­ну кот­ле­ту. А потiм, важ­ко со­пучи, невiдомi татi ще дов­го i ста­ран­но за­топ­ту­вали ме­не в прах тов­сти­ми, як у слонiв, но­жись­ка­ми.

I не­вираз­но вчу­вав­ся менi крiзь смер­дю­чий мiшок ще й заздрiсний го­лос Iлiу:

- Ех, менi б ро­бот­ку ота­ку!

Вiн дзвенiв у ву­хах мо­ух, по­ки я пiд но­жись­ка­ми, як у сло­на, не знеп­ри­томнiв.

Але лю­дина з тон­ким ро­зумом з усь­ого мас ви­году свою i ко­ристь навiть в бiдi знай­де. Ран­ком пош­канди­бав я на ми­лицях до лiкарiв, усiх зна­харiв та кос­топравiв обiй­шов, щоб усi по­бачи­ли i дiзна­лися про чис­леннi калiцтва моу. Вiднинi нiхто не при­мусить ме­не ора­ти землi вiд Да­на до Бе­ер-Се­би!

ЗШИ­ТОК ДРУ­ГИЙ

Усе по­вер­тасть­ся на ко­ло свос.

Тiль­ки наб­ли­зить­ся старiсть, а вже су­нуть до те­бе:

- От­че, вiддай вла­ду!

Я ка­жу ум усiм:

- Вла­да - вiд бо­га.

Та хiба до­пома­гас?

У храмi не­дале­ко вiд вхо­ду ви­сочить над усiм сидiння суддiвсь­ке, бо зван­ня мос нинi у сумiсництвi з про­рочим - Суд­дя Ерес-Iсра­елю. Я тлу­мачу за­кони старi i ви­голо­шую нас­та­нови новi. Кар­ний ко­декс Моiсея за сло­вом мо­ум пе­реслiдус ли­ходiув, крадiув, роз­пусникiв, грабiжникiв та убивць вiд Да­на до Бе­ер-Се­би. Пов­сюдно па­нус За­кон.

Суд­дя - най­ви­ща вла­да пiсля вла­ди Все­вишнь­ого. Бо як­що iншi на­роди, що звiдусiль ото­чу­ють об­ранцiв бо­жих, ма­ють на чолi царiв, царкiв або ца­рят, то бо­го­об­ранцi жи­вуть без ца­ря в го­ловi. А до ме­не су­нуть не­розумнi:

- От­че, вiддай вла­ду ца­ревi!

Прис­лу­жус менi то­нень­кий, як хво­рос­тинка, i ти­хень­кий, як ляк­ли­вий по­дих, хлоп­чик, за ве­лики­ми очи­ма яко­го i ху­день­ко­го лич­ка й­ого не вид­но. Ше­лес­тить руб'ям сво­ум, мов ян­гол безтiлес­ний криль­ця­ми. Вiн втiшас ду­шу мою вже од­ним сво­ум iсну­ван­ням в прис­лужни­ках, бо по­ходить з осо­руж­но­го колiна Iлiсво­го.

Звуть й­ого - Ахiя. Вiн - мен­шень­кий син Ахiту­ва, бра­та Iоха­веда, си­на Фiнес­са, бра­та Офнi, си­на Iлiсво­го. Колiно­логiя тут точ­на - мен­ший й­де за стар­шим. Бо iнодi по­сила­ють­ся ли­ше на бать­ка сво­го, ми­на­ючи стар­шо­го бра­та. А це у свою чер­гу по­рушус прин­цип пер­шо­род­ностi, що зав­жди ва­жить у найбiльш по­шире­них спра­вах - чва­рах мiж ро­дича­ми за по­лише­не у спа­док май­но. Бу­вас, за якусь ганчiрку рiднi бра­ти ладнi пов­би­вати один од­но­го. Трап­лясть­ся, нiж кри­вавить мот­лох, мiсце яко­му на смiтни­ку. Як не за­раз, то потiм.

Я сид­жу i див­лю­ся на Ахiю. Див­лю­ся й розмiрко­вую: а чи не вiддасть вiн рап­том ду­шу гос­по­ду? Бо ж та­кий не­корис­ли­вий, аж не вiд свiту ць­ого, - все вiддасть.

- Ахiя? - кли­чу я.

- От­че, ось я, - ви­никав пе­редi мною ти­хо, на­че з не­бут­тя.

- На тобi су­харик, от­ро­че.

- Дя­кую, от­че.

- Не хо­вай й­ого, а з'уж.

- Слу­ха­юсь, от­че.

- уж тут, щоб я ба­чив.

- За­раз, от­че.

Над­то хир­ля­вень­кий хлоп­чик, за­море­ний. Ко­жен з синiв мо­ух су­не й­ого за па­сок й не помiтить.

Си­ни моу - пре­подобнi Iовiль та Авiй - здир­ни­ки, яких бiлий свiт ще не ба­чив. Ли­ха сла­ва й­де про них вiд Да­на до Бе­ер-Се­би. Ха­барi во­ни де­руть з кож­но­го, хто при­ходить по сло­во мос. Си­дять бiля вхо­ду до хра­ма, мов хи­жаки не­ситi, i об­ди­ра­ють геть усiх без ви­нят­ку. Бiльшiсть з про­чан Iоiль та Авiй роз­дя­га­ють удень, гар­нень­ких та мо­лодень­ких про­чано­чок - уночi. Iнак­ше шлях до ме­не у дверi хра­му для них за­чине­ний.

А я на без­чинс­тва ухнi див­лю­ся крiзь пер­сти моу та ще й прим­ру­женим оком сво­ум.

А чо­му?

Хiба я не в силi при­бор­ка­ти ли­ходiув цих?

Хiба я не мо­жу зак­ли­кати ух до по­кути?

I в силi я, i мо­жу я.

Але я свiдо­мо не роб­лю ць­ого, бо ка­ральнi дiян­ня цi заш­ко­дять менi са­мому. Чорнi дiла синiв мо­ух Iовiля та Авiя роб­лять сла­ву мою бiлiшою i свiтлiшою.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.docx)Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.docx311 Кб2166
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.fb2)Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.fb2491 Кб2435

Пошук на сайті: